Війна з Раднаркомом. Чи дійсно Центральна Рада провалила оборону України?

Навесні 2016 р. вийшов друком перший том історичного дослідження Михайла Ковальчука "Битва двох революцій. Перша війна Української Народної Республіки з Радянською Росією. 1917 – 1918 рр.".

Книга написана на основі величезного фактичного матеріалу – документів з архівів України, Росії, Польщі, США, а також рідкісних видань з численних бібліотечних колекцій.

Праця Михайла Ковальчука розкриває чимало невідомих сторінок з історії Визвольної війни й спростовує розповсюджені міфи.

Гадаємо, читачам "Історичної Правди" буде цікаво ознайомитись зі стислим переказом фрагменту книги Михайла Ковальчука, присвяченого організації керівництвом УНР оборони України від більшовицької агресії наприкінці 1917 – на початку 1918 рр.

Детальніше про ті події читачі можуть дізнатися зі сторінок книги "Битва двох революцій".

У сучасному суспільстві вже склалася традиція виключно негативно оцінювати роль Центральної Ради в національному військовому будівництві 1917—1918 рр. Український революційний парламент прийнято зображувати зібранням далеких від реальності політиків, які замість організувати оборону країни від більшовицького вторгнення зруйнували національну армію.

Рішення Центральної Ради про демобілізацію армії в січні 1918 р. прийнято змальовувати як прояв цілковитої некомпетентності керманичів УНР або й державну зраду.

На думку окремих публіцистів, Центральна Рада своїми діями фактично завадила армії захистити Україну в січні 1918-го. Чи виправдані такі оцінки? Знайомство з документами та іншими історичними матеріалами свідчить, що події розгортались не зовсім так, як ми сьогодні звикли думати.

Прийнято вважати, що в 1917 р. у лавах дев’ятимільйонної російської армії налічувалося 3,5 мільйонів українців. З падінням царату одягнені у вояцькі шинелі українські селяни не залишились осторонь національного відродження.

Уже навесні 1917 р. у військових частинах виникали українські гуртки. Вояки-українці вимагали виділення в окремі національні підрозділи й переведення на службу до України.

Під тиском численних національних організацій, російське командування в травні 1917 р. було змушене дати дозвіл на українізацію кількох армійських корпусів.

Усупереч поширеній нині думці, українізація зовсім не означала перетворення з`єднань російській армії в 1917 р. на українські військові формування.

Фактично, українізовані корпуси й дивізії залишалися складовою частиною російської армії, отримуючи лише порівняно більшу частку українських поповнень. Недарма деякі українські військові організації визнали "існуючу систему українізації такою, що... не дає Україні власних військ".

Але навіть у такому вигляді українізація здійснювалася вкрай непослідовно, оскільки більшість призначених для українізації дивізій продовжували отримувати російські поповнення. Цінність такого війська як національної збройної сили здебільшого дорівнювала нулеві.

У повному обсязі українізацію здійснював лише розташований на Правобережній Україні 34-й армійський корпус генерала Павла Скоропадського. Крім того, упродовж 1917 р. в тилових залогах з`явилися й виключно українські за своїм складом частини, створені з ініціативи самих вояків-українців.

Українська військова маніфестація в Чернівцях 1917 р.

Хоча в перші місяці революції лідери Центральної Ради не приділяли належної уваги військовим справам, восени 1917 р. чимало з них уже підтримували створення національних збройних сил. Такій зміні їхніх поглядів не в останню чергу сприяла надзвичайна політична активність вояків-українців.

Але заклики творити українське військо наштовхнулись на рішучу протидію російської влади. Лише падіння Тимчасового уряду й підпорядкування вищих військових установ в Україні Генеральному Секретаріату в листопаді 1917 р. дозволили українській владі приступити до повноцінного військового будівництва.

Припинення адміністративно-організаційних перепон з боку командування дало змогу воякам-українцям повсюди створювати національні частини й підрозділи. Деякі з цих військових формувань самотужки дістались до Києва й зголосились до розпорядження Центральної Ради.

Вояки українізованого 168-го піхотного полку Російської імператорської армії, літо 1917 р.

Організація українських збройних сил мала відбуватись на засадах відновлення військової дисципліни, а не поглиблення "революційної демократизації". Генеральний секретар військових справ УНР Симон Петлюра уже 21 листопада 1917 р. [усі дати подано за новим стилем — ІП] своїм першим наказом на посаді керівника військового відомства скасував виборність командного складу в українському війську.

29 листопада С. Петлюра видав розпорядження про встановлення внутрішнього розпорядку та "національної військової дисципліни" в збройних силах УНР. Українські вояки мали беззастережно виконувати накази офіцерів усіх рангів, зобов’язаних у свою чергу виказувати товариське ставлення до рядових козаків.

Зовсім хибним є уявлення про те, нібито уряд УНР замість формування національних збройних сил прагнув лише демобілізувати українське військо. Навпаки, С. Петлюра наприкінці 1917 р. ініціював формування цілої низки нових військових частин та з’єднань.

vТак, уже наприкінці листопада 1917 р. на базі зосереджених в Києві українських частин було створено Сердюцьку дивізію (за назвою гетьманської гвардії XVIII ст.). Спершу до складу цього військового формування увійшли чотири піші полки, а невдовзі було включено гарматні частини, панцерний дивізіон, саперну сотню та окремі піші підрозділи.

Посвідчення Симона Петлюра – заступника уповноваженого Всеросійського земського союзу, 1916 р. Ця організація займалася тиловим забезпеченням війська.

23 грудня 1917 р. в складі київської залоги за наказом С. Петлюри була створена 2-га Сердюцька дивізія, до лав якої увійшли три піші, один самокатний і один кінний полки, а також окремі підрозділи усіх родів зброї.

Слід наголосити, що в лавах сердюцьких частин не існувало виборності командного складу. Задля підтримання військової дисципліни, кожного дня у частинах і підрозділах велися п’ятигодинні стройові заняття.

Окремо відзначимо: не відповідає дійсності й розповсюджене в історичній літературі твердження про те, ніби уряд УНР невдовзі розформував обидві сердюцькі дивізії.

Насправді обидві дивізії припинили своє існування лише після відступу військ Центральної Ради з Києва на початку лютого 1918 р., але з їхніх решток було створено нове військове формування – Запорізький загін.

Створення національних військових формувань активно відбувалося наприкінці 1917 р. не лише в Києві, але й в регіонах України. Зокрема, на Лівобережжі за розпорядженням С. Петлюри було створено три запасні українські полки, підрозділи яких розташовувались у Кременчуці, Полтаві, Харкові, Чернігові.

Старшини 1-го Українського козацького полку ім. Б. Хмельницького на позиціях біля м. Скалат, вересень 1917 р.

На Правобережжі найбільшою українською військовою силою був 34-й армійський корпус генерала П. Скоропадського, обидві дивізії якого вважалися цілковито українізованими. 20 грудня корпус за наказом С. Петлюри був перейменований на 1-й Український.

Полковник Павло Скоропадський із орденом святої Анни на шиї

Послідовно здійснювалися спроби вилучити з-під влади російського командування й інші українізовані війська Південно-Західного фронту. Значну увагу С. Петлюра приділяв створенню українських військових частин на півдні й південному сході України.

Наприкінці грудня 1917 р. всі наявні на теренах Херсонщини й Катеринославщини українські військові сили було зведено в три дивізії – 1-шу Одеську, 2-гу Єлисаветградську й 3-тю Катеринославську. Кожне з цих військових з’єднань мало у своєму складі чотири піші полки, артилерію й кавалерію.

Закономірним етапом в розбудові національного війська стало створення центральних органів управління збройних сил УНР. На початку грудня 1917 р. за наказом С. Петлюри розпочалося формування Генерального штабу, першим начальником якого став уродженець Полтавщини, генерал-лейтенант Борис Бобровський.

Борис Бобровський

Щоправда, із самого початку гостро постала проблема нестачі патріотично налаштованих кадрів серед вищого офіцерського складу (відзначимо, що це залишалося проблемою армії УНР упродовж всієї Визвольної війни).

Чимало офіцерів колишньої царської армії вступали на українську службу, аби лишень перебути революційну анархію, допоки відродиться російська держава.

Такі вимушені попутники української справи здебільшого залишалися байдужими до національного руху й не співчували ідеї української державності.

Ось як начальник мобілізаційного відділу Генштабу капітан Микола Удовиченко характеризував офіцерів, які наприкінці 1917 р. хотіли потрапити до лав українського війська: "Елемент, окрім молоді, загалом був не ідейний з боку національного; з більшовиками і то не всі хотіли битися, не кажучи вже про те, що "самостійна" Україна для багатьох була жупелом".

Гостра нестача національно-свідомих офіцерських кадрів нерідко змушувала призначати на відповідальні посади колишніх російських воєначальників, які вважали своє перебування в українському війську лише "тимчасовим епізодом".

За свідченням співробітника Генштабу, завдяки цьому "в установах Генерального штабу запанували хаотичність, суперечки, політика, недбальство, саботаж".

Це гальмувало не лише розбудову армії, але й організацію оборони проти більшовицького наступу, оскільки саме Генштаб відповідав за стратегічне планування.

Тим не менше, немає підстав стверджувати, ніби український уряд не готувався до оборони країни від вторгнення більшовиків. Як свідчать документи, уже в середині грудня 1917 р. С. Петлюра почав готуватися до відсічі більшовицькій агресії.

Українська військова маніфестація в Харкові 1917 р.

Захист Правобережжя від наступу розпропагованих військ Південно-Західного фронту було покладено на 1-й Український корпус; генерал П. Скоропадський отримав відповідні розпорядження й командування над усіма українськими силами в цьому регіоні.

Оскільки найбільша небезпека загрожувала Лівобережній Україні – відкритій для ворожого наступу на всій протяжності українсько-російського кордону – саме сюди було скеровано низку військових частин з Києва.

Чотири полки та два курені (батальйони) були передислоковані до цього регіону вже в середині грудня 1917 р., ще до оголошення сумнозвісного більшовицького ультиматуму Центральній Раді.

Ключову роль в організації оборони Лівобережжя С. Петлюра та його співробітники відводили 21-му армійському корпусові. Це військове з’єднання, яке вважалось українізованим, знаходилось на теренах Прибалтики у складі російських військ Північного фронту.

Очікувалось, що корпус за першої ж зручної нагоди дістанеться до України. Проте у Києві не врахували, що радянський уряд в грудні 1917 р. вже достатньою мірою контролював становище на півночі, аби перешкодити транспортуванню українізованих частин на батьківщину.

Кілька українських підрозділів, які самостійно вирушили додому, були роззброєні або ж розпалися в дорозі. Уявлення про масштаб національного руху на Північному фронті також виявилось дещо перебільшеним: українізацію в складі 21-го корпусу фактично здійснила лише 44-та дивізія.

Офіційна нота Генерального Секретаріату УНР до Ради Народних Комісарів РСФРР з вимогами припинення воєнних дій, 24 грудня (ст. ст.) 1917 р.

Але настрій вояків-українців залишав бажати кращого: переважна їх більшість бажали лише якомога швидше повернутися до рідних домівок. Настирна політична агітація також не минула безслідно, чимало вояків підтримували радянські гасла.

Тож на початок збройної конфронтації Раднаркому з Центральною Радою, 44-та дивізія залишалася на Північному фронті. Організувати оборону Лівобережної України військовому керівництву УНР довелося виключно власними силами.

Прибуття до Харкова радянських загонів наприкінці грудня 1917 р. означало перехід політичної конфронтації між Центральною Радою та Раднаркомом в фазу воєнного протистояння.

Спочатку сили червоних не були значними: прибулий до Харкова загін налічував лише 1,7 тис. бійців. Вистачило б однієї надійної бригади, аби викинути самопроголошених "захисників трудящих" за межі Слобожанщини.

Та коли два полки дислокованої на Полтавщині 156-ї українізованої дивізії отримали наказ відновити українську владу в Харкові, переважна більшість вояків відмовились підтримати уряд УНР.

Ситуація повторилась, коли більшовики почали просування вглиб Слобожанщини й Катеринославщини. Українські військові частини фактично не вчинили червоним суттєвого опору.

Як виявилось, переважна більшість вояків-українців бажали лише якомога швидше демобілізуватися й повернутись до рідних домівок. Уряд УНР так і не здійснив земельну реформу – тож одягнуті у вояцькі шинелі селяни мали намір розділити поміщицьку землю самотужки.

Напрямки наступу більшовицьких загонів під час першої агресії Радянсько Росії проти УНР

В українських частинах масово зростало дезертирство. Розчаровані неспроможністю Центральної Ради забезпечити негайні соціальні реформи, вояки нерідко виявляли байдужість до закликів оборонити батьківщину від більшовицької агресії.

Сердюцькі полки у Києві один за одним проголошували нейтралітет, а окремі частини відкрито підтримували радянську владу. Втома багатьох вояків від тривалого перебування на військовій службі й звичка до "революційних" порядків також не сприяли формуванню боєздатних військових частин.

Два полки в 2-й Єлисаветградській українській дивізії довелося розформувати через відмову козаків виходити навіть на стройові заняття. У 1-му Українському корпусі цілі полки відмовлялися виконувати накази командування й самочинно вирушали в запілля; представник української влади констатував, що вояки "не співчувають… існуванню України як самостійної республіки".

Начальник 2-ї Української дивізії доповідав: "Одне визначене прагнення у всіх: піти додому, робити нічого не хочуть..."

Микола Порш

Негативний вплив на організацію оборони України справила й внутрішньополітична боротьба, яка призвела до відставки С. Петлюри з посади військового секретаря УНР. Новим керівником військового відомства став відомий діяч Української соціал-демократичної робітничої партії Микола Порш, який не мав належного досвіду у царині військових справ.

Активісти національного руху болюче сприймали сплеск партійних суперечок й особистого суперництва в українському таборі в січні 1918 р.

Український комітет Румунського фронту закликав Центральну Раду подолати внутрішні чвари: "Забудьте хоть в сей найвідповідальніший мент свої партійні непорозуміння... Киньте непорозуміння – зараз їх не може бути, коли Україні загрожує небезпека".

За наказом М. Порша, керівництво обороною України від більшовиків було зосереджено в руках начальника 1-ї Сердюцької дивізії, полковника Юрія Капкана. Новопризначений командувач намагався зупинити просування радянських загонів з Харкова вглиб України.

За його розпорядженням, деякі з сердюцьких полків були передислоковані до Лівобережної України. Найбільш надійні, хоча й не надто численні сили було розташовано по всьому периметру оборони Києва від більшовицького наступу.

Крім того, Ю. Капкан спробував залучити до військових операцій проти більшовиків й нові війська – передусім українізовані частини з Південно-Західного фронту. 10 січня він наказав передислокувати до Бахмача й Білгорода частини 4-ї Січової Запорізької дивізії.

Юрій Капкан

Ще три дивізії отримали наказ перейти на Лівобережжя. 5-та Січова Запорізька дивізія й окремі підрозділи зі складу 1-го Українського корпусу мали зайняти відтинок Коростень – Сарни, аби захистити цей регіон від російського наступу з Білорусі.

Але більшість цих наказів не було виконано. 9-та й 10-та кавалерійські дивізії воліли демобілізуватися на Правобережжі. 5-та Січова Запорізька дивізія погоджувалася їхати в запілля лише на відпочинок, а підрозділи 1-го Українського корпусу так і не вирушили до Сарн.

Розпропаговані війська 4-ї Січової Запорізької дивізії настільки не довіряли українській владі, що не квапились вирушати на Лівобережжя й поступово демобілізувалися.

Українізована 137-ма дивізія, яка саме прибула на Полтавщину з Білорусі, також виявилась небоєздатною. Замість війни з більшовиками, вояки-українці прагнули лише якомога швидше дістатись додому.

Розвал армії підштовхував керівників військового відомства УНР до думки про необхідність реорганізації збройних сил на добровольчих засадах. Першими запропонували вдатись до цього кроку члени військових організацій та представники командного складу.

Січові стрільці разом із солдатами полку ім. Дорошенка, 1917

Начальник 2-ї дивізії 1-го Українського корпусу доповідав: "Командири полків говорять, що честь і обов’язок їм підказують доповісти, що краще всього розпустити людей і, принаймі, половину офіцерів, й створювати наново частини. Цілком поділяю цю доповідь командирів полків і клопочуся зі свого боку про розпуск всіх людей і полків, окрім тих, хто добровільно захоче послужити Україні, а також офіцерів за вказівками командирів полків".

З української ради 7-ї армії повідомляли: "На думку всього командного складу, негайно потрібно приступити до складення летучих чи ударних батальйонів за окрему платню, інших же українських бездельників розігнати".

Справді, небажання переважної частини вояцтва залишатись в лавах армії робило демобілізацію неминучою. Варто було відправити додому всіх охочих демобілізуватися, аби отримати менш численну, але боєздатну армію з добровольців, готових захищати свій край від зовнішньої агресії.

Уперше М. Порш озвучив проект реорганізації армії на засіданні уряду 8 січня. Уряд одразу ж доручив секретарству військових справ "приступити до організації добровольчеської армії".

Вже 16 січня Центральна Рада розглянула вироблений військовим секретарством законопроект про добровольчу армію ("волонтерське військо") і ухвалила закон про створення народного війська для "оборони рідного краю від зовнішнього нападу".

Сьогодні чомусь прийнято вважати, що Центральна Рада демобілізувала геть всіх вояків старої армії – включаючи й тих, хто бажав захищати Україну від російського вторгнення. Насправді, це не так: добровольці отримали дозвіл залишитись на понадстрокову службу.

До речі, в цьому відношенні політика урядів, що постали на уламках колишньої імперії Романових, була схожою. Зокрема, Раднарком розпочав демобілізацію ще раніше від уряду УНР.

Закон Центральної ради від 16 (3) січня 1918 про утворення добровільного війська

У той час, коли Центральна Рада ухвалила закон про створення народної міліції, радянський уряд вже демобілізував військовиків трьох років призову й оповістив війська про "план переходу від постійної армії до загального озброєння народу".

На початку 1918 р. єдиною збройною опорою більшовиків та їхніх антагоністів слугували лише добровольці. Невипадково ідейні противники революційної анархії з числа професійних військовиків, які під захистом Каледіна взялися створювати на Дону збройні сили для боротьби з більшовизмом, навіть в назві своєї армії заклали добровольчий принцип її формування.

Утім, загальна кількість добровольців, які бажали продовжувати військову службу в лавах тих чи інших збройних формувань, була на той час незначною.

Таким чином, образ багатотисячної маси українських вояків, які в січні 1918 р. бажали захистити свою батьківщину від більшовиків, але натомість покірно розійшлися по домівках за наказом Центральної Ради – це створений сучасними публіцистами міф.

У дійсності, українізовані частини "старої" армії, за дуже рідкісним винятком, показали свою нездатність оборонити Україну від більшовицького наступу. Побудувати боєздатні збройні сили звичними методами в революційний час виявилось неможливо.

Небажання переважної більшості українських вояків захищати уряд УНР стало розплатою за нерішучість і зволікання Центральної Ради у вирішенні нагальних питань соціального життя країни.

Червоні гайдамаки Гайдамацького коша Слобідської України, напевно грудень 1917 р.

Послідовні ж спроби вибудувати оборону проти більшовиків наявними силами не увінчалися успіхом – й саме це змусило Центральну Раду вдатись до військової реформи.

Іншими словами, український уряд програв не тому, що розпустив армію, а навпаки – розпустив армію, тому що та програвала.

Перехід до принципу добровольчого формування війська був логічно виправданим кроком, якщо уряд УНР хотів в умовах революційної анархії отримати в своє розпорядження менш чисельну, але більш боєздатну військову силу. Фатальна помилка, яка нівелювала значення військової реформи, полягала в іншому.

Відповідно до закону Центральної Ради, армія мала бути перетворена не просто на "волонтерське військо", а неодмінно на "народну міліцію". Імовірно, положення про "міліційність" збройних сил з’явилося в законопроекті з ініціативи голови уряду Володимира Винниченка й тих очільників УНР, які були переконаними марксистами або ж вважали за потрібне віддати данину моді на соціалістичну фразеологію.

Однак такий підхід означав скасування постійної регулярної армії й перетворив військову реформу на експеримент з реалізації положень соціалістичного вчення.

Це ще й викликало справжню плутанину назв і понять: термін "міліція" традиційно позначав правоохоронні формування, а не збройні сили. Добровольцям, які бажали залишитися на службі, фактично відводилася роль інструкторів з військової підготовки населення – при чому їхній статус залишався нез’ясованим.

Вояк 1-го кінно-гайдамацького полку ім. Костя Гордієнка, лютий 1918 р. Полк брав активну участь в обороні Києва від більшовицьких військ Мурайвова. Фото: календар Українського інституту національної пам'яті на 2017 рік.

Незграбна спроба замінити армію "народною міліцією" продемонструвала нехіть українських керманичів до збройних сил й відштовхнула від підтримки уряду УНР багатьох професійних військовиків. Якщо частина з них погоджувалась з необхідністю переформування армії на добровольчих засадах, то перетворювати військо на міліцію ніхто не бажав.

Саме тому закон викликав гостру критику серед переважної більшості старшин та вояків, які підтримували Центральну Раду. Офіцер полку ім. Б. Хмельницького згадував, що для його бойових товаришів закон став "громом серед ясного неба".

Відмова від побудови регулярної армії відштовхнула від підтримки української влади багатьох з тих, хто бажав послідовно й до кінця боротися з більшовицькою анархією. Така політика лише ускладнила боротьбу проти російської агресії на початку 1918 р.

Попри суперечливість ухваленого Центральною Радою закону, подальші події підтвердили слушність переходу до добровольчих засад комплектування збройних сил в революційних умовах.

Основний тягар бойових дій проти більшовиків у січні – лютому 1918 р. винесли такі військові формування, як Гайдамацький кіш Слобідської України, курінь Січових стрільців, Запорізький загін та Вільне козацтво.

Старшини Гайдамацького коша Слобідської України. Третій справа сидить командир коша Симон Петлюра

 

Сформовані з добровольців, ці підрозділи виявили високу боєздатність у боях з більшовиками й вже після повернення Центральної Ради до Києва стали надійною основою для розгортання нових військових з’єднань.

Запізнілий досвід не минув намарне для українського керівництва: наскільки відомо, нікому з керманичів УНР після зими 1917–1918 р. більше не спало на думку вести мову про заміну регулярної армії "народною міліцією".

Але час було втрачено – поки українські лідери вчилися будувати збройні сили, сусідні держави вже відпрацьовували в Україні механізми повномасштабної військової окупації.

Читайте також:

23 червня 1917: Голос організованого українства

Месія для України. Великий міт Михайла Грушевського

Березень 1917-го. Як було створено Центральну Раду

"Боронячи Україну від насильників". Наші перші "кіборги"

100 років Української революції: 5 головних цитат Першого Універсалу

Незалежність №1: Коли Грушевський її оголосив, чому Винниченко сумнівався, а Єфремов був проти

Невдалий Жовтень: спроба більшовицького повстання в Києві у 1917-му

То коли ж Болбочан визволив Крим? Хроніка українського походу на півострів

Бій під Крутами: відомі й невідомі сторінки