Бійки, смерті і підпалений університет. Як у Львові зустріли Брестський мир

"Історична правда" публікує цей текст з люб’язного дозволу автора та видання "Ділова столиця". Ця публікація з’явилася в рамках проекту "Наша Революція", який постає спільними зусиллями ДС та ініціативи "Лікбез. Історичний фронт".

Поки у Відні та Берліні тішилися тому, що вдалося позбутися принаймні одного театру бойових дій і отримати джерело продуктів, на українсько-польському рівні ситуація не обмежувалася суто прагматично-харчовою стороною.

Польські газети відверто побоювалися зросту впливу українців на найвищому рівні. Ще до підписання договору відбулося кілька маніфестацій. На жаль, не мирних – вони супроводжувалися бійками.

Демонстрація 2 лютого (20 січня) закінчилася людськими жертвами – серед загиблих виявився, зокрема, студент медичного факультету Маріан Черкас.

Десятого лютого (28 січня) 1918-го, щойно стало відомо про підписання договору у Бресті, у Львові відбулася урочиста маніфестація українців, під час якої виступили з промовами Кость Левицький і Лонгин Цегельський. Левицький у промові відзначив, що "саме наша молода держава першою простягнула руку до згоди, першою здержала кроваву війну".

Та все це було дрібницями порівняно з бурею, яка вибухнула після публікації повного тексту Договору. Наступного ж дня газета "Вік Новий" вийшла з траурною передовицею: у чорній рамці красувався текст "Четвертий поділ Польщі".

Газета "Вік Новий", з траурною передовицею: у чорній рамці текст "Четвертий поділ Польщі"

Перша ж стаття у номері починалася так: "Відходять на користь України віковічні польські землі, щедрі села, велелюдні міста, навіть цілі повіти з перевагою польської людності".

Враховуючи, що три попередні поділи стали символом і причиною загибелі польської держави, а станом на лютий 1918-го могло йтися хіба що про напівзалежне від Четвірного союзу Королівство Польське, то у браку вмінь драматично подавати ситуацію редакції не відмовиш.

Від "Віку Нового не відставав "Кур'єр Львовскі": "Про кордони Польщі з боку України вирішувано в Берестю без участі поляків і без вислухання польського голосу. Кордон, який встановлено, забирає частину Польщі, не історичної, а етнографічної, прилучаючи до України не лише повіти з великим відсотком поляків, а й ті, які є виключно польськими, врізаючись у Польщу глибше, ніж царський уряд при виділенню Холмщини".

Наступного дня тон публікацій став ще більш драматичним: "...з організму живої матері викроєного кавалка землі, яким є т.зв. Королівстко Польське – є доконаним фактом (...) Холмщина і Підляшшя є серцем Польщі...той закуток польської землі просякнутий мученицькою кров'ю багатьох поколінь".

Ще за кілька днів у публікаціях польських газет зазвучала прихована погроза: "...пам'ятати мусимо, що територія відступлена українській республіці, радше частині українського народу, яка згуртована навколо центральної ради у Києві. Молода українська республіка є в ситуації неясній....сумнівно, що українська держава, яка не тільки з більшовиками, але теж з Росією, Румунією і козацькою республікою мусить влаштовувати відносини, мала досить сили для утримання силою шматка польського краю, який такий віддалений від її стратегічних цілей".

Дісталося і особисто керівникові української делегації Олександру Севрюкові, якого почали величати не "представником Української Республіки", а "дезертиром" і "екс-фельдфебелем". Пізніше його звинуватили у тому, що він поставив свій підпис під текстом договору без санкції Центральної Ради.

Українці у боргу не залишалися. Попри неприховане задоволення фактом, що "прастарі українські землі, Холмщина і Підляше, зістали повернені Україні", польський контроль над Холмщиною змальовували як агресивну полонізацію.

Зокрема, на Холмщині було відкрито 700 польських шкіл для українських селян. Полякам пригадали всі територіальні суперечки з українцями і попередили, що краще мати на Сході союзника, а не ворога.

Особливу увагу звертали на постать Данила Галицького, який заснував Холм. Польські емоції характеризували як "преразливий рик", а польських політиків титулували не інакше, як "імперіялістами". Одна зі статей мала характерний заголовок: "Польський гвавт" (гвавт – істеричний крик – О.І.)

Поляки на захист своєї позиції наводили статистичні дані з брошури Плохоцького, виданої у 1912 році. Причиною написання брошури були наміри царського уряду утворити нову Холмську губернію шляхом вичленування Холмщини і Підляшшя, що і відбулося у тому ж 1912 році.

Сама статистика разом з рештою аргументації пригодилася і в 1918 році. За нею кількість поляків на Холмщині і Підляшші розподілялася наступним чином: у повіті Краснистав римо-католиків (тобто поляків, за прийнятим автором принципом) проживало 81,7% населення, у повіті Замость – 76,5%, Білгорай – 64%, Холм – 38,8%, Грубешів – 36,4%, Томашув – 49,8%, Константинув – 71,9%, Біла – 52.5%, Радзинь – 87,6%, Влодава – 39,1%.

Трохи інакше виглядала статистика у "Кур'єрі Польському", на думку журналістів, поляків у повіті Білгорай мешкало 64%, Томашув – 40%, Замость – 77%, Краснистав – 84%, Грубешів – 26%, Холм – 35%, Влодава – 22%, Радзинь – 65%, Біла – 18%, Константинів – 33%.

Натомість газета "Свобода" навела статистику з посиланням на перепис у Російській імперії. Цікаво, що, хоча перепис і відбувся 1897 року, газета датувала його 1909-м.

У статті це виглядало так: у Холмі мешкало 28% поляків, повіті Константинів – 14% (українців – 70%), у повіті Біла -15% поляків і 60,5% українців, Влодава – 14% поляків і 68 українців, у Грубешеві – 23% поляків і 61% українців, у Замості, Томашеві і Білгораї, які вважалися найбільш "польськими", виразної переваги не мала жодна зі сторін, оскільки у кожному з повітів 15-20% населення становили євреї.

Крім обох згаданих статистик, "свою" статистику навів "Вік новий", аналогічно вчинив Євгеніуш Ромер у своїй статті, про яку нижче.

Шпальти газет стали майданчиком для оприлюднення письмових протестів. Свої протести заявили громадянський комітет Львова, університет, Львівська політехніка та ветеринарна академія, комітет академічної молоді, маршалок Крайового сейму разом з депутатами, Товариство польських журналістів, магістрат, організації вчителів та лікарів і, зрештою, Польський парламентарний клуб. Відбулося навіть віче польських промисловців Львова.

Поштівка зі Львова початку ХХ століття. Вигляд на оперний театр.

Після словесної бурі справа дійшла до дій. Так, 15(2) лютого відбулися збори викладачів львівського університету. Їхнім "голосом" став відомий географ Євгеніуш Ромер.

Його аргументи зводилися до того, що Брестський договір суперечить кордону Речі Посполитій у момент її остаточного зникнення в 1795-му і східному кордону Королівства Польського, визначеного на Віденському конгресі 1815-го.

Крім того, серед аргументів виявилася статистика останнього довоєнного перепису населення. За логікою Ромера, основним критерієм польськості було задеклароване римо-католицьке визнання, а римо-католики вираховувались не від загальної кількості населення, а від християн.

Цікаво, яким був би процент поляків, якщо б задіяти графу "національність" і врахувати все населення, а не тільки християн, бо ж були ще і євреї. У сухому підсумку Ромер згоджувався визнати перевагу українців лише у самому Холмі, повітах Влодава та Грубешів.

Українці реагували саркастично: мовляв, свого часу професор Ромер замалим не зарахував до польських міст Петроград і Москву.

Ця ж аргументація потрапила до тексту відозви викладачів та студентів університету, опублікованого двома днями до того. Ректор університету, о. Казимир Вайс переслав текст протесту до Відня.

Будинок Львівського університету до 1921 року

За кілька днів, 18 (5)лютого викладачі і студенти-поляки взяли участь у загальній маніфестації. Вона почалася о 9 ранку з богослужіння у костелах, потім кожна з організацій, що приєдналися до маніфестації, провела власне віче, а у підсумку всі зібралися під будівлею крайового сейму (нині – центральний корпус ЛНУ ім. І.Франка – О.І.).

Як повідомляв "Кур'єр польський", "порядок і спокій, які домінували на вулицях міста, підтримувано протягом цілого дня".

Однак газета чи то була занадто оптимістичною, чи то занадто старанною у бажанні створити картинку виключно польського Львова, який у відповідь на несправедливість влаштував тотальний страйк – саме повна зупинка всього була першим безпосереднім наслідком маніфестацій.

Ще до 18 (5) лютого українські студенти заявили про бойкот лекцій тих викладачів, які підтримали протест. І тут втрутилася статистика.

Річ у тім, що під протестом підписалися майже всі викладачі-поляки і полонізовані євреї, між тим студенти-українці становили досить велику групу. Тож виходило, що викладачі і студенти опинилися по різні боки барикад.

Починався студентський страйк. Одночасно з польською маніфестацією українські студенти провели несанкціоноване віче у стінах університету, на якій ухвалили резолюцію про шовіністичний характер польської політики і нагадали уряду про обіцянку відкрити український університет.

Поштівка зі Львова початку ХХ століття. Вигляд на собор св. Юра.

Польські студенти по завершенні маніфестації повернулись до альма-матер і спробували силою розігнати конкурентів. У підсумку університет став ареною масової студентської бійки, яка вилилася у пошкодження аудиторій.

Зрештою рішенням ректора університет було закрито на тиждень. Наступного дня до ректора прийшла делегація студентів-українців, однак їхній протест проти закриття університету не було прийнято.

Ще через день викладач-українець Стефан Дністрянський (або Днєстжанський – О.І.) у своїй статті для газети "Діло" назвав ці події "боєм без правил" і нахабним порушенням прав української молоді на освіту.

Самі студенти внесли офіційну скаргу на дії польських колег до української парламентарної репрезентації у австрійському парламенті. Це був тільки початок довгого ланцюга взаємних претензій, протестів, скарг, які часом переростали у бійки і навіть ставали об'єктом розгляду парламенту.

Університет не був єдиним місцем, де дійшло до насильства. У день перед польською маніфестацією усі власники крамниць неполяки отримали неофіційне попередження, щоб у день маніфестації крамниць не відкривати.

Ті, які нехтували "попередженням", отримували побиті шибки у вітринах. На одній з площ Львова група польських студентів брутально розігнала перекупок-єврейок. Причому поліція майже не реагувала.

Така ситуація нагадувала не мирний протест, а радше "заявлення прав". Про це говорила і централізованість дій, і залучення державних службовців, і безперервне нагнітання драматизму польськомовною періодикою.

При цьому Польща на той момент все ще залишалася частиною Австро-Угорської імперії. По суті, йшлося про конкурентну війну без правил проти противника, яким були українці.

Поки що відносно мирно. Якщо не рахувати побитих українських студентів, знищені вітрини та колапс майже всієї інфраструктури міста. Так тривало до листопада 1918-го, до українсько-польської війни.

Читайте також:

Світло й тіні Брестського миру

23 червня 1917: Голос організованого українства

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

"Боронячи Україну від насильників". Наші перші "кіборги"

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

То коли ж Болбочан визволив Крим? Хроніка українського походу на півострів

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки