Спецпроект

Як будувати і оформлювати музей. Лекція архітектора з Берліну

"...Кримський проект - мабуть, перший музейний дизайн в Україні. Це майже не архітектура. Це збудована топографія. Архітектура музею не повинна підміняти собою його колекцію. Будівля не може бути більшим витвором мистецтва, ніж експозиція".

"Музейний дизайн для Берліну та з Берліну" -  так називалася чергова лекція, яка відбулась у Києві в рамках програми Фонду Ріната Ахметова "Динамічний музей".

Розповісти про проектування, будову і перебудову будову приміщень для музеїв приїхав співавтор архітектурного проекту берлінського Нового музею Александер ШВАРЦ (Німеччина).

--------------

Наша сьогоднішня зустріч – це своєрідний підсумок тих робіт, які ми зробили за багато років. Я буду говорити лише про наші проекти, тому що маю право говорити про них як архітектор.

Я покажу те, що вже збудовано і буде збудовано. Деякі проекти існують поки що лише у вигляді презентації і, може, взагалі ніколи не здійсняться.

Александер Шварц і куратор "Динамічного музею" Олеся Островська-Люта

Почати хочу з проекту, який був створений ще на початку ХІХ століття. Це дизайн літнього палацу Карла Фрідріха Шінкеля, найвидатнішого архітектора ХІХ століття Берліну і Прусії загалом.

Цар Микола І був одружений із сестрою пруського короля Фрідріха Вільгельма ІV. Отже, вона захотіла палац із видом на море. Микола І замовив Шінкелю розробити проект палацу в кримській Ореанді.

Спочатку Шінкель запропонував стиль "московський дизайн". Палац у цьому проекті намагається вписатися у місцевий контекст – живописне рішення архітектора.

На одній зі скель Карл Шінкель передбачав звести величний будинок, який би зовні нагадував палаци древньої Еллади. Внутрішні приміщення мали бути оброблені в стилі помпейських вілл.

Найбагатший розпис стін, мозаїка, інкрустації пластинами з місцевого напівдорогоцінного каміння, скульптура з різних видів мармуру в атріумі і галереях, фонтани, тропічна і субтропічна зелень двориків за задумом зодчого мали підкреслювати незвичність і розкіш імператорської резиденції.

В "Ореанді" Шінкель хотів домогтися ефекту повного злиття з натурою - високим скелястим мисом на березі Чорного моря.

Але царю не сподобалось. Цар попросив не такий радикальний, більш класичний варіант. Мова не лише про стиль, а про фундаментальність будови. Він хотів чогось довготривалого, постійного, вічного. Це питання зрозумілості архітектури того часу.

В 1830-х роках Шінкель зробив ще один проект, більш вписаний в пейзаж. Величезний класичний палац. Найцікавіше в ньому: у внутрішньому подвір'ї вбудовано маленький храм - альтанку, схожу на бельведер із видом на пейзаж. Альтанка мала б використовуватися для музею півострова та кавказьких старожитностей.

Проект Шінкеля для палацу в Ореанді. Фото: Wolf Rabe

До речі, проект - мабуть, перший музейний дизайн в Україні. Це майже не архітектура. Це збудована топографія. Шінкель описував альтанку як майже прозору будівлю. Тут не вертикальна, а горизонтальна перспектива, коли видно море і пейзаж.

Така концепція стала основою музейного дизайну ХІХ століття. Hаціональна галерея в Берліні, наприклад, має те саме коріння.

А ось робота відомого німецького архітектора-модерніста, Міс ван дер Рое. Він народився в Німеччині, потім поїхав навчатися в США, а в 60-х роках повернувся до Німеччини, щоб збудувати свої найбільш, мабуть, радикальні твори. Ця будівля – мій ровесник:

Нова Національна галерея (Берлін). Фото: Raimond Spekking (commons.wikimedia.org)

Це Нова Національна галерея в Берліні. Величезні скляні прозорі стіни. Архітектор був під впливом творчості Шінкеля. Невідомо, чи наслідував він йому свідомо, але вплив відчувається. Нам зараз замовили реставрувати цю будівлю.

Важко реставрувати модерністський стиль. Там дуже дивний простір, він став уже іконічним. Скляні прозорі панелі. В такому приміщенні важко робити виставки. Мало виставок змогли впоратись з таким радикальним простором. Звідти ти інакшими очима дивишся на місто.

У будівлі будь-якого музею дві функції – з одного боку доступність і видимість, а з іншого захисна функція. Завдання архітектора – знайти баланс в протиріччі. Так правильно будувати музей: захищати і відкривати.

Це приміщення завжди використовувалось як Національна галерея. Ніколи не реставрувалась. Зараз буде важко і дорого працювати над реставрацією. До того ж, результат не буде наявним.

Скляні панелі мають розмір 3,5 на 5 м. Тепер він не є типовим. Якщо ж змінити товщину скла, зміниться порядок фасаду. Кут стане меншим, там де стикаються стіни. Це перфекціоністська архітектура.

Наразі у світі є тенденція реставрувати так, щоб будівля виглядала так само, коли вона була новою, а наш підхід – зберегти автентичність матеріалів.  Ми намагаємося якомога точніше відтворити першозадум. Будівля само по собі – експонат.

Лекція

Варто зазначити, що дуже важливо обговорювати з замовником можливості. Є ще вимоги безпеки, пожежні. Маємо вписатися в них. Будівлю з 2014-го до 2017-го року буде зачинено, тож якщо хочете потрапити туди, покваптеся.

Завжди важко на лекціях говорити про Міс ван дер Рое. Він – перфекціоніст. Я почну з маленького музею у Марбаху, який ми робили декілька років тому.

Це місто, де розташований німецький літературний архів. Біля Штудгарту. Тут народився Шиллер. Він покинув рідне місто з політичних причин, але на початку ХХ століття, коли Шиллер вже був популярним, тут збудували його музей.

На той час він був головним німецьким поетом, тож цей музей став "ідеальним будинком Шиллера". Після Другої світової війни це місце стало важливою літературною інституцією, де зберігаються усі рукописи, пам'ять літератури.

Ми тут збудували нову будівлю, яка тепер називається Музей сучасної літератури. В основній будівлі – експонати ХVІІ-ХІХ століть, а в новому приміщенні – експозиція, присвячена літературі ХХ століття.

Пейзаж в цьому місці сам по собі є культурним  надбанням, тут видно промислові споруди, винні фабрики. З гори, де стоїть музей, трохи по-іншому сприймаєш пейзаж, усе налаштовує на поетичний лад. Маленьке містечко. Тож, якщо вже і будувати, то обов'язково треба враховувати специфіку місця. Вже існуючий музей має залишатися примадонною, а нові будівлі мають доповнювати ансамбль.

Тут використано схожий принцип, як і в Ореанді в Криму. Підходиш до музею з гори. Коли підходиш, бачиш тераси, альтанки, пейзаж, а потім вже заходиш в музей.

Структура експозиції відрізняється скромністю, камерністю. Експонати літературного музею – це завжди щось, що саме по собі не схоже на музейний експонат, вони не займають простору. Коли все це створювалось, воно не передбачалось до виставки. Це просто аркуші паперу.

Тут зберігаються 200 мільйонів рукописів. Пам'ять німецької літератури. Хоча літературу, взагалі-то, практично неможливо виставити.

Коли створюєш такий музей, треба повірити в аркуші як в експонати. Вони дуже делікатні, вибагливі. Температурні потреби - 18 градусів, не терплять денного світла, треба витримувати вологість на певному рівні. Ми подумали - дуже цікава задача.

Музей літератури у Марбаху (реконструкція 2002-2006 років). © Ute Zscharnt for David Chipperfield Architects

Музейні дизайнери мали сполучити дві якості - технічні потреби (бо, на відміну від живопису, рукописи робляться не для виставки) і друге завдання - вписати будівлю в пейзаж.

Локація музею – взагалі унікальна річ. Це фактично анахронізм. Це те, що неможливо скачати, переслати по мейлу. Архітектуру і місце можна пережити, тільки якщо ти фізично знаходишся там.

Загалом архітектуру можна поділити на ту, яка потрапляє до глянцевих журналів із дизайну, і ту, яка лише підкреслює зміст. Наш імідж не повинен перебивати імідж музею. Будівля на фото не має виглядати краще, ніж наживо.

Друга основа для нашої роботи – це експонати. Коли стоїш перед оригінальним первинним предметом - рукописом "Процесу" Кафки, ти задаєш собі питання, відповідь на які не знайдеш у Вікіпедії.

Поверхня стін має бути активною, тому що там нічого не висить. Фактура має бути цікавою. Експозиція мала багато критиків, тому що темні зали. Зрештою цікаво те, що це музей денного світла - тому що на подвір'ї, між великими експозиційними залами, є маленькі зали, де можна подивитись на пейзаж, і звідти проникає денне світло до основних залів.

Наступний проект, на якому я хочу зупинитись, ми лише взимку почнемо будувати. Це музей Наґа в Судані. Період пізнього Єгипту. Там є ціле місто, не на Нілі, в пустелі. Деякі храмові будівлі частково збереглися.

Туди дуже важко потрапити, туристів майже немає, лише бедуїни. Археологічні розкопки там ведуться головою відділу єгипетської колекції берлінського музею. Він дуже вперта людина і дуже прагне дістати звідти все, що тільки можливо.

При цьому в пустелі немає місця, де зберігати знахідки, тому ідеєю археологів є збудувати музей на місці розкопок, щоб не вивозити знайдене за межі автентичної пустелі. Мені ця ідея дуже припала до душі, це така екстремальна версія музею.

Основна мета майбутнього музею – захист знахідок. Фактично це стіна довколо розкопок, знайдених обєктів, яка має їх зберігати. Дуже вражаюче місце.

З одного боку, хочеться не заважати архітектурі руїн якимось сучасним стилем, прив’язатися до них, а з іншого боку, власників у пустелі немає, тож теоретично можна будувати скільки хочеш і де завгодно.

 Проект музею Наґа (2008--). © David Chipperfield Architects

Ми цілими днями ходили в пошуках місця. З топографічних міркувань, якщо піднятися на метр, видно лише силует храмових будівель на тлі горизонту. Ти одночасно бачиш усе, але реально знаходишся далеко. Отже, з того місця, де буде збудовано музей, буде видно лише храм на тлі горизонту.

За музеєм ніхто не буде доглядати, тому будівля має бути міцною. Не буде інфрастуктури, лише суцільна пустеля. Цемент вироблятиметься з того самого піску, що лежить навколо. Денне світло буде просочуватись між проміжками в цементних балках.

Наступний музей, про який я хочу розказати, це музей Фолькванґ в Ессені. Він уже збудований. Ессен я б назвав дуже некрасивим містом, але дуже живим.

Фолькванґ-музей – важлива інституція для Німеччини. Там дуже потужна колекція, але свого часу нацисти зруйнували частину експонатів, тому що вважали це прикладом "дегенеративного мистецтва". В цьому музеї колись вперше виставлялись твори Ван Гога. Після війни експонати збирались наново.

Наша будівля – це добудова до вже існуючої, яка з’явилася тут іще у 1950-х. Музей знаходиться посеред житлового району. Фактично центральна автомагістраль міста, дуже жвавий рух. Але у старого музею – свій ретро-шарм. Наївний одноповерховий дизайн. Якщо зовні підійти до вікна, можна побачити Ван Гога.

Зараз будують розкішні будівлі музеїв, із престижними атрибутами. З великими стінами, де спонсори і меценати розміщують свої імена, з пафосними бутіками, а тут - одразу Ван Гог. Це відкритий дизайн.

Музей Фолькванґ (2008-2010). © Ute Zscharnt for David Chipperfield Architects

Ми хотіли запозичити дизайн внутрішнього подвір’я і одноповерховості естетики 50-х. Наша добудова набагато більша, ніж основна будівля. Нам здалося важливим, щоб вхід був з центральної вулиці. Тепер тут є тераса, вхідне подвір’я, яке також інколи використовується для виставок.

Подвір’я зв’язує дві будівлі, а також – це прямий зв’язок з містом, звідси фактично некрасиве місто можна побачити зовсім в іншому світлі, під іншим кутом. Ці подвір’я організують циркуляцію, рух глядачів, але також і поєднують будинки різних часів.

Для архітектора важливо поєднати добудову, не копіюючи оригінальну будівлю, але запозичуючи скромність проекту. Бюджет був малий, гроші виділив приватний меценат. За невеликі гроші треба було знайти баланс між відкритістю простору і закритістю зберігаючої функції.

Завжди легше працювати, коли є цінні експонати. Не має бути так, щоб архітектура була сильнішою за експонати. Коли музеї вихваляються самі собою, це - неетично. Навіть якщо приємно дивитись на власну будівлю як на експонат, все одно треба в першу чергу вписати споруду в архітектуру міста.

У Фолькванґу маємо досить екстремальне денне світло. Коли змінюється погода, ти, вважай, фізично це відчуваєш. У 1980-х, 90-х, навіть на початку 2000–х часто будували музеї, які прив’язувались до денного світла. Але в таких проектах використовувались жалюзі, які при потребі закривались або відкривались. Денне світло так фільтрувалось, що втрачало свою свіжість.

Цінність денного світла в тому, що воно змінюється. Цікаво дивитись на експонати в різному освітленні. Можна приходити багато разів до музею, і в залежності від погоди, бачити різні варіанти одного й того ж експонату. Тут директор був такий сміливий, що дозволив нам це.

Лекція

Зараз я покажу архівний проект. Перебудова Нового музею на Музейному острові в Берліні. Він називається "Новий", хоча є другим за віком музеєм у місті і найвідомішим проектом нашої компанії.

Будівля є центром Музейного острову, навпроти колишнього палацу. Це був перший державний музей, спроектований Шінкелем. Поруч – Пергамський музей, стара Національна галерея.

"Новий музей" після Світової війни довго стояв у руїнах. Це було дивно, тому що політика держави була спрямована або на перебудову руїн (як це сталося з рештою музеїв острова), або на остаточне знесення руїн, як це зробили з Палацем. Але з якихось причин він декілька десятків років стояв у руїнах, аж поки наша компанія не взялася його реставрувати.

Побудували Новий музей в середині ХІХ століття. А перед нами стояло завдання - перебудувати музей, не реставрувати, не відтворювати руїни, а зробити функціональний заклад, де зберігатиметься єгипетська колекція і зібрання первісної історії.

В нашій роботі були три кити - три джерела, на яких ми базували свій проект. Перше, це безпосередньо проект архітектора Штулє, оригінальний дизайн Нового музею. Друге – це той вигляд будівлі, який вона мала перед руйнацією. І третє – це вигляд самих руїн.

Руїни Нового музею (південна частина). Фото: de.wikipedia.org

Всі ці три фактории були рівною мірою важливими. Зрозуміло: якщо будувати нові елементи, треба сполучити з руїнами. А вони були такими величними, що дуже нагадували античні руїни. І хоча це всього лише ХІХ століття, ми поставилися до них, як до грецької спадщини. Ми зробили все, щоб вони залишились  автентичними.

З іншого боку, нові елементи не мали копіювати руїни, щоб не плутались старі і нові будівлі. Ми мали створити цілісність діалогу оригіналу і добудови. Щоб нова блискуча стильна архітектура не вигравала на тлі важких класичних фрагментів.

Наразі є відчуття, що ми заліковували рани цієї будівлі. Ми інтегрували нові фігури, але з реплікою старого. Нове доповнює старе, а не контрастує з ним.

Вид на Новий музей (реконструкцію проведено у 1997-2009 роках) із двору. © Ute Zscharnt for David Chipperfield Architects

Ми назбирали стару цеглу. Це було неважко - в ХІХ столітті всі будинки будувались плюс-мінус з однакового матеріалу. Але ми прагли поліхромії матеріалів. Стара цегла має багато відтінків від червоного до охристого. Отже, у нас була можливість гратися з цими відтінками. З одного боку ми відновлювали об’єм будівлі, а з іншого – відтворювали колорит.

Здалеку будівля виглядає як стара, але добре збережена. Втім, коли підходиш ближче, розгортається вся її історія. В залі зі сходами збереглися чотири старі цегляні мури. Тут можна побачити принцип вбудованих нових елементів.

Нові бетонні стіни з білого цементу і саксонського мармуру – поруч із автентичними цегляними стінами. Суміш для бетонних стін – це результат експерименту, ми спеціально для цього проекту створювали мікс матеріалів. Всередині - нові стіни, які доповнюють цеглу старих стін.

Александр Шварц розповідає про відновлення Нового музею. Лекція для KTH School of Architecture

Цей музей свого часу будувався так, щоб показати всі передові технології. Первинний архітектурний проект хотів уключити все, що тоді було найкращого в будівельному мистецтві. Штулє був авангардистом свого часу і викристовував парові двигуни, залізні конструкції. Але коли музей нарешті відкрився, цей стиль уже вийшов з моди.

Нам же треба було впоратись з багатством ХІХ століття. Тут не можна було зробити нейтральну архітектуру. Проект Штулє дуже промовистий. Тут кожний елемент заявляє про себе. Я – стіна, я - альтанка. Вони дуже виразні, дидактичні – розмовляюча архітектура.

Ми захотіли привнести тектонічної мови - показували, як стикуються різні деталі. Великі конструкції привозилися з заводу і складалися безпосередньо на будівництві. Фактично ми пішли шляхом Штулє, який наголошував на тектоніці архітектурного твору. Тобто якщо це двері, то ми показуємо, що це двері,  ми їх виділяємо.

Але в той же час наше завдання – зробити стіни органічно непомітними, щоб, ідучи музеєм, ніхто й не подумав звернути увагу на стіни замість того, щоб дивитись на експонати.

 2008 рік, відбудова. Фото: Bernt Rostad (de.wikipedia.org)

Окремо розкажу про колонаду. Вона не пережила бомбардування під час війни. Це наше відтворення. Але й самі по собі вони були копіями афінських. І оскільки колони копіюють античний стиль, для нас вони стали більш класичними, ніж класичний стиль будівлі Штулє. Це копія у квадраті, потаємна додаткова цінність оригіналу, який сам є копією.

Ми розробляємо генплан для Музейного острову. І коли ми виграли тендер на перебудову Нового музею, стало ясно, що він має стали входом на весь острів. Ідея була зв’язати всі музеї острова, збудувати інфраструктуру, яка зможе обслуговувати 4 млн відвідувачів на рік. Треба було створити тут нову вісь, яка дивитиметься на університет Гумбольдта.

З островом – досить дивна урбаністична ситуація. Щоб потрапити до Пергамського музею, потрібно вийти з острова, пройти довкола і знову зайти. Ідея полягає в тому, щоб забезпечити прямий зв’язок, прохід. Використати існуючий простір і додати підземний перехід.

Музейний Острів у Берліні. Жовтим позначено Пергамський музей, червоним - Новий, синім - Старий музей

Отже, Острів є світовим спадком не лише завдяки експозиціям, але й приміщенням. Нам замовили розробити новий вхід. Спочатку проект був дуже утилітарним, але потім прийшло до того, щоб забезпечити публічність простору, зв’язок музеїв з містом і між собою.

Тут досить живописний міський пейзаж. Фасади будівель не мають чіткої орієнтації - частина з них дивиться на схід, частина на захід. Їм бракує вісі. Наш проект – це конструкція, яку навіть важко назвати спорудою. Є колоннада, яка утворює подвір’я, і пов’язує собою два береги, є пандус, який заходить у воду. Він же веде на перший поверх Пергамського музею, який є основною меккою для туристів.

 Спілкування зі слухачами

Підземна галерея веде до археологічної частини. Тут же знаходяться підвали для збереження експонатів, які не виставляються. По суті це ідея Акрополя для Берліну. Це первинна ідея Штулє – високі будівлі, багато колонад без функції, лише з естетичною.

Ідея Шінкеля використовується у Старому музеї - всередині простору зовнішні сходи під дахом.  Вони не захищені від негоди - тож, пересуваючись музеєм, можна під іншим кутом зору дивитись на місто. Маємо закінчити весь комплекс робіт в 2017-му році.

Останнє наше замовлення - Будинок Мистецтв у Мюнхені. Це перша велична будівля, яку замовив Адольф Гітлер. До 1939 року у виставковому залі проводився щорічний захід "День німецького мистецтва", на якому він виступав з промовами.

Будинок Мистецтва (Мюнхен). Фото: de.wikipedia.org

Після повалення нацизму, у 1960-х роках, будівлю хотіли приховати - насадили дерева, але простір тут дуже хороший для експозиції. Дуже органічно там виглядає контемпорарі арт.

Чудово, коли поєднується сприймання відвідувачем експонату з переосмисленням будівлі. Коли розумієш, коли, ким і для чого побудований будинок, по-іншому його сприймаєш.

Архітектура музею не повинна підміняти собою його колекцію. Будівля не може бути більшим витвором мистецтва, ніж експозиція. Завдання архітектора – лише підкреслити і захистити.

Дивіться інші лекції проекту "Динамічний музей":

"Рух як складова частина музейного досвіду". Лекція Дітера Богнера

"Як виставляють скульптури у Луврі". Лекція Ґілема Шерфа

"Музеї у глобалізованому суспільстві". Лекція Ганса Мартіна Хінца

"Потреби та очікування публіки". Лекція Ксеркса Мазди

"Сучасні тенденції музейної справи". Лекція Давіда Лордкіпанідзе

"Куди прямують європейські музеї?". Лекція Міхаіла Ґнєдовского

Всі матеріали за темою "Архітектура"

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.