Акім Галімов: "Поки ми розробляли фільм, вони встановлювали пам’ятники імператорам в Криму"

Як багато свідків історії мовчать, які таємниці можуть берегти сімейні фотоальбоми та нещодавно розсекречені архіви репресивних органів влади?

Раніше Петро І знищував портрети Мазепи, кістки часів Київської Русі були вивезені до Росії, а зараз у кінотеатрах Росії вийшов пропагандистський фільм "Крим".

Натомість Акім Галімов, автор двох частин фільму "Україна. Повернення своєї історії" та команда аналізують історичні факти, пов’язуючи їх із подіями ХХ-го століття.   

– Як ви розшукуєте героїв для документальних фільмів?  

Ми розшукуємо людей, на яких історія лишила певний відбиток. Величезне поле для роботи в цьому плані – наші архіви, які нещодавно розсекретили. Особливо – архіви репресивних органів влади – КДБ, НКВС і т. д. У Києві є архів СБУ та Центральний державний архів вищих органів влади та управління України на Печерську.

Після більшовицької революції в Російські імперії, у 20-х роках минулого століття були спроби побудувати незалежну державу – УНР. Тоді з’явилась когорта українських істориків, археологів, які з того, що довгий час називалось історією Російської імперії почали окремо виділяти історію України. У 30-х роках, при більш жорстокій сталінській владі, українських науковців почали вбивати.

Автор проекту Акім Галімов на тлі виставки, створеної командою проекту і відкритої 22 серпня 2017 року

Героїню першого фільму "Україна. Повернення своєї історії", Лідію Гузенко, ми знайшли по адресі з архівних листів 1992-го року, які вона писала в СБУ, щоб прояснити інформацію щодо свого діда, розстріляного етнографа. Її мама ходила в Лук’янівську в’язницю, носила передачі, хоча він вже був розстріляний на той момент.

Нам пощастило, що Лідія всі ці роки все ще живе в тій хрущовці. Виявилось, проте, що вона про свого діда мало що знає. Разом із нею ми поїхали в село в Івано-Франківську область, де він викладав та збирав матеріали.

Після першого фільму люди стали більше звертатись до нас самі. Наприклад, у другому фільмі ми разом із донькою репресованого археолога розшукували по музейних експозиціях фрагменти мечів часів Київської Русі, які знайшов її батько – харківські музейники навіть не знали, що це мечі Грінченка.

А донька мала лише альбом із фото його знахідок. Класно, коли предмет починає уособлювати життя конкретної людини, а не лишається безіменним експонатом.

Цікавих історій в нашій країні багато, але вони лишаються на рівні квартир, адже часто стосуються саме літніх людей, які не користуються засобами зв’язку та соціальними мережами. Ми маємо їх знаходити, бо через особисту призму людини ти більш об’єктивно та більш повно розумієш трагічні події.

Ми дуже багато часу витрачаємо на пошук героїв, які вели б глядача за собою. Вони мають бути зацікавлені у пошуку інформації про своїх рідних, мають випромінювати певну внутрішню енергію.

Акім Галімов та режисер Дарія Соричева

– Як сприйняли в історичних колах "новий" портрет Мазепи та чи набув проект розголосу?

Це − лише реконструкція ймовірного вигляду Мазепи. Саме так науковці його і сприйняли. Але головне не у відсотках схожості, а у тому, що про Мазепу почали говорити як про людину, що багато зробила для нашої держави. До мене навіть звертались люди, щоб ми надали це зображення для футболок, кружок.

Після того, як ми у другому фільмі торкнулись вигляду Ярослава Мудрого, нас часто показували в Росії. Мені дзвонив брат з Криму і казав: "Слухай, тебе тут по Першому каналу показують". Наприклад, в одній із програм про Україну − "Время покажет" казали, що "ребята посягнули на святое, хотят Ярославу Мудрому бороду отрезать". Та я думаю, що у фільмі закладений все ж трохи глибший сенс, аніж проблема наявності бороди. Це конфронтація із стереотипами, які нам нав’язували протягом століть.

Частина істориків схвалюють нашу роботу, інші – не зовсім. Наші науково-популярні фільми не мають за мету створити революції. Ми лише хочемо донести цю історію до якомога більшої аудиторії, і якщо люди хоча б відкриють Вікіпедію, щоб прочитати про це більше, то це вже успіх.

Іван Мазепа. Справжній портрет

– У фільмі було згадане Імператорське православне палестинське товариство, яке займалось вивозом кісток після археологічних розкопок із України в Росію. У нього зараз входять голова Рахункової палати та Уряду РФ Сергій Степашин та Патріарх Московський Кирило. Думаєте, воно досі діє?

Цей момент викликав найбільшу кількість дискусій. Багато людей нам говорили, що це схоже на якусь змову. Діяльність цієї спілки є гіпотезою, яку озвучив наш експерт Валерій Гастинщиков. Він людина дуже серйозна і непублічна, бо пов’язаний із розвідкою, викладає у наших військових та займається вивченням інформаційних психологічних впливів.

До того можна ставитись як до якоїсь маячні, але цього року я вперше за два роки з’їздив в Крим і побачив дещо цікаве. Вирішив відвідати палаци, які пов’язані з родиною Романових – Крим був їхньою літньою резиденцією. В Олександрійському палаці, який стоїть в Масандрі, ми помітили пам’ятник імператору Олександру ІІІ, який був встановлений у 2017 році при сприянні Імператорського православного палестинського товариства.

А в головній резиденції Романових, Лівадійському палаці, стоїть новий пам’ятник Миколі ІІ із ідентичним написом. Виходить, поки ми розробляли фільм, вони встановлювали пам’ятники імператорам в Криму.

Пам’ятник Миколі ІІ в Лівадійському палаці, окупований Крим

Впродовж понад 100 років товариство існувало і при царі, і при більшовиках, існує і зараз. Воно пережило найголовнішу революцію із наймасовішими чистками. Тоді ніхто, хто хоч якось був пов’язаний із царем, не міг потрапити в радянські органи влади. А вони займали найвищі посади в Академії Наук СРСР. Я не є прихильником теорій змов, але ми розповіли факти. Наскільки вони відповідають дійсності кожен глядач має сам вирішувати для себе.

Сьогодні це товариство вже не займається вивозом кісток, але, очевидно, формує історичний порядок денний конкретно в Криму. Через пам’ятники вони популяризують думку, що ця територія споконвіків пов’язана із Росією.

У них існує абсолютно відкритий сайт. Сьогодні до керування цим товариством входять керівники найбільших державних компаній Росії, наприклад "Транснефть" і т. д. Тобто впливові люди, які мають гроші та владу. У таких організаціях типу цього товариства немає чіткого списку посад та обов’язків, все будується на особистих зв’язках і довести щось дуже складно. Можливо, це просто такий собі гурток захоплення історією.

"Україна. Повернення своєї історії" – зйомки у Ватикані

Такі проекти приховуються під охорону культурної спадщини, збереження історичних пам’яток. Наприклад, у Києві існувало Свято-Володимирське братство, яке займалося просуванням культу святого Володимира. Все, що пов’язане з ним у Києві, зроблено цим братством. Та ж Володимирська Церква на бульварі Шевченка, збудована у ХІХ столітті.

Сьогодні здається, ну що поганого у популяризації Володимира Хрестителя? Але коли дізнаєшся, що його постать, по суті, використали в ідеологічній боротьбі проти західного впливу, то одразу починаєш до цього по іншому ставитись. Такі братства в регіонах імперії, очевидно, керувалися із центру і ймовірно були пов’язані з Імператорським православним палестинським товариством. 

Їх пряма функція взагалі була аналогічна рицарям ордену Тамплієрів – вони мали супроводжувати російських паломників на Святу Землю. Але, окрім того, займалися й іншими речами. Треба об’єктивно розцінювати ті історичні реалії, які були у кінці 19 століття.

На західних кордонах Російської імперії були прозахідні настрої – щодо самоврядування, щодо прав та свобод, щодо віри. Потрібно було духовною скріпою православ’я утримувати територію, яка могла відколотись. Православ’я було головним інструментом просування державних інтересів. Що, в принципі, можна простежити і зараз.

Лист Папи Григорія VII, до князя Ізяслава сина Ярослава Мудрого

На Західній Україні тому і була найбільша кількість православних товариств. Пізніше були гоніння на греко-католицьку церкву у 30-40 роках. У неї був образ ворога, що будь-якими засобами хоче відірвати цю територію. Те, що люди просто хотіли ходити в ту церкву, до якої звикли – навіть не розглядалося. Це як з українською мовою, яка буцімто є російською, просто споляченою – багато росіян досі так думають. Я вважаю, що в Україні нам вдалось знищити цю скріпу.

Тоді була потужна церковна пропаганда. Наприклад, за аналогією до Петербурга, в якому після терактів проти імператора збудували собор Спаса-на-крові, у Володимирі-Волинському теж була збудована капличка в честь того, що імператор вижив після небезпечної події десь далеко у відрядженні, ледь не в Японії. Як це пов’язано із Володимиром-Волинським?

Чи збираєтесь, як згадували, знімати фільм про Данила Галицького?

Так, люди люблять "історії успіху", а він якраз нею і є. Попри те, що всі знають, хто такий Данило Галицький, мало хто знає його справжню історію. Його поховання у Холмі зараз на стадії вивчення і, можливо, буде відкрито та досліджено.

Тому тут ще й збігається інфопривід – це перше поховання правителя такої величини із титулом короля, який об’єднував більшу частину українських територій і який багато зробив для цієї землі. Багато істориків і я особисто вважаю, що "Галицький" − неправильне формулювання, яке було присвоєне йому у ХІХ столітті. Правильніше його називати король Данило, тобто за титулом, який він носив у той час.

Робота над фільмом "Україна. Повернення своєї історії"

І хоча джерела підтверджують, що це його поховання, та чи лежить він там насправді? Часто це можуть бути кістки заможних осіб, яких, наприклад, туди перепоховували. Знову ж можна було б провести ДНК дослідження та реконструкцію його обличчя – такими засобами легше розповісти історію.

До речі, не все входить у кінцевий варіант фільму – наприклад, ми розробляли тему християнізації Русі, яка відбулась набагато раніше за хрещення Володимиром. У Чернівцях відзняли формочки для відливання хрестів ІV-V століття, які свідчили, що християнство активно розповсюджувалось вже тоді.  

– Як потрібно викладати та трактувати історію?

Давати більше фактів для аналізу. Я проти сліпої героїзації контраверсійних фігур Бандери чи Петлюри, УПА, бо як і всюди, там є моменти, якими навряд чи можна пишатись. Я критикую радянське викладання історії, але загалом в ті часи було багато і позитивного. Наприклад, нещодавно читав про те, для чого і як створювались хрущовки.

Тоді людей намагались витягти із бараків, дати їм житло. Зараз же у нас виключно негативне ставлення до однакових квартир із 6-ма квадратами кухні. Але що відчували люди, коли переселялись з бараку без туалету в хрущовку 50-60 років тому?

Творча команда фільму "Україна. Повернення своєї історії"

У нас переважно все люблять ділити на чорне та біле і ніколи не визнають свої помилки. Волинська різанина пояснюється тим, що була війна і за те, що нас раніше гнобили, тепер гнобимо ми. У той же час УПА буцімто не брали участь в каральних операціях, а були лише борцями за незалежність. Натомість прихильники СРСР вірять, що  радянські герої могли лише звільняти землю від фашистів, але аж ніяк не грабувати та ґвалтувати.

У Німеччині ще зі школи розповідають, що влада Гітлера ніколи б не прийшла, якби її не підтримав народ. Настільки це інший рівень усвідомлення власних помилок. Потрібно об’єктивно дивитись на власні прогалини, прийняти і просити вибачення у тих, кого образили. Тільки тоді ми не будемо створювати міфічних героїв.

Цього місяця у Вінниці відкрили перший пам’ятник Петлюрі. Чи варто взагалі таким постатям ставити пам’ятники? Я не впевнений.

Як громадянин я не підтримую перейменування деяких місць, об’єктів та локацій. Я не певен, що завжди є історичне підґрунтя, щоб вони так називались. Наприклад, той же проспект Степана Бандери. Така надмірна героїзація змушує деяких людей "занадто" вірити, і вони перестають сприймати інші точки зору.

Кадр із фільму "Україна. Повернення своєї історії"

Із іншою думкою ти відразу перетворюєшся у путінського прихвостня, а потім починається факельна хода у центрі Києва. Особливо зараз, коли народ надломлений, коли він розуміє, що з нами воює Росія і у нас погана економіка. Вони хочуть, щоб було хоч щось хороше, якась славетна і трагічна історія боротьби. 

Це такі питання, на які суспільство ще не зрозуміло як реагувати. Принаймні точно не покоління, яке все ще трохи пам’ятає події ХХ століття.  

Зрештою, у нас є Інститут національної пам’яті, якому напевно доведеться вирішувати цю проблему у майбутньому. Але щоб людиною зацікавились, не обов’язково її сліпо героїзувати. Видатний діяч і герой – це трохи різні речі. Мені дуже імпонує Сергій Плохій, історик Гарвардського університету, який окрім всього пише науково-популярні книги.

Одна з останніх – "По червоному сліду", про вбивство Бандери. На основі документів та проведених інтерв’ю він описав саме вбивство, історію вбивці Сташинського, як він по програмі захисту свідків скоріше за все змінив зовнішність та був відправлений у Південну Африку. Плохій навіть знайшов людей, які говорять, що можливо він там досі і живе.

І там ніде не сказано, що він був великим борцем за незалежність України, лише настільки ґрунтовно розповідається про його постать, що розумієш, що Бандера – видатний діяч свого часу. І у процесі читання ти самостійно вирішуєш чи прийнятні ті способи, якими він відстоював незалежність України.

Кадр із фільму "Україна. Повернення своєї історії"

– У фільмі було сказано, що онук Ярослава виміряв довжину Керченської протоки. І це було одним із аргументів, що Крим – це Росія. Дійсно так думаєте?

Такі питання як анексія території, а особливо у ХVІІІ-му столітті, дуже важко регламентувалися правовими нормами. Російська імперія на той час вела війну, напевно були якісь дипломатичні спроби все врегулювати. Як і зараз. Камінь, на якому була зазначена довжина цієї протоки, знаходиться зараз в Ермітажі. І він є одним із додаткових аргументів, що нібито мав підтверджувати право Росії на цю територію.

Історична наука в ті часи не так сильно була розвинута, працювало право старшості – тому ж і створювались династичні книги. Образно, в кого з монархів старші предки – той і крутіше.

Князів Київської Русі тоді ж не сприймали як частину української історії. Русь – значить Росія, хоча і з’явилася значно пізніше. Все залежить від того, як на це подивитись. Мене тоді здивувало, що до земель умовної династії Рюриковичів входили не тільки більшість територій сучасної України, а і досить віддалений Тмутараканський півострів.

Якщо це вважати частиною української історії, то твердження "Україна була створена Леніним чи будь-ким іншим" відразу стає хибним. Основи нашої держави були закладені 1000 років тому.