Як бандерівець Ілько Савчин євреїв рятував від німців

Шестеро єврейських утікачів переховувались в одній землянці з українськими підпільниками-націоналістами. Дитяча дружба допомогла перемогти Голокост і нелюдяність військового часу.

"Той, хто хоче служити сіонізму, не може не боротися проти комунізму.

Весь процес розбудови комунізму, навіть якщо він відбувається десь там, на другому кінці планети, у Мексиці чи в Тибеті, завдає шкоди будівництву Землі Ізраїлю.

Для сіонізму комунізм, як задушливий газ, і лише так його можна сприймати"

Володимир (Зєєв) Жаботинський, 1932

Масоване використання "єврейського питання" Кремлем у спецпропаганді та провокаціях змушує згадати історію, яка сталася сімдесять років тому у Західній Україні. Однак розпочати її варто з представлення головних героїв.

За тиждень до початку Першої світової у селі Коростів неподалік містечка Сколе у Галичині, тоді ще в Австро-Угорщині, в українській сільській родині народився Ілько Савчин.

Ту війну жителі Східної Європи клянуть уже майже століття. У дещо спокійному та порівняно впорядкованому регіоні як наслідок бруталізації та після створення Польщі міжетнічні протистояння сягнули небаченого рівня.

У тому самому повіті 1930 року, тобто саме тоді, коли тривала організована ОУН антипольська саботажна акція, в родині єврейського фермера з’явився на світ Бенек Лібляйн.

Він засвідчує, що від українців, роздратованих утисками влади, тоді діставалось представникам не лише титульної національності:

"Десь 1936 року за одну ніч у євреїв у Сколе, де вони становили більшість, були побиті вікна. Це був жах… Пригадую, як неподалік у маленькому селі вирізали єврейську родину – четверо людей. Їхній похорон став подією для всього містечка".

Прикрі ексцеси не заважали, за словами пана Бенека, дітям різних національностей дружно грати в гилку. А в польській крамниці родині Лібляйнів купити - без особливого розголосу - шинки.

Про наслідки приходу червоноармійців у лахмітті 1939 року оповідач згадує неоднозначно.

У школі замість двох мов – основної польської та однієї години на тиждень української, запровадили лише одну – російську, що тоді самим дітям здавалося полегшенням. У той самий час батько під тиском влади був змушений продати худобу й жити лише на те, що вдалося заощадити. А родина з великої квартири переселилася до маленької.

Влітку1941 року до Сколе увірвалися угорські гонведи, котрі запам’яталися місцевим мешканцям грабіжництвом.

Угорські гонведи

Однак невдовзі їх змінили охайні німці, і євреям небо з макове зернятко стало. Під час першої "акції" частину містечка "евакуювали" уже у вересні 1941 року. Інших, зокрема главу сім’ї Лібляйнів, погнали на примусові роботи – лісоповал, розбудову мостів, ремонт вулиць. За таку роботу не платили взагалі.

Родина рік перебивалася, живучи на свої заощадження, потроху продаючи приховане збіжжя, а також одяг, причому нерідко своїм же колишнім наймитам-українцям.

Потроху люди почали дізнаватися чутки про те, що відбувається з так званими "евакуйованими", хоча вірити в це народ відмовлявся.

У той час, коли вермахт вів бої під Сталінградом та на Кавказі, у Сколе відбулася друга "акція". Пан Лібляйн пригадує, як єврейська поліція, озброєна кийками, вривалася в квартири та викидала своїх одноплемінників на центральну площу. Мати сказала: "Біжи!".

Арон Вільф з родиною перед Другою світовою війною

Бенеку вдалося вислизнути й навіть знайти у напівпорожньому містечку свого дядька Арона Вільфа з дружиною та двома дітьми. Трохи пізніше брат Арона віддав йому свого сина Мейера, щоб той урятував малого. Утікачів стало шестеро.

Вижити їм допомогла міцна дружба Арона Вільфа з Михайлом Свистуном з Коростова. Працьовитий селянин, який свого часу отримав невеличку хатинку у спадщину, для своєї родини звів нову. А старий будинок, вікна котрого були заховані за пагонами бобів, він віддав тим шістьом євреям. На горищі облаштував невелику схованку на випадок обшуку.

Протягом усього 1942 року підпілля ОУН – найпотужніше в регіоні – поступово посилювало свій вплив, і Свистун перед початком операції з порятунку запитував дозволу у керівника бандерівського осередку в Коростові Ілька Савчина. Тим більше, що той був швагром, на допомогу якого Михайло міг розраховувати.

Без сприяння Савчина було майже неможливо провести операцію. Адже на шістьох людей слід було діставати їжу, і лише розподіливши роль покупців на кількох людей, можна було зменшити підозри продавців. Їжу до сусідньої хати носила дружина Михайла Полаха.

Як не дивно, у всій цієї історії спрацювало, дещо своєрідно, одне з гасел ОУН 1930-х років: "Свій до свого по своє".

Коли Червона армія штурмувала Дніпро та Київ, німці стали влаштовувати облави значно частіше. Тож утікачам довелося передислокуватися до лісу.

Дорогою Мейер зламав ногу. Тож, вважаючи, що тепер він стане лише клопотом, хлопець попросив Ілька, щоб той його застрелив з гвинтівки, яку бандерівець носив з собою. Втім, Михайло дещо знався на медицині, тож вправив перелом і наклав йому лубок.

Член ОУН Ілько Савчин (1914-1964)

Ілько ж змайстрував ноші, на яких дитину доправили до першого місця переховування. За два місяці він почав ходити, а наслідки травми були вже ледь помітні.

Свистуну довелося за півтора року вирити три землянки для своїх підопічних. Перший бункер, що нагадував ведмежий барліг, був під величезним пнем. Однак саме місце було обрано невдало, позаяк довкола був віковий ліс, а саме місце можна було з легкістю роздивитися. Тож навіть перехожі завжди віталися з утікачами.

Тож довго схованка не могла рятувати. Другу облаштували у молодих хащах, де крони дерев давали добру тінь. Однак на початку 1944 року триденний дощ розмив землянку. Тому було вирито й облаштовано третє житло, вже доволі високо в Карпатах, попри те, що будувати там було важко.

Їжу носили по черзі Михайло та Ілько, та природа щось давала. Одного разу, збираючи гриби, утікачі почули спів – український військовий марш – й поховалися в траві. Відтак дізналися, що то були вояки УПА.

Однак контактів із партизанами - як радянськими, так і націоналістичними - утікачі уникали. Зокрема тому, що в окрузі діяв командир одного з підрозділів УПА Сусленич. Подейкували, що його бійці вбивали євреїв, котрі переховувалися по лісах.

Бенек Лібляйн по війні

На початку 1944 року відносини ОУН із вермахтом, зважаючи на наступ совєтів покращилися, однак до цілковитого взаєморозуміння з окупантами не дійшло.

Одного разу Савчин прийшов до єврейських біженців у землянку та залишився з ними на кілька днів. За словами Лібляйна, бандерівець повідомив, що неподалік він організував напад на німецьку в’язницю. Його бойовики звільнили українських націоналістів та євреїв, котрі перебували під вартою, тому деякий час Ілько мав прожити як нелегал.

Якийсь час у ті самій землянці разом із групою виживання з якихось причин переховувався і брат Михайла Свистуна з дружиною та дитиною. Пан Бенек пригадує, як хлопчина, розгледівши сусідів, здивовано сказав батькові: "Євреї, а хвостів та й ріг не мають!".

Після повернення Червоної армії, передових частин якої ті, хто пережив Голокост, також побоювалися, шестеро утікачів повернулися до напівзруйнованого Сколе, звідки вони й розпочали свій довгий шлях через Польщу й Італію до США й Ізраїлю.

Врятований бандерівцями Мейєр Вільф після війни

У рік завершення Другої світової війни Мейер та Бенек дісталися Палестини, де Бенек переклав своє ім’я івритом і став зватися Дов.

Близько двох десятків років пан Лібляйн пропрацював у цинкографії, а після арабсько-ізраїльської семиденної війни відкрив на паях із компаньйонами друкарню. Від нього він відійшов лише у ХХІ сторіччі.

Підприємець каже, що бурхливий розвиток технологій та якості друку потребують швидкого оновлення обладнання, тому власне підприємництво стало надто обтяжливим й дорогим.

Робота, похилий вік та сімейні обов’язки не заважали займатися питаннями історичної справедливості.

У рік, коли до влади в СРСР прийшов Михайло Горбачов, завдяки заяві пана Бенека статус праведника народів світу здобув Михайло Свистун.

Після того як мрія бандерівців та сіоністів справдилася – СРСР розпався, вже було безпечно намагатися покласти край цій історії та й віддати належне Савчину.

Донька бандерівця Ірина, котра народилася під час Другої світової, розповідає, що батько після війни був у націоналістичному підпіллі. Це давало змогу допомагати УПА продуктами харчування та одягом.

Два десятиріччя після другого приходу совєтів Ілько цілком легально працював на лісорозробках за місцем проживання. Оскільки деревину постачали для потреб Червоної армії, то його навіть не призвали на фронт.

Він пішов із життя в останній рік відлиги, в річницю проголошення націоналістами української незалежності у Львові – 30 червня.

Зараз пан Лібляйн, зібравши необхідні відомості, бореться за увічнення пам’яті Ілька Савчина як спасенника народів світу відповідним відділом музея-меморіалу Яд Вашем.

Дов (Бенек) Лібляйн на балконі своєї квартири в Єрусалимі поряд з ізраїльським прапором, піднятим на честь візиту Барака Обами 22 березня 2013 року. Фото автора 

За словами уродженця Галичини, людина, що зберегла життя іншій, урятувала і її нащадків: "Нас було шестеро. До 1985 року стало вже 26 людей, нині ще більше. Наприклад, у мене троє дітей, восьмеро онуків та два правнуки. Всі живуть в Ізраїлі".

Автор - історик із Санкт-Перебургу (РФ), живе та працює в Німеччині. Його наукова монографія про ОУН заборонена до продажу в Росії. Останнє з виданих досліджень - "Неконвенциональная война. ГРУ и НКВД в тылу Вермахта".

Дана стаття написана завдяки стипендії Міжнародного інституту дослідження Голокосту Яд Вашем.

Дивіться також:

Мандик Хасман - єврей, солдат УПА. ВІДЕО

У найбільшому в світі єврейському центрі є згадки про УПА

Митрополита Шептицького нагородили за порятунок євреїв

В Тернополі хочуть пам'ятник євреям, які воювали за ЗУНР

Львівський погром 1941 року та роль ОУН у ньому

Два життя і одна Перемога Юхима Айзенберга

Україна - четверта за кількістю Праведників світу

Як УПА врятувала голландців від нацистів

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.