6 листопада 1943

Визволення Києва і битва за Дніпро. Як це було. ФОТО

Якщо вважати битву за Дніпро однією операцією, то жертви перевищать найкривавішу військову операцію людства - битву під Сталінградом. Але цитата Жукова про "топить хохлов в Днепре" - це фейк, вигадка.

Фото Viktor Kalmus з реконструкції боїв за Київ (2013 рік)
15a18.livejournal.com

Сьогодні - День визволення Києва від німецько-фашистських загарбників, офіційне свято.

6 листопада 1943 солдати Червоної армії увійшли до столиці України, форсувавши з боями Дніпро.

Битва за Дніпро

Київська наступальна операція, яка тривала з 3-го до 13 листопада 1943 року, була складовою частиною Битви за Дніпро - так називають ряд пов'язаних військових операцій військ СРСР (куди входила і союзна Перша Чехословацька бригада з закарпатськими українцями у її складі) проти армій Третього рейху та Румунії.

Загалом битва за Дніпро тривала з серпня по грудень 1943 року, ставши однією з наймасштабніших операцій світової історії.

У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1 400 км, загальні втрати (убиті, поранені і полонені) складають від 1 до 2,7 млн людей.

 Працівник рейхсміністерства окупованих східних територій роздає прапорці зі свастикою киянам під час святкування другої річниці вступу до міста німецьких військ. 19 вересня 1943-го. Через півтора місяця до Києва повернеться радянська влада. Фото: gazeta.ua

Улітку 1943 року після виснажливої Курської битві німці остаточно втратили стратегічну ініціативу. Червона Армія розгорнула потужний наступ на всьому фронті.

11 серпня Гітлер видав наказ про прискорення будівництва стратегічного оборонного рубежу (так званий "Східний Вал" або Лінія "Пантера-Вотан"), що проходив північніше Чудського озера, по річці Нарві, східніше Пскова, Невеля, Вітебська, Орші, далі через Гомель, по річках Сож і Дніпро (в його середній течії), далі уздовж річки Молочна (Запорізька область) до Азовського моря.

Особливо зручним для оборони був правий берег Дніпра, значно вищий за лівий. До кінця вересня тут була створена розвинута в інженерному плані, розгалужена, насичена протитанковими та протипіхотними засобами оборона.

Німецька кулеметна точка на правому березі Дніпра (схоже, у Києві) - частина Східного Валу

Звільнення Лівобережної України та форсування Дніпра було важливим військово-політичним завданням для очолюваної Сталіним Ставки верховного головнокомандування СРСР.

Виконання цього завдання було доручено військам п'яти фронтів: Центрального (командувач Костянтин Рокосовський), Воронезького (Микола Ватутін), Степового (Іван Конєв), Південно-Західного (Родіон Малиновський) і Південного (Федір Толбухін).

Координували дії фронтів маршали Георгій Жуков та Олександр Василевський. У складі військ цих фронтів було 2,63 млн солдатів і офіцерів, 51,2 тисячі гармат та мінометів, 2400 танків і самохідних артилерійських установок, 2850 бойових літаків.

Проти п'яти радянських фронтів німецьке командування сконцентрувало 2-гу німецьку армію з групи армій "Центр" та всю групу армій "Південь", якою командував генерал-фельдмаршал Еріх фон Манштейн.

Зміни ліній фронту і напрямок дій радянських фронтів під час Битви за Дніпро

Основне угруповання німецьких військ було зосереджено проти Воронезького, Степового, Південно-Західного та Південного фронтів. Воно налічувало 1,24 млн солдатів і офіцерів, 12,6 тисяч гармат та мінометів, близько 2100 танків і штурмових гармат та 2000 бойових літаків.

Центральний фронт Рокосовського, таким чином, мав проти себе менші сили противника, але його дії ускладнювалися лісами, ріками та болотами.

Наступ Рокосовського і Ватутіна

23 серпня після запеклих боїв був визволений Харків, а 26 серпня фронти почали ряд наступальних операцій - з метою захоплення плацдармів на правому березі Дніпра.

Найпівнічніший із згаданих вище п'яти фронтів - Центральний - одразу ж загруз у німецькій обороні, пройшовши за перші кілька днів наступу тільки 20-25 км. Рокосовський спробував здійснити допоміжний удар - на Глухів. Удар прийшовся на стик німецьких армій "Центр" і "Південь".

На вістрі атаки стояла 60-та армія під командуванням уродженця Черкащини Івана Черняховського. Вона ішла вперед, а Рокосовський виділяв їй на підтримку інші сили, посилюючи прорив. Глухів-Конотоп-Бахмач-Ніжин - німецька оборона розсипалася.

Тим часом Воронезький фронт Ватутіна іще пробивався крізь німецьку оборону під Ромнами (Сумщина) й Лохвицею (Полтавщина). Між військами Центрального і Воронезького фронтів утворився розрив, який Рокосовський намагався ліквідувати.

22 вересня солдати Центрального фронту переправилися на правий берег Дніпра - у межиріччі з Прип'яттю, південніше Чорнобиля. 23 вересня тут був уже чималий плацдарм, 35 на 35 км. Армія Черняхівського теж захопила плацдарм, ближче до Києва - у гирлі річок Тетерів і Димер.

Шлях на Київ з півночі частково було відкрито.

 Схема Чернігівсько-Прип'ятьської (Центральний фронт) і Чернігівсько-Прилуцької (Воронезький фронт)

Однак 28 вересня рішенням Ставки Центральний фронт Рокосовського було направлено не на Київ, а в протилежному напрямку - на Гомель. Нібито до кінця свого життя Рокосовський (який після війни став міністром оборони соціалістичної Польщі) шкодував про це рішення Сталіна, яке не дало йому звільнити Київ.

Герой прориву, командир 60-ї армії Черняховський пізніше став командувачем Третього Білоруського фронту. Він був наймолодшим генералом армії і наймолодшим комфронту радянських збройних сил.

У лютому 1945 року Іван Черняховський загинув від німецького снаряду під час боїв у Східній Пруссії (нині Пененжно, Польща). У лютому 2012 року ім'я Черняховського отримав Національний університет оборони України.

Інші радянські фронти теж досягали Дніпра. Воронезький фронт, спершу зав'язнувши під Полтавою, прорвав таки німецьку оборону і 22 вересня теж переправився на правий берег в районі південної Київщини і Черкащини.

За назвою села Великий Букрин (Миронівський район Київщини) плацдарм отримав назву Букринського.

Відхід німців на Правобережжя. Радянські плацдарми і бої за них

15 вересня німецькі війська отримали наказ про загальний відхід та переправу на правий берег Дніпра. Вони відступали в напрямках постійних переправ біля Києва, Канева, Кременчука, Черкас, Дніпропетровська.

З початком загального відступу групи армій "Південь" закінчився перший етап битви за Дніпро. Перед радянськими фронтами, які змусили відступити німців з Лівобережжя, Ставка поставила нові завдання - зірвати план відступу, знищивши якого більше сил противника, форсувати річку і захопити потужні плацдарми на правому березі.

Плацдарми в районі Києва

Основні сили Центрального та Воронезького фронтів зосередилися на Київському напрямі, Степового фронту – на Кременчуцькому, Південно-Західного – на Дніпропетровському та Запорізькому, Південного фронту – на Мелітопольському та Кримському напрямах.

До кінця вересня радянські війська вийшли на лівий берег Дніпра на 700-кілометровому фронті від Лоєва до Запоріжжя.

Використовуючи неузгодженість і нерішучість дій радянського командування, Манштейн почав переправу військ через Дніпро, яка здійснилася майже без втрат. Основна частина (до 90%) німецьких військ встигла переправитися на правий берег Дніпра і розташуватися уздовж нього на добре укріплених позиціях.

З виходом до Дніпра 21-22 вересня 1943 р. війська Центрального та Воронезького фронтів зразу розпочали його форсувати та захоплювати плацдарми на правому березі. Пізніше плацдарми на правому березі захопили війська Степового та Південно-Західного фронтів.

До 30 вересня було створено 23 плацдарми, в тому числі важливі для визволення Києва – уже згаданий Букринський і Лютізький (останній на півчні від Києва, у Вишгородському районі Київської області).

На цьому закінчився другий етап битви за Дніпро. Плани Ставки про форсування Дніпра на головному – київському напрямі та подальший стрімкий розвиток наступу виснаженим тяжкими боями військам Воронезького фронту виконати не вдалося.

Букринський плацдарм

"Неудача наступления на Букринском плацдарме произошла потому, что не были своевременно учтены условия местности, затруднявшие здесь наступательные действия войск, особенно танковой армии", — повідомлялося у підписаній Сталіним директиві.

Такою була офіційна версія поразки на Букринському плацдармі, якою виправдовувалися колосальні людські втрати.

Оскільки захопити Київ, розташований на високому березі Дніпра, прямим ударом було неможливо, то планувалось нанести два удари: головний з Букринського плацдарму та розташованого трохи вище на північ Щучинського в обхід Києва з південного заходу, а другий – з Лютізького плацдарму в південному напрямі вздовж річки Ірпінь, в обхід Києва з північного заходу.

На кінець п'ятого дня наступу планувалося оволодіти Києвом, перерізати шосе Київ – Житомир і перешкодити ворогові відходити на захід.

 Такий вигляд мав нинішній Майдан Незалежності в 1943-му. Знято від нинішнього готелю "Україна". Посеред площі стоїть колишня міська дума, зараз на її місці - фонтани

За словами учасників боїв на Букринському плацдармі, таких кровопролитних сутичок не було з початку війни. У вересні-жовтні 1943-го головний плацадарм наступу методично "перемелював" людські поповнення - штрафників, щойно мобілізованих українців Лівобережжя, парашутистів, регулярні війська...

Доктор історичних наук (Київський університет ім. Шевченка) Віктор Король вказав на майже повну відсутність переправ: станом на 22 вересня 1943 року в розпал переправи на Букринському плацдармі знаходилося всього 16 понтонів.

"Першими через Дніпро під страшним вогнем переправляли бійців штрафних батальйонів, - пише Король у своїй роботі "Битва за Дніпро: героїзм і трагедія". Солдати пливли, тримаючись за дерева, колоди, дошки, і тонули тисячами."

 Переправа радянських військ, 1943 рік

Серед тих, хто форсував Дніпро в районі Букрина був відомий радянський письменник-фронтовик Віктор Астаф'єв, який згадував, що "коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному - виходили не більше 5-6 тисяч".

Картина апокаліпсису на Дніпрі в спогадах письменника:

"Густо плавали у воді трупи з виклюваними очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, ніби намилені, розбиті снарядами, мінами, зрешечені кулями. Сапери, яких послали витягувати трупи з води і ховати їх, не вправлялися з роботою – надто багато було вбито народу...

А потім за річкою ж продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, поховати".

Військам, які захопили ділянку Дніпра від села Трахтемирів до села Григорівка, чинився опір з боку противника, а бої були такими запеклими, що вода у Дніпрі була темно-кривавого кольору і солоною на смак.

"Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров'ю, завалили ворогів своїми трупами" - Це теж Віктор Астаф'єв.

Переправа радянських військ

До 29 вересня жодна з армій Воронезького фронту не мала понтонних мостів на Дніпрі, що не дозволяло здійснювати в необхідних розмірах переправу на Букринський плацдарм військ, боєприпасів, техніки та палива. Через нестачу палива арміям фронту не була надана ефективна допомога авіацією.

У той час, коли війська фронту намагалися розширити Букринський плацдарм і готували наступ, німецьке командування до кінця вересня перекинуло із Західної Європи на Київський напрям три танкових і три піхотних дивізії та багатотисячні поповнення з наміром ліквідувати плацдарм і скинути його захисників у Дніпро.

29 вересня 1943 р. ворог силами двох танкових і двох піхотних дивізій, за вогневої підтримки артилерії та мінометів завдав удару по Букринському плацдарму, а 2 жовтня піхотні та танкові дивізії розпочали наступ північно-західніше Ржищева на Щучинському плацдармі. Тяжкі криваві бої точилися до 4 жовтня.

За десять днів з початку форсування радянськими військами Дніпра ворог суттєво зміцнив свої позиції та  перебазував свіжі сили на загрозливі напрями Букринського та Лютізького плацдармів.

Хрещатик, знищений радянськими диверсантами і німецькими окупантами

В запеклих боях на фронті від Ржищева до Києва обидві сторони зазнали величезних втрат. Німецьке командування ввело в бій всі свої сили та почало перекидати на цей напрям танкові дивізії з інших ділянок фронту. 13 жовтня бої продовжилися з новою силою та в ще більш складних умовах.

Бої на Букринському та Лютізькому плацдармах точилися без успіху до 15-16 жовтня і потім були тимчасово припинені.

Букринський плацдарм коштував занадто дорого. Наскільки дорого – ще й досі не встановлено. Достеменно назвати реальні втрати у тій битві не є можливим.

Зокрема, у братській могилі села Балико-Щучинки, де споруджено меморіальний комплекс Букринського плацдарму, поховано 3 тисячі 316 бійців Радянської армії.

Меморіал і братська могила в селі Балико-Щучинка (Букринський плацдарм)

Тіла інших загиблих і досі захоронені в місцевих городах і дворах, в навколишніх лісах та ярах або опинилися під водою створеного в 70-х роках Канівського водосховища.

Букринський плацдарм так і не став ключовим в операції. Про долю загиблих там радянська влада не дуже хотіла пам'ятати, на відміну від успішного Лютізького. Невдовзі по закінченні війни на території Лютізького плацдраму, в селі Нові Петрівці (зараз тут поруч резиденція Януковича "Міжгір'я") було створено меморіальний комплекс, відкрито музей.

А от Букринський плацдарм, навпаки, довгий час обходили мовчанням. Рішення про створення меморіалу у с. Балико-Щучинка (в районі Букринського плацдарму) було прийняте лише за часів Л. Брежнєва, а меморіал відкрито 1985 року - майже через 40 років після визволення Києва.

З Букринським пладармом пов'язана ще одна трагічна і героїчна сторінка Битви за Дніпро - так званий "Десант Смерті".

За словами учасників боїв на Букринському плацдармі, перед якими стояло завдання раптово захопити плацдарм на Канівських кручах, закріпитися на ньому, а потім перейти у наступ – таких кровопролитних боїв не було з початку війни. Бійці пливли через "широкий і могутній" під шквальним вогнем ворога, хто як міг: на човнах місцевих жителів, тримаючись за дерева, колоди, дошки, плащ-намети, напхані соломою...і тонули тисячами. Серед тих, хто форсував Дніпро в районі Букрина був відомий радянський письменник-фронтовик Віктор Астаф'єв, який згадував, що "коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному - виходили не більше 5-6 тисяч." Військам, які захопили ділянку Дніпра від с.Трахтемирова до с. Григорівки, чинився опір з боку противника, а бої були такими запеклими, що вода у Дніпрі була темно-кривавого кольору і солоною на смак. Отже, ті хто брав участь в операції на Букрині, за словами письменника, переживали справжнє пекло на землі : "Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров'ю, завалили ворогів своїми трупами" – писав він.
 

Ще одним учасником цих подій був відомий кінорежисер, народний артист СРСР Григорій Чухрай, який також залишив свої спогади про страшні бої 1943 р. поблизу с. Бучака: "Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. Досі мені довелося скуштувати немало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого – падати назустріч виблискуючим трасам куль, крізь полум'я палаючих в небі парашутів товаришів, – такого іще не пробував..." Тієї кривавої осені тисячі десантників згоріли у небі під куполами парашутів, а на тих, хто зумів приземлитися, смерть чекала на землі та у водах сивого Дніпра.
 

Букринський плацдарм коштував занадто дорого. Наскільки дорого – ще й досі не встановлено. Озвучена цифра людських втрат під час битви за Дніпро – 417 тисяч осіб, а в боях за Букринський плацдарм загинуло близько 250 тисяч осіб ( деякі історики припускають, що набагато більше). Німецькі втрати на Букрині склали 55 тисяч осіб. Але достеменно назвати реальні втрати у тій битві не є можливим. Зокрема, у братській могилі села Балико-Щучинки, де споруджено меморіальний комплекс Букринського плацдарму, поховано 3 тисячі 316 бійців Радянської армії. Тіла інших загиблих і досі захороненні в місцевих городах і дворах, в навколишніх лісах та ярах або опинилися під водою створеного в 70-х роках Канівського водосховища.

Источник: http://ru.golos.ua/suspilstvo/20091103_bukrinskij-placdarm-cina-peremogi
Golos.ua © 2013

Дніпровська десантна операція

На світанку 24 вересня ворог зосередив проти Букринського та Ржищевського плацдармів кілька дивізій, у тому числі одну танкову.

Для підтримки та полегшення форсування Дніпра, створення та утримання плацдарму на його правому березі, подальшого наступу військ на Букринському напрямі за наказом Ставки в бій вступили повітряно-десантні війська.

Планувалося, що 10 тисяч парашутистів візьмуть під контроль значні частини території в німецькому тилу між Ржищевом (Київщина) і Каневом (Черкащина) і утримуватимуть їх 2-3 дні до підходу основних сил.

Однак через прорахунки у підготовці (погана розвідка і навігація, нестача транспорту і засобів зв'язку, завелика секретність) десантуватися змогли тільки 4,6 тисяч воїнів, тільки 5% із них - у визначеній зоні. Інших розкидало на кількадесят кілометрів.

Радянські десантники, 1943 рік

Відомий радянський кінорежисер, уродженець Мелітополя Григорій Чухрай був одним з учасників того десанту, командиром взводу.

Пізніше він згадував: "Вистрибували з літака в секторі зенітного вогню. До цього мені довелося зазнати чимало військового лиха: був двічі поранений, воював у Сталінграді, але такого - падати назустріч сяючим трасах куль, крізь полум'я палаючих у небі парашутів товаришів - такого ще не пробував..."

Незважаючи на героїзм десантників, 3,5 тисяч із них загинуло або потрапило в полон, більша частина - у перші години після висадки 25 вересня. Однак ті, хто приземлився неподалік лісів під Каневом, гуртувалися у групи і продовжували воювати.

Підполковник Прокіп Сидорчук зібрав із таких груп цілу бригаду, вийшов на зв'язок з головними силами і два місяці рейдував у тилу німців, підтримавши форсування радянськими військами Дніпра в районі Черкас.

Дніпровська десантна операція була останнім масовим застосування парашутистів з боку СРСР в часи Другої світової. У Кремлі утратили віру в повітряно-десантні війська.

Людські жертви. "Чорносвитники", вони ж чорнопіджачники

Якщо говорити про Букринський плацдарм, то саме тут сконцентровано найбільшу кількість загиблих радянських воїнів під час Битви за Дніпро.

Називають цифру у 200-250 тисяч людей. Німецькі втрати на Букрині склали 55 тисяч осіб. Але достеменно назвати реальні втрати у тій битві не є можливим.

Так само неможливо назвати і точні втрати під час усієї Битви за Дніпро. Історики стверджують, що загальні втрати Червоної армії під час битви за Дніпро - 300-400 тисяч. Німеччина вкупі з румунськими союзниками втратила практично стільки ж - близько 400 тисяч солдатів. Бої були жорсткими, ініціатива часто переходила з рук в руки.

В будь-якому випадку, це питання ще потребує роботи з архівами.

Внаслідок глибокого прориву Червона армія опинилася на територіях, які відносно тривалий час і без перерви перебували під німецькою окупацією - тут навіть діяла не військова, а цивільна адміністрація Рейхскомісаріату "Україна".

Саме тоді тих, хто залишився під окупацією, почали вважати "зрадниками батьківщини". Інший "мем" тих часів - "спокутувати провину [те, що був під окупацією] кров'ю".

І саме тоді з'явилося те, що після війни отримало назву "польові військкомати". В умовах розтягнутих комунікацій і відсталих тилів наступаючі армії мобілізували місцеве населення, часто всіх підряд - від 16 до 60 років. "Був під окупацією? Спокутуй кров'ю!"

Вперше така радянська практика зафіксована на початку 1943 року, під час першого визволення Харкова від німців. Німці називали новомобілізованих цивільних, які масово гинули під час військових дій, "трофейними солдатами". Помилково німці сприйняли появу в Червоній армії юнаків і дідів як свідчення того, що СРСР вичерпує свої мобілізаційні можливості.

На щойно звільненому Лівобережжі ЧА отримала добру нагоду поповнити лави такими новичками, не навченими військовій справі. Це були і юнаки, які досягли мобілізаційного віку (а часто й просто мали вигляд повнолітніх), це "пораженці" і оточенці 1941-42 років, які залишилися на окупованій території.

Серед них був і 21-річний Павло Солодько, майбутній дід редактора "Історичної Правди". Контужений під час Харківської операції 1942 року, він потрапив у полон, втік із табору під Уманню і дістався рідного Бахмача. У вересні 1943-го Бахмач звільнили.

"Коли після окупації нас вишикували на призовному пункті, офіцер сказав: "Хто служив в артилерії, два кроки вперед". Я вийшов, - згадував Павло Солодько. - А з тих, хто лишився, багато хто загинув через два місяці – при форсуванні Дніпра. Ходили чутки, що їм навіть форми не видали".

Без форми, часто без зброї, часто непідготовлені, ці люди гинули тисячами. За цивільний одяг їх прозвали "чорносвитниками", або "чорнопіджачниками".

Так села і міста Лівобережжя за кілька тижнів утрачали більшість своїх чоловіків - їх у вересні-жовтні перемололи дніпровські плацдарми.

Батько автора ІП Володимира Пархоменка згадував, що після переправи на Лютізький плацдамр з їхньої роти живими залишилися 12 бійців.

"Нарікав, що більшість загинули через свою ненавченість навіть простим правилам бою, - пише Володимир. - Цим ніхто не займався, їх просто гнали на кулемети, як худобу. Батько до кінця життя був упевненим, що Сталін хотів таким чином винищити українську молодь, яка пізнала життя без комуністів".

Григорія Пархоменка через два місяці після призову нарешті було приведено до присяги. А загиблі побратими загинули просто так, без присяги, "неофіційно".

У листопаді 1943 році кінорежисер Олександр Довженко записав у своєму щоденнику:

"Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих. "Один генерал дивився на них у бою і плакав", — розповідав мені Віктор".

Міф про Жукова, який хотів "топить хохлов в Днепре"

Із "чорносвитниками" пов'язана одна міфічна цитата, яка вже кілька років регулярно спливає в інтернетах. Нібито Георгій Жуков хотів побільше втопити в Дніпрі українців: "Нах… обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать".

Яким би "м'ясником" не був маршал Жуков, але ця цитата - вигадка останніх кількох років. Її джерело - спогади ветерана Юрія Коваленка, який називає себе "офіцером з особливих доручень при штабі генерала Ватутіна".

Допитливий читач, який забажає ознайомитися із іншими спогадами 80-річного капітана Коваленка, дізнається, що розвідник Коваленко особисто узяв у полон фельдмаршала Паулюса, отримав кулю просто у серце і був запрошений на прийом до Сталіна, який по-приятельськи радився з ним у Кремлі за келихом "сапераві".

А після звільнення Києва Ватутін пошепки розповів своєму ад'ютантові, що насправді є українцем на прізвище "Ватутя", та наказав йому перейти фронт до Романа Шухевича - аби домовитися про спільну боротьбу проти сталінізму та гітлерізму.

Вже згодом, під час війни на Далекому Сході, пілота Юрія Коваленка, за його власними словами, було збито "японським камікадзе" на висоті шість тисяч метрів, після чого він заприятелював на Алясці з американськими льотчиками - які, звісно, виявилися українцями та щирими патріотами.

Не треба бути фаховим істориком та кандидатом наук, аби переконатися, що мова йде про не дуже адекватні теревені старенької людини. Але цю маячню, прикриту кандидатськими званнями істориків, охоче розсмикують на зручні сенсаційні цитати зовсім не маргінальні видання України.

Те, що цитата Жукова - міф, не заперечує факт смерті десятків тисяч мобілізованих "чорнопіджачників".

Але Жукову, найімовірніше, було все одно, кого за національністю топити у Дніпрі - перед тим він рік бездарно штурмував німецькі позиції під Ржевом [нині Тверська область РФ], поклавши сотні тисяч радянських солдатів у болотисту землю.

Це був звичайний і страшний у своїй звичайності механізм сталінської тоталітарної держави, який безоглядно нищив власних громадян.

Результат дії цього механізму у дніпровській воді описав згаданий вище Астаф'єв:

"Старі й молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни – усі вони кричали одні і ті ж слова: "Мамо! Божечки! Боже!" і "Караул!", "Допоможіть!" А кулемети сікли та сікли..."

Жорстока практика використання місцевих цивільних ресурсів у бойових діях нібито і призвела до наказу Ставки від 15 жовтня "Про порядок призову військовозобов'язаних у районах, які звільняються від німецької окупації".

Перебіг польової мобілізації і кількість загиблих "чорносвитників" - ці теми потребують фахової наукової роботи в архівах. "Історична Правда" шукає авторів на цю тему.

Новий наступ. Поява чотирьох Українських Фронтів

Отже, бої на Букринському та Лютізькому плацдармах точилися без успіху до 15-16 жовтня і були тимчасово припинені.

20 жовтня 1943 року було перейменовано фронти, які билися за Дніпро на території України. З 21 жовтня Воронезький став називатися 1-м Українським, Степовий, Південно-Західний і Південний – відповідно 2, 3 і 4-м Українськими. Центральний фронт Рокосовського став Білоруським.

Ці чотири Українські Фронти пройшли далі всю війну, визволяючи від нацистів Європу.

21 жовтня на Букринському плацдармі розпочався новий наступ, який тривав кілька днів без особливих успіхів. На Лютізькому німці агресивно контратакували, але Червона армія навіть трохи розширила плацдарм.

 Переправа радянських військ. Реконструкція битви за Київ, 2013 р. Фото: ЖЖ 15а18

Після жовтневих боїв 1-й Український фронт надійно закріпив за собою три оперативні плацдарми: Букринський (40-ва, 27-ма та 3-тя гвардійські танкові армії), Лютізький (38-ма армія) та плацдарм у гирлі річки Прип'ять (13-та та 60-та армії).

І аж тоді, після двох місяців спроб штурму з Букринського плацдарму, Сталін вирішив змінити напрямок головного удару. Найбільш придатним для наступу на Київ тепер здавався Лютізький плацдарм.

Для успішного здійснення цього плану було необхідно забезпечити оперативну раптовість - потай підсилити війська, перевівши їх лівим берегом Дніпра з-під Букрина за Троєщину.

Початок битви за Київ - продовження битви за Дніпро

Тим часом поновили тиск "південні" Українські фронти. 23-14 жовтня дві армії Третього Українського фронту форсували річку, прорвали оборону противника, укріпилися на плацдармі і 25 жовтня визволили Дніпропетровськ.

В ті ж дні Четвертий Український прорвав оборону ворога на річці Молочній і до початку листопада вийшов до Дніпра в його нижній течії, ізолювавши кримське угруповання ворога.

24 жовтня пізно вночі Ставка видала фронту директиву, згідно з якою Перший Український фронт мав негайно розпочати перекидання своїх військ з лівого крила на правий та закінчити їх зосередження до 1-2 листопада. До наступу залучили і згадану на початку 60-ту армію Черняховського - її Рокосовський передав Ватутіну.

Операція готувалася поспіхом - згідно з радянськими традиціями, Київ штурмували "під дату". Столицю Української РСР поспішали звільнити від нацистів до 7 листопада - головного радянського свята, до 26-ї "річниці Великої Жовтневої соціалістичної революції". Цей поспіх призвів до "штурмовщини".

Сапери наводять переправу, 1943 рік. Вочевидь, у небі відбувається повітряний бій

За 8-10 днів війська з Букринського плацдарму мали здійснити форсований марш на відстані 150-200 км, переправитися через Десну і знову через Дніпро – на Лютізький плацдарм.

Серед цих завдань найскладніше було пов'язане з наступним перегрупуванням військ. На Букринському плацдармі облаштовували удавані вогневі позиції артбатарей, частина радіостанцій залишилася на своїх місцях і продовжувала звичайний радіообмін, здійснювалася постановка мін і дротяних загороджень, будувалися удавані переправи на Дніпрі, імітувалося перекидання військ з лівого берега на плацдарм.

Для маскування переправ широко використовувалися димові завіси, які ставили там, де переправи військ не відбувалися. Німецьке командування не змогло дізнатися про масштаби та характер перегрупування радянських військ і саме в цей час відвело з-під Києва в район Кагарлика 7-му танкову дивізію.

Успіху перегруповування значною мірою сприяла робота радянських інженерних частин, які в дуже складних умовах навели через Дніпро понтонний міст, збудували два дерев'яні мости з настилом, нижчим за рівень води, що робило їх майже непомітними, та розгорнули дві паромні переправи.

Битва безпосередньо за Київ розпочалася 1 листопада 1943 року наступом радянських військ на Букринському плацдармі - після 40-хвилинної артилерійської та авіапідготовки. Ворог, який зберіг тут з періоду жовтневих боїв сильне угруповання, нищівним вогнем, танками і контратаками зупинив наступ.

З 3 по 5 листопада радянські війська демонстрували на Букрині зосередження оперативних резервів, відволікаючи значні сили ворога від північного напрямку, де вирішувалася доля Києва.

Київська наступальна операція

Третього листопада 1943 р. ударне угруповання військ 1-го Українського фронту на Лютізькому плацдармі нанесло потужний удар з півночі від Києва. З 8-ої години протягом 40 хвилин артилерія спрямовувала нищівний вогонь на оборону ворога.

У смузі наступу 38-ої армії (командувач - уродженець Донбасу Костянтин Москаленко), яка наносила головний удар, на шестикілометровій ділянці прориву було сконцентровано понад 2 тисячі гармат та мінометів, 500 установок реактивної артилерії, що дозволило тут створити небачену раніше у війнах щільність артилерії – більше 300 одиниць  на 1 км ділянки прориву.

Потужний удар знищив захисні споруди, ворог зазнав значних втрат у живій силі, озброєнні, бойовій техніці. Перший ешелон радянських військ перейшов в атаку. У другій половині дня з Пущі-Водиці ворог здійснив першу контратаку, яка була відбита з великими для нього втратами. Наступ продовжувався, тяжкі бої тривали до глибокої ночі.

Вуличний бій у Києві. Листопад 1943 року

Ударне угруповання із заходу прикривала 60-та армія, у смузі якої ворог чинив шалений спротив. Велику допомогу наступальним військам надала 2-га повітряна армія, яка атакувала резерви ворога, що просувалися із районів Білої Церкви та Корсунь-Шевченківського.

Ранком 4 листопада війська поновили наступ, а ворог потужно контратакував, особливо в Пущі-Водиці. Запеклі бої на підступах до Києва продовжувалися протягом ночі. 7-й гвардійський танковий корпус перерізав шосе Київ-Житомир і попрямував на Київ - з західного боку міста, уздовж нинішнього проспекту Перемоги.

Танки їхали з ввімкнутими фарами та сиренами, ведучи інтенсивний вогонь. Ворог не витримав і почав відводити війська в бік Фастова, одночасно перекидаючи в район Києва війська з Букринського плацдарму.

5 листопада першим у центр Києва прорвався танк уродженця Вишгородського району, гвардії старшини Никифора Шолуденка. Він був розвідником і його машина ішла на чолі колони техніки. До війни Шолуденко заочно вчився на IV курсі КПІ і добре знав західну частину Києва.

На одному з перехресть між Шулявкою і Борщагівкою старшину було смертельно поранено під час бою з німецькою самохідною гарматою. Його іменем названа вулиця Керосинна, колишня головна магістраль із Лук'янівки на південь.

Могила гвардії старшини Шолуденка в Парку Слави на Печерську

Бої на вулицях Києва точилися всю ніч на 6 листопада - особливо в районі Борщагівки і Сирця. Ворог відступав на південний захід.

О четвертій годині ранку 6 листопада генерал Москаленко, особисто побувавши на Хрещатику та впевнившись, що війська повністю оволоділи містом, доповів комфронту Ватутіну про звільнення столиці України.

Німці намагалися ліквідувати прорив, стягуючи на південь та південний захід від Києва великі сили, головним чином танкові, які перекидалися з Франції, Букринського плацдарму і з-під Кременчука.

Вже 6 листопада війська Першого Українського фронту продовжили потужний наступ, проходячи понад 50 км на день. Ворог переслідувався по розбіжних напрямах на Коростень, Житомир, Фастів, Білу Церкву.

7 листопада 3-тя гвардійська танкова армія оволоділа важливим залізничним вузлом і потужним опорним пунктом ворога – містом Фастів. Це надавало можливість військам фронту розвинути наступ на Козятин та Білу Церкву і допомогти здійснити перелом в діях військ на Букринському плацдармі.

Радянські танки на Хрещатику. Позаду видно фасад ЦУМу

Але 10-12 листопада на козятинському та білоцерківському напрямах ворог фактично зупинив радянський наступ. Захоплені раніше населені пункти Попільня та Паволоч були втрачені. Основні зусилля армії зосередилися на утриманні досягнутого рубежу в районі Фастова. Важкі бої на схід від Фастова точилися неперервно декілька днів, але успіху ворог не досяг.

Далі Червона армія відбила Коростень і Житомир, але контрнаступ німецьких військ повернув ці міста.

Після форсування річки Тетерів і прориву радянського фронту гітлерівці 16 листопада перерізали шосе Житомир-Київ і 17 листопада захопили Коростишев. З 19 на 20 листопада був захоплений Житомир. Танки ворога попрямували уздовж нинішньої траси "Київ-Чоп" на схід - до столиці України.

На невеликій смузі фронту 38-ої та 3-ої гвардійської танкової армій німецьке командування зосередило майже стільки танкових (9) і моторизованих (2) дивізій, скільки в боях на Курській дузі діяло проти головних сил усього Воронезького фронту.

Після жорстоких боїв німецький наступ виснажився, остаточно припинившись 25 листопада. Війська рушили назустріч кампанії осені-зими 1943-44 років.

Кінець битви за Дніпро

15 грудня Другий Український фронт захопив Черкаси, розширивши плацдарм в районі Дніпропетровська до стратегічного.

Плацдарми в районі Дніпропетровська та їхнє розширення. Коли до влади в СРСР прийшов дніпропетровець Брежнєв, цим боям почало надаватися велике значення

Під Києвом тим часом німці поновили спроби витіснити радянські війська за Дніпро. Але до кінця грудня їхній наступ видихався.

23 грудня вважається остаточною датою завершення битви за Дніпро.

Карта Житомирсько-Бердичівської наступальної операції (грудень 1943 - січень 1944) Першого Українського фронту. Зеленим позначено лінію фронту на 23 грудня

Невеличкий плацдарм у районі Лютіжа був розширений до стратегічного – до 400 км по фронту та 150 км вглиб. Розширено було й інші плацдарми. Радянські війська перетнули Дніпро, тепер їх могли зупинити тільки перед Карпатами.

Битва за Дніпро тривала чотири місяці, ставши однією з наймасштабніших операцій світової історії. У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1 400 км, загальні втрати (убиті, поранені і полонені) складають від 1 до 2,7 млн людей.

Якщо вважати битву за Дніпро однією операцією, то жертви перевищать найкривавішу військову операцію людства - битву під Сталінградом.

Із 300-400 тисяч загиблих за ці чотири місяці радянських солдат більшість загинула у вересні-жовтні на Букринському плацдармі. Значну частину з них складали так звані "чорносвитники" - цивільні із щойно взятих Червоною армією населених пунктів, силоміць мобілізовані комплектаційними підрозділами військових частин.

Під час власне битви за Київ (два тижні листопада) втрати, вочевидь, були не такими страшними. Але справжні цифри стануть відомі після роботи науковців в архівах.

Підготував: Павло СОЛОДЬКО

Джерела: Віктор МІНАКОВСЬКИЙ [kpi.ua], Ірина ТИМОШЕНКО [Голос.ua], Андрій МАНЧУК (ІП), Аргумент

Дивіться також:

Київ під час війни і зараз. Колажі. ФОТО

Один день німецької дівчини в Києві (1942). ФОТО

Танки в снігу. Зимові бої під Києвом 1943-44 років. ФОТО

Від Дніпра до Ельби.  Чотири Українські фронти

Битва за Харків. Перше визволення від німців

Сталінградська битва. Як це було. ФОТО

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.