Володимир Середа: "Польські комуністи хотіли моноетнічної держави"

"Польські солдати наказали спакувати майно - все, що поміститься на один віз. Решту покинули. Кілька днів депортовані чекали вагонів на станції Радимно. Дехто з місцевих кидався в нас камінням... А тепер у Радимно проводять "реконструкцію Волинської різанини"..."

69 років тому, у вересні 1944-го, з Польщі почали депортувати українців. За сім років польська і радянська влади примусово переселили близько 500 тисяч наших земляків. Вражаючі цифри доповнюються вражаючими фактами:

- кордону між Польщею та Радянським Союзом не існувало;

- депортація проводилась ніким не визнаними структурами, під прицілом гвинтівок та зі словами про добровільність;

- часто польська соціалістична влада і польське націоналістичне підпілля діяли солідарно;

- людей депортували у відкритих товарних вагонах разом із худобою - до порожніх хат, де неможливо було приготувати навіть їжу.

Про перший період депортації, який розпочався 9 вересня 1944 року, із власного життєвого досвіду для ІП розповів голова Об’єднання товариств депортованих українців "Закерзоння" Володимир СЕРЕДА.

- У Верховній Раді зареєстровано постанову, у якій депортація українців 1944-51 років називається "етнічною чисткою з ознаками геноциду"? Чи не є це симетричною відповіддю на польське трактування Волинських подій?

- Не треба зводити все до "око за око" чи "зуб за зуб". Для нас, депортованих українців, політична та юридична оцінки нашого примусового виселення завжди були актуальними.

Однак, маємо визнати й інше: антиукраїнські настрої, а деколи істерія, яку ми зараз спостерігаємо у Польщі, набрали обертів в останні роки.

Польська політична еліта не завжди дотримується попередніх польсько-українських домовленостей. Зокрема, це стосується українських меморіалів у Польщі і навпаки. І раніше сторони знаходили порозуміння.

Володимир Середа

- Які були правові підстави цієї депортації?

- По суті, жодних. Угоду про так звану "евакуацію" українського населення з території Польщі і польських громадян із території УРСР 9 вересня 1944 року у Любліні уклали органи влади, які на той час ніким на міжнародній арені не визнавались. Це були – уряд УРСР та Польський Комітет національного визволення.

Станом на 9 вересня 1944 року ще не існувало міждержавного договору про радянсько-польський кордон. Договір був укладений лише 16 серпня 1945 року в Москві, а ратифікований у лютому 1946-го. Однак в угоді 1944 року вже перераховувалися навіть повіти, з яких повинні були виселяти українців.

- Якою була позиція Сталіна?

- Формально він вирішив не втручатись у проблеми українців, які опинились по той бік кордону. Це було доручено васалам – уряду УРСР, який на той час очолював Микита Хрущов, та комуністичному Польському Комітету  національного визволення, на чолі з Едвардом Осубкою-Моравським.

- Чому ж Москва погодилась на переселення?

- Вся справа у тому, що це переселення йшло у двох напрямках – із Заходу на Схід і зі Сходу на Захід. З території УРСР до Польщі було репатрійовано понад 700 тисяч поляків. Це те, що не дає сьогодні спокійно жити багатьом так званим "кресовим" [від польського "Східні креси" ("східні околиці") - території нинішніх України, Білорусі і Литви, які в 1920-39 роках входили до складу Другої Речі Посполитої - ІПсередовищам у Польщі.  

- Яку мету переслідував польський комуністичний режим?

Комуністичний режим Польщі ставив собі за мету продовжити злочинну політику польського міжвоєнного уряду націонал-демократів – збудувати у Польщі моноетнічну державу, Польщу, де б не було місця національним меншинам.

- В угоді кілька разів було вказано, що евакуація відбувалася добровільно. Наскільки це відповідає дійсності?

- Евакуація – це тимчасове переселення у зв’язку з якимись катастрофами, стихійними лихами, воєнними діями. Однак після  усунення причин евакуації всі охочі можуть повернутися додому. У нашому випадку такого не передбачалось.

 Володимира Середу вигнали з рідного дому у віці 10 років

У першій статті Угоди чітко зазначалось, що "евакуація є добровільною і тому примус не може бути застосований ні прямо, ані посередньо".

Однак уже на початку листопада 1944 року люблінський воєвода [аналог голови облдержадміністрації - ІП] Казімєж Сідор у зверненні до керівництва комуністичної влади Польщі стверджував, що теза "добровільності" в угоді про переселення є неслушною, і "ми повинні йти на примусове переселення".

- Кого почали виселяти першими?

- Перші ешелони з українцями поїхали 15 жовтня 1944 року – це були в основному ешелони з Холмщини. Депортація з Холмщини почалась передусім тому, що це була найбільш страждальна земля. Антиукраїнський терор розпочався там із 1942 року. Спочатку польське підпілля вбивало найбільш політично свідомих українців – учителів, священиків, громадських діячів.

Навесні 1944 року антиукраїнський терор на Холмщині досягнув свого апогею. Символом цієї трагедії є колись українське село Сагринь.

Крім антиукраїнського терору, "добровільність" евакуації "забезпечувалась" повною ліквідацією українського шкільництва, будь-яких проявів організованого українського громадського життя, дискримінацією українців під час проведення аграрної реформи, непосильними обов’язковими податками, контингентами зерна тощо.

- Як депортація проводилась на інших територіях?

- Після Холмщини депортація продовжилась на Лемківщині, у Надсянні та Західній Бойківщині. Методи її стимулювання не змінились. Навесні 1945 року там було знищено десятки українських сіл, зокрема Павлокому, Бахів, Скопів, Березку, Малковичі, Пискоровичі, Гораєць, Новий і Старий Люблинці, де було замучено не одну сотню українців.

Народ був у паніці, розгублений, і переселення відбувалося дуже мляво. Влітку 1945 року стало очевидним, що акція остаточно провалилась. Настільки великим було небажання виїздити, покидати свої рідні оселі, прабатьківський край.

Тому з вересня 1945 року примусове виселення українців безпосередньо здійснювали спеціально підготовлені військові підрозділи трьох польських дивізій.

Так само, як і на території УРСР, у повоєнній Польщі комуністичні режими брутально зліквідували УГКЦ. Перемиські єпископи УГКЦ Йосафат Коциловський і Григорій Лакота у 1946 році були заарештовані, передані НКВД і ув’язнені в радянських концтаборах, де й загинули.

- Як виселяли вашу родину?

- Наше рідне село Ляшки, як і всю Східну Ярославщину, польські солдати виселяли навесні 1946 року. 21 березня на нашому подвір’ї появилося декілька непрошених гостей у мундирах польських солдатів і в брутальний, щоб було більш переконливо, спосіб наказали за лічені години спакувати на один віз своє майно.

У нашвидкоруч оформленому евакуаційному листі написано, що на цьому возі помістилось 8 центнерів [800 кг] зерна і зернопродуктів та ще 10 центнерів речей домашнього вжитку. Як колись казали, папір усе витримає.  

 "Евакуаційний лист", виписаний на батька Володимира Середи 

Все, що не вміщалось на віз, залишилось. Зізнаюсь, що ми утримували 3 корови, декілька свиней, багато домашньої птиці, кролів. Прив’язали до воза одну корову і покинули рідну оселю.

Валка підвод із українцями була конвойована до залізничної станції у місті Радимно - того самого Радимно, де нещодавно у липні польські шовіністи провели провокаційну "реконструкцію Волинської різанини беззахисних поляків".

На щастя, наш найближчий добрий сусід - поляк Станіслав Гальва - своєю підводою привіз на залізничну станцію ще трохи корму для двох коней і нашої годівниці корови. Декілька днів у холодну дощову погоду у напівзруйнованих бараках поблизу станції чекали на товарні вагони. Місцеві польські "герої" мали можливість не тільки образливими криками, а й жбурлянням камінням прощатися з нами.

У двохвісні товарні вагони - на щастя, криті - розміщували по дві-три сім’ї. В одній половині вагона на наших пожитках розмістилися ми, а у другій – наші коні, корови. Холод, антисанітарія, а найбільше голодні коні, корівки – ось що супроводжувало понад тижневу "добровільну евакуаційну" дорогу (довжиною менше 30 км) до польсько-радянського кордону.

З родинного архіву Володимира Середи

Нестача паротягів була ще більшою, ніж вагонів. На великій товарній станції Журавиця, поблизу Перемишля, відчепили паротяг - і серед десятків колій із завантаженими на них вагонами з вугіллям ми провели ще декілька діб. Я досі відчуваю запах вугілля, коли згадую про цю подорож.

Радянську територію до станції вивантаження Великі Бірки на Тернопільщині ми, на щастя, проїхали менш, ніж за добу. Нам пощастило, бо вагон був критий, але багатьох українців везли у відкритих вагонах і довше, ніж нас.

- Куди саме вас виселили і як проходив процес адаптації?

- Наш ешелон розселили по багатьох селах Великобірківського району Тернопільської області. Нас виселили у селі Байківці. Житла тут не вистачало, тому на одне подвір’я і в одну хату поселяли по дві сім’ї. Це були господарства, з яких у 1945 році виїхали поляки.

Все, що перед нами було, коли ми зайшли у свою кімнату – це голі стіни і підлога. Ані ліжка, ні столу, ні стільця… Найважче було із приготуванням їжі – поблизу не було лісу і місцеві люди розпалювали вогонь соломою, якої нам важко було в перший рік дістати.

У цьому селі ми були не першими переселенцями – у 1945 році сюди привезли українців з Перемишля. Місцеве населення, попри певні наші відмінності на культурному рівні, поставилось до нас добре – із розумінням трагедії.

- Яка була реакція українського підпілля на депортацію українців?

- Перші українські загони самооборони на Закерзонні почали створюватись навесні 1945 року - з них і почали формуватись відділи УПА. Було зрозуміло, що без організованого опору народ є кинутим на поталу.

Правда, були спроби вести переговори з польським підпіллям. Однак, результати цих перемовин були тимчасовими і  порушувались, як правило, польською стороною.

Варто визнати: там, де українська самооборона була міцнішою, було менше українських жертв.

- Як довго тривала депортація українців?

- Кілька разів термін виселення продовжувався - і офіційно депортація закінчилася у червні 1946 року. Хоча зачистка тривала до кінця липня.

За офіційними даними, на територію УРСР всього було депортовано 482 тисячі 880 осіб. Очевидно, що реальна кількість вигнаних українців була більшою. В окремих місцевостях не було належного обліку, люди втікали, рятуючи своє життя.

- Чи була реакція на це примусове переселення від міжнародної спільноти?

- Східні кордони повоєнної Польщі були важливим питанням на міжнародних конференціях в часи Другої світової війни. Зокрема, у Ялті Сталін їх практично вже погодив із західними союзниками. В основу цих домовленостей лягла "лінія Керзона", по якій, з окремими відхиленнями на користь Польщі, повинен був проходити кордон.

- Хто повинен нести відповідальність за ці злочини?

- Що стосується депортацій українців у 1944-46, 1948 та 1951 роках, то відповідальність за це повинні нести обидва комуністичні режими – польський і радянський.

Що стосується депортаційної акції "Вісла" у 1947 році, то це справа виключно Польської Народної Республіки. Принаймні, я не знаю жодного документа, в якому говорилось би про офіційну вказівку Кремля проводити акцію "Вісла". Хоч ця акція і проводилась у погодженні з  Кремлем.

- Як нам сьогодні ставитися до цього історичного факту?

- Упродовж 1944-1946, 1948 і 1951 років із Холмщини, Підляшшя, Надсяння, Лемківщини, Західної Бойківщини було примусово виселено - тобто депортовано - понад півмільйона українців. Об’єднання товариств депортованих українців в усі роки своєї діяльності розцінювало і розцінює ці дії як етнічну чистку.

Всі фото: Михайло ГАЛУЩАК

Примусове виселення супроводжувалось убивствами виселених українців - в тому числі й масовими. Ці вбивства здійснювало як польське націоналістичне підпілля, так і в окремих випадках підрозділи Війська Польського, Комітету внутрішньої безпеки, прикордонники. Це дозволяє сказати, що етнічна чистка українців на землях нинішньої Польщі має ознаки геноциду.

Наступного року виповниться 70 років від початку цих трагічних подій. Заради торжества історичної справедливості, нашим основним завданням є нарешті домогтися на найвищому державному рівні об’єктивної політичної та правової оцінки цієї однієї з найбільш трагічних сторінок у новітній історії українського народу. 

Дивіться також:

Акція "Вісла" - етнічна чистка з ознаками геноциду. Звернення до Сейму

Третина поляків готова забути образи на українців

У Польщі після "геноциду" - напад на українську церкву

Депортовані з Польщі українці вимагають компенсації

Польські праві не хочуть вибачатися за акцію "Вісла"

Операція "Вісла" - останній акт польсько-української трагедії

"Остаточне вирішення української проблеми". Про депортацію українців

Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили на примирення"

1951 рік. Як Україна і Польща востаннє обмінялися територіями

"За те, що ти українець..." Спогади з 1944-47 років

Інші  матеріали  за  темою  "Закерзоння"

Інші матеріали за темою "Депортація"

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.