Про кордон між радянською Україною і більшовицькою Росією. 1919 рік

10 березня 1919 р. Рада народних комісарів (РНК) УСРР заслухала "Питання про кордони з Російською Республікою".

Ухвала була короткою: "Договір про кордони з Російською Соціалістичною Федеративною Республікою, підписаний тов. Івановим у Москві, затвердити". Однак ні зміст Договору, ні навіть вказана резолюція не були оприлюднені.

Що ж то був за Договір, які обставини передували його ухваленню і чому він не був опублікований? На ці питання автор дає відповідь у статті.

Перший уряд радянської України ("перші совіти") – Народний Секретаріат – існував у грудні 1917 - квітні 1918 рр. Цей уряд, як підкреслював 6 квітня 1918 р. його голова Микола Скрипник, "завжди намагався об’єднати для боротьби з Центральною Радою трудящих усіх місцевостей, на які претендує ця Центральна Рада".

Але формально питання про визначення кордону він не ставив, оскільки Україна, як, утім, і Росія, перебувала в стані управлінського хаосу. До того ж питання про кордони на той час ще не стало предметом перемовин між УНР Центральної Ради та радянською Росією".

Тимчасовий робітничо-селянський уряд України (ТРСУУ, "другі совіти"), який згодом був реорганізований в Раду народних комісарів (РНК) УСРР, було створено 28 листопада 1918 р. у Курську.

Наявний на час створення уряду стан справ із україно-російським кордоном охарактеризований у праці Олени Бойко:

"Порівняно з добою Центральної Ради на сході українська влада за гетьманату [Української Держави гетьмана Скоропадського - ІП] розповсюдилася на деякі нові території: Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскольський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. На цих землях була створена українська адміністрація".

Саме через вказану належність Суджанського повіту до України при створенні ТРСУУ було ухвалено, що він буде перебувати у Суджі, а не, приміром, в більш зручному Курську. Український уряд мав базуватися на території України.

Зелена лінія - українсько-російський кордон часів Української Держави. Біла - нинішній кордон. З атласу історії України для 10 класу

Цей же принцип було використано і в ухвалі РНК УСРР від 27 грудня 1918 р. про переїзд уряду до Білгорода. Щоправда, там він не затримався - завдяки сприятливим обставинам, в тому числі і допомозі німецького гарнізону, вже 3 січня 1919 р. більшовики опанували Харків і уряд перемістився до цього міста.

Ще 11 грудня 1918 р., тобто під час перебування у Суджі, на засідання уряду було винесено питання про кордони. Однак його було знято з порядку денного "до визнання Тимчасового Робітниче-Селянського Уряду України Радою Народних Комісарів РСФРР".

Про те, що такої формальності український уряд справді потребував, але не отримав, свідчить мотиваційна частина однієї із телеграм до В.Леніна від 21 січня 1919 р.: "З огляду на те, що Українська Соціалістична Радянська Республіка ще не визнана Росією…".

Після того, як наприкінці січня 1919 р. уряд очолив Християн Раковський, питання про формальне визнання УСРР (назва радянської України з 6 січня 1919 р.) українською верхівкою вже не ставилося.

Принагідно відзначимо, що державні акти з визнанням Росією незалежності радянських Естонії, Латвії та Литви були ухвалені ще у грудні 1918 р., незалежність радянської Білорусії Всеросійський ЦВК визнав 5 лютого 1919 р. Подібний же юридичний акт щодо УСРР було ухвалено лише 28 грудня 1920 р.

Незважаючи на відсутність такого визнання, уряд радянської України одразу після свого утворення формально позиціонував УСРР як окрему державу, незалежність якої була проголошена у березні 1918 р. в Катеринославі на ІІ Всеукраїнському з’їзді рад.

Оскільки y вирішенні питання про кордони керівники радянської України завжди відштовхувалися від позиції українських національних урядів, владу яких вони і поборювали, то цілком логічно, що усі вказані вище "нові території" вони вважали українськими, а тому "своїми".

Про те, що такий погляд був серед урядовців УСРР загальноприйнятим, свідчить, зокрема, текст звичайного поточного документу - рішення особливої комісії при Комісаріаті фінансів, яке було заслухане на засіданні РНК УСРР 3 березня 1919 року.

У ньому йшлося про клопотання виконкому Валуйського повітового з'їзду рад з проханням надати фінансування за листопад 1918 р. освітянам повіту.

Мотиваційна частина згоди на таке фінансування з боку УСРР виглядала так:

"З огляду на те, що Валуйський повіт постановою гетьманського уряду був віднесений до території України і нова постанова з цього приводу Радянського Українського уряду, за якою Валуйський повіт визнаний таким, що відійшов Російській Радянській Республіці /Воронезька губ/ була ухвалена лише 10 лютого…".

Подібне клопотання викладачів Білгородського духовного училища залишили без задоволення лише через те, що їх праця "не відповідає основним принципам радянської влади", а не тому, що училище перебувало в Білгороді.

Саме Білгородський повіт став тим каменем спотикання, який актуалізував територіальну суперечку на початку січня 1919 р. Радянська Росія після опанування більшовиками Харкова не поспішала віддати Україні вказаний повіт, який українські урядовці вважали своїм.

Це спричинило ухвалення 13 січня (опубліковано 16 січня) спеціальної постанови ТРСУУ, в якій наголошувалося:

"З огляду на природне тяження Білгородського повіту до Харківської губернії, Тимчасовий Робітниче-Селянський уряд України постановив: Згідно клопотання Білгородського ревкому приєднати Білгородський повіт до складу Харківщини".

Скан надано Геннадієм Єфіменком

Втім, ця постанова була з боку УСРР швидше нагадуванням про "справжній" (в його уяві) стан речей, а не формальним перепідпорядкуванням цієї території. Щодо інших повітів, що стали українськими за гетьманату, таких гучних нагадувань не лунало.

Це рішення українського уряду викликало негативну реакцію керівництва Курської губернії, до складу якої Білгородський повіт входив до революції. 27 січня питання про кордони з Росією знову розглядалося на засіданні українського уряду. Приводом для нього, окрім питання Білгородського повіту, стали спроби Орловського військового комісара підпорядкувати собі у військовому відношенні Чернігівську губернію та питання про Грайворонський повіт.

Було ухвалено рішення: "Внаслідок заплутаності питання подати запит через т. Чичеріна до Раднаркому РСФРР про включення Білгородського та Грайворонського повітів до складу Харківської губернії і передачу всіх повітів Чернігівської губернії (до складу України – Авт.) як тимчасовий кордон".

До отримання чіткої директиви з Кремля керівництво УСРР вважало названі повіти частиною УСРР, а представники Курщини – своїми. Про згоду між сторонами говорити не доводилося, тривало жорстке протистояння.

Так, 22 січня 1919 р. курський губернський чрезвичком (термін похідний від російського ЧК – "Чрезвычайная Комиссия" –  Авт.) спрямував до українського уряду телеграму такого змісту:

"Згідно постанови ЦВК Рад повіти, що звільняються, підпорядковуються своєму губернському центру (така постанова була опублікована в московських "Известиях" 12 січня - Авт.). Відповідно повіти Курської губернії, які звільнюються, підпорядковуються Курську, а не Харкову.

Прошу Вас негайно зробити розпорядження Білгородській, Путивльській, Грайворонській та іншим повітовим ЧК Курської губернії, які до цього часу підпорядковувалися українському уряду, про те, що вони підпорядковуються Курську, а не Харкову.

Про здійснені Вами заходи прошу повідомити Курський Чрезвичком".

Це звернення було розглянуто в Харкові 29 січня і результату не мало. 29 січня та 2 лютого 1919 р. у надісланих з українського центру на місця телеграмах вказувалося на те, що Грайворонський повіт перебуває у складі України.

Пунктиром позначено українсько-російський кордон 1919 року. Білим - нинішній кордон. З атласу історії України для 10 класу

За день розгляду цього звернення завідуючий відділом внутрішніх справ Василь Аверін у відповідь на запит поштового відомства зазначав: "Грайворон, Білгород і Ворожба належать Харківській губернії".

31 січня телеграма подібного змісту була направлена з Білгородського повітового ревкому до Курська. У ній відзначалося: "Внаслідок телеграми сповіщаю, що Білгородський повіт, відповідно до постанови Робітниче-Селянського уряду України, входить до Харківської губернії. Дивуюся вашій непоінформованості".

Таким чином, український уряд бажав залишити (а не забрати в РСФРР) ці повіти у своєму складі. Оскільки ж у Росії з цим не погоджувалися, то в Харкові вирішили, що питання кордонів між радянськими республіками має бути вирішеним на конференції усіх існуючих на той час радянських республік (Росії, Естонії, Литви, Латвії, Білорусії, України), принципова згода на проведення, судячи із офіційного листування, була досягнута.

Георгій П’ятаков та Яків Дробніс, які в той час перебували у Москві, отримали з Харкова таку телеграму: "Постановою Тимчасового уряду від 31 січня ви делеговані на конференцію радянських республік, котра повинна зібратися найближчими днями у Москві для визначення кордонів між радянськими республіками".

2 лютого у телеграмі до голови Всеросійського ЦВК Якова Свердлова Х.Раковський відзначав: "П’ятаков і Дробніс є одночасно представниками і центрального Українського комітету (тобто ЦК КП(б)У) і уряду. Вважайте мою заяву підтвердженням їхніх повноважень".

До ухвалення відповідних рішень на конференції українська сторона збиралася залишити спірні повіти за собою. Про це, зокрема, свідчить телеграма керуючого справами Грановського до Грайворона: "До вирішення питання про Грайворонський повіт на з'їзді окраїнних республік у найближчий час Ваш повіт підпорядковується Харківському губвиконкому".

Однак така конференція не відбулася. Натомість керівництво України отримало пряму вказівку Кремля відмовитися від названих повітів.

З огляду на те, що, як наприкінці січня вказував Х.Раковський, "Временное рабоче-крестьянское правительство Украины создано по постановлению ЦК РКП, является его органом и проводит все распоряжения и приказы ЦК РКП безусловно", можливість відмови виконати пряме розпорядження Кремля в очолюваному ним уряді навіть не розглядалася. Зрозуміло, що думки представників тих повітів теж ніхто не питав.

7 лютого 1919 р. була затверджена постанова РНК УСРР "Про адміністративне управління на території прифронтової смуги України", зміст якої подається в ілюстрації. Хоча вона лише дублювала відповідне рішення ВЦВК від 12 січня, але відтепер і для українського керівництва термін "губернський поділ" став ідентичним поняттю "дореволюційний губернський поділ".

Про це, зокрема, свідчить телеграфне повідомлення Грановського до Москви, Курська, Білгорода та Грайворона: "На засіданні 7-го лютого Тимчасовий Робітниче-Селянський уряд постановив: вважати Білгородський і Грайворонський повіти такими, що входять до складу Курської губернії".

Після цього керівництво радянської України вже не називало українськими ті повіти, які до революції не належали до дев'яти "українських" губерній.

Формально, однак, питання ще не було вирішено остаточно. 14 лютого український уряд делегував Мальцева та Іванова до Москви для офіційного розгляду питання в українсько-російській комісії. Саме до такого рівня була знижена запланована спочатку чи то конференція чи то з’їзд представників усіх радянських республік.

Перед Івановим та Мальцевим було поставлене завдання відстоювати передачу Грайворонського та Білгородського повітів до складу України. Але майже одночасно із цим голова уряду УСРР у телеграмі Г.Чичеріну від 16 лютого зазначив: "Український робітниче-селянський уряд відмовляється від якої б то не було юрисдикції над цими повітами".

І хоча наступного дня уряд УСРР підтвердив делегування представників України до Москви, реально після такої настанови не було жодного шансу для вирішення цього питання на користь України.

Засідання комісії під офіційною назвою "Міжвідомча нарада з питання про виділення Гомельської губернії та встановлення кордонів з Україною" відбулося 25 лютого 1919 р.

Представник України Андрій Іванов наголошував на тому, що Білгородський та Грайворонський повіти тяжіють до України економічно та культурно.

Не заперечуючи цю аргументацію, представник Росії Давид Гопнер підкреслив, що доцільніше підходити "з економічної і тактичної точки зору: в економічному відношенні Білгородський повіт, як багатий хлібний центр, має велике значення лише для Великоросії, залишаючись незначним для України. В тактичному відношенні, у випадку військових невдач України, Великоросія, раз відмовившись від претензій на Білгородський повіт, тим самим втратить можливість висування претензій у майбутньому".

Остаточно аргументи на користь українського підпорядкування цих повітів були знешкоджені головою наради посиланням на названу нами телеграму Раковського від 16 лютого.

Рішенням наради кордони між Україною та Росією, за винятком північної частини Чернігівської губернії, були затверджені довоєнні, міжгубернські, тобто в межах тих губерній, які визначила українськими Центральна Рада своїм ІІІ Універсалом, а Перекопський перешийок мав стати кордоном між Україною та Кримом.

Ці положення і стали основним змістом Договору про кордон з РСФРР, який був затверджений українським Раднаркомом 10 березня 1919 р.

Нам не вдалося віднайти такого ж формального рішення уряду РСФРР про кордон з Україною. Загалом же підхід Кремля до цього питання засадниче відрізнявся – УСРР там не розглядали як щось відокремлене від Росії, а оприлюднення договору могло дати зайвий поштовх таким нелюбим в Кремлі "самостійницьким" настроям в Україні. Ймовірно, саме з цієї причини договір не був опублікований і в УСРР.

Винятком із зазначеного принципу (міжреспубліканські кордони за адміністративними межами дореволюційних губерній) були лише північні повіти Чернігівської губернії - Мглинський, Суразький, Стародубський та Новозибківський, формальна передача яких до РСФРР дещо затяглася.

Лише 24 квітня 1919 р. відбулося ще одне засідання міжвідомчої наради при економічно-правовому відділі Наркомату закордонних справ РСФРР, за рішенням якої було нарешті визначено межі новостворюваної Гомельської губернії. До її складу відійшли і названі чотири північних повіти Чернігівщини.

28 квітня 1919 р. політбюро ЦК КП(б)У в свою чергу ухвалило фінальну резолюцію щодо названих повітів: "Остаточно залишити їх в складі Росії". І хоча у листуванні навіть у травні – на початку червня 1919 р. часом ще виникало питання про північні повіти Чернігівщини як щось не до кінця з’ясоване, відповідь Києва була завжди однозначна: вони належать РСФРР.

Підсумовуючи питання про кордони між УСРР та РСФРР в 1919 р., можна зробити висновок, що загалом Кремль не відмовився від визначення лінії кордону за етнічним принципом. Однак населені українцями повіти та волості РСФРР він не збирався передавати Україні, обмеживши застосування цього критерію губерніальним рівнем.

Таким чином, другим за важливістю фактором, що вплинув на розмежування між УСРР та РСФРР, став дореволюційний адмінподіл.

Українсько-російський губерніальний поділ часів імперії. Сучасна територія України позначена білим. Картосхема - Інститут історії України НАНУ, з електронного варіанту Енциклопедії історії України

З огляду на те, що заселені переважно неукраїнцями північні повіти Чернігівської губернії відійшли до складу РСФРР, варто визнати, що обидва вказані критерії застосувалися вибірково, з огляду на політичну доцільність, а, отже, не були непорушними.

Вже навесні 1920 р., коли, як здавалося Кремлю, УСРР увійшла до складу Росії, територія України була істотно розширена на сході. А після вигнання з Криму білогвардійських військ справа йшла до включення півострова до складу України.

Однак одразу потому, як Кремль вперше на державному рівні визнав незалежність УСРР (укладений 28 грудня 1920 р. "Союзний Робітниче-Селянський договір між Російською Соціалістичною Федеративною Радянською Республікою й Українською Соціалістичною Радянською Республікою") усі кримські органи влади було перепідпорядковано напряму Кремлю.

Стаття є адаптованим до вимог ІП текстом про кордон 1919 року. Більш детально і з належним науковим апаратом  проблема висвітлена автором у відповідному підрозділі монографії Єфіменко Г. Статус УСРР та її взаємовідносини з РСФРР: довгий 1920 рік / К.: , 2012.

Дивіться також:

Лев Троцький. Про українське питання

"Донбас і Україна". Ще один текст Миколи Скрипника. 1920 р.

Що трапилося 30 грудня 1922 року, або УРСР на шляху до Союзу

Про українських комуністів-"федералістів" і їхнього ватажка

Забуте свято. 6 липня 1923 року - справжній день народження СРСР

1951 рік. Як Польща й Україна восстаннє обмінялися кордонами

Як Україна відбудувала Крим або Чому Хрущов "подарував"

Інші матеріали за темою "Кордони"