Звеличити українське ім'я. Українці в канадській армії у Другій світовій війні

"Виконати свій обов’язок супроти Канади й Бритійської імперії та звеличити українське ім’я" — саме таким було одне із завдань численної української громади в Канаді, висловлене в перші дні після офіційного вступу країни у Другу світову війну у вересні 1939 року.

На шпальтах українських газет, що виходили в Канаді, одне за одним прозвучали звернення громадських організацій, зокрема Української стрілецької громади та Українського національного об’єднання Канади, до уряду з ініціативою створення окремого Українського легіону в британській армії.

На поклик канадського уряду значна кількість українських поселенців "вступали до армії та зо зброєю в руках охороняли демократичний світ від диктаторів та грабіжників". Професор Вотсон Кіркконелл ще в 1940 році відзначив, що звіт за перше півріччя мобілізації в Канаді демонструє значну кількість добровольців саме серед укранців.

Наприклад, у провінції Саскачеван вступ українських добровольців, у порівнянні до загальної кількості населення, був удвічі більший, ніж число вступу інших громадян.

Як словом, так і ділом канадці українського походження продемонстрували "свою непримушену готовність стати в обороні цього краю, його конституції та інституцій проти зовнішньої загрози".

Книга Вотсона Кіркконнелла "Війна — та українські канадійці", Торонто, 1940 рік. Усі документи з фондів Центрального державного архіву зарубіжної україніки

Мабуть, у цьому є суттєва різниця між українцями, що проживали в "країні кленового листка", які відчули усю перевагу життя у вільній демократичній державі, та їх свіввітчизниками з "Совіцької України", які не мали можливості стати в обороні конституції своєї держави, бо як такої її не було… ні конституції, ні державності.

Проте чому ж канадські українці, які нерідко були емігрантами в другому, а то й у третьому поколінні, але ідентифікували себе як представників української нації, з таким завзяттям йшли на війну? Які цілі вони переслідували? Чого прагнули досягти по закінченні війни?

Архівні документи дають дві відповіді на ці запитання, що однозначно є взаємопов’язаними. Перша — українці сприймали перемогу Канади та Великої Британії як перемогу демократії над тоталітаризмом. Друга — саме за умови збереження в Європі демократичного ладу українці змогли б відновити власну незалежну державу.

Вотсон Кіркконелл з цього приводу вдало підсумував: "Хоч і дуже глибоко вони [українці — Л. В.] зацікавлені справою створення української держави в Східній Європі, то одночасно розуміють вони вже добре, що Адольф Гітлер не має наміру створити вільну й незалежку українську державу, і що можна сподіватися створення української держави тільки тоді, коли б Аліянти перемогли".

"Мусимо тямити, що від нас, канадських українців, в дуже великій мірі залежить успіх воєнної справи Канади"

Хоча в британській армії не було створено спеціального Українського легіону, проте українці все ж знайшли спосіб національного самовираження. Нерідко вояки нашивали собі на військову форму напис "Ukraine". Все ж більш значущим було створення у січні 1943 році в Лондоні Союзу українських канадійських вояків (СУКВ).

Ця ініціатива українських воїнів "за морем" одержала значні результати. СУКВ створив цінний для українців комунікативний простір, де вони могли спілкуватися рідною мовою, співати пісні, читати книги українською мовою.

Також Союз мав тісні стосунки з українськими організаціями в Канаді, що розгорнули активну волонтерську діяльність та підтримували вояків необхідними речами.

Учасники з’їзду Союзу українських канадійських вояків у Лондоні, 8—9 січня 1944 року. "Український Голос", ч. 20, 12 травня 1944 року.

Самі ж солдати нерідко писали, що їх військові побратими у британській армії інших національностей висловлювали щирий подив підтримці вояків українською спільнотою Канади.

Українська діаспора доклала чимало зусиль, можливо й сама цього не розуміючи, для увічнення пам'яті героїв.

У роки Другої світової війни українські газети в Канаді поповнилися спеціальними рубриками, а то й цілими сторінками, присвяченими виключно українським воїнам.

Завдяки ним сьогодні ми володіємо цінною інформацією про значну кількість українців, які воювали в арміях союзників, про географію їх перебування, успіхи, втрати тощо.

Рубрика "На сторожі" газети "Новий шлях" (Вінніпег), присвячена українцям, що воювали у складі канадської армії

"Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні"

Які мотиви були у пересічного українця, що воював у лавах канадського війська, які думки його переповнювали, якими ж були його духовні потреби, розповідають листи, надіслані з фронту:

"Дорогі приятелі! […] Жалую дуже, що не пишу по-українськи, хоч умію говорити й писати трохи, але моя граматика не дуже добра. Та я Вас прошу писати до мене в рідній мові, а я стараюся тут дістати українську граматику та як тільки трохи підучусь, то Вам відпишу по-українськи. Я вповні оцінюю Вашу працю, радію, що українці сходяться разом та про нас не забувають. […]

М. Паладійчук", 1943 р., Велика Британія

***

"Дорогі родичі! Цим листом повідомляємо Вас, що ми, Ваші сини, канадійські вояки, знов зійшлися тут в Англії, щоб – голодні рідного слова, накормитись ним, і – спрагнені української пісні – напитись її.

Канадські вояки українського походження, члени Української стрілецької громади Антін Бенчарський та Дмитро Дрозд, 1940 рік.

На цей раз ми зійшлись у Лондоні й побули разом два дні – в суботу, 31 липня, і в неділю, 1 серпня. Першого дня ми провели час у домівці Клубу Канадійського Легіону, а другого дня, у неділеньку святую, в дев’ятій годині рано пішли помолитися до грецької церкви; там вислухали службу Божу, а потім Панахиду по тих наших товаришах, що їм уже "ні болізні, ні печалі, а жизнь безконечная". По відправі перейшли ми до залу, де мали перекуску, а відтак потішали себе рідним словом і рідною піснею: співали всі разом, які лише знали пісні. […]

Володимир Г. Купченко,

лейтенант Канадського Панцирного Корпусу", 1943 р., Велика Британія

Канадські вояки українського походження. "Новий шлях", ч. 37, 8 травня 1943 рік.

"З Бельгії, 23 вересня 1944.

[…] Я є в Бельгії і цей край мені подобався, бо люде культурні й товариські. Канадійців дуже радо вітали і приймали. Коли я бачу, як народ тішиться освободженням, то зараз приходить на думку бідна Україна. Вона також хоче волі…

Слава Україні!

А. Семчій"

***

"Шпиталь, дня 15 грудня 1944.

[…] Повірте, що багато з нас, які тут боремось, вірить, що ще повстане Вільна Незалежна Україна та що всім поневоленим народам усміхнеться доля.

Я вірю, що лях не посягне рукою на наші українські землі. Нашим обов’язком є докласти всіх сил, щоби цим разом не торгувались українськими землями і народом, як по минулій війні. Якщо світ бореться за правду, то ця правда мусить рішити, щоби українські землі злялись в одну Українську Незалежну Державу.

Бажаю Вам веселих свят і щасливого Нового Року! Слава Україні! Слава Канаді!

І. Якимів", Велика Британія

Повідомлення про братів із української родини Кіндрат на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 11, 15 березня 1944 рік.

"Як війна ще довго потриває, то ще одинадцятий син піде до війська"

Історії про те, що до лав канадської армії українці вступали цілими сім’ями не є унікальними, а швидше навпаки. Так, десять синів переселенця пана Микулика, теслі з Буковини, перебували в армії: "п’ять його синів є сержантами канадської армії за морем, два в повітряній флоті, два при маринарці [військово-морському флоті — ІП], а один при артилерії".

Більше того сам Микулик говорив, що якщо війна триватиме й далі, то і його одинадцятий сімнадцятирічний син піде до війська.

Слід відзначити, що українські воїни служили як у сухопутних військах (снайперами, гарматниками, автомеханіками, телеграфістами, мотоциклістами та ін.), так і в повітряних та військово-морських силах, і вирізнялися високим професіоналізмом.

При тому значна їх кількість воювала саме у повітряному флоті: вони були кваліфікованими пілотами, протилітаковими артилеристами, бомбардирами, аеромеханіками, радіомеханіками, авіаційними радіо-операторами, а також нерідко інструкторами повітряних навігаторів, що без сумніву вимагало спеціального навчання та підготовки, які забезпечив їм канадський уряд.

Повідомлення про братів із української родини Спачинських на службі в канадській армії. "Український голос", ч. 39, 27 вересня 1944 рік.

"Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець"

Говорячи про вагомий внесок українців, які в роки Другої світової війни воювали у складі армій союзників, не можна оминути й болючого питання кількості жертв серед наших воїнів українського походження.

Завдяки громаді українців у Канаді сьогодні ми можемо ознайомлюватися з окремими рубриками в тогочасній пресі – "Серед військових утрат", "Українські імена на канадійських лістах страт", "Жертви війни", що, на превеликий жаль, були регулярними.

Поряд з іменами українських героїв читаємо сумні приписи — "умер від ран", "загинув без вісті по повітряних операціях за морем", "зістав забитий на активній службі", "пропав (під час операцій у Франції)", "убитий ворожою кулею в Англії", "погиб на полі битви в Італії від бомби"…

Не можуть залишати байдужими й історії про долі окремих воїнів. Двадцятирічний доброволець канадського військово-морського флоту, активний член українських молодіжних та спортивних організацій Антон Леськів у вересні 1940 р. написав листа до редакції "Нового шляху":

"Хочу повідомити вас, що від’їжджаю… Все мріяв поїхати на "другий бік", а тепер день прийшов. Також хотів бути каноніром, а тепер перейшов іспит і сьогодні став каноніром. Жалую, що не міг ще раз бути з Вами всіма, але — як Бог дасть, вернуся та й знов буду з Вами. Не думайте, що я боюся згинути. Я знаю, що я був, є і буду українцем і вмру як українець. […] Поздоровляю усіх: у редакції, в канцелярії і в залі (Українськім Національнім Домі)… Лиш одну думку маю: Україна повстане! Слава Україні!".

Це був останній лист молодого українського матроса, який менше ніж через місяць з часу написання цих слів і відбуття з Канади "згинув у бойовій акції" в Атлантиці.

Нагородження військовою медаллю рядового канадської армії, українця Н. Ковальчука. "Український голос", ч. 15, 12 квітня 1944 рік.

Подвиги українських героїв не залишилися неоціненими. Архівні документи інформують, що канадські воїни українського походження за їх численні бойові досягнення нагороджувалися медаллю та хрестом "За видатні льотні заслуги", "Медаллю Британської імперії", "Воєнною медаллю" за хоробрість на полі бою, а також військовою нагородою США "Срібна зірка" за відвагу та ін.

Внесок українців у перемогу над нацизмом був визнаний демократичним світом Америки та Європи. Проте багато десятків років залишався абсолютно проігнорованим у "Совіцькій Україні" та, на жаль, недостатньо відомим у незалежній Україні, за державність і суверенність якої вони свідомо боролися і віддавали свої життя.

Дивіться також:

"Прапор над Іводзімою": історія однієї фотографії

2017: "Три нації – одна свобода!". Канадські українці – визволителі Нідерландів

"Амбасадор поневоленого народу". Українська діаспора і уряд Канади

На поміч рідній землі. Голод 1921-1923 рр. і українська преса Канади

"Найпопулярніша воячка українського роду..." Лейтенант і волонтер Анна Храплива

Медсестри Першої світової