Олекса Грищенко. Повернення в Україну

"Я можу малювати тільки в радості, в здоров’ї, тобто в гармонійній рівновазі мого духа й тіла. Це джерело невичерпної радості, що його я ношу в моїй істоті, я завдячую моїй родині, моєму дитинству, Україні моїх блакитних днів", — писав художник Олекса Грищенко (1883—1977) на схилі літ, здобувши вже світове визнання.

Від Кролевця до Кань-сюр-Мер на Лузуровому узбережжі, через Київ, Москву, Константинополь, античні міста Греції й Париж — такий його шлях —  життєвий і мистецький. Були ж іще Португалія, Іспанія, США…

У 1910-х він розробив власний мистецький напрям — динамоколір, поєднавши принципи кубізму й формальної мови ікони. Сучасники оцінювали його як самостійне явище в авангарді, поруч із "експресіонізмом" Кандінского та "супрематизмом" Малевича. На еміграції здобув він своє місце й серед мистців Паризької школи.

Нова монографія кандидата мистецтвознавства Віти Сусак "Олекса Грищенко. ДИНАМОКОЛІР", що виходить у Видавництві "РОДОВІД" — перше ґрунтовне й багато ілюстроване видання, що повертає цього художника в український мистецький контекст. Пропонуємо уривок із цього дослідження — про останні роки життя мистця.

----------

У повоєнні роки творами Олекси Грищенка почала цікавитися українська діаспора, як у Франції так і за океаном — у Канаді та США. У Франції його підтримував Олег Штуль-Жданович (1917—1977). З 1948 року він був головним редактором "Українського слова" — газети, що виходила в Парижі, й де регулярно з’являлися публікації, присвячені подіям у житті художника.

Грищенко також приятелював із братами Вірстами, які приїхали до Парижа з Буковини: Аристид (1922—2000) став скрипалем і музикознавцем, а Темістокль (нар. 1923-го) — художником-абстракціоністом. Обидва любили та збирали твори Грищенка.

Олекса Грищенко з пензлями. Лімож, 1953-й рік

Розшукав його й доктор Володимир Попович з Бельгії, який згодом перебрався до Франції. Він збирав матеріали й видавав статті про українських художників за кордоном.

Лікар Попович влучно "діагностував" відмінність творів Грищенка від експресіонізму, що "проявляється виключно у самій формі та колориті, цебто в сильних підкреслених барвах, в динамічному рисунку та в пастозній, майже рельєфній фактурі, а ніколи — в змісті чи тематиці, бо мистець не поділяв світогляду експресіоністів. Йому були чужі внутрішні конфлікти, вічні сумніви і вагання".

Стараннями української діаспори в Німеччині вийшли авторизовані українські переклади спогадів Грищенка "Україна моїх блакитних днів" (1958) та "Мої роки в Царгороді" (1961), обидва в Мюнхені, у видавництві "Дніпрова хвиля". 

Обкладинка спогадів О. Грищенка, Мюнхен, 1958-й рік

Ще один відданий колекціонер творів Грищенка — Володимир Семчишин (1906—1969) жив у Норвегії, в Осло. Він познайомився з художником наприкінці 1940-х, і до кінця 1960-х мав не менш ніж 300 його робіт. Семчишин готовий був надати картини зі своєї збірки на виставку Грищенка в Києві, але хвороба та смерть не дали реалізувати цей проект.

У 1950-х він контактував також з Олександром Архипенком. Вдова Френсіс Архипенко-Грей згадує, що Семчишин купував у скульптора відлиті спеціально для нього твори. Постать Володимира Семчишина, який спростив написання свого імені до William Semcesen, приховує цікаву біографію, і ще більше питань викликає доля його колекції, успадкованої дружиною-француженкою та двома синами, Романом і Юрієм.

В Осло також жив доктор Микола Радейко — ще один українець, який збирав твори Грищенка й мав у своїй збірці його 44 олії, гуаші й акварелі. Саме він розповів художникові про знищення картин в Національному музеї у Львові.

Олекса Грищенко й Олександр Архипенко, Нью-Йорк, 1958-й рік

Виняткове значення мала багатолітня дружба Олекси Грищенка зі Святославом Гординським. Вони вперше зустрілися 1930-го в Парижі на виставці його царгородських акварелей у Галереї Дрюе.

Гординський зберіг і передав до Фундації всі листи Грищенка до нього: від першого, з приводу виставки АНУМ у Львові (січень 1931-го), й до останнього, датованого жовтнем 1976 року, за три місяці до смерті.

Спочатку Грищенко звертався до Гординського офіційно — "Cher Monsieur", за якийсь час — "Шановний пане", потім — "Дорогий Товаришу", а після війни писав вже тільки "Дорогий пане Славку".

Війна на декілька років перервала їхнє листування, воно відновилося на початку 1946-го, коли Гординський надіслав до Кань-сюр-Мер листа з Німеччини. Зворушений, Грищенко писав: "Як ми раділи за Вас, та за Ваше "спасіння", бо от вже більше трьох років, як ми Вас поховали… Хтось мені переказував, що Вас живцем кинули в колодязь ще у 41-му році".

На відкритті виставки О.Грищенка в Українському інституті Америки, Нью-Йорк, листопад 1958-го року

Ця дружба мала і практичний бік: Гординський допомагав продавати твори художника в Америці. З листів видно, як зростали ціни на акварелі Грищенка. Одразу після війни їх можна було придбати за 25 доларів, потім за 40, а в 1960-х їх купували за 200-300 доларів.

Сьогодні ж ціна на аукціонах становить кілька тисяч. Обговорюючи в листах різні справи, Грищенко не забував і пожартувати. "Холодна зима. В Ніцці позамерзали фонтани, — писав він у лютому 1963-го, — голий Аполлон у одному застудився".

Гординський був одним з ініціаторів виставки Грищенка у Нью-Йорку в Українському інституті Америки 1958-го, з нагоди його 75-ліття. На честь художника з дружиною був влаштований прийом, деякі гості відразу закупили частину образів, і як зазначала преса: "Справжня й стара Америка оцінила О. Грищенка давно. Тим приємніше, що тепер так ентузіастично приймає його "українська Америка".

На виставці Грищенка побував і Архипенко, востаннє перед тим вони бачилися в Парижі 1911 року. Фотографія, що зафіксувала потиск рук двох митців, "двох велетнів українського мистецтва", публікувалася згодом у багатьох закордонних українських виданнях. (іл.)

Наприкінці 1961 року Грищенко вкотре поїхав на узбережжя Атлантики, до Країни Басків, і раптово тяжко захворів. "Завдяки операції вискочив з цієї недуги чудом. І хоч знову немов на світ народився, саме в лікарні в Байон, в Країні Басків, твердо вирішив реалізувати справу Фундації".

Восени 1962-го велика скриня, вагою 240 кг, прибула до Нью-Йорка: картини, гуаші й акварелі, відібрані художником, килим "Кань", а також його безцінна "Біблія" з рецензіями та статтями.

"Біблія" Олекси Грищенка, де він збирав усі рецензії на свої твори

Офіційне відкриття Фундації, приурочене до 80-ліття Грищенка, відбулося на початку квітня 1963-го в Українському інституті Америки. Художник надіслав Святославові Гординському листа, що був текстом його промови:

"Дорогий пане Славко і всі мої друзі прихильники за синім океаном.

В житті кожного із нас вибухають часом зненацька великі, відповідальні моменти, які примушують кріпко подумати над усім пережитим і зазначити поворотну точку, як зазначає свою точку командант на кораблі підчас бурі. Такі вирішальні моменти зазнавав не один з наших гетьманів, не один із наших славних відчайдушних запорожців.

Пережив і я такий момент в своїй страшній бурі рік тому назад, пережив і зазначив поворотну точку свого життя, своєї кар’єри. Наближаючись до своєї високої дати, кріпко подумав над усім, і зашугав по світу, шукаючи думкою якогось музею, якогось притулку, щоби там своїми творами залишити своє ім’я, свою тінь. Згадалась вся пройдена путь, вся довгорічна праця, все мистецьке зусилля.

Пригадались батько, дід чумак, які нераз запитували себе, що то вийде з цього малого Олекси, білої шельми, запитували у далекій Ічні, Кролевці. Незважаючи на велику відстань, моя думка мимохіть і відразу полетіла за синій океан і відразу потрапила на те світове місто, де кілька років тому мене так прихильно і гаряче зустріли мої дорогі громадяни.

Рік промайнув і я зараз пишу це слово до Нью-Йорку, щоби бодай словом бути присутнім поміж вас, дорогих земляків, на відкритті Фундації. (…)

Я подарував Рідній Землі збірку своїх творів. Добру спадщину, признаюся. Не так було легко зберегти всі ці речі і перепровадити їх на край світу. Подарувати все це майно — одна справа. А друга справа перевести його в життя, оформити Фундацію і закрити її статутами та законами чужої землі і рідної також.

Всю цю колосальну працю поробили і здійснили мої друзі, ентузіасти мого мистецтва. Ось вони: брати Гординські, Святослав і Володимир. Адвокат Яр. Падох — він оформив і здійснив всю правну сторону Фундації, д-р Баранецький, інженер Є. Сумик.

Президент Українського інституту Америки Джус і його дружина. Директор Інституту П. Ревай. Редактори "Свободи" Антін Драган та Ів. Кедрин. (…)

Грищенко О. Гобелен Кань-сюр-Мер, 1949-й рік

Сподіюся, що моя спадщина збережеться недоторканою — на вас покладаюся, мої опікуни, що її спом’януть не раз не злим словом на чужій землі і на нашій — кріпко вірю — на своїй землі.

Сподіюся також, що з неї використають молоді покоління. Кар’єра мистця спокуслива. Вона дає багато творчої радости, натхнення, але потребує багато праці і часто страшного зусилля".

У ХХ ст. дуже багато творів українських художників-емігрантів пропало в силу драматичних обставин, як у випадку з роботами Софії Зарицької та Петра Омельченка, які згоріли в одну ніч разом із Зарицькою. Чимало робіт зникло просто тому, що нікому було ними заопікуватися, і після смерті своїх творців вони потрапили в чужі руки.

Організованість і передбачливість Грищенка, справді, стала унікальним прикладом. "Українське слово" писало: "Нічого подібного ми досі не мали, й О. Грищенко відкрив нову добу в історії досягнень української еміграції, досягнень на полі новому, на яке нам давно треба було вийти. Це вияв патріотизму, що вписується на найсвітліші сторінки нашої історії, викликає почуття вдячності і признання великому синові Сіверської Землі". <…>

15 листопада 1964-го відкрилася виставка Олекси Грищенка у Філадельфії. В залі місцевої Громадської мистецької галереї (Community Art Gallery) було виставлено 100 творів, половина з яких належала Фундації Грищенка в Нью-Йорку, а половину можна було придбати.

Обкладинка каталогу Фундації О. Грищенка, Нью-Йорк, 1963-й рік

Художник прилетів на відкриття разом з дружиною. Вони ввійшли до виставкового залу під оплески 300 чоловік. Мало кому з митців доводилося переживати подібний успіх — за годину до офіційного відкриття всі твори були розкуплені.

Петро Андрусів, автор газетної публікації про ці події, звернув увагу, що покупцями були американці, які випередили українських колекціонерів.

Українська діаспора Філадельфії оточила майстра увагою й пошаною: в Українській мистецькій студії була влаштована вечеря на честь Олекси Грищенка. Не вдаючись особливо до мистецтвознавчого аналізу самої виставки, Андрусів у деталях і з гумором описав меню вечері й зусилля жінок у приготуванні борщу та грибної підливи.

Фахової критики явно бракувало, але увага українського еміграційного середовища була приємна й потрібна 80-річному Грищенкові.

Утретє художник літав через океан у квітні 1966 року на відкриття своєї виставки в галереї Пітера Дейча у Нью-Йорку, де знову демонструвався його константинопольський і грецький доробки — 97 творів.

Грищенко О. Пейра-ле-Шато. 1940-ві роки

До останніх днів художник активно цікавився подіями в українських середовищах Франції й Америки. Гординський надсилав йому видання з історії України, власні публікації, які Грищенко уважно читав. Йому також не байдуже було все те, що відбувалося в Україні.

Саме тоді в Києві друкувалася 6-томна "Історія українського мистецтва". В 4-му томі, присвяченому мистецтву ХХ ст., Грищенку відвели одне речення й навіть опублікували чорно-білу репродукцію його картини "Парусне судно. Тулон" (1932). (іл. Ал.)

Грищенка віднесли до "найталановитіших" серед тих художників, які "жили за межами Радянської країни і головне своє завдання вбачали в суто формальних пошуках, наслідуючи псевдоновації сучасного буржуазного мистецтва".

Для авторів радянського видання — це був сміливий прорив у багатолітньому замовчуванні, для Грищенка — сумнівне визнання та сумне свідчення несвободи в СРСР.

І все ж таки, виставка Олекси Грищенка відбулася в Києві. Вона відкрилася навесні 1971 року в Товаристві "Україна". Про це повідомив художника листом Юрій Смолич, який тоді очолював товариство, й надіслав дві фотографії з відкриття.  

Олекса Грищенко на о. Ельба, 1963-й рік

Микола Глущенко виступив з промовою про творчість художника. "Не повірити! З яких картин? — запитував Грищенко себе й Гординського. — Одне мене тішить. Незважаючи на все, Ю. Смолич, Ю. Турченко і М. Глущенко прихильні до Грищенка".

Ясна річ, Товариство "Україна" перебувало під наглядом радянських спецслужб, також відомим фактом є співпраця Миколи Глущенка з ними. Але незаперечним фактом є також його живописний талант, і те, що саме через нього Грищенко фінансово допомагав своїм родичам у Кролевці.

Художник зміг відновити контакти з ріднею в Україні лише з початком хрущовської відлиги. Перші його листи, що дійшли до близьких і зберігаються в архіві Сергія Васильківського, датуються серединою 1960 року.

Грищенко листувався з братом Петром, його донькою Вірою, а також з донькою сестри Варвари — Наталею, яку в родині кликали Таля. Зміст листів нейтральний — про погоду, про здоров’я і жодного слова про політику. Художник розповідав про свої успіхи, виставки, пересилав свої книжки, які доходили далеко не відразу.

Казковими видавалися родичам назви міст і місць, звідки він надсилав листівки до Кролевця — Ванс, Пейра-ле-Шато, Нью-Йорк, Монтекассіно, острів Ельба. У своєму комфортному житті художник не забував батьківщину. "Які ми були там щасливі! — ділився він з братом Петром про відпочинок на Ельбі, — наминаючи лангустів, згадував нашого незабутнього діда і наші раки".

Грищенко О. Морські їжаки, 1954-й рік.

Олекса Грищенко достойно зносив деструкцію старості. В листі до родичів 1971-го писав: "На щастя, до цього дня ніхто жодного разу не назвав мене "дідусем". Лише цього року з Америки: "Вітаємо патріарха художників". Ще 1973-го, у 90 років, художник сів у літак, щоби дістатися з Ніцци до Парижа. Останні роки він вже не малював.

У листі до племінниці Талі писав, що дуже зайнятий підготовкою літографій зі своїх акварелей. 1976-го деякі з цих аркушів експонувалися на виставці в галереї Едмонтона поруч із оригінальними творами.

Ця виставка в Канаді стала останньою прижиттєвою для Грищенка. Наприкінці того року він потрапив до лікарні в Антібі, де пробув місяць. Художник повернувся додому, а за кілька днів, 29 січня 1977-го, його не стало.

На затишному невеликому кладовищі у Вансі на його могилі виріс потужний плющ — такий, що аж почав руйнувати кам’яний гробівець, на якому вже майже не видно написів. У червні 2015-го я стояла перед надгробком родини Грищенків. Почувалася розгубленою.

Що робити? Рятувати надгробок, забравши дерево? Але потужне зелене дерево, сильніше за камінь, — це ж найкращий символ життя. Грищенко не дозволив би мені рухати його. Я це вже точно знала, і з цією думкою дописувала рядки про "маляра з крови і кости".

Обкладинка спогадів О. Грищенка, Нью-Йорк, 1967-й рік

Повернення Олекси Грищенка в Україну почалося у 1990-х. На хвилі зацікавлення українським авангардом в експозиції Національного художнього музею України виставили його "Натюрморт з агавою" (1915—1918) — вцілілий приклад динамокольору. Перевезення творів і архіву Фундації Грищенка з Нью-Йорку до Києва 2006 року уможливило детальне вивчення його творчої біографії.

"Легенда і слава мистця твориться повільно і складається роками з поодиноких цеглин, як складається добра споруда", — писав художник, маючи на увазі і власний творчий шлях, що протягнувся в часі та просторі ХХ ст.

Декілька країн і столиць стали визначальними для його творчості. У Києві Грищенко відкрив для себе малярство й чисті кольори. Москва ввела його в середовище авангардистів, познайомила з кубізмом і багатими збірками ікон; тут він розробив основні засади динамокольору. Стамбул дозволив остаточно виробити власний стиль. У Греції й на Криті майстер сягнув своїх вершин.

Головним орієнтиром для художника, його "провідником" залишався Париж. Нові ідеї, народжені у французькій столиці, вплинули на Грищенка на початку 1910-х, і тут же наприкінці 1920-х він отримав визнання як представник Паризької школи. Після Другої світової війни Нью-Йорк надав притулок Фундації Грищенка, щоб уже у ХХІ ст. його твори повернулися з-за океану в Україну.

Закономірно, що фахівці намагаються визначити "місце" Олекси Грищенка в складній системі ієрархій світового й українського мистецтва ХХ ст. Безперечно, творчість Пікассо й Матісса стали для нього прикладом чи, точніше, поштовхом. Але співставленню кольорів, структуруванню площин і планів Грищенко вчився не в них, а в безіменних іконописців і візантійських майстрів.

Художник із дружиною, 1960-ті роки

У його творах можна віднайти паралелі з іншими живописцями ХХ ст., це залежить від обізнаності істориків мистецтва та їхніх уподобань. Не критерій новизни, а критерій культури живопису — вишуканого в лаконічних кольорових площинах чи нестримному темпераменті вільного пензля — є головним в оцінці творчості Олекси Грищенка.

Його голос критика сприяв розумінню й популяризації кубізму в мистецьких колах Російської імперії 1910-х. Монографія художника про давньоруську ікону зайняла самостійну позицію в історіографії цього питання.

Саме Грищенко привніс авангардні ідеї в середовище турецьких митців покоління 1914 року до Стамбула. Спогади майстра, присвячені Константинополю, Україні, Парижу, Москві, є цінними джерелами у вивченні цих культурних середовищ ХХ ст.

"Який би не був страхітливий світ, він живе кольорами", — казав Олекса Грищенко. Його малярство відображає та збагачує цей кольоровий світ.

Підготував Богдан Завітій.

Презентація монографії Віти Сусак "ОЛЕКСА ГРИЩЕНКО. Динамоколір" у Києві відбудеться 21 вересня о 18:00–20:00 у Національному художньому музеї України.