Світло й тіні Брестського миру

"Українці дуже відрізняються від російських делегатів. Вони значно менш революційно налаштовані, вони набагато більше цікавляться своєю батьківщиною і дуже мало – соціалізмом. Їх власне не цікавить Росія, а виключно Україна, і всі їхні прагнення направлені на те, щоб якомога швидше звільнити її".

Необхідність покінчити з трирічними митарствами Першої Світової війни чи не найдужче хвилювала народні маси колишньої царської імперії в 1917 р.

Саме обіцянка негайно укласти мир забезпечила більшовикам підтримку з боку значної частини населення. "Декрет про мир" став першим програмним документом ленінського уряду, виданим після державного перевороту в листопаді 1917 р. [усі дати – за новим стилем – ІП]

Прагнучи якомога швидше оголосити про виведення країни з війни, більшовики вже 3 грудня 1917 р. розпочали переговори з Центральними державами про перемир'я. Перемовини велися в невеличкому містечку Брест-Литовський (Берестя-Литовське), де знаходилася штаб-квартира німецького командування Східного фронту.

У цій будівлі тривали перемовини й було підписано Брестський мирний договір. Фото: istpravda.ru/bel/

Лідери національного руху в Україні після проголошення Української Народної Республіки також отримали змогу сформулювати своє ставлення до перспектив закінчення війни. 4 грудня Центральна Рада ухвалила приступити до "активного переведення справи миру".

Уже наступного дня українська делегація виїхала до Бреста. Але угоду про тимчасове перемир'я на Східному фронті було підписано – без участі українських представників. Формально, в цьому не було суперечності, оскільки Україна залишалася де-юре частиною російської держави.

Фактично ж, офіційний Київ не визнав більшовицьку Раду народних комісарів, заперечуючи тим самим право петроградського уряду укладати подібні угоди.

Прибуття російської делегації на перший етап переговорів, кінець 1917 р. Фото: istpravda.ru/bel/ 

Підписання Раднаркомом перемир'я з Центральними державами стало лише першим кроком на шляху до мирних перетрактацій, які невдовзі й розпочалися у Бресті. Та цього разу керівництво УНР не мало намірів залишатися у ролі спостерігача.

Голова Центральної Ради Михайло Грушевський й прем'єр-міністр українського уряду Володимир Винниченко вважали, що підписані радянською делегацією домовленості не матимуть жодної юридичної сили для України. 24 грудня уряд УНР ухвалив надіслати до Бресту власну делегацію.

Представники Української Народної Республіки розмовляють із німецькими офіцерами  

Оскільки делегацію формували за партійним принципом, жоден з її членів не був професійним дипломатом. Делегацію очолив 32-річний Всеволод Голубович – соціаліст-революціонер й інженер за фахом. Його заступником був інший член УПСР – Олександр Севрюк, що мав лише незакінчену юридичну освіту.

Українським представникам за столом переговорів у Бресті натомість довелося мати справу з досвідченими дипломатами: делегацію кайзерівської Німеччини очолював держсекретар закордонних справ Ріхард фон Кюльман, а горду дунайську монархію представляв міністр закордонних справ граф Оттокар Чернін.

Активну участь в роботі мирної конференції брав і представник німецького військового командування, начальник штабу головнокомандувача Східного фронту генерал Макс Гофман. Радянську делегацію очолював народний комісар закордонних справ Лев Троцький.

 Делегація РСФРР в Бресті-Литовському. Сидять зліва направо: Лев Каменєв, Адольф Йоффе, Анастасія Біценко. Стоять зліва направо: В. Липський, Стучка, Лев Троцький, Лев Карахан. Фото: news.tut.b 

Незважаючи на свою "партійність", керівники української делегації запам'яталися іншим учасникам переговорів здебільшого як далекі від революційного ідеалізму прагматики.

О. Чернін так описав свої враження від зустрічі з представниками УНР: "Українці дуже відрізняються від російських делегатів. Вони значно менш революційно налаштовані, вони набагато більше цікавляться своєю батьківщиною і дуже мало – соціалізмом.

Їх власне не цікавить Росія, а виключно Україна, і всі їхні прагнення направлені на те, щоб якомога швидше звільнити її. Але вони, очевидно, не з'ясували для себе, чи буде незалежність цілковитою, тобто чи буде Україна визнана самостійною державою, чи вона має увійти до складу російської федеративної держави".

Одразу ж після прибуття до Бреста, представники УНР повідомили учасників мирної конференції, що Україна "визнає для себе обов'язковим лише той мир, який буде підписано представниками українського уряду".

Л. Троцький спочатку взяв доволі м'який тон щодо українських представників. Це пояснювалося тим, що незважаючи на погіршення відносин між Центральною Радою і Раднаркомом, більшовицьке керівництво в цей час не втрачало надії "примусити" уряд УНР до спільної боротьби проти військових сил генерала А. Каледіна на Дону.

 Німецька й більшовицька делегації за столом переговорів. Справа серед радянських представників перший голова делегації (листопад – січень 1918 р.) Адольф Йоффе (в пенсне). Фото: news.tut.by

Та коли Л. Троцький спробував переконати українських посланців у доцільності спільних виступів на мирній конференції, О. Севрюк лише обережно визнав, що обидві делегації "стоять по один бік фронту і тому мають певні спільні питання". 

10 січня В. Голубович проінформував учасників мирної конференції про те, що "Українська Народна Республіка в особі Генерального Секретаріату стає на шлях самостійних міжнародних стосунків до того часу, поки не буде створено загальнодержавної федеративної власті в Росії та не буде розмежовано міжнародного представництва між правительством Української Республіки і федеральним правительством майбутньої федерації".

Це була ледь завуальована відмова визнати легітимність більшовицького уряду. Але Л. Троцький від імені радянської делегації відповів, що "не має жодних заперечень проти участі української делегації в мирних переговорах".

Німеччині та її союзникам знадобився час, щоб вирішити, чи допускати українську делегацію до участі в мирній конференції. Німецькі дипломати спочатку зовсім не хотіли розсваритися з Росією й розглядали участь української делегації швидше як засіб тиску на більшовиків, яких вважали своїми головними контрагентами за столом переговорів.

Українська делегація в Бресті-Литовському. Зліва праворуч: Микола Любинський, Всеволод Голубович, Микола Левитський, Люссенті, Михайло Полозов і Олександр Севрюк. Фото: wikimedia.org

Австро-Угорщина побоювалась, що участь представників УНР в роботі мирної конференції дозволить їм вимагати забезпечення національних прав для українського населення монархії Габсбургів.

Але представники УНР погрожували залишити Брест, якщо їх делегацію не буде визнано рівноправним учасником переговорів. Це змусило Німеччину й Австро-Угорщину піти назустріч українцям.

Уранці 12 січня делегації Центральних держав на пленарному засіданні визнали делегацію УНР повноважним представництвом України й повноправним учасником мирних переговорів.

Це був перший крок до утвердження суверенного статусу Української республіки на міжнародній арені. Звістка про визнання делегації УНР повноправним учасником мирних переговорів у Бресті викликала піднесення серед української громадськості.

Увечері 12 січня О. Шульгин на засіданні Центральної Ради повідомив під оплески присутніх, що Україна фактично виступає на міжнародній арені як самостійна держава.

На цей час конфлікт між УНР та Радянською Росією перейшов у фазу воєнного протистояння. Аби завадити більшовицькій агресії на сході, керівництво УНР прагнуло якомога швидше укласти мир на заході.

 Коло будівлі, в якій відбувалися переговори. Прибуває російська делегація. Зліва з бородою і в окулярах – перший голова делегації А. Йоффе. Фото: istpravda.ru/bel

Саме цим голова уряду В. Винниченко пояснював у своїх публічних виступах необхідність проголошення незалежності України. Звістки про стрімке погіршення продовольчого становища в Німеччині й Австро-Угорщині давали підстави українським лідерам сподіватись на укладення миру з Центральними державами.

У ніч на 25 січня Центральна Рада своїм IV універсалом проголосила незалежність УНР. Після десятиденної перерви в роботі мирної конференції, очолювана О. Севрюком українська делегація поверталася до Бреста вже як представництво суверенної держави.

Від голови Центральної Ради М. Грушевського делегати отримали вказівки якомога швидше укласти мир. При цьому, належало подбати про надання автономії українському населенню Австро-Угорщини.

Хоча формально Л. Троцький не заперечував проти участі делегації УНР в конференції, але дав зрозуміти, що більше не визнає права київського уряду виступати від імені українського народу. "Відображенням внутрішнього становища на Україні" він назвав включення до складу радянської делегації представників харківського Народного Секретаріату (Юхима Медведєва і Василя Шахрая).

Л. Троцький оголосив, що "лише така угода з Україною може буде визнана дійсною і увійти в життя, яка буде формально визнана представництвом Російської Федеративної Республіки, за прямої участі представництва Українського Народного Секретаріату, яке входить до складу нашої делегації".

Голова радянської делегації (із січня 1918 р.) Лев Троцький, Адольф Йоффе та контр-адмірал Василь Альтфатер їдуть на засідання. Брест-Литовський. Фото: istpravda.ru/bel

1 лютого пленарне засідання мирної конференції відкрилося оповіщенням О. Севрюка про проголошення Центральною Радою незалежності України. У ході подальшої дискусії Л. Троцький заявив, що не ставить під сумнів незалежність України, але "набути чинності можуть лише ті домовленості з Українською Радою, які отримають і наше визнання".

У відповідь українські представники відкрито звинуватили радянських делегатів у застосуванні насилля проти народів колишньої Російської імперії. Це був перший виступ посланців УНР проти радянських представників у залі мирної конференції.

Делегати Центральних держав знову опинилися перед необхідністю обирати стратегію в українському питанні. Не торкаючись питання про легітимність того чи іншого уряду, О. Чернін від імені делегацій Центральних Держав заявив, що "в даний час ми мусимо визнати Українську Народну Республіку як вільну, суверенну державу, цілком правочинну вступати у міжнародні відносини".

Обережність формулювань відображала напругу, якою супроводжувалися  кулуарні наради представників Центральні держави з посланцями українського уряду. Спочатку від українців ультимативно зажадали підписати мир на умовах припинення воєнних дій, встановлення дипломатичних відносин і забезпечення надходження до Центральних держав 1 млн. тон збіжжя.

Але українські делегати навзаєм зажадали визнання незалежності УНР й забезпечення національно-територіальної автономії для українського населення Австро-Угорщини.

 Підписання Берестейської мирної угоди. До речі, схоже, фото хибно ідентифікували: підписаня угоди відбулося в ніч із 8 на 9 лютого, а не 9 на 10. Фото: uk.wikipedia.org

Австрійці й німці взяли перерву, аби проконсультуватися зі своїми урядами. Для монархії Габсбургів було зовсім непросто піти на зміни свого внутрішнього устрою, під зовнішнім тиском. Але гостра продовольча криза, що супроводжувалась відкритими громадянськими заворушеннями, змушувала віденський уряд до поступок.

Як записав О. Чернін до щоденника, "панове Севрюк і Левитський вираховують ступінь нашого голоду по цих заворушеннях, наче на термометрі..."

7 лютого Р. Кюльман і О. Чернін повернулися до Бреста, готові підписати з Україною мирну угоду. Але виявилося, що за час їхньої відсутності в Бресті радянські війська вже підступили до Києва.

Л. Троцький запевняв, що Центральна Рада залишила українську столицю і влада в країні належить харківському урядові. У відповідь представники УНР надали докази того, що уряд УНР все ще перебуває в Києві.

Реагуючи на суперечливі відомості про перебіг подій в Україні, Л. Троцький роздратовано телеграфував до Петрограда: "Невже не можна цілком ясно встановити, хто тепер при владі в Києві?". 

 Підписанти Берестейського мирного договору, зліва праворуч: німецький генерал Брінкманн, Микола Любинський, Микола Левитський, Олександр Севрюк, німецький генерал Макс Гофман, Сергій Остапенко. 

В умовах цієї невизначеності й відбувався завершальний етап переговорів представників Німеччини та її союзників з делегацією УНР. Ввечері 7 лютого було підписано таємний протокол, яким українська сторона висловила готовність відправки до Центральних держав "протягом найшвидшого часу" 1 млн. тонн хлібного зерна (як загального еквіваленту харчової продукції), в обмін на отримання відповідного обсягу промислових товарів.

8 лютого було складено інший документ, за яким австрійська сторона зобов'язалася забезпечити автономний статус для Галичини, за умови виконання протоколу про постачання Україною збіжжя.

У ніч на 9 лютого представники УНР та Центральних держав підписали мирну угоду. Воєнні дії між сторонами припинялися, натомість встановлювалися дипломатичні відносини, налагоджувався товарообмін. Положення мирної угоди визначали взаємну відмову від контрибуцій і компенсацій, звільнення полонених тощо.

Окупована австро-німецькими військами Холмщина й західна смуга Волині були визнані частиною української держави.

Підписання довгоочікуваного миру забезпечило українському урядові пропагандистську зброю в протистоянні з більшовиками. Крім того, влада УНР отримала привід відправити додому розквартировані в Україні війська старої російської армії, які замість ведення війни проти Центральних держав здебільшого загрожували Центральній Раді.

Утім, становище уряду УНР наразі залишалося катастрофічним. Тієї самої ночі, коли в Бресті було підписано мирну угоду, військові сили Центральної Ради остаточно залишили Київ під натиском радянських загонів Михайла Муравйова. Український уряд був змушений переїхати до Житомира, а згодом до Коростеня й Сарн.

Мирна угода не передбачала надання Центральними державами військової допомоги Україні. "Ми з Україною уклали не союз, а лише мирну угоду, – пояснив О. Чернін Л. Троцькому. – Україна для нас, таким чином, являється не союзницею, а нейтральною державою"

Схожої думки були й українські лідери. Уряд УНР очікував військової допомоги від Центральних держав хіба що у вигляді Легіону Українських Січових стрільців або ж військових формувань, створених з полонених-українців.

 "Мир з Україною" - передовиця спецвипуску газети Lübeckischen Anzeigen (м. Любек, Німеччина) від 9 лютого 1918 рокую Фото: uk.wikipedia.org

Але німецьке військове командування дивилося на справу інакше. Генерал-квартирмейстер кайзерівського Генштабу Еріх Людендорф свідчив у спогадах:

"На Україні треба було придушити більшовизм, і створити там такі умови, щоб мати можливість отримувати з неї військові вигоди і вивозити хліб та сировину. Для цього ми мали сильно заглибитись вглиб країни; іншого виходу для нас не залишалось".

Делегати УНР в Бресті не мали повноважень для запрошення до України австро-німецьких військ, але генерал М. Гофман за нез'ясованих обставин отримав від них звернення з проханням про військову допомогу, складене від імені українського уряду.

 Медаль "Мир з Україною", випущена в Німеччині, на честь підписання Бретсьского миру

18 лютого німецькі війська уже вирушили вглиб українських земель, а 28 лютого до них приєдналися й австро-угорські частини.

Похід австро-німецьких військ до України став несподіванкою для уряду УНР. М. Грушевський заплакав, довідавшись про такі наслідки мирної угоди.

Військовий міністр О. Жуковський так згадував про першу зустріч з німецькими частинами: "Реальність зразу стала перед очима. Все кінчилось, німці дійсно посунули на нашу землю... Уряд не знав, що можуть робити на території України німці, кому вони підлягають, яке взаємовідношення між командним составом українським і німецьким".

Австро-угорські війська входять до Кам'янця-Подільського після підписання Берестейського миру. Фото: uk.wikipedia.org/

Багатьох українських військових охопили суперечливі відчуття, коли їм довелося зустріти німців вже в якості союзників. "Сталося... Маємо нових спільників. Тих людей у залізних, важких шоломах, з твердою ходою, якимись мертво-карними обличями, яких від 1914 року вважали ми, ті що були в рядах російської армії, за найлютіших ворогів", – згадував полковник В. Петрів.

Зважаючи на політичну слабкість Центральної Ради, передбачити наслідки зайняття України австро-німецькими військами було неважко. Трохи більше двох місяців знадобилося австро-німецьким військам, аби вигнати з країни більшовицькі загони.

Та щойно це було зроблено, як німецьке військове командування розігнало Центральну Раду, передавши владу в Україні гетьманові Павлу Скоропадському. В історії української революції розпочиналася нова сторінка.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.