24 червня 1941

Така різна одна війна

Для того, аби змусити всіх дітей ненавидіти "німців/бандерівців/москалів/ляхів", треба будувати тоталітаризм. Це - єдиний лад, здатний страшилки про війну трансформувати у життя в щоденному страху тут і зараз.

Фото: УІНП

Ішов третій день війни. 24 червня 1941-го прощався з родиною десь під Смоленськом Євгеній, якого спішно мобілізовували до Червоної армії.

Він пройде війну до самого Берліна живим, хоч із страшним пораненням, повернеться капітаном, а його підрозділ залишать в окупованій Польщі. За могорич у 1947-му купуватиме право перевестися до Львова, щоб не жити по той бік "залізної завіси", за яким його і дружини родичі.

У Євгенія народиться доня — моя мама, яка виростатиме із братом у здобутій в хаосі повоєнного міста квартирі-"кавалєрці" в промисловому районі неподалік колишніх гетто. Євгеній працюватиме на залізниці, у 1980-х навіть отримає машину і нове житло.

Серед десятків своїх улюблених і виплеканих голубів мовчатиме про війну, на 9 мая випиватиме чарку на спомин побратимів, а коли я підросту пояснюватиме, чому День перемоги — не свято. Дітей навчить рідної російської та української, любові до міста левів, але родинних історій розповість мало.

Держава довго сперечатиметься з ним, чи він має право на інвалідність із кількома кульовими пораненнями в живіт і груди, але таки дасть достойну пенсію за два роки до смерті вже в незалежній Україні. Навчить, що людиною може бути і солдат в окупованому місті.

Йшов третій рік війни. На галицькому узліссі Михайло 24 червня 1941-го розмірковував, де на обійсті найкраще облаштувати криївку. Дружина з одномісячним немовлям на руках за важкою працею ховала непрості роздуми про активність чоловіка у підпіллі ОУН та майбутнє першого із трьох синів.

Під німцями народиться другий син, хата згорить, нову Михайло будуватиме власноруч, хіба крокви допомагатимуть ставити повстанці, яких він переховуватиме у тій криївці.

За пару років якийсь чекіст відведе його на розстріл, але так і не випустить кулю, відтак після "великої блокади" побачить світ мій батько. Михайло купуватиме могоричем і продуктами право залишитися на своїй землі, на колгоспній каторзі дочекається повернення сусідів із Сибіру.

Ще в 1950-х його криївки виконуватимуть властиву їм роль, потім настане шевченковий "спокій" — коли усе мовчить — і заробіток у 7 рублів на місяць. Через більше десяти років життя в незалежній Україні отримуватиме пенсію 42 гривні. Мовчатиме про війну і підпілля.

Михайло помре на власному обійсті, на якому пережив дві світові війни, і яке, не зсунувшись ані на міліметр, встигло побувати у шести державах, поки "повернулося на місце" — до України. Навчить, що треба чинити по правді, навіть коли сусіди штовхають до іншого.

Для Євгена і Михайла війна була такими різними, але буднями: при всій своїй жахливості щодня слід було робити вибір, аби вижити. Щодня слід було думати, як зберегти життя родині. Врешті сума їхніх кроків призвела до їхньої зустрічі.

Обидві родини зустрічатимуться не частіше і не рідше, як інші. Мовчатимуть про війну і спільно виховуватимуть внуків. Очікуватимуть на наше розуміння їх різного вибору і дадуть собі — і нам — спокій, не сперечаючись на родинних святах та відкинувши спроби пояснити онукам, хто був правий, а хто - ні.

І ніхто не сподіватиметься, що через десятиліття, у країні, де народжені зберігають такі різні родинні історії, недалекі політики намагатимуться поділити за лекалами давньої війни сучасне покоління.

Що парламенти шукатимуть злочинців понад півсотлітньої давності не серед диктаторів, а серед борців за свободу, засуджуватимуть людей, котрих режими позбавили права на вибір, у кращих традиціях війни нацизму з комунізмом застосовуватимуть збірну колективну відповідальність до цілих народів, і навіть їхніх нащадків, вимагаючи вибачень та/чи виплат.

Сподівання, що замість родинної історії хтось слухатиме чергового депутата українського, російського, польського парламенту, який безпідставно вважає, що має досить уяви, аби усвідомити війну у всіх її проявах, марні.

Для того, аби змусити всіх дітей ненавидіти "німців/бандерівців/москалів/ляхів", треба будувати тоталітаризм — єдиний лад, здатний страшилки про війну трансформувати у життя в щоденному страху. Все, що вдається сьогодні — це перетворити пам'ять в оскомину.

Натомість, все що потрібно нашим дідам — щира згадка і повага. А для нас нинішніх важливе усвідомлення: і тоді війні передували недалекі амбіції окремих політиків. 

Дивіться також:

Політики, годі піаритися на війні!

Генерали Шухевич і Дерев'янко - два обличчя України у Другу світову

Солдати УПА і червоноармійці - різні предки однієї людини

Родинні перекази про Другу світову. Читачі УП пишуть

Скільки ви будете нас сварити? Чудовий текст до 9 травня

Платоніда Хоткевич. «Щоб нічого не надрукувала про чоловіка»

В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України знайдено тоненьку справу на Платоніду Хоткевич – дружину визначного українського діяча Гната Хоткевича, який був репресований сталінським режимом і розстріляний 8 жовтня 1938 року за "участь у контрреволюційній діяльності і шпигунство на користь Німеччини". Дружину ж органи СМЕРШ вистежили після Другої світової війни у Празі і заарештували, "щоб нічого не надрукувала про чоловіка".

"Моя війна". Уривок із книги Валерія Залужного

"Моя війна" — це особиста розповідь генерала Валерія Залужного про шлях від хлопчака до Головнокомандувача Збройних Сил України, а водночас це історія країни, яка прямує до війни: спершу примарної, у можливість якої ніхто не вірив, а згодом великої, ґлобальної, повномасштабної.

Волинь’43: Що замовчує польська історіографія?

Документи польської конспірації, зокрема Делегатури уряду на Край і командування Армії Крайової, свідчать про те, що ситуація на цих теренах у роки Другої світової війни була дуже неоднозначною, а інспіраторами процесу "очищення" Волині від її польського населення виступали не лише українські націоналісти різних відламів, але й совєти, німці та кримінальні елементи.

Клим Семенюк мав з Василем Стусом одного слідчого та Медведчука за адвоката, але не були особисто знайомі

Ми боремось за нашу незалежність сьогодні, оскільки попередні покоління боролися за неї та зрештою її здобули. Із загальної кількості репресованих українців багато абсолютно невинних людей, які навіть і не думали про вільну Україну. Про ту, яку думав Клим Семенюк. Саме завдяки йому і таким, як він, ми маємо за що боротися зараз.