Волинь-1943. Актуальні польські дискусії

Річниця Волинської різанини – масових убивств цивільного польського населення, організованих українським націоналістичним підпіллям під час Другої світової війни – обговорюється в Польщі набагато жвавіше й змістовніше, ніж в Україні.

У цій статті я намагатимусь стисло проаналізувати найважливіші польські дискусії, що відбулися у червні-липні цього року, й показати їхній не тільки польсько-український, а й внутрішньопольський вимір.

Наприкінці я запропоную кілька міркувань щодо українських ініціатив, які загалом показують: Україна відповідає на польські ініціативи реактивно, але не креативно. 

У чому згідні історики

Польські фахівці з волинської тематики (від Ґжеґожа Мотики до Владіслава Філяра, від Ґжеґожа Хрицюка до Еви Сємашко) згідні у тому, що антипольська акція на Волині та в Східній Галичині, жертвами якої стали близько 100 тисяч цивільних осіб, була організована українським підпіллям й мала геноцидальний намір (тобто, ішлося про винищення поляків як національної групи на певній території, що розглядалася як українські етнічні землі).

Як неодноразово наголошував у своїх публікаціях Ґжеґож Мотика, кваліфікація певної історичної події як геноциду жодним чином не применшує страждань інших жертв, в том числі, з українського боку, але вказує на намір зорганізованого масового убивства. (Gazeta Wyborcza, 18 червня 2013).

Загальноприйнятими в польских наукових публікаціях є також слова "злочин" та "етнічна чистка", але не "Волинська трагедія".

Директор Інституту національної пам’яті Лукаш Камінський, принципово наголосив, що у випадку злочину завжди є виконавці й відповідальні, натомість трагедії – це щось, що могло статися випадково, ніби само собою (Rzeczpospolita, 16 червня 2013).

Також польські історики згідні у тому, що сплановану антипольську акцію некоректно прирівнювати до операцій відплати проти цивільних українців, жертвами яких стали не менше 10 тисяч осіб.

Питання ж про оцінку відплатної акції є предметом суперечок. Якщо деякі автори (зокрема, Ева Сємашко) намагаються її фактично виправдати, стверджуючи, що мало не більшість загиблих тоді українців були раніше винні у вбивствах поляків, інші історики (у першу чергу, Ґжеґож Мотика) наголошують, що "відплата" на мирному українському населенні вимагає однозначного засудження й є нічим іншим, як воєнним злочином.

Обкладинка книги Ґжеґожа Мотики "Тінь Клима Савура. Польсько-український конфлікт пам'яті"

При цьому Мотика принципово підкреслює: "Навіть однозначно критична оцінка польських акцій відплати на українському цивільному населенні у жодному разі не ставить знаку рівности між спланованим винищенням поляків на Волині та Східній Галичині й локальними відплатними акціями" (Grzegorz Motyka, Cień Kłyma Sawura. Polsko-ukraiński konflikt pamięci. Gdańsk, 2013, с. 57).

Останнім часом в польській історіографії можна почути заклики до розширення теоретичних та тематичних перспектив теми, зокрема, у контексті мікроісторії, історії насильства, порівняльного дослідження масових убивств.

Водночас, фахівці згідні щодо важливості "однозначного й безумовного" засудження однієї з найбільших масакр цивільного населення під час Другої світової війни.

Польська правиця й "кресові" середовища

Якщо президент Лех Качинський був послідовним продовжувачем східної політики Єжи Ґєдройця й дотримувався засади терплячості й обережності у трактуванні важких питань польсько-української історії, то нині партія "Право і справедливість" на чолі з його братом Ярославом набагато чіткіше солідаризувалася з "кресовими" колами.

Утім, зображувати позицію польської правиці щодо Волині як монолітну було би спрощенням.

Багатьом публікаціям, що їх пропоную окреслити як "кресові", властива мова оповіді про Волинь як про "польський Голокост" (навіть якщо таке окреслення прямо не вживається). Поляків, що пережили різанину, називають як і євреїв, що пережили Голокост, "ocaleli z Zagłady" (ті, що пережили Шоа).

Часто звучать тези про вшанування "Праведників" - тобто українців, які допомагали полякам на Волині, за аналогією з ушануванням Праведників Народів Світу, які рятували від смерти євреїв.

Подеколи трапляються й відверто перебільшені тези про те, що Організація Українських Націоналістів ще в момент заснування, 1929 року, запланувала "остаточне розв’язання польського питання" (аналогія з Голокостом і тут очевидна: Третій Райх прагнув до Endlösung питання єврейського).

"Кресові" середовища загалом погоджуються з запропонованим Ришардом Шавловським окресленням Волинської різанини як genocidium atrox, тобто, геноциду з особливою жорстокістю, що "перевищує" радянські та німецькі злочини (Nasz Dziennik, 28 березня 2008).

За словами іншого автора, "ніколи поляків не вбивали так звірячо, як на Волині і в Східній Галичині".

У цьому ж дусі ідеологія українського інтегрального націоналізму проголошується такою, що "у вихвалення убивства, в дикій апології жорстокості перевищує всі інші націоналізми, з гітлерівським включно" (Do Rzeczy, 2013, № 21, с. 70].

У тій самій логіці містяться свідомі й несвідомі завищення кількості убитих, коли говориться про "майже" або "понад" 200 тисяч польських жертв.

Трапляються в "кресових" публікаціях і прояви мови ненависті, коли Україну називають у польському тексті "Самостійною" (цікаво, що це саме слово вподобали російські українофоби), а виконавців злочину – "убивцями з-під знаку тризуба".

При цьому, з одного боку, представники "кресов’яків" періодично наголошують, що винуватцями Волинської різанини є не всі українці, але члени ОУН.

Але, з другого боку, журналіст правого тижневика "Do Rzeczy" дозволяє собі таке от питання до Еви Сємашко: "Нечувані злочини під час бунту Хмельницького, Коліївщини, Уманської різні, й нарешті акції ОУН-УПА спричинили те, що багато поляків приписує українцям схильність до особливої жорстокості, звірячості. Чи поділяє пані погляд, що ця риса вирізняє українську націю?".

До чести пані Сємашко слід сказати, що на таке відверто расистське запитання вона відповідає: ні! (Historia Do Rzeczy, 2013, № 5, с. 12).

"Забутий геноцид". Тижневик "Do Rzeczy" нагадує полякам, хто такі українці - з вусами, сокирами, палії костьолів

Екзальтована емоційність більшості публікацій "з правого боку" відбиває властиве "кресовим" середовищам почуття недостатньої уваги Польської держави до Волинської теми.

На цьому тлі вирізняється вдумливий текст Пйотра Сквєцінського в часописі "W Sieci", який прагне раціонально відповісти на запитання: чому волинські жертви функціонують у польській пам’яті набагато слабше за жертви радянські?

На самому початку, публіцист нагадує про те, що "волинська тематика – це омріяний інструмент російської політики", а ще нагадує про особливість панівної польської історичної міфології: культ Армії Крайової (АК) та визнання Радянського Союзу таким самим ворогом незалежної Польщі, як Третій Райх.

Саме у контексті цього культу проблема того, як мало провід АК зробив для допомоги полякам Волині, видається Сквєцінському досить небезпечною для панівного в Польщі міфу (W Sieci, 2-7 квітня 2013, с. 69).

Наступним викликом є питання про польську відплату, а також про польську "гранатову поліцію" під німецьким командуванням та співпрацю з радянськими партизанами, які фактично більшою мірою, ніж АК, захищали цивільне польське населення від УПА.

Нарешті, існує проблема класового характеру жертв: якщо в Катині загинув квіт польської інтелігенції, то на Волині гинули здебільшого неписьменні селяни, яких ще під час війни подеколи трактували як не цілком повноправного члена польської національної спільноти.

До названих причин Сквєцінський додає ще одну: "Ми не хочемо пам’ятати, що польські політичні практики принижували й упосліджували українців" й критикує "близьку нашим серцям легенду кресів, де всі національності жили як брати".

Ліберальні середовища і "Ґазета Виборча"

Найбільша й найвпливовіша польська щоденна "Ґазета Виборча" присвятила влітку цього року Волинській тематиці десятки матеріалів.

Її головний редактор Адам Міхнік у передмові до спеціального додатку, підготованого для "Ґазети" Інститутом національної пам’яті, закликав до чутливості на українське бачення історії й самокритичної постави поляків.

Свій невеличкий текст Міхнік почав з підкреслення того, що "українці у міжвоєнній Польщі почували себе нацією під чужою окупацією", а потім наголосив, що під час війни "українці не мали монополії на жорстокість" [Gazeta Wyborcza, 22-23 червня 2013, с. 1].

Спецвипуск "Ґазети" з заголовком "Рана, що досі кривавить"

Заклик до чутливості щодо української пам’яті Міхнік формулує так: "Чи не спробувати нам – нації, позбавленої 123 роки власної держави – зрозуміти трагедію української нації, яка стільки разів не з власної вини ставала жертвою чужих урядів"?

Міхнік звернувся до двох народів: "Будьмо, поляки і українці, мудрішими за наших дідів і прадідів. Не ми копали тоді ями для помордованих. Не розкопуймо їх легковажно сьогодні".

У тексті головного редактора "Газети Виборчої", як і в багатьох інших її публікаціях, немає слова "геноцид", натомість наголошується на потребі "відповідального патріотизму", що передбачає, у першу чергу, розмову про власні історичні провини.

Польський політик українського походження і працівник "Газети" Мірослав Чех виступив на її сторінках з закликом до громадянського підходу до пам’яті про Волинь, у центрі якого мало би лежати усвідомлення, що з обох боків гинули польські громадяни (Gazeta Wyborcza, 12 червня 2013).

Подібна громадянська логіка уже не раз наголошувалася у польських дискусіях про Голокост, хоч варто пам’ятати, що історія Волинської різанини й відплати за неї, як і історія Голокосту – це саме історія іншування за етнічним й аж ніяк не громадянським принципом.

Слово від свідків

Серед польських публікацій про Волинь особливе місце посідають три тексти представників наукових і політичних еліт, що особисто пережили війну.

Це тексти у певному сенсі надзвичайні, бо написані виваженою мовою без ненависті й пропагандистських кліше. Усі вони наголошують геноцидальну природу Волинської різанини.

Але, водночас, усі вони кажуть про польські провини перед українцями, засвідчують емпатію до українського наративу та наголошують на стратегічній важливості добрих взаємин з Україною. На мою думку, саме ці тексти є окрасою сучасної польської дебати.

Директор Наукового закладу Оссолінеум у Вроцлаві Адольф Юзвенко, що дитиною вижив в етнічній чистці в Галичині завдяки допомозі української родини, підкреслив, що антипольська акція УПА була геноцидом, але генезу насильства варто шукати в польсько-українських взаєминах.

Він також говорив про потребу розуміння трагічної повоєнної історії УПА та висловив переконання: "Я не вірю, що до перепросин можна будь-кого змусити ззовні" (Gość Niedzielny, 2 червня 2013, с. 24).

Колишній міністр закордонних справ Польщі Адам Даніель Ротфельд, який вижив у Голокості завдяки родині Шептицьких, свої розважання про Волинь почав з роздумів про "потенціал зла в людській природі", а масову участь у вбивствах поляків пояснив "реакцію на багатопоколіннєве приниження українців".

Професор Ротфельд чітко зазначив: Польщі принципово важливо "позбуватися почуття вищости (щодо України – Авт.), що надалі присутнє в частині нашого суспільства" (W drodze, 2013, № 7, с. 92, 96) й розповів про важливість низових двосторонніх ініціатив.

Одна з цих ініціатив - підтримувана професором ідея створення Дому Польсько-Українського Сусідства в рідній парафії блаженого Омеляна Ковча - греко-католицького священика, який загинув у Майданеку і який під час війни допомагав полякам, хоч сам зазнав дискримінації від польської влади за міжвоєнних  років.

Нарешті історик й колишній член Армії Крайової Владислав Філяр чітко наголосив: "Слід віддати шану жертвам, але нікого не змушувати, аби перед нами ставали на коліна" (Gazeta Wyborcza, 22 червня 2013, додаток "Wołyń 1943. Przed 70. rocznicą zbrodni").

Довкола ухвали Сенату

Ухвала польського Сенату від 20 червня 2013 року про вшанування жертв "етнічної чистки, що мала ознаки геноциду" не раз інтерпретувалася в Україні як недружній чи навіть антиукраїнський крок - попри те, що вона стала результатом політичного компромісу.

Сам факт вшанування десятків тисяч польських жертв, які здебільшого дотепер спочивають в безіменних могилах, не має в собі нічого "антиукраїнського".

Бюлетень польського Інституту національної пам'яті називає лідера ОУН(р) Степана Бандеру "терористом, а не політиком"

В ухвалі Сенату згадані і дискримінаційна національна політика міжвоєнної Польщі, і польські акції відплати. Натомість, у ній немає запропонованого "кресовими" середовищами встановлення 11 липня офіційним Днем пам’яті.

Вже після прийняття ухвали маршалок Сенату Богдан Борусєвіч кількаразово публічно наголосив: "ми не вказуємо на відповідальність українців, але на відповідальність членів ОУН і УПА", "ми не обтяжуємо жодною відповідальністю Українську державу" (Gazeta Wyborcza, 22-23 червня 2013, с. 3].  

Найцікавішим у цій історії є те, що польські політики загалом виявилися набагато відповідальнішими, тактовнішими й коректнішими за депутатів Верховної Ради України, що закликають Сейм визнати Волинську різанину "геноцидом", покликаючися при цьому на пропагандистські публікації комуністичних часів (про них нижче).

Українські відповіді

У польській розмові про Волинь гостро відчутна спрага розуміння (чи хоча б його спроби) з українського боку.

Гострота цієї спраги, помножена на недостатнє відчуття реалій пострадянської України, подеколи призводить до того, що в Польщі пам’ятники Степана Бандери вважають виявом "вшанування убивці поляків", а кожну українську критику чи засудження УПА автоматично вважають пропольською.

Саме на цьому, як і на відзначеній Пйотром Сквєцінським "зручності" Волинської теми для офіційної російської історичної політики, намагалися зіграти депутати від Партії регіонів та Компартії у листі до польського Сейму.

Найкращим індикатором того, наскільки цей лист далекий і від критичного переосмислення минулого, і від вразливості на польську пам’ять, було б запитання його авторам про Катинський злочин. У мене немає сумнівів, що ті з них, хто про нього чув, назвали би виконавцями розстрілу німців.

Польська та українська історичні дискусії асиметричні. Українська пам’ять істотно менш консенсусна, більш регіональна забарвлена й віддаленіша від європейських дискурсів про Другу світову війну.

Попри це, Україна таки шукає мову оповіді про темні сторінки власної історії й поступово наближається до розуміння, що історія УПА не обмежується Волинською різаниною, але без Волинської різанини та визнання її спланованого характеру ця історія не буде повною.

Тексти восьми українських і польських істориків і громадських діячів на тему Волинської трагедії. Банер надано Польським інститутом у Києві

У цьому сенсі Волинська тема важлива передусім для самої України та її європейської інтеграції. І можна тільки шкодувати, що на політичному рівні бракує усвідомлення цього.

Свідченням останнього стала і відсутність представників офіційного Києва на варшавській конференції "Волинський злочин – історія, пам’ять, освіта" (27-28 червня 2013) під патронатом президента Польщі, і відмова президента Януковича приїхати на урочистості до Луцька через "об’єктивні причини", тобто відпустку у Криму.

Висловлюю щиру подяку Петру Тимі, Ярославові Присташу, Томашові Стриєку за бібліографічні поради та плідне усне обговорення порушених у цій статті тем.

Дивіться також:

Геноцидні ігри. Текст Володимира В'ятровича

Історик Богдан Гудь: "Суперечки про геноцид на Волині вигідні Росії"

Історик Норман Дейвіс: "Іде вибірковість: поляки - жертви геноциду, а інші - ні"

Депутат Сейму Мирон Сич: "Зараз не 1943-ій, ми заслужили примирення"

Історія у політиці. Навіщо польським депутатам "геноцид" на Волині

"Терору не цуралися й поляки" - екс-президент Польщі

УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані паплюжити

Волинська трагедія: пошук між польською та українською правдами

Примирення по-польськи: УПА - злочинці, АК - герої

Інші матеріали на тему "Волинська трагедія"