Революція на граніті: нас можна назвати циніками, які готові загинути за ідею

Тоді це була іще площа імені Жовтневої революції. Ця революція відбувалася під гранітним пам’ятнико Леніну. Здавалося, що це був бунт донкіхотів проти вітряків комунізму.

Через дев’ять місяців Україна проголосила Незалежність, а комунізм впав. Гранітні ідоли на Жовтневій площі розсипалися, а жовтень набув нового революційного значення. Чверть століття тому, 2 жовтня 1990 року розпочалося студентське голодування на київському Майдані.

Восени 2013 року активісти Молодіжної інформаційної спільноти "Сіль" - Надія Андрікевич, Альона Вишницька, Василь Возняк та Юлія Капшученко зібрали свідчення учасників цих подій. З люб’язного дозволу спільноти "Історична правда" публікує фрагменти інтерв’ю із Олесем Донієм, Вахтангом Кіпіані, Тарасом Прохаськом, Віктором Рогом, Михайлом Свистовичем.

Як починалася Революція на граніті?

Олесь Доній:

Насправді цю акцію мали починати 1 жовтня. Але перенесли на один день через весілля Маркіяна Іващишина, голови Студентського Братства Львова, дружньої для нас організації, і однієї з двох найважливіших складових акції. Тому почалося все 2 жовтня.

Тарас Прохасько:

Насамперед усе це породжено в середовищі львівського Студентського братства. Кияни та інші просто доєдналися до акції згодом  –  в цьому їхня велич і їхній великий чин.

Але ідея, весь сюжет, вся байка акції була народжена у Львові. Вона походила з роздумів про способи протесту. А ми думали багато про такі речі як повстання, бунти, масова непокора, супротив міліції та "омону", органам влади. Думали про партизанську діяльність.

Голодую проти уряду. До падіння прем'єра Віталія Масола залишилося менше місяця, до падіння комунізму - дев'ять місяців

Потім раптом прийшли до дуже доброго висновку, що все ж таки тут повинно бути присутнє мистецтво, точніше мистецька акція, в якій немає прямого насильства. Тобто ми передбачали, що буде насильство у відповідь на цю акцію, але сама по собі вона повинна була бути альтернативою, а не войовничою справою.

І, відповідно, обрали голодування – бо це ж максимальний спосіб ненасильницької пожертви. Грубо кажучи, це коли віддаєш перемогу відразу в протилежний бік: я не збираюся воювати, якщо я збираюся не їсти.

Михайло Свистович:

Цю ідею ми сплагіатили в болгар. Наші львів’яни поїхали по комсомольській путівці до Болгарії (у Львові тоді всі поголовно вже були антикомсомольцями, і вони успішно захопили у себе комсомольські організації, використовуючи їхні ресурси й можливості для боротьби проти справи комуністичного союзу молоді). А там саме було голодування проти болгарського президента.

Я був проти, бо у болгар тоді ситуація була іншою: 45 на 55 відсотків. А голодування – це така штука, яку можна використати лише один раз. Потім до нього звикають, і воно вже так ефективно не працює.

Поки у нас не знали, що таке голодування, всі розуміли, що це буде шок. Насправді це дуже потужний інструмент. І використовувати його тоді, як я думав, було зарано. Бо, фактично, ми мали тоді ситуацію 25% – за незалежність, а 75% – за Радянський Союз.

Тому мені здавалось, що голодування провалиться, тож вирішив участі у ньому не брати й поїхав знайомитися зі своєю майбутньою тещею. І навіть не знав, що відбувається там, у Києві, бо ж інтернету й мобільних телефонів тоді не було.

Олесь Доній:

На спільній нараді напередодні учасники швидко домовилися про гасла та керівництво акції. Я виписав перед тим три "київські" вимоги (з ними вже і листівки-анонси розвішували по місту), львів’яни приїхали з двома своїми вимогами, тож ми їх просто об’єднали, не змагаючись чиї потреби "крутіші".

Протягом всієї акції ми не піддавали жодного разу ревізії наші вимоги, якби на нас не тиснули наші старші "рухівські" союзники. З керівництвом легко все узгодили. Домовилися, що буде інститут "співголівства".

Затвердили трьох співголів акції: Маркіяна Іващишина – від Заходу (він був головою Львівського Студентського Братства), Олега Баркова – від Сходу (тоді голова Української Студентської Спілки Дніпродздерджинська). Хоч його організація і була нечисельною, але нам важливо було засвідчити всеукраїнський характер акції. І я – від Центру (на той момент я був Головою Української Студентської Спілки в Києві).

Маркіян Іващишин - співголова студентського протесту

Протягом акції у нас була така жорстка дисципліна, що ніхто не мав право на автономні неузгоджені дії з керівництвом. Тож інститут співголівства працював "на відмінно".

За домовленістю, не всі, хто приїхали до Києва на акцію 2 жовтня, вийшли на граніт з першого дня. Частину ми тримали в "резерві", бо ж думали, що перші партії активістів відразу позабирають у відділок, тому планували "переповнити собою міліцейські КПЗ".

Саме тому не всі керівники вийшли в перший день, а я – у перший і 2 жовтня. Якщо б мене забрали у міліцію, то мав би бути на волі хоч хтось із керівництва, тому Маркіян Іващишин пішов уже наступного дня. Ми готувалися до будь-яких сценаріїв.

Намети і спальники з самого початку ми не розгортали, проти нас були виставлені кілька десятків автобусів з міліцією, які наперед вже знали про акцію. Бо в переддень по всьому місту висіли розклеєні листівки (це була одна із небагатьох медіа-співпраць з Народним рухом, бо ми у них роздрукували листівки).

Гачки для наметів я замовив на заводі "Більшовик" в одного з інженерів, чоловіка моєї класної керівниці. Дбали навіть про такі дрібниці.

І от ми виставили гасла, оголосили акцію, після чого почався розгляд у президії Київської міської ради, яка мала на один голос більше демократів, ніж комуністів. Нам повідомили, якщо рішення не буде, то усіх присутніх просто знесе міліція.

О 8-й з копійками таки було прийняте рішення: на чотирьох площах міста Київська міська рада дала згоду без санкціонування проводити акцію, зокрема на площі Жовтневої революції. Це була фактична легітимізація наших дій.

Але ми не збирались залежати лише від Київміськради, за півгодини до їхнього рішення я дав вказівку розставили намети, ми це зробили за дві хвилини. Міліція навіть не встигла прибігти.

Протестувальники різного віку пишуть свої вимоги на початку революції

Вже сутеніло, в темряві легше всього розштовхати. А нам потрібна була візуалізація нашої акції. І до наступу повної темряви я прийняв таку вказівку.

Хоча хтось один із активістів підходив, намагався переконати не ставити намети (тепер і тоді це один із відомих громадських діячів в нашому русі…). Але в нас була дуже жорстка дисципліна і ніхто не слухав балакання збоку.

Тарас Прохасько:

2 жовтня ми прибули до міста. Було кількадесят людей, які швиденько вибігли на Майдан Незалежності і почали розкладати намети, і все – ми зайняли місце і почали акцію. Цей перший крок був зроблений дуже вдало, як шахова гра, і важливо, що саме він був з боку студентів.

Далі ми поставили режим в таку ситуацію, що вони змушені були реагувати. Не вони придумували, що робити – їх завдання було реагувати на це. І, слава Богу, на той час ситуація була така, що ми співпрацювали з київськими та іншими студентськими спілками. Тому  пізніше це набуло розголосу серед киян.

Олесь Доній:

Там було кілька вимог, спочатку дві, потім – три: перевибори Верховної Ради та націоналізації майна Компартії України і ВЛКСМ, потім додалося – непідписання Союзного договору.

Для того, щоб оголосити Незалежність – потрібно було взяти владу. Тому основна вимога – це перевибори Верховної Ради.

А націоналізації майна Компартії України і ВЛКСМ – це для того, щоб урівняти всі політичні сили на цих же перевиборах. Ми не довіряли цій Верховній Раді, тому й не сподівались, що вона буде проголошувати якісь там акти.

Вимоги студентів, "комунізм - туфта" та Спас Нерукотворний на тлі пам'ятника Леніну.

Ми збирались зробити перевибори, а тоді вже оголосити Незалежність. Це було б логічно з нашого боку.

Але так, як була істерія Москви та Кремля – вставили ще й цю вимогу.

А львів’яни приїхали вже з іншими проханнями: відставка прем’єр-міністра Масола та служба українських вояків лише на території України.

Ми не змагалися вимогами, ми просто їх об’єднали, продемонструвавши, що нас єднає більше, аніж роз’єднує.

Вахтанг Кіпіані:

На початку жовтня 1990 року я, як і багато інших студентів, був на так званій "картоплі" — примусових сільгоспроботах замість навчання. У моєму випадку це були помідори, цибуля та інше.

Ми з одногрупниками з історичного факультету Миколаївського педінституту імені Бєлінського були в Миколаївському районі, село Ковалівка. Раз на кілька днів можна було дійти до поштового відділення і дзвонити до батьків.

І в черговий раз, коли я зателефонував, мама сказала: "Ти знаєш, тут студенти голодують…". Але оскільки вона не знала, чому саме, попросив її поспілкуватися зі студентами та дізнатися їхні вимоги.

Коли наступного разу передзвонив мамі, то вона переказала всі вимоги голодуючих студентів. У мене серце забилося від емоцій: відбувається така важлива подія, а я тут збираю урожай колгоспу!

Керівництву практики сказав, що мені треба до Києва за сімейними обставинами, то мене без проблем відпустили. Знаючи прокомуністичні настрої керівництва інституту, відчував, що це може бути поїздка в один кінець…

Територія, вільна від комунізму. Панорама наметового містечка в центрі Києва

Михайло Свистович:

На четвертий день голодування показали по телевізору. Я побачив, як мої товариші голодують, як їм погано під дощем і холодом, ніхто на них особливої уваги не звертає, а я тут п’ю, їм домашні ковбаси.

Ніби-то й прогноз мій збувався, що нічого не вийде, але сумління гризло. І ми з майбутньою дружиною зібралися, поїхали до Києва. Тобто я це зробив виключно із солідарності. Вважав, що це неправильно, але, оскільки воно вже почалося, то мені було незручно, що мої товариші голодують, а я тут сиджу об’їдаюсь.

Віктор Рог:

Нам, сумчанам, було дуже важливо показати, що тут є Суми, бо Суми на той час було таке місто, я би сказав, русифіковане та апатичне. Я завжди в "самвидаві" шукав інформацію про Суми. Дуже мало зустрічав її.

І одним із таких мотиваторів до протесту стало те, що у нашій обласній газеті "Ленінська правда" опублікували, що десь там у Львові ніби написали: "Геть Сумщину з України!". І я так затявся. Думаю – нічого подібного. Буде Сумщина з Україною. А на той час в Сумах не було жодної української школи, лише російськомовні.

Учасники голодування - студенти з Сум. Олег Медуниця (зліва), Юрій Грамажора,  Віктор Рог (справа)

Це, мабуть, було 5-6 жовтня. Приїхали ми рано, навіть метро ще не працювало, тому до Майдану дійшли пішки. Люди ще спали. Тільки охорона ходила. Пригадую, дуже холодно було. Нам дали якісь фуфайки.

Іван Бортник мав хист до малювання, то фактично він був тим першим художником, що малював пов’язки "Я голодую". Також малював на спинах назви міст та організацій, з яких приїхали люди…

Олесь Доній:

На першій же нараді 1 жовтня ми прийняли відразу рішення, що троє Співголів акції (Маркіян, Олег і я) та актив табору (комендант табору, прес-служба і т.д.) не будуть голодувати.

В нас були голодуючі – з білими пов’язками, служба охорони – з чорними, допоміжні служби (зокрема прес-служба) – з блакитними.

Керівництво та охорона акції, різні служби мали не голодувати. Але перший не послухався Маркіян й оголосив голодівку.

Панорама наметового містечка в центрі Києва

А коли він від’їхав десь на десятий день акції на кілька днів до Львова, а у нас був непростий період – багато учасників вийшли з голодування (не стільки від фізичних проблем, скільки від психологічних – загальностудентський страйк, на який ми очікували, не розгортався), то для підтримки морально духу команди я теж оголосив голодування. Тож це було десь за 7 днів до завершення акції.

З одного боку, ми начебто і не слухались настанови нашої наради, а з іншого – це був потрібний крок, тому що десь на сьомий день почався вихід з голодування багатьох людей. Бо ще не було ніяких страйків і були певні психологічні проблеми. І для того, щоб показати приклад – я порушив рішення наради і теж почав голодувати.

Тарас Прохасько:

Я не голодував, був у загоні охорони і забезпечення життя. І, відповідно, в мене були інші побоювання та ризики.

(…)

Мій найбільший страх тоді, що ніхто не буде штурмувати, ніхто не буде карати, бити, розганяти, просто ніхто не буде зважати на то. В такому разі, ризик для життя тих людей, що пішли на голодування, міг бути стовідсотковим.

Мені, як бойовикові, хотілося, щоби цей штурм, цей погром, не допустив до того, щоби ті люди голодували до кінця. Я дуже мав надію, що ми, оборонці, можемо виконати свою роль в захисті, хоча ясно, що не зможемо втримати то все, але принаймні це голодування не піде в пісок, у смерть.

Ми з великою радістю чекали можливого побоїща, були вже готові до того, що так і станеться. Навіть попрощався в дома, батьків попередив, що то все може закінчитися каліцтвом чи тюрмою, але я ж так вирішив. А батьки тоді сказали: "Ну якщо так вирішив, то просимо".

"...влада упустила той момент, коли нас можна було розігнати з меншими втратами...."

То ще була така епоха загального підриву, розуміння того, що нарешті можна робити це. А вже скільки десятиліть думали, говорили і от – той момент настав.

І ясно, що для тих людей, які вірили і прагнули свободи України, було зрозуміло, що це вже є один з дуже важливих кроків. Ні мама, ні тато мені не забороняли, бо усвідомлювали настання цього момент, коли можна щось зробити.

Чому міліція не розігнала протест?

Михайло Свистович:

Не було наказу. Для них це теж був шок. Влада не вірила, що ми витримаємо. Навіть не звертали уваги на нас перші днів десять.

Їм важливо, мабуть, було отримати моральну перемогу. Не вірили, що все серйозно. А потім все так швидко пішло вгору, що вже розганяти нас було страшно, міг статися вибух народного недовольства.

По суті, влада упустила той момент, коли нас можна було розігнати з меншими втратами. Вони хотіли нас зламати й перемогти, щоб народ зневірився, але не думали, що ми такі затяті, вважали, що це жарти.

Там було багато нервів, бо перед цим в Китаї танками подавили голодування студентів на площі Тяньаньминь. До нас приходили КГБісти і казали, що довго терпіти не будуть і подавлять так само танками.

Фрагменти доповідної Голови КГБ УРСР Миколи Голушка про підготовку студентського голодування та масових акцій антикомуністичної опозиції 30 вересня та 1 жовтня 1990 року

Навіть намагалися нацькувати афганців, які мітингували за свої права (їм обіцяли виконати їхні вимоги, якщо вони нас розженуть, але врешті-решт вони до нас приєднались, бо серед нас теж були афганці). Тому ми постійно очікували, що буде якийсь напад.

Ми були готові до всього. До того ж, на нервах ти перебуваєш весь час, коли тебе мало хто не підтримує (спочатку нас не дуже підтримував народ). І ти не знаєш, що буде, увесь час переслідують думки про смерть.

Вахтанг Кіпіані:

КГБ намагався бути в курсі. Ідея великої протестної акції проговорювалася у студентських осередках доволі довгий час. І тому доводилося конспіруватися.

Аж до того, що частині людей сказали, що голодування буде під Верховною Радою. І коли наші товариші поїхали під парламент — там їх уже чекала величезна кількість міліції. Отже, хтось їм цю інформацію "злив" або вони прослуховували активістів.

А в той самий час кияни, львів’яни і представники інших міст почали свій протест на Майдані, обдуривши таким чином владу. А потім люди прибували, прийшли кияни, і розігнати "без крові" акцію стало майже неможливо.

Перший український Майдан. Тисячі людей вийшли на вулиці підтримати протест молоді

Почали створювати страйкові комітети — в інститутах, на деяких заводах. Було кілька акцій захоплення корпусів університетів — представники голодувальників заходили в аудиторії і закликали виходити на вулицю.

Навіть деякі викладачі напівпримусово виганяли студентів на протест. Київ — був наш! І навіть школярі приходили. Пам’ятаю ці саморобні плакати: "Школа така-то підтримує студентів" або "ПТУ швейників каже — геть Масола і Кравчука!"…

(…)

Чіпляти молодь влада не захотіла, бо люди б виступили на наш захист і ситуація могла вибухнути. Партійна влада ніяк не могла на це людське море вплинути — десь так, як і в 2004-му. Та й ніхто спершу не усвідомлював, що акція матиме такий масштаб і такий резонанс.

Також не забуваймо, що йшов 1990-й рік, це був час масових акцій, і комуністи програвали на кожному кроці.

30 вересня, за кілька днів до голодування, була феноменальна демонстрація, влаштована Народним рухом й іншими демократичними організаціями, в якій взяли участь сотні тисяч людей.

Я теж був серед них, і це було дивовижно — колона розтягнулася між сьогоднішнім Майданом Незалежності та площею перед Олімпійським (тоді — Республіканським) стадіоном!

Нам не все одно. Кияни підтримують протестувальників продуктами

Віктор Рог:

Сьогодні я згадую про ті дні, як про одні з найщасливіших днів мого життя. Це був такий емоційний підйом, така солідарність, така підтримка суспільства. Кияни, і не тільки кияни, приносили туди гори квітів.

Тому я розумію, що це дійсно було недарма. І властиво, я вважаю, що кожне покоління має прожити щось подібне. Потім буде що згадувати і самому собі, і що розповідати нащадкам – щоб не було соромно поглянути їм в очі.

Тарас Прохасько

Спочатку це було зацікавлення, здивування. Тоді була дуже ефективна всеохопна радянська пропаганда, яка показувала, як голодують і страйкують на Заході. Тому всі знали, що голодують тільки хороші люди. Погані – не голодують.

Тому до нас радянський народ поставився добре. Всі нас шкодували, але підтримувати мало хто поспішав.

Більшість нам вірили, але не могли отямитись. Бо голодування не на Заході, а в СРСР – це був шок.

Тому потрібно було робити якісь радикальні дії: ходити по університетах, заходити в аудиторії під час лекцій з мегафонами, закликати до страйку.  І народ поступово розкачувався.

Віктор Рог:

Нас підтримували політв’язні та репресовані – люди, які уже відсиділи у таборах до того моменту. Вони вміли голодувати.

Пригадую покійну Оксану Мешко, котру називали матір’ю українських політв’язнів та дисидентів. Дуже славна жінка. Їй було біля 80 років. Теж голодувала.

Коли Крюкова стала голодувати, то всі говорили: "Ніла Крюкова голодує, а не просто якісь шмаркачі".

Михайло Свистович:

Зі здоров’ям там у всіх було кепсько. Особливо погано було товстим, їм було складніше. Я був худим тоді, важив 72 кг при зрості 182 см.

Голодувати восени на Майдані – це зовсім не лікувальне голодування. По-перше, там було холодно.

Ворог відомий. Комуністи з "групи 239" - головна перешкода на шляху до незалежності України

От був такий Дмитро Мороз, який голодував усі 16 днів, але на ніч ходив додому. Він виглядав набагато краще, ніж ті, які голодували вдвічі менше, але на Майдані. Це при тому, що умови були хороші: у всіх були ковдри, матраци, розкладачки, спальники, ватники, светри, теплі шкарпетки.

Але все-одно, коли ти цілодобово на радіаційному граніті та холодному повітрі – здоров’я різко погіршується.

(…)

Ми знали, що під час голодування потрібно пити теплу воду. Але на третій день цього вже ніхто не робив, бо від теплої нудило. Тому пили холодну воду.

На шостий день нудило вже й від холодної. Тоді з’являється присмак оцту в роті – організм починає спалювати жири. Також у всіх падав цукор і тиск.

(…)

В кожному наметі стояв дерев’яний піддон, на якому – дві розкладачки, на них – матраци, ковдри, спальники. Стояли баки з теплою, холодною водою і пляшки з мінеральною.

Кожного дня нас перевіряли, брали аналізи, які показували, хто голодує, а хто ні. Якщо аналізи показували, що людина їсть, її виганяли.

Марія Бурмака - не тільки співала для протестувальників, але й організувала приїзд до столиці харківських студентів

Наприкінці голодуючих було купа – більше 200. Навіть стояла черга з тих, хто хотів приєднатися до голодування, але ми вже не брали, бо не було, де їх дівати. Тільки в тому разі, як хтось вибував, заходив новий.

Медогляд пропускати не дозволялося. Максимум – один день. І лише тим людям, які були за щось відповідальні і з поважних причин не змогли з’явитися на медогляді. І щодо яких була довіра.

Але навіть якщо той, кому довіряли, пропускав два огляди, його теж виганяли, які б причини пропуску медогляду не були, за що б він не відповідав.

Віктор Рог:

Приступив я до голодування з моменту приїзду. І завершилося воно аж тоді, коли мене винесли "вперед ногами". Я втратив свідомість і пам’ятаю лише, що прийшов до себе в іншому наметі. Біля мене були лікарі.

А потім така цікава ситуація: прибіг якийсь шаман, лікарів порозпихав і почав робити якісь маніпуляції, до потойбічних сил звертатися, щоб мене оклигати.

Отож, голодував, мабуть, до 14 жовтня. Вживав лише воду і цигарки (!).

(…)

Спали по 4-5 годин. Але деколи лягали відпочити і вдень, коли трохи теплішало, для того, щоб вночі вже бути більш "бодрячком".

Бо, з одного боку, голодувати і так важко. А коли ти ще на холоді і весь час в русі, на нервах… Ми всі були при роботі: десь ходили, пікетували, спілкувалися з людьми.

У Києві фактично не було кого агітувати – всі і так знали про нас. Тому було вирішено йти на периферію – роздавати листівки, збирати підписи.

Телеграма адресована голодуючим на Майдані Незалежності 12 жовтня 1990 року. Офіційно він тоді називався площа Жовтневої революції

Кожного дня приходили поштарі з поштамту, приносили багато листівок, телеграм, листів підтримки… Київ. Хрещатик. Наметове містечко. І все. Деколи, правда, листи приходили особисто Донію.

Олесь Доній:

Один із перших днів до нас прийшов голова Верховної Ради Леонід Кравчук. Цим він показував, на скільки відкритий до спілкування, як і Горбачов, і ми з ним вели переговори.

Ми озвучили кожну з вимог і обґрунтували – нас показали по телебаченню (але це була помилка влади). Мало хто пам’ятає, що ми говорили, які вимоги висували, як говорили – але кілька людей сказали, що це вперше по українському телебаченню пролунало звертання по імені.

Співголова студентського протесту Олесь Доній на парламентській трибуні 15 жовтня

Я звертався до найвищої посадової особи "пане Леоніде", а не "Леонід Макарович", –  як було прийнято. Це не дозволяла собі ні Верховна Рада, ні опозиція – таке звертання ніколи не транслювалося по телебаченню.

І було помітно, що його тіпало більше не від того, які вимоги ми висуваємо, а від манери звертання.

Вахтанг Кіпіані:

Якщо не помиляюся, до Києва я приїхав 14 жовтня. Це було вже наприкінці акції, але ж тоді ніхто цього ще не знав. З вокзалу заїхав додому, перекусив, взяв із собою теплі речі й поїхав на Майдан. Увечері мама привезла розкладачку.

Якийсь хлопець на вході до наметового містечка запитав, з якого я міста. Мені сказали: "О, з Миколаївщини в нас ще не було". Знайшовся напіввільний намет. Я повісив на ньому грузинський, ще недозволений прапор, зробив надпис на картоні "Миколаїв".

Почали підходити люди знайомитися, сперечатись. Зокрема, пригадую дисидента Миколу Горбаля, він не зміг пройти повз мене, бо "сидів" на Миколаївщині, тож хотів познайомитися з "земляком"…

Отже, я був на голодуванні чотири дні, три доби — з 14 по 17 жовтня.

Протестна хода по вулиці Грушевського. 15 жовтня 100-тисячна колона прорвала міліцейський кордон біля Верховної Ради

Була спроба замінувати наметове містечко. Це було, здається, 15-го, пізно ввечері. Прийшла міліція й повідомила: поступила інформація, що табір заміновано. Напруга була неймовірна.

Якраз відбувались останні перемовини в парламенті. Керівництво табору наказало вийти і заховатися за пам’ятником Жовтневої революції, який тоді був приблизно на тому місці, де тепер височіє скляна стіна "Глобуса".

Але розуміючи, що може початися захоплення табору, охорона наметового містечка (вони не голодували) лягла по кордону табору, тримаючись за руки. Якби міліція побігла захоплювати намети, то вони стали б на заваді.

А ми бачили це з-за пам’ятника, метрів зі ста. Нам було дуже смішно, що ми сховалися фактично за Леніним. Але так нічого не знайшли — і ми повернулись на ніч до наметів.

Ланцюг. Студенти охороняють проходження колони демонстрантів від можливих провокацій. Ймовірно, 15 жовтня 1990 року

Тарас Прохасько:

Ми не сиділи і не лежали на Майдані постійно – ходили по університетах, заводах –  піднімали народ.

Останній день голодування зустрів на заводі "Буревісник". У нас були такі мобільні групи, які їздили по підприємствах. Я був керівником однієї з них. Дорога до заводу займала десь півтори години з тодішнім громадським транспортом.

Приїхали на збори колективу. Нас посадили за стіл, поставили воду у трилітрових банках (зустріч тривала години три, і за цей час свою банку я всю спорожнив).

У залі в перших рядах сіли комуністи з парткому. Деякі навмисно їли дуже смачні канапки з ковбасою, баликами, ікрою. Періодично  пропонували нам. Це щоб вивести з рівноваги.

Вони сперечалися з нами, але ми все-одно загітували робітників на страйк. Ми приїхали щасливі назад і побачили натовп значно щасливіших за нас людей. Виявилось, що ми щойно перемогли.

От тільки загітували людей на страйк, а тут – перемога!

Перемога

Вахтанг Кіпіані:

17 жовтня Верховна Рада ухвалила постанову про часткове задоволення вимог голодуючих студентів і про поступове виконання решти.

Було вирішено розходитися. Відчували велике щастя. Частина студентів-радикалів була налаштована залишатися до початку виконання вимог. Але керівництво табору, Доній, Іващишин, Барков казали, що ми зобов’язані виконувати домовленості. Я зібрав речі й поїхав до Миколаєва.

В останній день до наметів прийшло багато депутатів від опозиції, вона тоді мала назву "Народна Рада". Ми навіть брали в них автографи. У мене десь є блокнотик, де розписалися  Степан Хмара, Володимир Яворівський, Іван Заєць та інші.

Хоча дехто з політиків казав: це ми маємо у вас брати автографи, бо ви таку велику справу зробили…

Вахтанг Кіпіані та Олег Тягнибок під час Революції на граніті

Михайло Свистович:

Голодування стало центральною подією, і взагалі без цього голодування не було б незалежної України.

Тоді мав бути підписаний союзний договір, який зробив би вихід республіки зі складу СРСР фактично неможливим. На той момент в Конституції було просто вказано, що кожна республіка має право вийти зі складу СРСР.

А в цьому новому союзному договорі був прописаний механізм, який був настільки складним, що практично здійснити вихід було неможливо, якщо б центральна влада захотіла цьому завадити. Тому не підписання Україною нового союзного договору було головною умовою голодування.

Михайло Свистович (зліва)

Завдяки голодуванню ми досягли, що Україною цей договір не був підписаний. А ще влада стала нас боятися. Коли влітку 1991 року на порядку денному знову постало питання підписання нового союзного договору, то Верховна Рада відразу зняла це питання, як тільки ми під’їхали  до неї зі складеними наметами.

Вахтанг Кіпіані:

Фактично було виконано частину наших вимог.

Рада прийняла закон про службу українців тільки на території республіки.

Україна почала затягувати процес підписання Союзного договору, щодо якого Москва наполягала.

Почала діяти комісія з вивчення проблеми можливої націоналізації майна КПРС і ВЛКСМ на території України.

Пішов у відставку антидемократичний уряд Віталія Масола.

На жаль, не була реалізована обіцянка провести навесні 1991 року вибори на багатопартійних засадах. Це призвело б до радикальної зміни складу Верховної Ради, де діяла комуністична більшість з 239 депутатів.

Обіцянку не виконали — ясна річ, що комуністи цього не хотіли, але й демократична меншість не надто наполягала – бо це означало, що їм теж треба було йти на вибори, змагатись знову…

Литовські студенти приїхали підтримати українських

Я, звичайно, тоді не балотувався б до Ради, але, наприклад, Олесь Доній і деякі інші цілком могли боротися за право бути обраними. Київ і Львів студентів підтримали б тоді. Довіра до політично активної молоді була дуже висока.

Більше того, парламент спеціально підняв віковий бар’єр для кандидатів у депутати. До голодування можна було навіть студентам змагатися за місце у Верховній Раді, а тепер цей поріг підняли до 25 років! 95 % активістів революції на граніті мали менше, отже, не мали права іти в політику і перемагати.

Зрада

Олесь Доній:

Революція стала найуспішнішою акцією з часів боротьби за Незалежність і це приклад, що нам вдалося замислити, організувати та успішно завершити акцію.

Тобто це приклад того, що Україна боролася і постійно перебувала в контраргументації до московських істориків і політологів. Приводжу приклад: я особисто знаю, що Україна боролася. А коли вони кажуть, що Україна виборола незалежність лише через непідписання Союзного договору і путч в Москві, –  ні, це не правда – і наша Революція є правдивим прикладом.

(…)

Студентська Революція перемогла! Це була успішна акція – без жодного програшу.

А от через недовершеність нашої революції програла вся Україна, бо вона втратила шанс. Адже домовленість про проведення в подальшому перевиборів таки існувала – а до цих перевиборів була не готова решта України. І виявилося, що наші старші товариші – опозиція – теж не були готові до такого.

Вони не розуміли ваги, необхідності і можливості взяти владу в свої руки. А студентські ватажки цю вагу розуміли. В результаті програла Україна, бо вона втратила шанс стати Європейською державою, частиною Європейської спільноти, пройти той шлях, який дуже швидко пройшла Центральна Європа.

Різниця між оксамитовими революціями і нашою – був один рік (в Німеччині, Польщі, Чехії були такі повстання у 1989-ті роки, а у нас – 1990-го). А тепер різниця у розвитку з нашою країною – понад двадцять років. Тобто нам, щоб досягти такого рівня, як Польща, Чехія – вже потрібно 20 років.

По факту – програла Україна, вона була не готова до того, до чого були готові студентські ватажки.

Крим і Калуш разом. Киян підтримують студенти з інших міст України та Росії

Ми дали шанс, Україна ним не скористалась. Але в будь-якому випадку, "Студентська революція на граніті" стала однією з найяскравіших сторінок виборювання Незалежності кінця 80 – початку 90-х. В’ячеслав Чорновіл якось сказав наступне: "Без "Червоної Рути" не було б "Студентського голодування", а без "Студентського голодування" не було б Незалежності України".

Віктор Рог:

Ви розумієте – нас "кидонули". Наші "старші брати", які вже були депутатами, не захотіли ризикувати своїми кріслами. Власне перевибори – це той пункт наших вимог, що не був виконаний.

Коли закінчилося голодування, буквально через пару тижнів, 7 листопада, проходила акція в Києві та інших регіонах щодо перешкоджання проведення параду до дня [Жовтневої] революції.

Тоді заарештували кількох активістів і Степана Хмару (політв’язень радянських концтаборів, – автор). Вся увага суспільства була прикута до визволення Хмари. Якось так звелися нанівець ці моменти. А потім почалася ініціація союзного референдуму.

До речі, що дуже цікаво, фактично ці події дуже налякали старших наших "дєятєлєй" і вже на виборах до Верховної Ради 1994 року ввели закон (він був лише одного разу введений в дію), відповідно до якого заборонялося балотуватися громадянам, вік яких становив менше 24 років.

Це робилося для того, щоб відсікти активну молодь, яка на цій хвилі показала себе. І тоді ні Медуниця, ні Рог, ні Доній, ні Тягнибок, ні багато інших людей не могли балотуватись.

Поет та громадянин. Ліна Костенко прийшла в гості у табір голодуючих

Вахтанг Кіпіані:

Якби навесні 1991 року демократи взяли більшість у парламенті, то, найімовірніше, Україна пішла б шляхом Литви, Латвії, Естонії, Польщі або Чехії.

Ми б проголосили незалежність, не чекаючи московського путчу.

Спокійно б заборонили компартію, провели б люстрацію, почали будувати нормальну ринкову економіку. І тепер уже давно були б членами Євросоюзу та НАТО.

Що змінилося в країні після Революції на граніті?

Михайло Свистович:

Голодування пришвидшило розпад КПРС і комсомолу, люди почали масово виходити з партії, письменник Олесь Гончар показово спалив свій партквиток на Майдані. Він був певним моральним авторитетом, його вивчали у школі. І цей вчинок досить суттєво підлив масла у вогонь.

Революція  радикалізувала активну частину населення, налаштувала  на рішучість.

Після голодування я побачив, що ситуація така: ми однак в меншості, нам треба ще довго боротися, але народ вже почав замислюватися про незалежність України, хоча раніше це мало кому могло спасти на думку. Після ж голодування ідея незалежності почала активно обговорюватися.

Мазепинка і мегафон. Луцькі студенти з Луцька на сходах Червоного корпусу університету ім. Т. Шевченка. В центрі - Голова волинського Студентського братства Сергій Годлевський. Праворуч від нього - студент історичного факультету Володимир Собчук (до мобілізації - директор бібліотеки Східноєвропейського університету в Луцьку)

Коли у ВР виступали депутати з опозиції (Народної ради), закликали піти на зустріч мітингувальникам, комуністи займали цинічну позицію. А народний депутат СРСР, знаменитий лікар Касьян, сказав: "Хай голодують, нам більше ковбаси буде". Тоді купа народу з усієї України повідправляли йому посилки з ковбасою.

Нас звинувачували в цинізмі. І це була правда. Голодування – це був не емоційний, а досить таки цинічний крок з нашого боку по відношенню до всіх: до народу, друзів, ворогів.

У нас був холодний розрахунок, а голодуванню передувала двомісячна підготовка до акції. Ми знали, що нас будуть шкодувати. Ми знали, що на нас не зможуть не звернути увагу: діти ж голодують! І що це приверне на нашу сторону тих, хто не переймався нашими ідеями.

Так, нас можна назвати циніками. Циніками, які готові були загинути за ідею.

На сайті Молодіжної інформаційної спільноти "Сіль" доступні повні версії інтерв’ю із Олесем Донієм, Вахтангом Кіпіані, Тарасом Прохаськом, Віктором Рогом, Михайлом Свистовичем.

Матеріал до публікації підготував Олександр Зінченко, Український інститут національної пам'яті. 

------------

Читайте також:

Революція на граніті. Фото жовтня 1990-го

Мітингові пристрасті в Києві. Так закінчувалась УРСР. ВІДЕО

Ще одна фотохроніка Революції на граніті

Початок кінця. СРСР помирав під "Лебедине озеро"

"Ланцюг єднання" у січні 1990-го. Родинні ФОТО

1991: радянський спецназ штурмує вільнюську телевежу (ВІДЕО)

"Литва, будь вільною!" Спогади українця зі студзагону оборони Вільнюса 

Документальний фільм Буковського "Точка відліку". ВІДЕО

Незалежність України: як це було в 1991-му і як буде у 2011-му

Акт проголошення Незалежності 24 серпня. Як це було. ФОТО

Референдум за незалежність 1 грудня. АРТЕФАКТИ