26 лютого 1944

Ковель: міцний горішок для радянських партизанів

Практично вперше на території України радянські партизанські загони повинні були взяти під контроль великий населений пункт, що розташовувався в безпосередній близькості до лінії фронту, а не далеко в тилу.

На початку 1944 року бойові дії на Східному фронті прийшли на територію Волині та на оперативних картах ворогуючих сторін несподівано з'явився новий напрям – Ковельський.

На цей момент, не дивлячись на втрату Луцька (2 лютого 1944 року), німецька армія все ще контролювала основну частину Волині, і Ковель перебував в центрі зайнятої Вермахтом території області.

Ковель виявився єдиним значним містом в районі між 2-ю армією групи армій "Центр" та 4-ю танковою армією групи армій "Південь", між якими не було суцільної лінії фронту (цьому перешкоджали Прип'ятські болота).

Крім того, Ковель є великим транспортним вузлом, в якому сходиться шість залізничних гілок та проходить кілька великих автодоріг.

Також потрібно враховувати, що даний район – Полісся, являє собою рівнинну, лісисту низовину з численними озерами і болотами, мережа доріг в регіоні розвинена слабо, а пересування військ поза дорогами через болота сильно утруднено. Тому зберегти контроль над Ковелем для німецької сторони було вкрай важливо.

Значення Ковеля прекрасно розуміли в радянських штабах: "Місто хоч і невелике, але важливий стратегічний пункт німецької оборони. До того ж, великий залізничний вузол".

Останній фактор не давав спокою радянському командуванню найбільше. За даними розвідки в 1943 році через Ковель до фронту щодоби проходило до 70 німецьких ешелонів з військами, технікою і боєприпасами.

Ковель і його околиці на мапі. Партизани атакуватимуть місто з півночі та сходу

З урахуванням всього цього цікаво, що підступи до такого важливого пункту виявилися фактично відкритими – Ковель, та й взагалі весь цей регіон, оборонявся вкрай незначними німецькими силами.

Ще 11 грудня 1943 року командир 2-го Молдавського партизанського з'єднання Яків Шкрябач, після рейду по Західній Україні писав, що в Волинській та Рівненській областях німецьких військ настільки мало, що "Червоної армії будь-якою кількістю можна вільно рухатися аж до Ковеля – тут досить лісів, щоб таємно маневрувати і вдень, і вночі".

Фактично бої за Ковель розпочались ще взимку 1944 року, під час Рівненсько-Луцької операції правого крила 1-го Українського фронту.

Оборона Ковеля була покладена на збірну бойову групу "Фон дем Бах" під командуванням обер-групенфюрера СС Эріха фон дем Баха, яка офіційно була створена 20 січня 1944 року і входила до складу 4-ї танкової армії, підпорядковуючись 48-му танковому корпусу (командувач групи армій "Південь" фельдмаршал фон Манштейн в своїх мемуарах називає цю групу просто – "поліційна група, що діє в районі Ковеля").

Німці часто в критичних ситуаціях зводили різні невеликі частини і підрозділи в окремі бойові групи під єдиним командуванням. Як правило, подібні групи демонстрували порівняно непогану боєздатність, протистоячи наступаючим військам Червоної армії; правда, багато в чому їх бойові успіхи залежали від особистісних якостей командира.

До цього моменту 45-річний фон дем Бах займав посаду командувача всіма німецькими антипартизанськими формуваннями і був професійним борцем з партизанами, очолюючи цей процес у всіх окупованих Вермахтом країнах.

Зрозуміло, що його основна увага була прикута до зайнятої німецькими військами території Радянського Союзу. "Вогнем і мечем" ліквідуючи партизанський рух на Східному фронті, Бах заслужив ряд високих військових нагород, в тому числі Німецький хрест у золоті.

Оскільки Бах не мав відповідного досвіду для фронтового командування, то для компенсації його ймовірної некомпетентності у військових питаннях в його штаб були спрямовані досвідчені бойові офіцери – штандартенфюрер СС Густав Ломбард, оберстлейтенант Генерального штабу Герхард Раймпелль та обер-штурмбанфюрер СС та оберстлейтенант шуцполіції Герберт Гольц.

Бойова група "фон дем Бах" спочатку складалася з 17-го кавалерійського полку СС, 2-го батальйону 17-го поліційного полку СС (колишній 74-й резервний поліційний батальйон), 50-го і 662-го саперних батальйонів (обидва на гужовому транспорті) і артилерійського дивізіону.

Обер-групенфюрер СС Еріх фон дем Бах (у центрі) у своєму штабі. Досвідчений борець з партизанами, на початку 1944 року він став командувачем гарнізону Ковеля

В ході бойових в січні-лютому 1944 року до її складу були також включені наступні різношерсні підрозділи:

102-й, 476-й і 637-й батальйони ландшуцу, зведений армійський батальйон "фон Штокі", 177-й охоронний полк 213-ї охоронної дивізії, 318-й дивізійна служба постачання (Divisions Verpflegungsamt; зі складу 213-ї охоронної дивізії), 651-а ремонтно-телефонна рота, 697-й штаб зв'язку особливого призначення (Nachrichten-Abt. Stab zbV 697), 41-я поліцейська рота зв'язку, 990-та транспортна колона.

Загальна чисельність бойової групи складала близько 4500 чоловік.

Як ми бачимо, більшість цих частин і підрозділів не призначалися для прямого використання на фронті. Основною сферою їх застосування була охоронна служба в тилу й виконання функцій забезпечення військ. Озброєння їх було відповідним – в основному стрілецька зброя, легкі гармати, відсутність важкої бронетехніки.

Із цих частин на особливу увагу заслуговує 17-й кавалерійський полк СС під командуванням штурмбанфюрера СС Йоханнеса Янсена, що колись входив до складу 8-ї кавалерійської дивізії СС "Флоріан Гейєр".

Кавалерійським полк був тільки на папері, а солдати билися в пішому строю, як звичайні гренадери, проте на відміну від інших підрозділів групи він був справжньою бойовою формацією.

Також, за даними українських істориків, німці мали в Ковелі 10 танків і бронемашин. Хоча, швидше за все, танків у групі Бах-Зелевського не було взагалі, лише – бронемашини, придатні для охоронної служби в тилу. Крім німців, у районі Ковеля знаходилися розрізнені підрозділи угорської армії, загальною чисельністю до 1000 солдатів.

Першим супротивником бойової групи "Фон дем Бах" стали війська радянської 13-ї армії, які в кінці січня 1944 року вийшли на ковельський напрямок.

На щастя для німців, до цього моменту наступальні зусилля радянських військ на Волині вже згасали, та й завдання такого – захопити Ковель – у ході Рівненсько-Луцької операції не ставилося.

Тому в серії оборонних боїв у першій половині лютого 1944 року слабка німецька бойова група відбила мляві атаки радянських військ на Ковель і втримала свої позиції.

Гауптштурмфюрер СС Віллі Гайєр, один з кращих офіцерів 17-го кавалерійського полку СС, для якого бої за Ковель в першій половині 1944 року стали зірковим часом військової кар'єри

Утім, Ковель вже привернув до себе пильну увагу радянської Ставки. Оскільки ковельський напрямок вважався самостійним, то для нього було вирішено утворити окремий фронт.

17 лютого 1944 року Директивою Ставки Верховного головнокомандування було утворено 2-й Білоруський фронт на стику Білоруського (тепер він став 1-м Білоруським) і 1-го Українського фронтів під командуванням генерал-полковника П. Курочкіна. На нього й була покладена задача з оволодіння Ковелем.

Не дивлячись на створення окремого фронту, перша радянська спроба захоплення Ковеля була здійснена силами нерегулярних партизанських формувань.

Ініціатором виступив знаменитий партизанський командир Олексій Федоров, який прагнув потужним ударом по ковельському залізничному вузлу поставити крапку у в цілому успішних діях свого з'єднання на Волині та Рівненщині.

Сам по собі розроблений Федоровим та його штабом план був досить амбітний, оскільки практично вперше на території України радянські партизанські загони повинні були взяти під контроль великий населений пункт, що розташовувався в безпосередній близькості до лінії фронту, а не далеко в тилу.

Український штаб партизанського руху підтримав ініціативу Федорова і схвалив план, додатково спрямувавши на Ковель ще одне потужне з'єднання – Степана Маликова і два партизанські загони, що рейдували на захід та опинились поблизу, – загони Віктора Карасьова та Миколи Прокоп'юка.

Не доводиться дивуватися тому, що УШПР вхопився за пропозицію Федорова. Після Рівненсько-Луцької операції радянське командування прагнуло розвинути досягнутий успіх, в той час як сил на фронті для цього не вистачало, а 2-й Білоруський фронт перебував лише на стадії формування.

Ось і вирішили широко задіяти партизанські загони, які до цього діяли в зазначеному районі і непогано знали місцевість.

Мабуть, також було враховано пропозиції вищезгаданого партизанського командира Шкрябача, який рекомендував наступати на Ковель силами партизанських загонів і "армією", набраною шляхом мобілізації місцевого населення, попередньо підкинувши "їм дещо з гармат і мінометів".

Разом із тим, командування 2-го Білоруського фронту на партизан дивилось скептично і крім розпливчастих обіцянок серйозної допомоги не надало.

Керівники Ковельської операції, серед яких Федоров та Маликов, планують бойові дії. Лютий 1944 року

Тим не менш, партизанське керівництво вирішило ризикнути, і в лютому 1944 року Український штаб партизанського руху віддав наказ партизанським з'єднанням Олексія Федорова і Степана Маликова захопити Ковель. Загальна чисельність особового складу обох з'єднань становила близько 7000 осіб (3000 у Федорова і 4000 у Маликова).

В основному це були досвідчені і добре навчені бійці, які неодноразово бували в боях. Завдання перед командирами стояло просте: оволодіти Ковелем, знищити гарнізон ворога, зруйнувати залізничний вузол та міські підприємства військового значення, захопити документи окупаційних установ.

При цьому, утримувати місто партизани не мали наміру та й можливостей теж: зробити це вони могли лише за підтримки частин Червоної армії.

За спогадами безпосередніх учасників, наказ про захоплення Ковеля партизанами зустріли неоднозначно. Один із бійців з'єднання Федорова, Всеволод Клоков згадував:

"Наказ командування з'єднанням про взяття Ковеля був для нас несподіваним. Справа була в тому, що ми звикли бути господарями становища лише в добре знайомих лісових масивах, але не в степу і великих населених пунктах.

Потрібна була психологічна перебудова, щоб остаточно повірити в свої можливості і зважитися на такий зухвалий крок, як взяття укріпленого міста, що захищається більш ніж двохтисячним гарнізоном в найближчому тилу противника, та ще й на одному з найважливіших напрямків наступу наших військ".

Варто відзначити, що партизанські з'єднання мали перевагу перед німецькою бойовою групою.

На відміну від різношерсних німецьких підрозділів  зі слабким бойовим духом, значна частина з яких належала до тилових та охоронних, партизанські батальйони мали надійний і досвідчений кадровий кістяк, згуртовані й укомплектовані добре навченим особовим складом підрозділи.

Також партизани були непогано озброєні й оснащені, маючи навіть легку протитанкову артилерію (45-мм гармати), в той час як німці були змушені долати серйозні труднощі з постачанням.

Олексій Федорович Федоров (у розстебнутому пальті) зі своїми партизанами

Незважаючи на певний скепсис серед бійців і командирів, до практичної реалізації завдання партизанський керівництво підійшло серйозно. Перш за все, обидва партизанських командира подбали про розвідку.

Від Федорова в Ковелі та його околицях діяла розвідувальна група капітана Дроздова. У свою чергу Маликов перед наступом організував розвідку проти Ковеля, відправивши в місто невеликий кавалерійський загін.

Його учасник, Іван Сорока згадував: "Коней і кілька охоронців ми залишили за містом в районі підсобного господарства (вул. Маціївська), а самі невеликими групами розійшлися по місту. Рухалися бронемашини, метушилися німецькі солдати. Але нам вдалося бути непоміченими. На світанку повернулися на визначене для зустрічі місце. Зв'язку не було. Тому вирішили повертатись до штабу. При відході підірвали колії біля черкаського лісу. Наші дії командування схвалило".

За даними партизанської розвідки гарнізон Ковеля складався з двох з гаком тисяч німецьких і приблизно чотирьохсот угорських солдатів.

Партизани не врахували чисельність німецьких і угорських підрозділів розквартированих в селах і опорних пунктах навколо міста – це ще близько 2000 солдатів, проте все одно чисельна перевага лишалась за партизанами.

Зате розвідникам удалося розкрити рубежі переднього краю оборони міста, виявити знаходження мінних полів, дротяних загороджень, дзотів і опорних пунктів.

Незважаючи на чисельну перевагу партизан, головним фактором успіху вважалася раптовість. За планом з'єднання Федорова мало атакувати Ковель прямо зі сходу, з метою підірвати міст через річку Турію, зруйнувати станційні колії, знищити депо, водокачку, залізничні майстерні.

Тим часом, партизани Маликова мали вдарити в північну частину міста, в районі колишніх казарм 50-го піхотного полку Війська Польського (т. зв. Володимирські казарми). Зустрітися бійці обох з'єднань повинні були в центрі міста.

Безпосередній штурм Ковеля було призначено на 26 лютого, а перед цим планувалося взяти під контроль ряд населених пунктів на підступах до міста.

У цілому, партизанський наступ було непогано сплановано та організовано. До того ж, радянська сторона мала кількісну та якісну перевагу над німцями під Ковелем.

Командир партизанського з'єднання (згодом - дивізії) ім. Щорса Степан Маликов (ліворуч) з Дем'яном Коротченком – секретарем ЦК КП(б)У, Тимофієм Строкачем – начальником Українського штабу партизанського руху та комісаром свого з'єднання Леонідом Бугаєнком. Червень 1943 року. Фото: slovechne.com.ua

Операція розпочалася 22 лютого 1944 року. Першою ціллю партизанів було село Несухоїжі (нині – Тойкут), в 15 кілометрах на північ від Ковеля, яке Федоров хотів перетворити в базу для наступу на місто.

За даними партизанської розвідки, в селі перебувала одна рота німців, проте швидкого успіху не вийшло – німецький гарнізон під командуванням якогось майора Вірта відбив перший радянський натиск.

Виправдовуючись, майор Григоренко, командир 9-го партизанського батальйону, який здійснював штурм, доповів Федорову, що напередодні в село додатково перекинули два батальйони. Швидше за все це були частини з 17-го поліційного полку СС.

При цьому відразу зауважимо, що, за нашими оцінками, гарнізон села не міг налічувати більше 200 чоловік, з урахуванням традиційно слабкої чисельності поліційних підрозділів.

Щоб узяти цей міцний горішок, Федорову довелося вносити корективи в первинний план і спрямувати до села ще два батальйони – 5-й та 7-й. Партизани мали дві 45-мм протитанкові гармати й протитанкові рушниці.

У ніч на 23 лютого три партизанських батальйони оточили Несухоїжі і на світанку пішли в атаку. Німці чинили відчайдушний опір, бої йшли за кожну вулицю і будинок, однак сили були нерівними.

Незважаючи на перевагу в силах, партизани діяли малоефективно, навіть не зумівши щільно закрити кільце оточення.

І хоча до полудня 23 лютого Несухоїжі було захоплено, частині німецького гарнізону вдалося прорватися на Ковель, а Вірт вилетів з села на зв'язковому літаку, що приземлився там посеред бою, разом з ад'ютантом, начальником штабу і пораненим командиром однієї з рот.

Перемога далася партизанам дорогою ціною – загинув командир батальйону Степан Григоренко, а, за спогадами Федорова, загальні втрати партизанів склали понад сорок чоловік убитими та пораненими.

Розвиваючи успіх, партизани рушили далі на південь, безпосередньо до Ковеля, наступаючи досить широким фронтом і намагаючись узяти під контроль населені пункти. 3-й партизанський полк з'єднання Маликова 23 лютого захопив села Кричевичі і Черемошне.

Напрямки ударів партизанських підрозділів під час штурму Ковеля 22-27 лютого 1944 року

24 лютого 3-й партизанський полк розбив 2-й батальйон 17-го поліційного полку СС. Залишки батальйону швидко відступили, відкривши противнику шлях до міста.

1-й партизанський полк Маликова захопив села Сереховичі, Секунь і обійшовши Облапи вийшов на близькі підступи до Ковеля; самі Облапи були взяті батальйоном Григорія Балицького зі з'єднання Федорова.

Здавалося б, все розвивається цілком успішно. Однак німці швидко прийшли до тями. Бах-Зелевський перегрупував свої різношерсті підрозділи і кинувши в бій 17-й кавалерійський полк СС серією атак проти Несухоїжі змусив Федорова відтягнути свої основні сили до цього села, а маликовців – залишити Кричевичі й Черемошне.

Одночасно підрозділи бойової групи "Фон дем Бах" завдали ударів в інших напрямках, зупинивши партизанський наступ. У наступні п'ять днів в районі сіл Несухоїжі, Кричевичі, Скулин, Доротище та Білин розгорілися жорстокі локальні бої.

На покритій снігом лісистій місцевості маневрували загони німців, угорців і радянських партизанів, атакуючи один одного. Головною ціллю усіх сторін були села.

Німецькі контратаки підтримувалися декількома одиницями легкої бронетехніки.У радянській історіографії згадується, що німці використовували чи танки, чи штурмові гармати й навіть важкі самохідні винищувачі танків "Фердинанд". 

Проте самохідок даного типу під Ковелем не було й бути не могло. Також жодна з відомих частин штурмових гармат в цьому районі в зазначений період не діяла.

Про те, як німці виходили з положення, свідчить історія спішно створеної бойової групи "Гольц", під командуванням оберстлейтенанта шуцполіції Герберта Гольца.

Вона складалася з двох армійських рот постачання (солдатам яких прийшлось перекваліфікуватись у піхотинців) і однієї угорської артилерійської батареї. Цю групу кинули проти партизанів у сектор Доротище–Облапи, де раніше діяв 2-й батальйон 17-го поліційного полку СС.

Група Гольца протистояла досвідченому супротивнику – партизанському батальйону під командуванням Героя Радянського Союзу Г. Балицького (чий командний пункт розміщувався в Облапах).

Прибулий до Балицького в Облапи В. Клоков згадував: "Вже кілометрів за п'ять ясно чулася артилерійська і кулеметна стрілянина. Артилерії у Балицького не було. Значить – це противник".

Герберт Гольц...

Попри бравий тон спогадів Клокова, між рядків можна побачити, як німці вибили партизанів з Облап і загнали їх у ліс, на чому активність загону Балицького в наступі на Ковель припинилася.

Незабаром Федоров перекинув його загін до села Несухоїжі.

Саме Нусухоїжам Федоров та Маликов надавали першочергового значення.

На це село вони розраховували відтягнути німецькі сили з Ковеля, зв'язати німців боєм і вимотати, щоб потім нанести потужний удар на Ковель.

Тут діяли чотири батальйони із з'єднання Федорова, із загонами посилення.

Село кілька разів переходило з рук в руки, проте обидві сторони в цілому залишалися при своєму.

Решту своїх підрозділів Федоров зосереджував у села Колодниця, в п'яти кілометрах на схід від міста, для кидка на Ковель.

Проте 26 лютого штурм міста так і не розпочався – німці не дали.

Маликов був більш удачливим – його 1-й партизанський полк в 5 ранку 27 лютого знайшов пролом в німецькій обороні, увірвався на західну околицю Ковеля і почав бій за залізничну станцію. Правда, на цьому все і закінчилося, бо німці тут же контратакою вибили партизан з міста, відновивши статус кво.

В результаті бойова група "Фон дем Бах", яка поступалась противнику в силах, серією контратак звела нанівець активність партизанських з'єднань та зупинила наступ партизан на Ковель.

Партизанські загони Федорова загрузли в боях за різні села і села, перш за все за Несухоїжі, а сам Федоров все чекав слушного моменту для введення в бій своїх основних сил, якого так і не дочекався, тому був змушений розпорошити їх та кидати у бій поодинці то тут, то там.

Маликов, як ми побачили, діяв трохи успішніше, і навіть дійшов до Ковеля, але його удар для німців виявився не більше ніж уколом шпильки.

Єдине, на що залишилося сподіватися партизанським командирам – це допомога від регулярної Червоної армії. Федоров відчайдушно просив штаб 2-го Білоруського фронту надіслати штурмову авіацію, підтримати партизан піхотою та артилерією, проте чіткої відповіді так і не дочекався.

Радянське командування зайняте нарощуванням сил для запланованого наступу було не зацікавлене розпорошувати їх для підтримки партизанської акції, тим більше, що ніхто в радянських штабах не вірив, що Ковель буде можна надовго утримати.

Зрозумівши, що армійське командування залишило партизан один на один з німцями без найменшої підтримки, Федоров вирішив скасувати свій наступ.

В. Клоков згадував: "Нічим не змогло допомогти нам і командування… 2-го Білоруського фронту. Спрямована нам на допомогу артилерія застрягла десь на половині шляху. У цих умовах командування з'єднанням прийняло рішення припинити операцію ... Зручний момент для захоплення великого опорного пункту, яким ставав в умовах наближення лінії фронту Ковель, був упущений".

Федоров у своїх спогадах послався на "несприятливу обстановку" і "бажання зберегти свої сили, уникнути зайвих жертв", при "відсутності підтримки", – саме це за його словами змусило партизан відмовитися від штурму Ковеля та розпочати відступ.

Маликов спочатку відступав до села Скулин, однак тут його з'єднання отримало відсіч від розташованої в ній угорської частини і пішло на північ, в район села Стара Вижівка. Федоров відвів свої загони на правий берег річки Стохід.

Цікаво, що вже після згортання партизанського наступу, німці ще кілька днів добивали розрізнені загони противника. Зокрема, 1 березня 17-й кавалерійський полк СС за підтримки артилерії і зеніток вів бої з партизанами в районі Кричевичі–Ломачанка; 1-й ескадрон гауптштурмфюрера СС Віллі Гайєра прочісував лісисту місцевість в районі Любитів–Уховецьк.

...і Григорій Балицький, які протистояли один одному в селі Облапи

У цих боях обидві сторони зазнали серйозних втрат. Тільки за офіційними даними партизани втратили 95 чоловік убитими (з них 65 у Федорова) і 115 пораненими (з них 84 у Федорова).

У відповідь партизанські командири відрапортували про 2500 убитих і поранених німецьких солдатів (з них убитих по Федорову – 1103 людини, плюс ще 30 полонених), знищення двох танків, 58 автомашин, сім складів з боєприпасами і навіть двох автокухонь.

Серед трофеїв фігурували одна гармата, сім мінометів, 27 кулеметів, близько 300 гвинтівок і автоматів. Хоча зрозуміло, що кількість німецьких втрат є сильно перебільшеною і, в кращому випадку, втрати німців були еквівалентні втратам партизан, якщо не менше.

Таким чином, спроба захопити Ковель силами одних лише партизанських загонів завершилася провалом. До Ковеля їм не вдалося навіть толком наблизитися, не кажучи вже про те, щоб створити для німців дійсно серйозну загрозу втрати міста.

Слабка бойова група фон дем Баха змогла зв'язати боями куди численніші партизанські загони, нанести їм втрати і не пустити в Ковель.

Партизанські командири виправдовувалися тим, що німці отримували постійне підкріплення та бронетехніку, проте в ситуації, що на той момент склалася на фронті, ні про яке істотне підкріплення для ковельського гарнізону і тим більше, про бронетехніку, мова йти не могла – німці просто не мали необхідних для цього ресурсів.

Так що фон дем Баху в боротьбі з партизанським наступом довелось розраховувати тільки на свої вкрай слабкі сили, якими він (може сам, може з подачі своїх штабістів) дуже вдало маневрував.

У цьому випадку перемогу отримала мужність рядового німецького вояка, разом з мудрістю та військовим хистом їх командирів.

Проте довго спочивати на лаврах німцям не прийшлося. Трохи більше ніж через два тижні, 15 березня 1944 року, розпочалася Поліська операція Червоної армії, в якій бойова група "Фон дем Бах", практично в тому ж самому складі, зіткнулася з 2-м Білоруським фронтом.

-----------

Дивіться також:

Червоні партизани. Правда про радянське підпілля

"1-я Русская бригада СС". Як російські наці стали антифашистами

Німецький історик досліджує партизанів. Суд РФ визнав його "екстремістом"

Друга Світова війна по-українськи. Думки вітчизняних істориків

Професор Лисенко: "В лавах Червоної армії загинуло близько 4 млн українців"

Танки в снігу. Реконструкція зимових боїв 1943-го під Києвом (ФОТО)

Комісар Ковпака Руднєв загинув у бою. Не від рук терористки з НКВД

Корюківка - найстрашніший злочин німецьких карателів

В лісах під Бродами. Місцями боїв дивізії "Галичина"

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.