"Волинь 1942-1944 рр.: війна чи геноцид?". Конспект лекції
"...На Волині поляки поставили під рушницю понад 4% свого населення – це навіть більше, ніж складала армія Польщі у вересні 1939 р. Натомість серед українців зброю взяли до рук лише 0,6% населення – жодна з європейських країн не мала таких крихітних збройних сил".
У Львові в рамках проекту "Історичні діалоги" відбулася розмова "Волинь 1942-1944 рр.: війна чи геноцид?".
Участь у розмові взяли доцент Львівського національного університету ім. Івана Франка, дослідник історії геноцидів Андрій Козицький і доцент Волинського національного університету ім. Лесі Українки, дослідник польсько-українських стосунків Оксана Каліщук.
"Історична Правда" пропонує деякі нотатки з виступів істориків.
Андрій КОЗИЦЬКИЙ:
- З точки зору поляків те, що сталось на Волині у 1943 р., відбулося усупереч всілякої логіки. Ці події можна порівняти з історією лицаря, який довго готувався до турніру із рівними собі шляхетними воїнами, точив свій меч, полірував свої обладунки, але, коли виходив на поле бою, зачепився на порозі і якийсь пастух вдарив його довбнею по голові.
Значна частина польського суспільства сприймає свою національну історію як дуже похмуру смугу мучеництва та безперервних страждань.
Серед поляків існує переконання, що Польща була покинута напризволяще союзниками під час Другої світової війни. Так само сталося й у повоєнні роки. Це зміцнило серед поляків символічне уявлення про свою долю, котре свого часу ще Адам Міцкевич визначив, назвавши Польщу "Ісусом Христом серед народів".
Волинські події 1942-1944 рр. є однією із ланок цього довгого ланцюжка страждання. Символічне значення Волині посилюється ще й тим, що поляки не очікували саме у цьому регіоні на такі сумні наслідки.
Напередодні Другої світової війни Польща уклала союз із Великобританією та Францією, які були великими гравцями міжнародної політики. Поляки вважали, що їхнє місце - на авансцені світової історії. І раптом вони зазнали несподіваного й болісного удару з боку тих, від кого цього зовсім не сподівалися.
Оксана КАЛІЩУК:
- Політична свідомість волинян у міжвоєнний період, порівняно з галичанами, перебувала у зародковому стані. І раптом ця "Щаслива Аркадія", яка у свідомості поляків була невід’ємною частиною їхньої держави, вибухнула кривавим повстанням.
Андрій КОЗИЦЬКИЙ:
- Сприйняття цього національного вибуху у польській свідомості можна порівняти з німецькою легендою про "удар у спину" наприкінці Першої світової війни.
Український історик Ігор Ільюшин у одній зі своїх публікацій навів наступні цифри: у другій половині 1943 р. на Волині польські сили (самооборона та партизани) налічували 4800 осіб, а в УПА тоді ж буцімто було вже 10 тисяч українців.
На початку 1944 р. до складу 27-ї Волинської дивізії Армії Крайової увійшло вже майже 7 тисяч поляків. Із цих цифр Ільюшин робить висновок, що поляки були слабкішими у збройному протистоянні з українцями.
Але давайте порахуємо відсотково.
7000 озброєних польських чоловіків припадало на 170 тисяч поляків на Волині, а понад 10 тисяч бійців УПА на півтора мільйона українців. Це означає, що поляки поставили у стрій понад 4% свого населення – це навіть більше, ніж складала у відсотковому вимірі повністю відмобілізована армія Польщі у вересні 1939 р.
Натомість серед волинських українців зброю взяли до рук лише 0,6% населення – жодна з європейських країн, які воювали у Другій світовій війні, не мала таких крихітних збройних сил. До польських збройних формувань треба додати ще 5-7 тисяч радянських партизанів, які були їхніми союзниками.
Крім того, треба зважати й на те, що українцям потрібно було обороняти від поляків, німців та червоних партизан півтора мільйона людей, котрі мешкали на території сучасних Волинської та Рівненської областей, а польська сторона мала можливість сконцентруватися на операціях у значно вужчих районах, де після початку польсько-української конфронтації зібралося польське населення Волині.
Будь-який військовий фахівець скаже, що поляки мали виразно кращі можливості для концентрації сил, а це означає, що у тих районах де велися бойові дії, польські сили чисельно навряд чи поступались українським.
У травні-липні 1899 р. і червні-жовтні 1907 р. у Гаазі відбулись дві міжнародні конференції, які розробили правила та звичаї ведення війни, котрі діють і до сьогодні. У прийнятих тоді конвенціях та деклараціях було чітко визначено принцип, згідно із яким вбивати цивільне населення на війні не можна за жодних обставин.
Пишучи про Волинські події 1943 р., польські історики постійно користуються терміном "відплатні акції". Так називають винищення цивільних українців, котре чинила Армія Крайова - нібито у відповідь на українські напади.
У міжнародному праві немає такого терміну. Коли поляки говорять про "відплатні акції", то вони вдаються до інтелектуального шахрайства, бо жодне міжнародне право не виправдовує убивств цивільних у відповідь навіть на найбільше порушення норм ведення війни.
У міжнародному військовому праві є поняття "репресалії", яке допускає за певних умов знищення майна цивільних жителів, але в жодному разі не самих людей.
Якщо цивільне населення веде партизанську війну проти регулярної армії чи вбиває цивільних мешканців іншої сторони конфлікту, а знайти конкретних винуватців неможливо, то у такому випадку армія має право вигнати підозрюваних й фізично знищити їхнє майно включно із житлом.
Однак, тоді, коли військові вбивають безневинних цивільних мешканців, то командир зобов’язаний покарати своїх підвладних. Аксіомою є те, що під час війни можна винищувати лише збройну силу противника, хоча Гаазька конвенція й визначає ситуації, коли "комбатантами" противника можуть уважатися озброєні цивільні мешканці.
Зрозуміло, що метою українців на Волині не було винищення усіх поляків. Було бажання, щоб вони залишили волинські землі.
Щодо експансії польської національної пам’яті на українські землі, то реальних намірів повернути "свої Східні Креси" серед поляків зараз немає, навіть серед найбільш радикальних у вербальних нападах на українців. Існує радше бажання сказати щось, що польська сторона уважає дуже важливим.
У німців є поняття "дотепність на сходах" – це коли під час неприємної розмови хтось зазнав образи, не зміг відповісти адекватно, а вже вийшовши за двері, раптом на сходах придумав, що саме треба було сказати у відповідний час суперечки.
Складається враження, що у випадку з 70-річчям Волинських подій у багатьох кресов’яків є відчуття – "вони нас не розуміють, ми їм ще не про все сказали, тож саме зараз наспів час змусити українців нас вислухати". Однак, не потрібно перебільшувати впливу Польщі на українські справи.
Оксана КАЛІЩУК:
- Хочу навести слова польського історика Януша Куртики: "Нам слід домовитися не домовлятися". Потрібно змиритись, що для українців та поляків є теми, на котрі вони не зможуть знайти спільний погляд.
Доки Волинські події будуть болючою сторінкою у нашій історії – дійти до якоїсь єдиної правди між обома народами буде майже не можливо. Цією темою повинні займатись історики, а не політики.
P.S.:
Нещодавно Львів відвідав президент Фонду міжнародної солідарності Кшиштоф Становскі, який зауважив доволі цікавий момент:
"Зараз перший раз в історії Польщі можна стати національним героєм, не думаючи про вбивство і про те, щоб бути убитим; не думаючи, що ми маємо бути проти росіян, українців, німців".
Будемо вірити, що до цих слів дослухаються обидва народи, а особливо польські політики. Завдяки цьому у ХХІ столітті героями будуть саме миротворці, "бо вони синами Божими назвуться".
Дивіться також:
Волинська проща. Репортаж Олександра Зінченка
Дискусія про Волинь у Польщі. Текст Андрія Портнова
Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича
Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"
Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"
Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"
Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині
УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити
Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами