Українці, які не дали туркам захопити Європу. Три несхожі долі

Битва під Віднем 1683 року поклала фінал завойовницьким походам Османської імперії на християнську Європу. Розповідаємо про трьох учасників цієї битви: козака з Чернігівщини, священика зі Львова і шляхтича з Київщини.

Щоб зрозуміти великий внесок України-Русі до перемоги християнської коаліції над Османською імперією у битві за "золоте яблуко" світу - місто Відень - 12 вересня 1683-го (цьогоріч виповнюється 330 років від часу цієї знаменитої події), звернімося до висвітлення коротких біографій знакових учасників цього справжнього зіткнення цивілізацій – Йосифа Шумлянського, Криштофа Ласка та Михайла Мовчана.

З одного боку цих діячів української і європейської історії різнив вік, місце народження та проживання й, особливо, соціальний стан та рівень освіти, однак з іншого – призабуті історичні особистості об’єднувала спільна "велика" батьківщина та доволі амбітна мета участі у битві з армією Османської імперії на теренах Центрально-Східної Європи. 

Прилуцький козак Михайло Мовчан

Один із учасників Віденської битви з українського боку, козак Прилуцького полку з Лівобережної України Михайло Мовчан, був сином відомого охотницького полковника Війська Запорозького Федора Мовчана.

У вересні 1683 р. Михайло входив до передового козацького підрозділу на чолі з полковником Павлом Апостолом-Щуровським та брав активну участь у бойових діях проти турків з метою звільнення столиці Австрійської імперії від облоги війська великого візиря Кара Мустафи.

Облога Відня стала вирішальним епізодом у 300-річному протистоянні християнських держав із Османською імперією за контроль над Європою. Це була найвища "географічна" точка, досягнута мусульманським військом. З 1683 року Стамбул починає втрачати вплив на континенті.

Турецька облога почалася 14 липня. З ходу брати добре укріплену фортецю турки не наважилися, натомість розпочавши рити трашеї, щоб поступово дістатися стін (мережу траншей під міськими укріпленнями зображено й на цій картині невідомого німецького художника XVII сторіччя

Михайло Мовчан народився у козацькій сім’ї Федора і Марії Мовчанів десь близько 1660 р., а отже на момент участі у Віденській кампанії йому було 21-23 роки. Джерела засвідчують, що у 1678 р. він розпочав службу в Прилуцькому полку як простий козак. У складі Прилуцького полку він брав участь в укріпленні оборонних споруд Києва.

Невідомо, що спонукало його перейти на Правобережну Україну та взяти участь у віденській кампанії короля Яна ІІІ Собеського. Очевидно, що протягом 1682 – першої половини 1683 рр. він гостював у своїх родичів на Правобережжі й був загітований до закордонного походу місцевими козаками.

У той час Україна була поділена між Польщею і Москвою по Дніпру

Після участі у Віденській кампанії Михайло Мовчан перебував на Правобережжі в підрозділах гетьмана Андрія Могили та полковника Семена Палія і протягом другої половини 1680 – першої половини 1690-х рр. брав участь у чисельних виправах до Західного Поділля, Молдавського князівства та Північного Причорномор’я проти турків і татар.

Семен Палій командував козацькими підрозділами під Віднем

Близько 1690 р. він подався на Запорозьку Січ і вже разом із запорожцями брав участь у  військових операціях. Після успішного Азовського походу 1696 р. опинився на Лівобережній Україні та вписався до реєстру Прилуцького полку як військовий товариш Війська Запорозького.

Протягом перших десятиліть XVIII ст. козак та полковий старшина Михайло Мовчан відзначився у багатьох битвах під час Північної війни 1700 – 1721 рр., Персидському 1723 р. і Польському 1734 р. походах та російсько-турецькій війні 1734 – 1739 рр.

 Детальна схема турецьких траншей і тунелей, які рили під укріпленнями, щоб руйнувати їх підземними вибухами. За два місяці облоги величезне (90-140 тисяч) турецьке військо довело 11-тисячний гарнізон і 5 тисяч ополченців до виснаження, ізолювавши Відень від решти світу. Станом на 8 вересня турецькі сапери підірвали кілька зовнішніх укріплень, підібравшись до останньої стіни. Напис угорі латиною: "[Місто,] Визволене християнами"

Восени 1708 р. згідно з гетьманським універсалом Михайлові Мовчанові передавався у користування млин у селі Городня Іваницької сотні Прилуцького полку. У 1711-1741 рр. він був незмінним полковим осавулом Прилуцького полку.

На цій посаді 1 жовтня 1723 р. він підписав знамениті "Коломацькі чолобитні" старшини Українського гетьманату до російського царя Петра І щодо скасування встановлених в Україні Малоросійською колегією податків та щодо обрання повноцінного гетьмана.

Осавул Михайло Мовчан мав дружину Параскевію та двох доньок – старшу Марію й молодшу Катерину. Марія одружилася з прилуцьким козаком Степаном Юрченком й була бездітною. Катерина була одружена зі значним військовим товаришем Даміаном Мазаракі.

Батько зятя Михайла Мовчана, Ян Мазаракі, грек за походженням був одним із сподвижників гетьманів Богдана Хмельницького та Івана Виговського. Катерина, хоча й померла раніше за батька, але встигла народити йому трьох внуків – Андрія, Івана та Григорія (вони мали прізвище Мазаракі). Перші двоє внуків Михайла Мовчана були бунчуковими товаришами Війська Запорозького.

Відчуваючи кінець свого життя, 4 серпня 1742 р. Михайло Мовчан склав духівницю, де заповідав заупокійну службу в Києво-Печерському та Софіївському монастирях.

Учасник Віденської битви Михайло Мовчан помер 7 серпня 1742 р. й був похований з великими почестями у Свято-Троїцькому Густинському монастирі "в склепі каміннім під церквою". На потреби цього відомого в Україні монастиря прилуцький осавул неодноразово давав власні кошти.

 Густинський монастир на Чернігівщині. Червоним позначено місце, де покоїться Михайло Мовчан

Зважаючи на те, що його донька Катерина (померла на вісім років раніше, у 1734 р.) була похована там само "під церквою, по лівій стороні", можна локалізувати місце захоронення її батька – в підвальному приміщенні ("склепі") по лівій стороні.

Інша донька, Марія, дожила аж до 1766 р. й була "похована по християнському звичаю в селі Блотниці, під церквою поблизу дверей паламарних, на лівій стороні, в склепі дубовому".

Незадовго до смерті Михайло Мовчан наказав укласти спеціальну книгу, до якої вписувалися б усі "купчі грамоти" на його маєтності. Всього до цієї родинної книги було внесено 64 текстів "купчих" на землю або ж витягів з них, а також ще 11 майнових документи.

Також до неї вписали універсал гетьмана Івана Самойловича на полковництво Федора Мовчана (1678) та "Чолобитну" Михайла російській імператриці Анні (1739).

Пам'ятник українським козакам - учасникам битви під Віднем. Відень, парк Тюркшанцен (Турецький шанець)

Та найбільш цінними з історичної ретроспективи видаються дев'ять літописних записів – чотири з них цілком списані з відомого Літопису Самовидця, а ще п’ять є особистими споминами Михайла Мовчана, в т. ч. і цінним джерелом про його участь у Віденській битві.  

А чи не потрібно відновити історичну справедливість та зробити все можливе для встановлення над місцем поховання одного з українських учасників Віденської "битви народів" 1683 р., довголітнього осавула Прилуцького полку, учасника багатьох битв і походів українського козацького війська та одного з фундаторів знаменитого Густинського Свято-Троїцького монастиря Михайла Мовчана відповідний пам’ятний знак?

Львівський священик Йосиф Шумлянський

У літописі Підгорецького монастиря його автор серед інших залишив і такий запис: "Року Божія 1683, найяснійший король його милість Іоан Третій з військами ходив під Відень, турків побідив, був в тій побіді зъ королем преосвященний єпископ львівський Іосиф Шумлянський".

І справді, православний ієрарх Йосиф Шумлянський у 1683 р. несподівано змінив єпископську рясу на військові обладунки: згідно з записами компуту військ Речі Посполитої, які зібралися на 1 серпня для участі у поході під Відень, “біскуп львівський” очолював приведену зі Львова хоругву панцерних кіннотників, що складалася з 88 чоловік.

 "Ротмістр панцерної хоругви", картина Юліуша Коссака. Отакий вигляд вочевидь мав і львівський православний єпископ Шумлянський у 1683 році. Панцерні - середньоозброєна кіннота (кольчуги, шаблі, лук або пістолети, іноді чекан). Списів не мали, тому не використовувалися як ударний підрозділ.

Козаки, в лавах яких воював Михайло Мовчан, і панцерні товариші Йосипа Шумлянського, вочевидь, взяли участь у перших 12 годинах битви союзних військ, які прибули на допомогу обложеним віденцям в останній момент, 12 вересня.

Це були важкі позиційні сутички - переважно піхоти і легкої кавалерії. Тим часом частина турецького війська намагалася устигнути взяти Відень, підірвавши останню стіну. А важкоозброєна гусарська кіннота союзників стояла на горбах над полем бою, вичікуючи моменту для атаки

Під час головної битви, 12 вересня, Йосифа Шумлянського було пораненено у ліву ногу. Зважаючи на це, Ян ІІІ Собеський відправив 17 вересня 1683 р. львівського єпископа до королеви Марії Казимири у Краків, яка мала організувати йому зустріч з папським нунцієм і за словами короля, “не затримувати там його, бо він в Україні й до Волощини буде дуже потрібним”.

Останнє висловлювання короля, очевидно, передбачало використання єпископа як досвідченого дипломата у переговорах з гетьманським урядом І. Самойловича  під час підготовки майбутньої виправи війська Речі Посполитої до Молдавії.

Окрім того, Ян ІІІ Собеський передав через українця два листа до своєї дружини. Перебуваючи під великим враженням від участі у Віденській битві Йосиф Шумлянський склав поему, де, зокрема, досить детально висвітлив її перебіг:

Та в неділю барзо рано
Всіми труби заіграно,
Тяжко з гармат огня дано,
Од короля заволало:
“Нуте, ляхи, всі за мною,
Скочте щире з охотою!
Будуть турки утікати,
А ми будем їх рубати”
...А везиря із турками
Побив моцно з татарами,
За тим німцьов оборонив,
Так теж Відень освободив...

На знак історичної перемоги над Османами єпископ наказав повісити під чудотворною іконою Теребовлянської Божої Матері у каплиці її ж імені при церкві св. Юри у Львові видобуту з його тіла кулю та прикувати її ланцюжками до срібної таблички.

 

Яничари - основна рушійна сила турецької облоги Відня. Аналог козакам на військовому полі: мушкет, шабля і шанцевий інструмент

Одужавши після ран, отриманих під Віднем 12 вересня 1683 р., львівський єпископ, що на той час виконував ще й обов’язки адміністратора Луцько-Острозької єпархії, став учасником складного і довготривалого переговорного процесу між Річчю Посполитою та Московською державою (включно з лівобережним Українським гетьманатом І. Самойловича) щодо укладення Вічного миру, який мав би означати вступ росіян до антитурецької Священної Ліги.

Після повернення Османам Речі Посполитій Кам’янця-Подільського восени 1699 р. Йосиф Шумлянський на чолі своєї панцерної хоругви, яка відзначилася у битві під Віднем у 1683 р. та обороні Львова в 1695 р., спробував відвоювати у римо-католиків ряд колишніх православних храмів у місті Лева.

В останній момент, 12 вересня, на допомогу приреченому місту прийшли союзні сили Священної Ліги на чолі з королем Речі Посполитої Яном ІІІ Собеським (народився в Олеському замку на Львівщині) - загальною кількістю у 80 тисяч.

Поміж австрійців, поляків, саксонців, баварців були й українці - як у складі козацьких підрозділів (4-7 тисяч), так і серед кінноти й піхоти решти коронного війська (загалом 27 тисяч). Із Собеським під Відень прийшли і герої нашої публікації.

Король не став чекати підходу війська Великого князівства Литовського - і правильно зробив. Місто було на межі здачі. Турки зосередили свої сили не на обороні від новоприбулих сил, а на тому, що устигнути взяти Відень. Астрійським саперам в останній момент удалося нейтралізувати міну, підведену турками під останнє укріплення.

Бій точився з перемінним успіхом 12 годин, коли вже над вечір із пагорбів атакували крилаті гусари - улюблений рід військ хвацького вояки Собеського. Саме момент атаки кількох колон важкоозброєнної кінноти зображений на схемі вище

Однак у конфлікт втрутився сам король Август ІІ Саксонський, який наказав віддати їх у розпорядження Перемишлянського уніатського єпископа Інокентія Вінницького.

Вже вкотре своє військове вміння "войовничий" єпископ продемонстрував 29 жовтня 1706 р. у битві війська Речі Посполитої зі шведськими військами під Калішем. За це він був відзначений королівською грамотою і звільненням своїх володінь від податків на військо.

Помер Йосип Шумлянський 27 липня 1708 р. у Львові, де був похований при кафедральному соборі св. Юри. Актуальними й до цього часу видаються рядки з т. зв. Віденського вірша Шумлянського, в яких він закликав до об’єднання українців з "обох берегів" Дніпра:

…Ідіть з нами, задніпряни,
Поспішайте християни!
Возьмімося всі за руки,
Басьмо вміли пойти в муки.
Запорожці, станьте з нами,
А чей, будет Бог за нами.

На нашу думку, причина політичної "роздвоєності" Йосипа Шумлянського полягала не в особливостях його психіки (про це наголошував свого часу Іван Франко), а в тих складних умовах, у яких перебували представники українського духовенства наприкінці XVII ст.

Йосип Шумлянський у священницькому одязі, без обладунків панцирного товариша. В 1700 році православний львівський єпископ Шумлянський перевів Львівську єпархію на унію. Це був остаточний кінець Галицької єпархії Константинопольського патріархату і фактичний початок УГКЦ

Адже православна митрополія України-Русі на той час була розділена державними кордонами Речі Посполитої, Османської імперії та Московської держави, а також перебувала в епіцентрі внутрішньохристиянської боротьби між Римом, Константинополем та Москвою.

Безперечно, що дипломатичний хист митрополита визнавала Корона Польська, фактично призначивши його своїм представником у переговорах з гетьманськими урядами Правобережної та Лівобережної України.

Довголітня військова та дипломатична діяльність одного з героїв Віденської битви була направлена на зменшення протиріч між православними та католиками у межах Речі Посполитої, а також сприяла порозумінню між урядовими колами Варшави, Москви, Чигирина, а потім і Батурина.

Схема битви під Віднем  Підступи до міста були фортифіковані бастіонним методом, чудово захищаючи від артилерійського вогню і не залишаючи "мертвих зон" для схову нападників. Тому турки вдалися до підземної саперної війни.

У правій нижній частині - турецький табір. У правій верхній, за Дунаєм - союзні війська, які прибули на допомогу обложеним

Сьогодні видається можливим відновлення в Соборі Св. Юри пам’ятної таблички на честь участі українця Йосипа Шумлянського у Віденській битві 1683 р.

Київський шляхтич Криштоф Ласко

Шляхетська родина Ласків з давніх часів проживала на історичній Київщині. Iнші відгалуження цього старовинного руського роду мешкали на Волині. Зокрема, ще у 1528 р. один iз волинських "панів" Ласків воював у складі війська Великого князівства Литовського проти татар. Хоча на середину XVI ст. цей рід попав у васальну залежність від більш могутніх місцевих князів.

Михайло Олехнович Ласко протягом 1578-1607 рр. займав уряд земського підсусідка у Київському воєводстві. Очевидно, що саме він і був дідом одного з героїв Віденської битви. Цікаво, що Михайло Ласко був одружений з Овдоттею Василівною Домонтівною, яка мала князівське походження.

 Збільшений шматочок попередньої карти. Вершник біля намету - командуючий турецькою армією, великий візир (головний урядовець) Османської імперії Кара Мустафа. Ліворуч біля гармат - загін яничарів з мушкетами, трохи вище - турецька кіннота зі списами

У 1629 р. чотири представники роду Ласків-Черчицьких мали у власності до 50 селянських димів. З початком козацької революції в Україні-Русі на чолі з Богданом Хмельницьким одна частина представників цього відомого українського шляхетського роду продовжувала служити на боці коронного війська, однак інша перейшла на бік повстанців. Серед останніх був і Криштоф Ласко, який народився близько 1630 р.

Відомо, що у 1659 р. Криштоф Ласко вже був охотницьким полковником Війська Запорозького. У тому ж році він очолював послів від гетьмана Івана Виговського у Варшаву, які подали королеві "супліку" про внесення змін до Гадяцької угоди.

Союзницькі сили Священної Ліги прибувають на допомогу обложеним. Угорі - баварці і саксонці, нижче - коронне військо ("поляки"). У його складі під Відень і прийшли чернігівець Михайло Мовчан, львів'янин Йосип Шумлянський і киянин Криштоф Ласко. Вершник ліворуч, який сурмить у трубу - король Ян ІІІ Собеський

Після скинення І. Виговського перебував в опозиції до уряду гетьмана Юрія Хмельницького, а в 1663 – 1664 рр. взяв участь у поході короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира на Лівобережну Україну – його полк входив до підрозділу під керівництвом Стефана Бідзіньського.

18 серпня 1665 р. як сердюцький полковник К. Ласко присягнув на вірність Петро Дорошенку й серед інших підписав присягу як “Лашко”. Однак з часом не підтримав протурецьку орієнтацію гетьмана та перейшов на бік його супротивника – Михайла Ханенка.

Як гетьман Дорошенко уклав союз із Туреччиною

У липні 1667 р. він розбив татарський чамбул поблизу Сатанова, а в жовтні 1670 р. Криштоф Ласко виступав королівським комісаром, який від імені великого коронного гетьмана Я. Собеського складав у Білій Церкві реєстр скарг на дії польських жовнірів.

Тоді ж він мав домовитися про вивід з Димера полку Я. Пива, які завдавали великих збитків місцевому населенню.

Під час походу великого коронного гетьмана Я. Собеського у 1671 р. Криштоф Ласко воював на його боці, а в 1672 р. у ранзі поручика очолював оборону Немирова від татар. Невдовзі він взяв участь у битві з турками під Хотином у 1673 р., а наступного року знову відбив татарський напад на Брацлавщину.

 Гусари - "танки" ранньомодерних часів, важка кіннота, озброєна довжелезними списами (5-6 м). Хоругву таких очолював Михайло Ласко о 17-ій годині 12 вересня 1683 року, коли Ян Собеський дав наказ атакувати прямо на намети турецького табору. 20 тисяч кіннотників (одна з найбільших атак в історії кавалерії) ринули з пагорбів у бій.

Порядок атаки тогочасного гучара виглядав наступним чином: розігнавшись до кар'єру (близько 60 км/г), кілька рядів гусарського підрозділу ударяли на ворога. Рукою з пікою вони впиралися у спеціальний упор на сідлі. Від першого удару об ворога спис розлітався (для цього передня частина списа робилася порожнистою) і далі гусар нищив ворогів шаблею, яку мав при поясі, сокирою чи підвішеними у футлярах перед сідлом однозарядними пістолетами.

На картині ми бачимо довжелезний меч, підвішений під сідлом у кожного вершника. Це кончар - кількагранний клинок для колючих ударів. Його використовували замість спису - для пробиття лат або щоб ударити лежачого, не злізаючи з коня.

Після смерті наказного гетьмана Правобережної України Євстафія Гоголя на початку 1679 р. Ласка призначили "старшим" над місцевим козацтвом, але на цій посаді він перебував лише до кінця наступного, 1680 р. 

Під час Віденської битви шляхтич-козак Криштоф Ласко очолював не козаків, а хоругву знаменитих "крилатих" гусар, яка складалася з 131 шляхтича та була сформована на кошти великого коронного підскарбія Андрія Яна Морштина.

Ярема Вишневецький - такий же "наш", як і Богдан Хмельницький

Як відомо, саме завдяки навальній атаці гусарських підрозділів коронного війська на позиції великого візиря Османської імперії Кари Мустафи і вирішилася доля самої битви 12 вересня 1683 р.

Можливо, що в обозі гусарської хоругви Криштофа Ласка знаходилися українські міщани з поліського містечка Народичі, а саме – війт Матвій, Семен Проховничий, Федір Ткачук, Грицько Швець та Степан Бойко. За заслуги у Віденської кампанії був призначений димерським старостою у Київському воєводстві.

Криштоф Ласко був одружений з Мариною Потоцькою, мав доньку Марину та сина Петра. За особистим дорученням короля Яна ІІІ Собеського у 1692 р. проводив переговори ще з одним учасником Віденської кампанії, правобережним полковником Семеном Палієм.

 Картина Юзефа Брандта "Битва під Віднем" зображує вирішальний момент - гусари прорвалися до намету Кара Мустафи. В цей час обложені віденці вдарили з іншого боку. За три години все було скінчено - турецький експедиційний корпус припинив своє існування, залишивши на полі бою 10-15 тисяч убитих і всі гармати. Християнським державам Європи більше не загрожували завойовницькі війни Стамбулу.

"Рятівник Європи" Ян Собеський не отримав територіальних здобутків від своєї перемоги. Навпаки, врятований Відень почав нарощувати "м'язи" і через 90 років разом із Берліном і Санкт-Петербургом узявся ділити Річ Посполиту.

Головним завданням Криштофа Ласка під час перебування у Фастові було переконати Палія в тому, щоб він не підтримував стосунки з лівобережним гетьманом І. Мазепою та не писав листи до московських царів з проханням про надання протекції.

Димерський староста Речі Посполитої Криштоф Ласко володів поліським містечком Народичі, а також мав у власності село Білилівку на Київщині. В останньому на початку XVIII ст. проживала його дружина Марина Ласко-Потоцька.

Помер "богатир з-під Відня", шляхтич Речі Посполитої та полковник Війська Запорозького у 1700 р., коли йому виповнилося близько 70 років.

Ось такою, дуже вже несхожою у своїх різноманітних проявах, була доля у трьох учасників Віденської битви 1683 року з українського боку.

З більш повним матеріалом про участь України у боротьбі за Європу читач може ознайомитися у щойно видрукованій книзі Тараса Чухліба "Відень 1683: Україна у боротьбі за "золоте яблуко" Європи" (видавництво "Кліо").

Дивіться також:

Три біографії убитих під Крутами. Дворянин, попович і селянин

Три історії кохання Першої світової на Галичині 

"Бритоголовий народ". Як османські літописи змальовували козаків

Всі матеріали за темою "XVII сторіччя"

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.