Спецпроект

Стати канадцем, залишившись собою: досвід Канади по управлінню багатокультурністю

Основною метою багатокультурності було та залишається створення символічної національності, яка б зберігала культурні та релігійні особливості кожного канадця.

В ХХІ столітті Канада залишається однією з небагатьох країн у світі, яка продовжує асоціюватися з гаслом "права людини понад усе". Цей північний рай на Землі став прихистком для тисяч іммігрантів, які, тікаючи від війн, голодоморів, природних катаклізмів, фашизмів, комунізмів та інших "-ізмів", забрали з собою лише найдорожче – сім’ю, мову та традиції.

Перепис населення 2011 року засвідчив, що сучасне канадське суспільство на 20,6 відсотків складається з людей, народжених за межами держави. Крім того, 42,1 відсотка населення зазначили, що мають подвійне (і більше) етнічне походження.

Такі оголошення всіма мовами Європи стимулювали іміграцію до Канади у кінці XIX-на початку ХХ ст.

З огляду на зростання кількості біженців та економічних мігрантів у світі в цілому, можна з великою долею впевненості передбачити, що ці цифри будуть ще більшими в результатах перепису населення 2016 року, який буде оприлюднений в 2017-му.

Варто згадати, що сучасна Канада сформувалася на початку ХVII століття в результаті переселення груп англійців та французів, які незалежно один від одного зайнялися колонізацією її території. Між колонізаторами, а також поріділим від принесених європейцями хвороб місцевим населенням спалахували збройні конфлікти.

Як правило, суперечки виникали за стратегічно важливі шматки лісистої землі, ареали проживання "цінного хутра" та морські порти. Наймасштабніша з них – Семирічна війна 1756-1763 років - призвела до передачі всіх французьких територій у володіння англійського королівства.

Протягом наступних століть Канада відкрила двері для представників й інших національностей, які компактно селилися поруч зі своїми змляками, створюючи на теренах північно-американського гіганту німецькі, українські, китайські та інші етнокультурні анклави.

Українські прізвища стали звичною частиною канадського "пейзажу" більше ста років тому.

Строкатість національного складу не завадила канадцям у жовтні 2016 року вивести власну державу на 15 сходинку рейтингу МВФ країн за розміром ВВП. Навіть на офіційному сайті Міністерства громадянства та імміграції Канади можна знайти пояснення, що "канадці, які спілкуються багатьма мовами та розуміють багато культур, полегшують по всьому світу участь Канади в освіті, торгівлі та дипломатії".

Однак, канадці здобули право на культурну свободу не в результаті дарунку вищих сил, а пройшовши складний шлях розробки власної етнокультурної політики.

Офіційно Канада взяла курс на мультикультуралізм в 1971 році. Проте, цьому передувала Тиха революції, яка розпочалася в 1960 році та була спрямована на перерозподіл політичної й економічної влади у провінції Квебек.

Прихильники незалежності Квебеку не відмовляються від своїх намірів, хоча трохи більше половини квебекуа наразі не підтримують ідею відділення від Канади.

Переважну більшість населення Квебеку становили (і становлять) франкофони, які на той момент не мали культурної автономії. Це змушувало їх активно виступати за збільшення фінансування французьких шкіл, послаблення впливу консервативно налаштованої католицької церкви та ширшого використання французької мови в діловодстві.

 Міністр Лапорт, убитий квебекськими сепаратистами

Апогеєм Тихої революції стала Жовтнева криза 1970-го, під час якої войовничо налаштований "Фронт визволення Квебеку" викрав англійського дипломата Джеймса Кроса і міністра праці Квебеку П’єра Лапорта. Коли Лапорта було вбито сепаратистами, федеральний уряд в якості останньої міри був змушений ввести у провінції військовий стан.

Цікаво, що владу тоді очолював легендарний прем’єр-міністр П’єр Еліот Трюдо – уродженець та патріот Квебеку, якому вдалося зберегти територіальну цілісність Канади.

Ще під час перших негативних проявів Тихої революції уряд Канади заснував Королівську комісію з білінгвізму та бікультуралізму. Початок роботи даної Комісії у 1963 році ознаменував перший з трьох етапів розробки майбутньої мультикультурної доктрини.

Оприлюднивши результати свого дослідження в 1971 році, Комісія закликала допомагати культурним групам долати перепони до повної і рівної участі у житті канадського суспільства, просувати творчий обмін між усіма культурними групами Канади та сприяти опануванню іммігрантами хоча б однієї з офіційних мов – англійської чи французької.

П’єр Еліот Трюдо збагнув, що консолідація нації повинна відбуватися не шляхом асиміляції культурних розбіжностей, а шляхом створення спільних надкультурних цінностей. Він також наголосив на повному залученні і рівній відповідальності всіх етнічних меншин за роботу головних державних органів та інститутів.

Для втілення мультикультуралізму Трюдо призначив в 1972 році відповідного міністра, а рік потому ініціював створення Канадської консультативної ради з мультикультуралізму.

Другий - формоутворюючий – етап розвитку закінчився визнанням і законодавчим закріпленням багатокультурної спадщини Канади як однієї з пріоритетних суспільних цінностей, про що свідчить пункт 27 Хартії прав і свобод 1982 року.

Прем'єр-міністр Канади Джастін Трюдо є постійним гостем етнічних фестивалів.

Важливим підсумком третього етапу – етапу інституалізації – стало ухвалення парламентом у червні 1988 року Канадського акту мультикультуралізму. Відповідно до пункту 3(1с) цього нормативно-правового документу, політика уряду Канади повинна визнавати і сприяти розумінню того, що багатокультурність є фундаментальною властивістю канадської спадщини й ідентичності, а також становить безцінний ресурс формування майбутнього Канади.

Основною метою багатокультурності було та залишається створення символічної національності, яка б зберігала культурні та релігійні особливості кожного канадця.

На другому та третьому етапах формування єдиної етнокультурної політики до федерального уряду приєдналися уряди провінцій, які почали розробляти і виконувати місцеві програми з підтримки мультикультуралізму.

Проте, після запровадження в Канаді цієї політики на обох рівнях відбулося два референдуми з питання незалежності Квебеку. Перший з них був проведений відповідно до рішення уряду цієї провінції 20 травня 1980 року, і в його результаті за відділення від Канади проголосувало 40,44 % тих, хто взяв участь у референдумі, проти – 59,56 %. Другий референдум відбувся 30 жовтня 1995 року і приніс наступні результати: за відділення – 49,42 %, проти – 50,58 %.

Через два роки після другого референдуму Парламент Канади прийняв рішення, що одностороннє проголошення незалежності Квебеком буде вважатися неконституційним, та ідея відділення ще довго залишалася популярною в провінції.

Зокрема, заклики до проголошення суверенітету допомогли Квебекській партії перемогти на виборах 4 вересня 2012 року до Національних зборів провінції. Пекісти (народна назва партії) виграла 46 % місць проти 39 %, які мав її основний суперник – Ліберальна партія.

Чим далі в минулому залишався другий референдум, тим меншою ставала популярність Квебекської партії. Намагаючись повернути підтримку населення неіммігрантського походження, керівництво партії підготувало "Хартію квебекських цінностей".

Законопроект мав на меті заборонити державним і муніципальним службовцям, вчителям, вихователям і медичним працівникам носити одяг чи символи, які безпосередньо вказують на їх релігійну приналежність.

Символи і елементи одягу, які хартією оголошувались поза законом.

Квебекське суспільство обурив даний документ. Спроба асимілювати культурно відмінне населення обернулася мітингами і протестами. Лист незгоди з "Хартією" масово підписали представники навчальних, державних та медичних закладів.

Проти Хартії виступили навіть ті інтелектуали та політики, які були за відділення провінції Квебек. Серед них, наприклад, депутатка від федеральної партії із сепаратистськими поглядами "Квебекський блок" Марія Мурані. Вона жорстко розкритикувала положення законопроекту, заявивши, що цей документ є проявом етнічного націоналізму.

Суспільна критика боляче вдарила по рейтингам Квебекської партії та опинилася нищівною для Квебекського блоку.

Політична криза, спровокована хвилею незгоди, призвела до дострокових виборів в 2014 році, в результаті яких Ліберальна партія Квебеку отримала 41,5 відсотків голосів. Популярність Квебекської партії впала до 25,4 голосів, а її "старший брат" - Квебекський блок, за який традиційно голосувавали квебекці на національному рівні, сьогодні має тільки 4 місця у федеральному парламенті.

Лідер лібералів Філіп Куайар майже одразу після перемоги своєї партії зробив гучну заяву, що він буде прем’єр-міністром всіх квебекців, а розбрату між політиками буде покладено край.

Серед факторів втрати популярності цих політичних об’єднань були й економічні причини на кшталт подорожчання вищої освіти чи-то зменшення кількості робочих місць, але головну роль, все-таки, зіграла незгода квебекського населення з політикою примусової асиміляції.

Мультикультуралізм, до якого вже встигли звикнути в тому числі і квебекці, є видом мозаїки, скомбінованої з усіх етнічних груп, кожна з яких зберігає свій особливий характер. Хоча всі вони повинні володіти однією з офіційних мов, це скоріше пристосування, ніж асиміляція.

Оцінювати ефективність політики мультикультуралізму по результатам вищезгаданих референдумів і виборів окремо взятої провінції дещо важко, оскільки невідомо, як би ситуація у Канаді розвивалася без її запровадження.

На сьогоднішній день реально стверджувати можна лише те, що автономія Квебеку та регіональний націоналізм залишились частиною канадської реальності, при цьому сама Канада продовжила існувати як федерація в своїх усталених територіальних кордонах.

Таким чином, сорокарічний досвід свідчить, що політика мультикультуралізму хоча і не є безпроблемним способом управління багатокультурністю, але протягом доволі тривалого часу доводить у Канаді свою конструктивність.

 

Подальше вивчення уроків запровадження мультикультуралізму в цій державі може бути актуальними для країн, які також живуть у двомовних реаліях, зокрема й для України.

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.