Смолоскипи свободи. Самоспалення як форма протесту

Окупацію Чехословаччини військами СРСР та країн Організації Варшавського договору в ніч з 20 на 21 серпня 1968 р. світ сприйняв як неприхований акт агресії.

На відміну від Угорщини 1956 року, Чехословаччина не зробила жодної спроби виходу з Варшавського пакту чи іншого дипломатичного кроку, що засвідчував би нелояльність до СРСР. ЇЇ лідери просто намагалися будувати "соціалізм з людським обличчям".

Як у березні 1939 р. Чехословаччину окупувала нацистська Німеччина, так через двадцять дев’ять років, у 1968 р. – комуністичний Радянський Союз. "Імперія зла" в традиційний для себе спосіб розправлялася з непокірними.

Вацлав Гавел: "Сила безсилих. Як перемогти пост-тоталітарну державу"

Світова громадськість не припиняла акцій протесту. Вийшли на вулиці й в самому СРСР: 25 серпня 1968 р. Лариса Богораз, Наталія Горбаневська, Петро Якір, Павло Літвінов, Володимир Дремлюга, Вадим Делоне, Тетяна Баєва, Віктор Файнберг та Костянтин Бабицький організували маніфестацію протесту на Красній площі.

Вони розгорнули транспаранти "Руки прочь от Чехословакии!" ("Руки геть від Чехословаччини!"), "Позор оккупантам!" ("Ганьба окупантам!"), і чеською мовою: "At’ žije svobodné a nezávislé Československo!" ("Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!").

Усіх заарештовано.

Перша шпальта найстаршої газети діаспори, яка продовжує виходити, сповіщає про черговий злочин комуністичного СРСР

На початку 1969 року чеський студент Ян Палах здійснив вчинок, що отримав великий резонанс. 16 січня на знак протесту проти окупації Чехословаччини він самоспалився на Вацлавській площі у Празі, апелюючи до гідності співвітчизників. Через три дні 20-річний юнак помер у лікарні Карлового університету.

Чехословаччиною прокотилася хвиля публічних самоспалень: впродовж наступних трьох місяців ще 26 осіб у такий спосіб протестували проти придушення Празької весни, семеро загинули. Один із них — Ян Заїц наклав на себе руки також на Вацлавській площі за місяць після Яна Палаха.

20 лютого в Плзні підпалив себе 25-літній робітник Йозеф Гловатий. Прямо апелюючи до прикладу Яна Палаха до самоспалення вдалися робітник Мірослав Малінка у Брні 22 лютого та 16-річний учень Ян Береш 26 лютого в Хебі.

Ці люди не просто протестували, а намагалися розворушити своїх земляків, змусити їх усвідомити цинізм та небезпеку злочинної діяльності комуністичної системи, її наступу на людяність.

Чин Ришарда Сівеця

А першим, хто наважився в такий трагічний спосіб висловити обурення окупацією Чехословаччини країнами Варшавського договору під керівництвом СРСР, був поляк Ришард Сівець. 59-річний філософ, який після війни припинив викладати і працював бухгалтером, демонстративно облився бензином і підпалив себе 8 вересня 1968 р. на "Стадіоні Десятиліття" у Варшаві після закінчення урочистостей з нагоди свята врожаю. Помер Сівець через чотири дні у лікарні.

Комуністичний тоталітаризм залишав для незгідних мало можливостей до опору. Через декілька років, 14 травня 1972 р. 19-річний Ромас Каланта з викликами "Lietuvos laisvės!" ("Свобода Литві!") спалив себе на центральній вулиці Каунаса, залишивши послання: "В моїй смерті винуватий лише устрій".

Велелюдне вшанування пам'яті Муси Мамута в місці депортації у Середній Азії

23 червня 1978 р. Муса Мамут підпалив себе на своєму подвір’ї в Беш-Тереку (Донському), протестуючи проти депортації кримських татар і утруднення їх повернення на батьківщину до Криму після начебто реабілітації.

21 березня 1980 р. польський пенсіонер Валенти Бадиляк, обурюючись проти замовчування владою розстрілів НКВД військовополонених у Катинському лісі навесні 1940 р., прикував себе ланцюгом до гідранту на ринку в Кракові, облив бензином і спалився.

Cамоспалення є актом, сповненим виклику і нетрадиційним для слов’ян, зокрема і європейців загалом. Європейців на такий відчайдушний крок міг надихнути приклад буддійських монахів із Південного В’єтнаму, які вдавалися до публічних самоспалень за режиму Нго Дін Д’єма - зокрема Тхінь Кунг Діка, який спалив себе у Сайгоні 11 червня 1963 р.

Але загальнолюдські моральні і духовні цінності як спонука до боротьби за людські права притаманні представникам різних національностей і ментальностей.

Місце самоспалення Яна Палаха і Яна Заїца на Вацлавській площі у Празі. Фото Вахтанга Кіпіані

Людина у протистоянні із злом може обирати різні форми і засоби протесту. Хтось брав до рук зброю, хтось підпільно видавав заборонені цензурою твори, хтось писав і поширював тексти, які будили приспану свідомість людей, хтось писав скарги, відкриті листи, але були й такі, що обирали демонстративне самогубство як спосіб опору комуністичному ладу.

Авторитетний український психіатр, дисидент, правозахисник, політв’язень радянських концтаборів Семен Глузман зазначає, що самогубство не є формою патології. Люди можуть протестувати як завгодно, в тому числі й вдатися до суїциду. А причиною такого методу є розуміння, що інші форми опору вже вичерпані, ситуація безвихідна.

І коли ніщо не діє, обираються крайні методи.

На кінець 1968 р. у СРСР можливостей для висловлення альтернативних точок зору не було: зі збройним опором непокірних українців покінчено ще в 1950-х рр., цвіт українських шістдесятників арештовано і засуджено у 1965-1966 рр., чехословацький спротив демонстративно придушено радянськими танками на пострах іншим можливим необережним сміливцям.

1968-й у столиці Чехії. Народ проти окупантів

Борці за права людини та незалежність України шукали інші шляхи промовити до сотень тисяч заляканих співвітчизників.

Україна теж має героїв, які вдавалися до самогубства як знаку протесту проти радянського свавілля. Першим став Василь Макух, який обрав публічне самоспалення ще на два місяці раніше, ніж Ян Палах. Макух на той час вже відбув 10 років тюрем і концтаборів за участь у визвольному русі.

Василь Макух з родиною незабаром після повернення з ГУЛАГу

Василь Омелянович народився у 1927 році на Львівщині в родині віруючих і свідомих українців, близькими сусідами, з якими він багато спілкувався, були брати Микола і Петро Дужий, активні учасники культурно-просвітницького життя довоєнної Галичини та українського визвольного руху 1940 – 1950-х рр.

Ще в листопаді 1944 року чекісти вперше арештовують Макуха за зв’язки з ОУН, але, скориставшись слушним моментом, він зумів втекти з пересильного пункту і приєднався до УПА.

У лютому 1946 року під час переходу радянсько-польського кордону для встановлення зв’язку із повстанцями Закерзоння, разом із своїм товаришем повстанцем "Білим" наштовхнулися на прикордонників. Під час перестрілки Макуха поранено в праву ногу і непритомного доставлено у Великомостівський райвідділ МВС, а згодом у сумнозвісну львівську в'язницю "Бригідки".

З вироком 10 років каторги та 5 років заслання його етапували до Мордовії, де він познайомився з артисткою Лідією Запарою, засудженою на 10 років каторжних робіт і 5 років заслання за "зраду батьківщини" (так радянська влада потрактувала вивезення німцями на примусові роботи).

Макух тривалий час вагався щодо одруження і народження дітей, розуміючи відповідальність цього кроку: "Усе одно, рано чи пізно, віддам своє життя за волю України, то навіщо створювати сім’ю!". Однак, все-таки одружився з Лідією Запарою і у них у Дніпропетровську народилося двоє дітей – дочка Ольга і син Володимир.

З дружиною та донькою

На Західну Україну повертатися йому заборонили, але Василь Макух ніколи не поривав зв’язків із колишніми соратниками, листувався з товаришами по неволі, закінчуючи свої листи словами "Слава Україні!", обговорював з однодумцями вибір нових методів боротьби за незалежність України, актуальних в умовах "розвинутого соціалізму".

Жив у русифікованому Дніпропетровську, відверто не сприймав радянську владу, поглядів не приховував, його діти розмовляли в школі українською мовою – достатньо підстав, щоб потрапити під "негласний нагляд" КГБ.

1968-й. Макуха, як і на багатьох інших, здатних мислити критично, обурила нищівна критика роману Олеся Гончара "Собор", такого не схожого на "шедеври" соцреалізму. Відтак - окупація Чехословаччини. Тоді колишній повстанець знову заговорив про готовність віддати життя за Україну і майбутнє своїх дітей: "Зі свого шляху, обраного ще за молодих літ, я ніколи не зійду".

Восени, із відпустки, яку провів у сестри на Львівщині, повернувся не додому, а поїхав до Києва. Про підготовку цього кроку і попереднє свідоме обдумування свідчить фраза, яку на прощання, ще вдома, сказав дружині і дітям: "Якщо зі мною щось станеться, то знайте, що я вас завжди дуже любив".

Поговорив з батьками, відправив чимало листів друзям із Києва, Дніпропетровська, Нікополя. 3 листопада виїхав із Карова до Львова, везучи у торбі трилітрову банку із рідиною. Сказав, що це сік, який подарувала сусідка.

За однією з версій, у Києві мав якусь зустріч й планував взяти участь в акції протесту проти окупації Чехословаччини, що мала пройти напередодні чергової річниці жовтневого перевороту. Акція, однак, не відбулася.

Київ готувався до найбільшого радянського свята – 51 річниці "жовтневої" революції – усюди портрети "вождів", червоні прапори. Усюди – міліція і перевдягнені у цивільний одяг співробітники КГБ. В таких декораціях Макух реалізовує свій відчайдушний план привернути увагу заляканих людей.

5 листопада на переповненому людьми Хрещатику (неподалік Басарабського ринку), серед білого дня у під’їзді будинку № 27, чоловік облився бензином і підпалив себе. Він біг вулицею і вигукував: "Геть колонізаторів! Хай живе вільна Україна!", "Геть з окупованої Чехословаччини!".

Міліціонери намагалися загасити полум'я, але це їм не вдалося. Тоді вони почали розганяти перехожих, щоб позбутися свідків протесту.

Наступного дня Василь Макух помер у лікарні від опіків, які вкрили 70% його тіла. Прийшовши перед смертю до тями, на докір, що своїм необачним вчинком осиротив дітей, відповів: "Вони ще пишатимуться батьком. А нині ми всі сироти. Нині Україна сирота…".

Медики виявилися безсилими виконати наказ КГБ – будь-якою ціною врятувати його життя і дати можливість спецслужбам дізнатися, до якої націоналістичної організації належить ця людина.

Такого виклику системі навіть по смерті не пробачили ні самому Макуху, ні його родині. Похорон на цвинтарі житлового масиву Клочко у Дніпропетровську відбувався під суворим наглядом КГБ (переодягнені у цивільний одяг співробітники фотографували і облікували усіх присутніх). Влада боялася, що поховання перетвориться в політичну антирадянську демонстрацію.

Надгробок на могилі Василя Макуха у Дніпропетровську

6 листопада 1968 р. прокуратура Ленінського району м. Києва порушила кримінальну справу за фактом самовбивства Василя Макуха. Уже на наступний день співробітники КГБ розпочали брутальний допит рідної сестри Параски Осьмиловської.

Після декількох пристрасних "дізнань" в її домі, сільській раді, районному управлінні КГБ в Сокалі, намагаючись вибити інформацію про підпільну націоналістичну організацію, жінці, за свідченнями її чоловіка Юрія Осьмиловського, "відбили нутрощі, вона кілька років плювала кров’ю і станула, мов свічка, ще зовсім молодою…".

Вдову Макуха звільнили з роботи кухаря (!), залишивши з двома маленькими дітьми без засобів до існування. Її чекали обшуки, численні допити, на яких кагебісти намагалися дізнатися про зв’язки її чоловіка, його друзів, про якусь вигадану матеріальну допомогу від "українських буржуазних націоналістів".

Як радянська влада малювала "буржуазних націоналістів"

Звісно, у радянських ЗМІ не було жодної згадки про цю історію. Її не ризикнули потрактувати навіть негативно: воліли мовчати, щоб не привертати зайвої уваги. Але про подію розповіли закордонні інформаційні агентства.

Шокований світ уже в день самоспалення почув повідомлення: "Громадянин України Василь Макух, протестуючи проти комуністичного тоталітаризму, поневолення українського народу й агресії проти Чехословаччини, здійснив у Києві акт самоспалення. Перед цим безпрецедентним і мужнім вчинком українця-патріота схиляє голови вся світова спільнота…".

Попри ретельні старання будь-яким чином заглушити інформаційний відгомін, українці дізнавалися про жертву Макуха завдяки анонімній самвидавній статті (автором якої насправді був Євген Пронюк) "Пам’яті героя". За розповсюдження листівки із цим текстом було заарештовано Богдана Чабана та Степана Бедрила.

Якщо Ян Палах – символ свободи і національний герой у Чехії, то в Україні про жертовний вчинок Василя Макуха знають одиниці.

Ще у 2006 році Дніпропетровська крайова організація Всеукраїнської асоціації політичних в’язнів звернулася до Президента України з заявою присвоїти йому звання Героя України посмертно. Однак безрезультатно.

Вшанування цієї особистості відбувається не на державному рівні, а з ініціативи громадськості, яка й організовує пам'ятні акції, насамперед у Києві. А 5 листопада 2008 року у Донецьку в офісі громадської організації інвалідів "Чорнобиль-Допомога" в пам'ять про Василя Макуха та Олеску Гірника відкрито музей із символічною назвою "Смолоскип".

Засновник музею у Донецьку Віктор Тупілко. Фото Вахтанга Кіпіані

Приклад Василя Макуха і Яна Палаха спонукали відважитися на відчайдушний крок ще одного українця. Ним був учитель із м. Бердянська Запорізької області Микола Береславський. Він обурювався політикою русифікації України, масовими арештами української інтелігенції в 1960-х р, розповсюджував інформацію про це, писав листи–протести про порушення законів, поширював самвидав.

Заздалегідь виготовивши гасла: "Боріться за законні права української мови!", "Свободу діячам української культури!" 10 лютого 1969 р. приїхав до Києва. Але погода завадила відчайдухові провести акцію біля пам’ятника Тарасу Шевченкові, як планував спочатку (ішов сніг, було холодно — мінус 18 градусів), і він зайшов у хол головного корпусу Київського університету.

Каністру з бензином поставив за два кроки за дверима, щоб, виголосивши промову, швидко її схопити. Учитель–протестант вдягнув на себе транспаранти і розпочав промову закликами "Хай живе самостійна Україна!", "Припиніть дискримінацію українського народу!", намагаючись у той же час облити себе бензином.

Запалити сірника не встиг: його схопили і здали в КГБ.

Новорічне привітання Миколи Береславського Левкові Лук’яненку, Олексі Тихому та усім українцям у таборах. З архіву Василя Овсієнка

30 травня Київський обласний суд засудив його до 2,5 років ув’язнення в мордовських таборах суворого режиму. На засланні Береславський брав участь у різних акціях протесту, голодуваннях, за що неодноразово був покараний. З ув'язнення повернувся важко хворий, але продовжував підтримувати тісні контакти з учасниками руху – Надією Світличною, Йосипом Терелею, Оксаною Мешко, Левком Лук’яненком, Миколою Руденком, Олексою Тихим.

Його авторські матеріали курсували в самвидаві, зокрема в журналах "Український вісник", "Пороги", публікувалися за кордоном. Публіцистичні праці "Хто винен?", "Куди йдемо?", "Хто і як встановлював радянську владу в Україні?", "Мовні проблеми…" та ще ряд інших звучали по радіо "Свобода".

КГБ не спускав з нього очей: постійно стежили, погрожували, проводили обшуки в помешканні у Дніпропетровську. Лише за рік після здобуття незалежності Береславського реабілітували, а у 2005 році його нагороджено орденом "За заслуги" ІІІ ступеня. Помер Микола Бериславський 12 серпня 2006 року, похований у Дніпропетровську.

Микола Береславський. Фото Василя Овсієнка

Українська історія знає ще один трагічний акт самоспалення, що трапився через десять років після подій на Хрещатику. У 1978 р. Олекса Гірник підпалив себе у Каневі на могилі Тараса Шевченка в знак протесту проти політики русифікації. Вчинив він це у ніч на 21 січня – напередодні 60-х роковин проголошення Української Народної Республіки.

Перед смертю розкидав по Чернечій Горі листівки, частину з яких підібрали місцеві мешканці, які згодом вилучила міліція.

Одна з листівок, що їх розкидав перед самоспаленням Олекса Гірник

Оскільки акт самоспалення Гірник здійснив приблизно о 3 годині ночі і не публічно, то він міг залишитися невідомим. Родині сказали, що Олекса загинув в автомобільній аварії і спочатку не хотіли віддавати тіло. Однак згодом дозволили поховати в рідному Калуші, заборонивши відкривати труну. Заборона, звичайно, була проігнорована: вночі таємно відкрили домовину, і швагро, підпільний греко-католицький священик, відслужив панахиду.

Про справжні обставини смерті дружині Олекси Гірника Кароліні повідомив лікар швидкої допомоги з Канева Михайло Іщенко. На Захід інформація про самоспалення потрапила через родичів в Польщі, а в Україні правду про його смерть вперше дізналися зі шпальт газети "Літературна Україна" уже в роки незалежності.

Фото оперативної зйомки на місці самоспалення Олекси Гірника на Чернечій горі в Каневі 21 січня 1978 р.

Указом Президента України 18 січня 2007 року за мужність та самопожертву, проявлені в ім’я незалежності України, Олексі Гірнику присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена Держави. Нагороду отримали два його сини – Маркіян та Євген.

А 21 січня 2009 року на Чернечій Горі в Каневі, де на місці його загибелі і за радянських часів часів завжди хтось клав гілку червоної калини, відбулося урочисте відкриття пам’ятного знаку Герою України. Його ім’ям у Калуші названо вулицю та встановлено меморіальну дошку на будинку, де він мешкав.

Олекса Гірник. Протест ціною життя: спалився за Україну

Не нагороди і монументи роблять людей героями. Неординарний і відважний вчинок вимагає пам’яті як достойної данини від нащадків. В жорстких умовах радянського життя 1960 – 1970-х рр., коли усі невдоволені режимом мали зв’язані руки, закриті роти, коли більшість свободомислячих інтелектуалів була за ґратами, а жителі "великої зони" позбавлені голосу, були особистості, які вдавалися до крайніх методів опору системі.

Акт самоспалення як форма політичного спротиву – це не результат психічного розладу, проблем психологічного характеру, вияв слабкості і відчаю. У даному випадку йдеться про зразок сили духу, рішучості людини, котра обравши шлях боротьби із тоталітаризмом, завершила його таким трагічним кроком.

Це протест стійкої в своїх поглядах і цінностях особистості, яку постійно переслідують і піддають цькуванню; людини, в якої намагаються забрати право на власну думку; людини, змушеної жити у "зоні" без жодних політичних, соціально-економічних, демократичних і суто людських прав; людини, приреченої на існування в суспільстві з подвійною мораллю і нав’язуваними пріоритетами.

Борці за волю України гинули в різний спосіб – в бою з ворогом, від кулі розстрільної групи, в підвалах катівень, концтаборах, від руки підісланих убивць, чинили самогубства, щоб не потрапити живим у руки ворога. Люди шукали різні способи сказати "ні!" колонізації та русифікації України, порушенню громадянських прав в СРСР, агресії в Чехословаччині.

Обравши смерть у муках, Василь Макух та Олекса Гірник стали живими смолоскипами, які освітили заляканим громадянам СРСР і світові тоталітарну суть комуністичного режиму, його злочини проти України, українців та прав людини загалом.

"Usłyszcie mój krzyk" ("Почуйте мій крик") – так називався фільм Мацея Дригаса про поляка Ришарда Сівеця, який першим вдався до такої радикальної форми політичного протесту – самоспалення. У той страшний час люди відчайдушним чином волали до людської гідності.