Як козаки з кримськими татарами від турків Крим боронили

Перша спільна битва запорожців і кримців трапилася волею випадку. Калга особисто пообіцяв козакам волю або смерть в битві проти турків. Дивовижна історія кримського "іноземного легіону".

Спекотним полуднем (а інакше і бути не могло – в дощ обов’язково відсиріє порох та намокнуть тятиви луків) 13 серпня 1624 року десятитисячне османське військо підходило під стіни Карасу-Базара (Білогорська), великого торгівельного центру Кримського ханату.

Турки поспішали до Бахчисараю у сподіванні швидко скинути з кримського престолу бунтівного хана Мехмеда III Герая та замінити його слухняним Джанібеком з того ж роду.

Утім, дорогу до міста османам перегороджували барикади з наповнених землею діжок, за якими на певній відстані майоріли ханські стяги. Для яничар – досвідчених піхотинців, які мали досвід успішної облоги Константинополя та десятків інших першокласних фортець, – ці діжки не могли стати перешкодою. Турецькі воїни приготували рушниці і пішли на штурм. Можливо, вони вже відчували присмак легкої перемоги, як сталося дещо геть незвичне.

Місце дії - Карасу-Базар, друге за значенням місто Кримського ханства. З картини Карло Боссолі

Замість очікуваних кримських стріл на яничар обрушилася хвиля куль, випущених невідомими вправними стрільцями з-за барикад. Яким же, мабуть, було здивування оманських командирів, коли їм доповіли, що стріляють по їхніх військах не хто-небудь, а запорізькі козаки.

Не сподіваючись зустріти в Криму противників із вогнепальною зброєю, турки не взяли із собою звичних лопат для окопування, і тому мусили відстрілюватися від козаків, лежачи посеред голого степу.

Зрозуміло, що перестрілку вони програли. Вночі, побоюючись оточення татарською кіннотою, турецькі воїни побігли геть до Кефе, звідки розпочався їх нещасливий похід.

Яничари. Головна зброя - рушниці, а не розрекламовані пізніше ятагани

Місто потім впало, війна тривала ще довго, але це вже інша історія. Головне – це чому запорожці раптом стали на захист давніх неприятелів, і чому боронили його так відважно?

Життя ранньомодерного морського піхотинця, яким був майже кожний запорізький козак, важко було назвати простим, і ще важче – безпечним.

На відміну від сьогоднішніх "морських котиків", козак не мав пристойного навігаційного обладнання, систем зв’язку, а головне – будь-якої можливості для евакуації. Якщо "чайка" – мале судно, що ідеально підходило для простого перевезення, морського бою з галерами та десантних операцій – розбивалася біля ворожого берегу, запорожець міг лише славно загинути в бою, або сконати в рабстві – в якості гребця на тих самих галерах. На ватажків часом чекала довга та витончена страта.  Що ж змушувало козаків щорічно виходити в море?

Запорожці готуються до морського походу. Вони повернуться або багатими та задоволеними, або не повернуться взагалі. З картини Івана Їжакевича

Ідеалізувати мотивацію запорожців – то справа марна. Кожен похід являв собою, з одного боку, відплатну "акцію" за набіг кримськотатарської чи ногайської орди або турецьке вторгнення, з іншого… Назвемо це позаекономічним способом здобуття доходу. Дехто висловлювався значно гостріше: грабіж, піратство.

Як розділити, де закінчувалася роль оборонця православної віри, і де починалася боротьба за захист економічних ресурсів Війська Запорізького?!

Надзвичайно важко відокремити серед мотивів козака бажання помсти за загиблих родичів і друзів – від молодецької заповзятості, спрагу подвигів і слави – від сп’яніння ворожою кров’ю. Неможливо зрозуміти, де закінчується відплата за минулорічний напад кримців, і де починається полювання за трофеями і пошук добр.

Так, козаки не брали полонених, щоб продавати їх в рабство, але наслідки їхніх "прогулянок" вздовж турецьких берегів лише трохи поступалися наслідкам раптового нападу орди на українські землі.

Вороги козаків не були ані більш гуманними, ані більш кровожерними.

Турецькі вояки. Настільки суворі, що йшли в бій без обладунків

Для рядових татар-кочовиків військові походи на Річ Посполиту або Московію за трофеями чи швидкі напади на ближні землі становили єдину можливість підтримувати власне існування.

Сухий кримський степ просто не міг прокормити всіх своїх насельників, тож вони були змушені кожен рік йти на "промисел" чужих овець, коней та людей або повільно помирати. Необхідність грабувати сусідні землі з метою прожитку, густо перемішана з ненавистю через взаємні напади та розорення, і складали той унікальний коктейль, яким протягом 150 років підживлювалася непримиренна степова вендета – козацько-татарська боротьба.

Ріка Биюк-Узенбаш, виток. Ну, по-перше, це красиво. З картини Карло Боссолі

Усе раптом змінилося 1623 року, коли на престолі в Бахчисараї сів Мехмед Герай. Тобто, все змінилося не раптово – ще того ж року запорожці організували кілька морських десантів на кримське узбережжя, а одному загонові вдалося навіть прорватися через Перекоп і пограбувати степи. Але на тлі глибоких змін у Кримському ханаті, та і в Османській імперії загалом, це виглядало дрібними неприємностями.

Кафа-Феодосия. Загальний вигляд міста, де все почалося і все закінчилося. З картини Карло Боссолі

Хан Мехмед зробив спробу прибрати до рук норовливих аристократів – беїв та мурз – і чимало досяг на тому поприщі, наприклад самостійно утвердив мир з Москвою, без участі старійшин кримських родів, або взагалі призначив нуреддином – третім за рангом посадовцем у Ханаті – колишнього пастуха. Дарма й говорити, що особливою любов’ю еліт новий хан не користувався.

Ще важливіші зміни відбувалися в Стамбулі. Новим падишахом став молодий Мурад IV, і відразу по "коронації" він зі всіх боків був оточений супротивниками кримського хана.

Константинополь-Стамбул. Взірець для наслідування кримськими ханами, хоч лояльними, хоч бунтівними. З картини Вільяма Бартлета. 

Беї скаржилися султанові на занедбання Мехмедом Гераєм державних справ та самоуправство, головний столичний євнух Мустафа, підкуплений Джанібеком Гераєм, малював хана зрадником, що змовився з Персією проти османів. І коли, нарешті, Мехмед дійсно відмовився долучитися до іранського походу турків, султан повірив наклепникам.

Навесні 1624 року Мурад оголосив новим ханом Джанібека, і в якості останнього аргументу направив разом з ним до Криму кілька тисяч яничар. Мехмед Герай разом із калгою – заступником та спадкоємцем, власним братом Шагіном – готувалися до оборони.

Султан Мурад IV. Офіційно та пафосно

Вони вжили заходів проти можливої зради мурз (взяли дітей в заручники), посилили військо загонами з Кавказу, але для остаточної перемоги над рушницями та гарматами османів їм бракувало дуже важливої дрібниці – власних стрільців. І саме тут доля посміхнулася хану.

Весною того року дуже не пощастило одній запорізькій морській експедиції – шторм викинув "чайки" на берег, і трьомстам козакам, що вижили і опинилися в полоні, загрожувало довічне рабство на турецьких судах.

Але поки хан із султаном з’ясовували стосунки, до цього справа не дійшла. Потім колесо долі обернулося – і ось уже калга особисто пообіцяв запорожцям волю або смерть в битві проти турків. Немає жодних причин сумніватися, що козаки погодилися швидко і охоче.

З червня по серпень османи стояли в Кефе, а кримські татари – навколо міста, не намагаючись покінчити зі справами одним махом. Проте врешті-решт прямий наказ Стамбула змусив яничар виступати. Вони взяли гармати і рушили до Бахчисараю по степовій дорозі через Ескі-Крим (Старий Крим) та Карасу-Базар.

Яничари штурмують фотрецю на Родосі. Оригінальне зображення тих часів, між іншим

Татарська кіннота калги Шагіна завбачливо не перешкоджала туркам і відійшла до другого міста, де на "гостей" вже чекали барикади та готові до останнього бою 300 запорожців.

Щоправда, хан і тут "підстрахувався": запорожці були посилені такою ж кількістю інших європейських невільників, що в різний час опинилися в Криму, а тепер були мобілізовані для протистояння яничарам. Кримським "Іноземним легіоном" назвав це з’єднання відомий історик Олекса Гайворонський.

Запорожці - українська національна гвардія XVI - XVIII століть

Отже, битва під Карасу-Базаром 13 серпня 1624 року була виграна для хана цим "іноземним легіоном".

Після падіння Кефе султан Мурад "зберіг обличчя", підтвердивши права Мехмеда на кримський престол, козаки здобули волю і непогано підзаробили, а в історії безкінечних воєн Запоріжжя та Ханату, нарешті, стався перелом.

Вперше козаки та татари билися пліч-о-пліч проти спільного ворога і, що найважливіше, здобули перемогу.

Уже в січні наступного року між Бахчисараєм та Січчю був укладений договір, козаки стали бажаними союзниками кримців і навпаки, а кількома роками пізніше в одній з битв на боці того ж Мехмеда Герая наклав головою і гетьман Михайло Дорошенко.

Зрозуміло, що кримські походи на Україну не припинилися, рівно як і козацькі десанти в Крим, взаємний рахунок кровних образ поповнювався щороку аж до останньої третини XVIII століття.  

Але протягом ХVII століття українські козаки та кримські татари ще не один раз назвуть одне одного братами, і це все станеться саме після цього невеличкого воєнного епізоду із трьом сотнями українських козаків під Карасу-Базаром.

390 років з дня того бою – непоганий привід замислитися над тим, що сусіди можуть знайти компроміс і порозумітися навіть після століть ворожнечі.

 

Матеріал підготовлений Українським інститутом національної пам’яті в рамках проекту "Наш Крим"

Дивіться також:

Севастополь – місто української слави. Про українців у Кримській війні

Шагін-Гірей. Сокіл, впольований двоголовим орлом

Українці, які створили Російську імперію

Відбудова Криму Українською РСР після війни

Як депортували кримських татар і що з того вийшло

Анексія 1783 року. Як імперія окупувала Кримський Юрт

Кримський похід 1918 року. Українська армія на півострові

Постанова про депортацію і перетворення Криму на область РРФСР

"Принуждение к союзу": як Крим став "ісконно русскім"

Два береги одного Степу. Про дружбу козаків і татар

Північно-Кримський канал. Історія будівництва

Інші матеріали за темою "Крим"

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.