Микола Лівицький – український президент зі Жмеринки

Микола Лівицький був одним з президентів УНР. Президентом вже неіснуючої де-факто держави. Разом з однодумцями він відстоював українську незалежність ведучи боротьбу в кабінетах, на з’їздах та конференціях, постійно нагадуючи світовій спільноті, що Україна є і завжди буде.

"Історична правда" публікує цей текст з люб’язного дозволу автора та видання "Vежа".

В сприйнятті багатьох українців єдиним президентом до часів сучасної Незалежності залишається Михайло Грушевський. Це досить поширена помилка, адже професор історії був головою Центральної ради. Формально ця посада більше прирівнюється до статусу спікера парламенту.

 Микола Лівицький

Але Українська народна республіка мала і своїх президентів. Щоправда, вже на більш пізніх етапах існування – в екзилі, себто за межами України.

Їхній відлік ведуть з Симона Петлюри – Головного отамана військ УНР. Його наступником став Андрій Лівицький, який пізніше реформував посаду зі звання отамана до звання президента.

Після поразки Української революції 1917-1921 років багато діячів подалися в еміграцію. Одні, розчарувавшись у всьому, просто доживали свої останні роки, інші з часом повернулись та асимілювались з новим, радянським порядком (частина таких людей згодом була репресована).

Були й такі, хто продовжував відстоювати незалежну Україну за кордоном. І, хоча українське питання втратило свою актуальність для тогочасних західних політиків, уряд УНР продовжував діяти аж до 1992 року. Одним з тих, хто забезпечував та підтримував його діяльність був Микола Лівицький.

Президент УНР народився 22 січня 1907 року в Жмеринці в сім’ї Андрія та Марії Лівицьких. Його рід походить з Полтавщини і вважається, що в часи Гетьманщини Лівицькі були сотниками та полковими осаулами.

У 1918 році Микола розпочав навчання в київській гімназії ім. Тараса Шевченка. Але вже наприкінці 1920-го їм з батьком довелось емігрувати до Польщі.

Справа в тому, що Андрій Лівицький був активним учасником подій Української революції й на момент еміграції займав посаду прем’єр-міністра УНР. Після смерті Симона Петлюри в 1926 році він зайняв його посаду.

 

 Родина Лівицьких у Варшаві. 1920 рік.

Тим часом його син продовжував здобувати освіту – у Варшаві, Подєбрадах, Празі, Женеві. Одночасно з цим він займався громадсько-політичною діяльністю.

Будучи активним учасникомм українського студентського руху, обирався головою новоствореної студентської корпорації "Запоріжжя" у Варшаві. Також брав участь у з’їздах Центрального союзу українського студентства (ЦЕСУС).

Довідка. ЦЕСУС – громадська організація українських студентів поза СРСР.

Створена в 1922 році в Празі. ЦЕСУС об’єднував тисячі студентів та десятки організацій.

Микола Лівицький також активно займався журналістською діяльністю. Він був одним з видавців часопису "Студентський голос" (1927-1928 рр., Варшава), публікувався в журналі "Тризуб", заснованому з ініціативи Петлюри в Парижі, та львівському "Ділі". Також матеріали Лівицького часто з’являлись на сторінках багатьох швейцарських видань.

Довгий час Микола Лівицький виконував функції секретаря делегації уряду УНР при Лізі Націй. Тоді ж він став спеціальним кореспондентом "Тризубу" в Женеві.

Швейцарське місто в ті часи вважалось одним з центрів світової політики, що давало українським діячам багато можливостей. Але Лігу Націй більше цікавило питання незалежної Польщі, у той час як тема українців була десь на периферії.

 Засідання Ліги Націй

 

В 1937 році Лівицький здійснив ряд дипломатичних поїздок за дорученням голови Ради Міністрів УНР Прокоповича. Він відвідав Німеччину, Польщу, Чехословаччину, Австрію, Італію та Францію.

Роком пізніше його направили до столиці Карпатської України – міста Хуст. Там Лівицький вивчав можливість залучення колишніх військовиків армії УНР до збройних сил Карпатської України. Але в 1939 році Угорщина окупувала ці території й питання військових саме собою відпало.

 Марія Лівицька з донькою

З 1942 року Лівицький проживав у Києві. Німецька окупація радянських територій давала надію багатьом тогочасним українським діячам на здобуття незалежності.

Як ми знаємо зараз, більшість з них швидко розчарувались в нових "союзниках". Микола Лівицький намагався налагодити політичну діяльність в Києві, але був заарештований СД і перевезений до Польщі.

Сім’я Лівицького теж не полишала активної діяльності. Мати – Марія Варфоломіївна – ще до еміграції разом з Жіночою громадою брала участь в подіях революції 1905-07 років. Пізніше вона очолить Союз українських емігранток в Польщі.

Старша сестра Наталя була поетесою. У Варшаві приєднується до створення літературної групи "Танк". Вона єдина з усієї родини дожила до створення Незалежної України.

Андрій Лівицький продовжував справу Симона Петлюри і до 40-х років вважався Головним отаманом військ УНР, поки посаду не було реформовано.

Під його керівництвом, після закінчення Другої світової війни, еміграційний український уряд поновив свою діяльність. В 1948 році Андрій Лівицький ініціював створення Української національної ради з метою консолідації розрізнених політичних сил українців у еміграції.

 

 

В 1950-х сім’я Лівицьких переїжджає до США. Та вже без Андрія – він помер 1954 року в Німеччині. З того ж року Микола займає посаду керівника відділу закордонних справ Української національної ради.

Варто відзначити, що політичне життя українців у еміграції було досить складним. Створювалось багато різних організацій, відбувались з’їзди та конференції.

 Могила Миколи Лівицького в США

Це все допомагало підтримувати ідею незалежності, але безпосереднього впливу на Україну географічну не мало. Радянський союз перебував на піку своєї сили і проникнути за "залізну завісу" шансів не було.

На шостій сесії Української національної ради Миколу Лівицького було обрано Президентом УНР в екзилі.

Перебуваючи на цій посаді, Микола відвідував багато країн української діаспори, зустрічався з політичними діячами різних країн тощо. Він не дожив лише кілька років до розпаду СРСР. Помер 8 грудня 1989 року в Філадельфії.

Родина Лівицьких – яскраві представники українства ХХ століття. Вони включились у боротьбу за самостійну державу і продовжили свою діяльність в еміграції після поразки революції.

Як і велика частина української інтелігенції за кордоном, вони до останнього вірили в нашу незалежність і робили все від них залежне для збереження ідеї української держави.

Читайте також:

Війна з Раднаркомом. Чи дійсно Центральна Рада провалила оборону України?

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

"Боронячи Україну від насильників". Наші перші "кіборги"

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

То коли ж Болбочан визволив Крим? Хроніка українського походу на півострів

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.