Польсько-українські стосунки в 1940-х. Пропозиція історичної дискусії

Книга "Друга польсько-українська війна. 1942-1947" викликала жваву дискусію в Україні і за кордоном майже відразу після появи. Та це й не дивно: об’єктом дослідження обрано маловивчену тему, яка викликає жвавий суспільний інтерес.

Додаткової цікавості додавало те, що в роботі використано документи з донедавна закритих архівів КГБ, більшості з яких не бачили ні польські, ні українські дослідники.

Історіографічна нерівність

У вивченні польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни першість впевнено посідає польська історіографія. Саме її представниками пророблено масштабну роботу з віднайдення та аналізу джерел, саме польські історики першими вийшли на рівень концептуалізації проблеми.

В українській історіографії це питання досі перебуває на маргінесі досліджень: за останні двадцять років з’явилося лише кілька дослідників, які спеціалізуються на згаданій темі.

Диспропорція між рівнем розвитку обох історіографій чи не найкраще проявилася під час семінарів "Польща — Україна: важкі питання", де польську сторону представляли кільканадцять науковців, які тривалий час досліджували питання польсько-українських стосунків у роки Другої світової війни чи історію польського і українського підпільних рухів. Українську — здебільшого історики, які в кращому випадку займалися проблемами українського минулого ХХ століття.

У дослідженнях, представлених для обговорення польськими істориками, використано нові віднайдені архівні документи, записані спогади свідків та учасників подій. Українські дослідники в більшості випадків покликалися на роботи своїх попередників, істориків української діаспори або, в кращому випадку, на опубліковані джерела.

Така диспропорція пояснюється загальним станом посткомуністичної історичної науки в обох країнах: в Україні вона значно повільніше відроджується після звільнення від партійного диктату; тут, на відміну від інших країн Східної Європи, не відбулося остаточного відкриття архівів, що проливають світло на чимало проблемних питань минулого століття.

У результаті такої диспропорції постраждали обидві історіографії. Багато сформульованих польськими істориками припущень та гіпотез, не пройшовши верифікації та жвавого обговорення в режимі дискусій, перетворилися на певні догми, що стали основою історіографічних концепцій. Часто ці концепції безкритично приймалися і українськими істориками, які проводили власні дослідження в заданому ними форматі.

Через те, беручись за написання монографії, присвяченої польсько-українському конфлікту , я ставив перед собою два завдання: проаналізувати наявні в історіографії концепції (здебільшого сформовані польськими істориками) і викласти власне бачення його причин та перебігу.

Концепція польська

Отже, головні положення польської історіографії такі:

1. Польсько-український конфлікт мав етнополітичний характер.

2. Його ключовою причиною була полонофобська ідеологія українських націоналістів, яка передбачала масове винищення поляків.

3. Збройний конфлікт розпочався навесні 1943 року на Волині зі знищення польського населення, яке проводили вояки новосформованої Української повстанської армії.

4. Антипольський фронт був першим і головним для УПА протягом усього періоду Другої світової війни.

5. Існувало своєрідне "остаточне вирішення польського питання", підготовлене Проводом ОУН. Тому винищення польського населення було систематичним і запланованим, відбувалося згідно з чіткими вказівками керівництва українського підпілля і координувалося ним.

6. Доказом існування такого рішення є масштабна операція проти поляків, проведена УПА в ніч із 11 на 12 липня 1943 року.

7. Акції польського підпілля проти українського населення мали майже виключно оборонний чи відплатний характер, доказом чого є велика диспропорція в кількості жертв, абсолютну більшість серед яких становлять представники польського населення.

Ці тези в тих чи інших інтерпретаціях повторюються в більшості польських досліджень. Найчіткіше викладені і аргументовані вони в роботах одного з провідних спеціалістів Ґжеґожа Мотики.

Багато цих положень знайшли своє відображення також у працях американських (наприклад, Тимоті Снайдер) та британських (Норман Девіс) істориків. Значний вплив вони справили і на одного з головних українських спеціалістів цієї проблеми — Ігоря Ільюшина.

Проте верифікація більшості з цих положень, зіставлення їх із інформацією з українських, польських, німецьких та радянських джерел ставить під сумнів їхню остаточність.

Етнічний чи соціальний, спонтанний чи організований?

Польсько-український конфлікт, безумовно, був етнополітичним. Але не менш важливими його виявами було тривале протистояння в соціальній площині між українцями і поляками.

Ця площина конфлікту має значно глибші коріння, ніж етнополітична, і сягає часів до початку ХХ століття, коли політично оформилися національні вимоги українців. Не слід забувати, що особливої гостроти конфлікту на терені Холмщини та Волині додавало релігійне протистояння між православними українцями і католиками-поляками, яке теж було дуже давнім.

Зведення багатовимірного конфлікту виключно до етнополітичного є підставою для пошуку конкретної політичної сили, винної в його розпалюванні. Таку польські історики бачать в Організації українських націоналістів. Основою діяльності ОУН, на їхню думку, була полонофобська ідеологія.

Головним аргументом на користь цієї тези є постанова Першого конгресу Організації з 1929 року про те, що організація "змагає до повного усунення всіх окупантів з українських земель".

Різниця між тезою про повне усунення всіх окупантів (характерною для будь-якого визвольного руху) і постулатом про повне усунення представників інших національностей залишилася поза увагою істориків, що висувають цей аргумент.

Ще одним методологічним підходом, характерним для польської історіографії у висвітленні польсько-українського конфлікту, є прагнення подати його у звуженій часовій та просторовій перспективі, зосередившись лише на 1943 році на теренах Волині.

Такий підхід вириває окремі події з повного контексту, не сприяє чіткішому розумінню конфлікту в цілому та подій 1943 року на Волині зокрема. У цьому регіоні справді найбільше постраждало польське населення, тому таке фокусування є одним із ключових способів підкреслення страждань виключно однієї сторони.

Подальше представлення польсько-українського конфлікту як ініційованого українським підпіллям підштовхнуло польських дослідників до пошуку наказу, згідно з яким розпочато операцію масового знищення поляків. Пошук триває доволі давно, і періодично оголошується про його "результативне завершення". Проте щоразу аналіз документів, які мають свідчити про цей наказ, ставить під сумнів його існування.

На сьогодні головним аргументом “за” є свідчення одного з командирів УПА на Волині Юрія Стельмащука, взяті з документа, представленого як виписка з протоколу його допиту від 28 лютого 1945 року. Проте із самої архівно-кримінальної справи на Стельмащука дізнаємося: допиту в цей день не було, відповідно немає й жодного протоколу з інформацією, яку цитують історики.

Ще одним аргументом на користь існування наказу щодо знищення поляків є теза про масштабну акцію, проведену в ніч із 11 на 12 липня 1943 року, яка нібито охопила від 60 до 167 (а в деяких публікаціях іще більше) польських сіл.

Командир УПА Клим "Савур" про масштабну акцію. Але не про ту

Проте жодних документальних слідів такої масштабної операції досі не виявлено ані в польських, ані в українських, ані в німецьких чи радянських архівах. В одному з найдетальніших звітів польського підпілля про ці події мова йде про кільканадцять (тобто між 11 і 19) населених пунктів, атакованих тієї ночі.

Загалом аналіз документів не дає жодних підстав твердити, що існувало розпорядження найвищого керівництва українського підпілля щодо масової ліквідації польського населення у Західній Україні.

Але важливо не лише те, що такого "наказу" не знайдено (адже немає й розпорядження Гітлера про винищення євреїв), важливо, що виявлені на сьогодні матеріали заперечують можливість існування такого документа.

Спроба іншого погляду

Усвідомлення того факту, що висунуті в польській історіографії концепції оперті на доволі непевні факти і не здатні наблизити до розуміння причини та суті польсько-українського протистояння, підштовхнуло мене до формулювання власного бачення.

Головним джерелом дослідження стали документи структур, які були головними суб’єктами конфлікту, — польського та українського підпільних рухів. Робота меншою мірою опирається на спогади свідків цих подій, українців та поляків, тому що такі джерела, особливо створені через багато років, часто більше стосуються обставин, під час яких відбувалося пригадування подій, ніж власне обставин того, що саме пригадується.

В епоху розвинених засобів масової інформації сформульовані медіа інтерпретації формують уявлення про минуле не лише у сучасних поколінь, але й активно впливають на осіб, які безпосередньо пережили описувані в медіа події. Поступово їхні особисті переживання витісняються більш яскравими враженнями, отриманими від перечитування газет чи перегляду телебачення, які стають невід’ємною частиною споминів.

Коротко суть мого розуміння польсько-українського конфлікту представлена вже в самій назві роботи. На мою думку, слід говорити про Другу польсько-українську війну, головними учасниками якої були польське підпілля і його воєнізовані структури (зокрема Армія Крайова) та українське підпілля і Українська повстанська армія.

Друга польсько-українська війна стала останнім етапом тривалого протистояння між українцями і поляками, яке набувало різних форм (релігійного, етносоціального і врешті етнополітичного конфлікту). Ця війна, по суті, була продовженням збройної боротьби між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою, яка закінчилася в 1919 році.

Вуличні бої у Львові осені 1918-го. Реконструкція. ФОТО

Як і в час попереднього конфлікту, в 1940-і роки головним завданням воюючих сторін було встановлення власного контролю над спірними теренами сучасної Східної Польщі та Західної України.

Особливість другої війни в тому, що вона була збройним протистояння між не регулярними, а партизанськими формуваннями, активну участь у ній брало цивільне населення, яке або підтримувало одну зі сторін, або не мало жодної чітко окресленої політичної орієнтації і користувалося конфліктом як способом розв’язання власних непорозумінь.

Початком війни стали польські акції, спровоковані німецькими переселеннями на Холмщині в 1942 році. Згодом вона перекинулася на Волинь, де набула не контрольованого жодною із сторін характеру селянської жакерії.

Наступною ареною війни стала Галичина, а згодом ще й Надсяння і Лемківщина. Її завершальним акордом стала акція "Вісла" 1947 року, в рамках якої депортовано близько 150 тисяч українців, що населяли східні райони відновленої після війни Польщі.

Ключова теза мого дослідження про польсько-український конфлікт як війну не є новою. Її висловлювали у своїх роботах відомі українські історики Леонід Зашкільняк, Ярослав Дашкевич, Ярослав Грицак, німецький історик Філіпп Тер, з польських Ришард Тожецький і навіть частково Ґжеґож Мотика.

Особливістю моєї роботи може вважатися лише спроба обґрунтувати цю тезу, опираючись на нововиявлені документальні джерела.

Паралельно з виходом монографії Львівський національний університет імені Івана  Франка опублікував упорядкований мною двотомний збірник "Польсько-українські стосунки в 1942-1947 роках у документах ОУН та УПА", який містить 478 документів, більша частина з яких вперше вводиться в науковий обіг.

Цікаво, що більшість польських істориків, які відреагували на появу монографії, взагалі не згадують цей масив нових документів, який доповнює і значною мірою корелює уявлення про проблему.

Професор Львівського національного університету імені І. Франка Леонід Зашкільняк зазначив у відгуку щодо цього двотомника : "Маючи цей компендіум, ми володіємо серйозним аргументом. Адже опубліковані документи — неспростовні. Можна сказати навіть більше: у польських істориків таких документів немає".

Польська відповідь

Загалом від часу появи "Другої польсько-української війни" з’явилося чимало відгуків на неї. Першими, хто відреагував, були представники правих "кресових" середовищ польського політикуму.

Їхньою головною метою є домогтися визнання антипольських акцій УПА геноцидом, тому будь-яка інформація про взаємне польсько-українське винищення у конфлікті сприймається як святотатство.

В їхніх відгуках мова надалі йде виключно про події на Волині 1943 року - інших територій, охоплених конфліктом, вони й далі вперто не хочуть помічати. Але навіть у спокійніших відгуках польських науковців теж відсутнє бажання бачити протистояння в повному географічному та хронологічному масштабі.

У пеклі політики пам'яті. Як діють "борці з українцями" в Польщі

Спроби провести верифікацію висунутих дотепер концепцій представлені в рецензіях як намагання автора виправдати дії української сторони під час конфлікту. Хоча в книзі неодноразово наголошується: обидва учасники протистояння чинили дії, які можуть бути кваліфіковані як воєнні злочини.

Найцікавішим для мене був відгук Ґжеґожа Мотики, обговоренню концепцій якого присвячено значну частину дослідження. Своє ставлення польський історик висловив уже в заголовку рецензії — "Невдала книга". Схоже, що саме на назві публікації критичний запал автора вичерпався, тому подальше її обґрунтування виявилося не дуже переконливим.

На жаль, дослідник не використав розгорнутої рецензії для того, аби заперечити чи відкинути цілий ряд зауважень, що підважують сформульовані саме ним гіпотези. До прикладу, він проігнорував наведені в книзі аргументи щодо початку кривавого протистояння в 1942 році на Холмщині.

"Українці в цьому регіоні фактично стали жертвами багатьох нападів польського підпілля, але сталося це в основному в 1943—1944 роках, — пише Мотика в рецензії. — Найбільше таких нападів відбулося вже після початку антипольських чисток, тому очевидним є те, що вони не могли стати їхньою причиною. Перші масові убивства, здійснені польськими руками, у цьому районі були занотовані тільки в травні 1943 року".

Можливо, наведених у книзі фактів виявилося замало, тому можу додати інформацію, почерпнуту з документації Українського центрального комітету.

Згідно зі звітами цієї установи, перші вбивства українських активістів на Холмщині почалися ще в листопаді 1941 року, а протягом 1942-го зафіксовані напади польських підпільників на українські села і масові ліквідації.

У звіті грубешівського Українського допомогового комітету йдеться про те, що протягом 1941-1942 років на цих теренах (тобто не всієї Холмщини, отже - цифра неповна) було вбито 258 українців. У перші місяці 1943 року чиновники УЦК звітують про ще близько сотні вбитих активістів із Холмщини.

Цифра незіставна з тисячами загиблих через кілька місяців у 1943 році поляків Волині, проте у вкрай напруженій ситуації визріваючого конфлікту вісток і про ці вбивства було достатньо, аби запалити протистояння на Волині. Тим паче, що поки вона потрапила сюди, її було вже неодноразово перебільшено.

"Автор намагається, наприклад, піддати сумніву зізнання Юрія Стельмащука — "Рудого", — пише далі Мотика, — одного з організаторів антипольських чисток у західних повітах Волині, особливо підкреслюючи маніпуляції офіцерів радянської служби безпеки, що допитували "Рудого"".

Натомість моє дослідження містить цілком конкретну тезу: свідчень Юрія Стельмащука про існування наказу Центрального проводу ОУН про винищення поляків, на які покликаються польські історики, зокрема Мотика, не існує. Перевірити це легко, взявши до рук архівно-кримінальну справу на Юрія Стельмащука, чого, на жаль, польський історик не зробив досі, хоч неодноразово працював в архіві, де вона зберігається.

Неврахований фактор

Принциповим моментом книги є теза про події на Волині влітку 1943 року як селянську війну, своєрідну жакерію. "В’ятрович свідомий того, що гіпотеза "народного бунту" користується великою популярністю не тільки в Україні, — пише Мотика, — тому я тим більше зобов’язаний звернути увагу на її основну слабкість — для неї немає жодних доказів".

У цьому місці хотілося б лише подякувати рецензенту, який змусив більш ретельно підійти до обґрунтування даної тези і відшукати нові аргументи.

Зробити це було нелегко. Адже участь у польсько-українському протистоянні на Волині, особливо на його початковому етапі навесні 1943 року, не підконтрольних жодній політичній силі напівкримінальних, напівполітичних угруповань не досліджена ані в польській, ані в українській історіографії.

Та це й не дивно — такі групи фактично не залишали слідів діяльності. Їхні атаки на села не потребували жодної координації чи наказів, вони не зобов’язані були звітуватися вищому керівництву, тому що його не мали, не намагалися в якійсь формі (агітаційних листівок чи погроз) пояснити мотиви дій.

Вони не мали сталого членства, учасники цих угруповань могли збиратися в довільній кількості на довільний час і потім знову розходитися по домівках. Серед них були як колишні військовополонені, яким нікуди було повертатися, так, зрозуміло, й місцеві жителі. Вони могли співпрацювати з якоюсь із політичних сил, що діяли в той час на Волині, а могли і з усіма, укладаючи тимчасові союзи.

Не контрольована ніким ситуація створювала добрі можливості для швидкої наживи за рахунок іншого. І часто зовсім неважливо, хто був цим іншим — українець, поляк, єврей чи чех.

Згодом, у післявоєнний період, під час чекістських розслідувань подій 1943-1944 років чимало "подвигів" таких угруповань списувалися на політичні формації — польські та українські. Списувалися як самими чекістами, які намагалися використати їх для пропагандистської війни проти націоналізму, так і місцевим населенням, серед якого теж були учасники таких груп, котрі тепер могли зіпхнути всі можливі звинувачення в бік УПА чи АК.

УПА і АК: не треба їх ані звеличувати, ані принижувати

Але, попри таку "історіографічну невловимість" цього чинника, про нього не слід забувати, описуючи ситуацію, що вилилася у криваві вбивства. Тим паче, що принаймні деякі сліди ці формації залишили — до прикладу, у документах радянських партизанів.

Змальовуючи події в одному з волинських сіл у червні 1943 року, партизанський командир Федоров говорить про вбивства, вчинені групою, яку він ідентифікує як "сокирники":

"Українські націоналісти "сокирники" (так їх називає місцеве населення) в селі Згуща вбили 45 осіб поляків різного віку. Всім убитим відрубали голови. Живими залишилися тільки ті, що втекли до лісу […]. У селі Заморіччя [Заморочення — В. В.] 16.5. сокирники спалили будинок чотирьох ні в чому не винних селян.

Селянину Бандурі Мирону відрубали голову, посадили на кіл і виставили серед села. Тіло спалили в палаючому будинку. Звинуватили партизанів. З тією ж метою, тобто компрометації партизанів, сокирники 17.6. зарізали селянина, поклали на віз, на якому він їхав, і пустили селом".

Значно точнішу інформацію про "сокирників" та іншу невідому групу містять повідомлення партизанських командирів Федорова та Дружиніна від 20 липня:

"За даними, якими ми володіємо, відомо, що крім "бандерівців", "бульбівців" і "мельниківців" в областях Західної України існують "зеленівці" та "сокирники", які є ніби різновидом українських націоналістів, існують і діють організованими групами.

"Зеленівці" виникли ще за радянської влади із соціально чужих елементів, осіб, що не бажали служити в Червоній армії, які до війни були базою для німецького шпіонажу. До окупації німцями Західної України їхнім завданням було: знищення партійного й радянського активу, колгоспників, євреїв.

Згодом, коли німці застосували терор до населення, який значно зачепив і сім’ї "зеленівців", останні частково перейшли на службу в поліцію, частково в основні кадри націоналістів, і частина з них продовжує існувати невеликими бандитськими групами. Назву "зеленівці" взято від умов існування в лісі.

"Сокирники" виникли наприкінці 1942 року як групи незначні, існують головним чином у районі сіл Золоте і Степанча Грутська [можливо, Гута Степанська — В.В.], з куркулів. Їхня практична діяльність — грабіж і вбивства мирного населення, здебільшого поляків. Назва "сокирники" пов’язана з їхніми методами вбивства — сокирами. Цю кличку дало їм населення. Обидві групи тісно пов’язані з українськими націоналістами і ведуть боротьбу з партизанами та німцями".

Як бачимо, йдеться про ще один фактор ескалації конфлікту на Волині навесні-влітку 1943 року.

11 липня 1943 року

Польський історик Ґ. Мотика украй критично сприйняв мою тезу про те, що масштаби акції в ніч із 11 на 12 липня дуже перебільшені в історіографії. З наведеної в книзі звітності ОУН, пише він, "випливає, що у цей день жертвою українських націоналістів стало… одне польське село".

Проте в дослідженні я наводжу і польські документи, які точно називають сім населених пунктів, атакованих тої ночі. Подальше вивчення цього важливого моменту дозволило виявити додаткові українські, польські і радянські документи про ці події.

В'ятрович: "Волинська трагедія - частина польсько-української війни"

Це звіт Міністерства внутрішніх справ еміграційного уряду Польщі, який говорить про вбивства польського населення в "кільканадцяти селах Володимирського повіту 11-12 липня". Звіт із діяльності загону УПА "Січ", в якому йдеться про масове вбивство поляків у двох населених пунктах, жертвами якого стали близько трьох тисяч осіб.

Це страшні події, які призвели до великих втрат. Але мова ніде не йде про знищення кількох десятків чи понад сотні сіл.

Можливо, автор цих рядків пропустив важливі документальні джерела, які мали б показати географічний розмах операції в ніч із 11 на 12 липня, а звідси і її скоординованість на найвищому командному рівні УПА. Тоді не зрозуміло, чому Ґжеґож Мотика при нагоді не назвав джерела, на які опирається він, наводячи цифру 96 атакованих тієї ночі польських сіл.

Історик у рецензії намагається сформувати уявлення в читача про нелогічність моїх умовиводів:

"Місцями важко збагнути справжні погляди автора. На с. 92 він рішуче стверджує: "принаймні станом на серпень 1943 року не існувало жодного остаточного рішення Проводу ОУН з приводу польського питання", а вже за кілька сторінок (с. 94-95) схвально [цікаво, з чого взято це "схвально"? — В.В.] цитує слова згадуваного вже Стельмащука, з яких випливає, що той наприкінці серпня 1943 року приступив до масового винищення поляків за розпорядженням провідника волинської ОУН-Б і УПА Дмитра Клячківського — "Клима Савура" (і тим самим визнає, що якісь накази таки існували)".

Насправді вказане в книзі доволі просте і зрозуміле: не існувало рішення Центрального проводу ОУН про знищення поляків, було лише розпорядження місцевого керівництва, представленого Дмитром Клячківським.

Часом у рецензії доходить до перекручення наведених у книзі фактів, що виливається у звинувачення автора книги в тому, про що він ніколи не писав:

"Захищаючи учасників І сотні перед закидами щодо нападу на село, — пише Мотика, — Володимир В’ятрович у своєму риторичному запалі в певний момент переступає межу хорошого смаку. Він пише, наприклад, що вона була занадто мало озброєна, аби напасти на польське село.

Кожний, хто ознайомиться з перебігом нападу на Парослю, зрозуміє мою емоційну реакцію — усі мешканці цієї місцевості (понад 150 осіб, у тому числі кількамісячні діти) були спочатку без єдиного пострілу зв’язані, а потім почергово зарубані сокирами". Дивно читати такі речі, адже про брак зброї як аргумент я взагалі не пишу.

На вимогу Польщі прокуратура допитала ветерана УПА у справі Парослі. ВІДЕО

Насправді, спростовуючи версію Мотики, я показав, що вона опирається на свідчення українського повстанця Петра Василенка, який вказує, що село Паросля було знищене упівцями, але іншою сотнею і — що найголовніше — не в лютому 1943 року, а не раніше серпня.

Тож версія Мотики, котрий пов’язує першу акцію першої сотні УПА з убивствами поляків, залишається недоведеною, і збудована ним струнка символічна конструкція, завдання якої — показати, що саме антипольський фронт був головним для українського підпілля, провисає в повітрі.

Маніпуляції в академічній дискусії

Якщо говорити про рецензії загалом, то мені, як і кожному автору, приємно, що моя робота стала предметом жвавого обговорення серед колег. Хоча деякі висловлені тези важко назвати конструктивними і такими, що сприяють плідній дискусії.

До прикладу, український історик Андрій Портнов зазначає, що в Україні з’явилися виключно позитивні відгуки, після чого запитує: чи не тому, що "спеціалісти, які чудово розуміють усі недоліки текстів В’ятровича, вважають за краще промовчати, щоб "дорожче не встало""?

Для відповіді на це питання пану Андрію достатньо було спробувати опублікувати власний відгук в Україні, а не в Росії. Тим паче, що саме інтернет-ресурс, редактором якого є Портнов, надрукував без жодних для себе проблем український переклад рецензії Мотики.

Аналогічно навряд чи "дорожче встало" Ігорю Ільюшину, який виступив із критикою книги під час презентації в Києво-Могилянській академії.

Портнов про Волинську трагедію: "Український комплекс жертви з чистим сумлінням"

Загалом спроби показати, що в Україні існує якась небезпека для дослідників, які висловлюють критичне ставлення до українського націоналістичного руху, є доволі смішними.

Такого не було за попередньої влади, в чому легко переконатися, оглянувши публікації в ЗМІ та академічних виданнях за 2005-2010 роки, такого тим паче немає тепер, коли така критика, здебільшого оперта на радянську пропаганду, стала основою державної історичної політики.

"Війна чи військові злочини?" — так назвав рецензію шведський історик Пер Рудлінг. Сама назва публікації свідчить, що її автор не особливо вник у рецензовану роботу, головною тезою якої якраз є те, що конфлікт був війною, з невід’ємними для цього явища військовими злочинами, винними в яких є обидві сторони.

Рудлінг у рецензії намагався довести не науковий, а пропагандистський характер монографії. Для цього йому довелося використати цитати не лише з рецензованої роботи, але й із моїх публіцистичних статей, інтерв’ю і навіть виступ на жалобному мітингу з нагоди роковин Голодомору.

Крім того, шведський історик поставив під сумнів науковий авторитет усіх інституцій, причетних до видання книги: Центр досліджень визвольного руху, попри десятилітню роботу в Інституті українознавства Національної академії наук, названо фасадною організацією ОУН (б).

Провідний український університет Києво-Могилянська академія теж, на його переконання, не може претендувати на академічну довіру, оскільки його ректор Сергій Квіт — ультранаціоналіст, адже займається дослідженням постаті Дмитра Донцова.

Сергій Квіт про Дмитра Донцова. Унікальні ФОТО

Львівського національного університету імені І. Франка, за рекомендацією вченої ради якого опубліковано збірник документів, шведський історик чомусь не помітив, хоча, напевно, при бажанні і його легко міг представити як націоналістичну структуру.

Звинувачення у пропагандистському характері книги звучить і в рецензії польського дослідника Анджея Земби. Він, зокрема, наголошує на вибірковому використанні мною джерел для написання дослідження. Зокрема, на тому факті, що в ньому майже не використано великий масив спогадів польських свідків та учасників цих подій.

Про своє ставлення до такого роду джерел я вже написав вище. Тут лише додам, що в роботі так само незначною мірою використано великий масив спогадів, зібраних українськими краєзнавцями Ярославом Царуком, Іваном Пущуком, Іваном Ольховським, які підважують достовірність спогадів зі збірки Владислава і Єви Семашків — основи більшості польських досліджень.

Можна й далі сперечатися довкола важливості для дослідника того чи іншого джерела. Така дискусія є цікавою і плідною, на відміну від брудних натяків і звинувачень, до яких вдається пан Земба.

"Зник між іншими, — пише він, — з обласного архіву Служби безпеки Волинської області в Рівному [насправді має бути в Луцьку — В. В.] документ, віднайдений Владиславом Філяром, а також ключовий протокол допиту Юрія Стельмащука від 28 лютого 1945 року".

Тут маємо справу з відвертою маніпуляцією — ці документи нікуди не зникали. У першому випадку за архівною легендою, на яку покликається Владислав Філяр, знаходимо кримінальну справу проти п’яти поліцаїв, які звинувачувалися в акціях проти комуністичного підпілля. Жодної інформації про УПА чи польсько-український конфлікт у матеріалах цієї справи немає взагалі.

У другому випадку маємо архівно-кримінальну справу № 67424, яка починається з опису документів від 16 вересня 1945 року, з якого легко переконатися: "ключового протоколу від 28 лютого 1945 року" просто ніколи не існувало.

На жаль, маніпуляціями і певними недомовками не гребує й відомий український дослідник проблеми польсько-українського протистояння Ігор Ільюшин. Головну увагу він зосередив на тому, аби довести, що концепція польсько-української війни не є новою. Цілком погоджуюся з цим і в книзі неодноразово вказую авторів, які використовували цей термін, авторитет яких для мене є важливим аргументом в оцінці цих подій.

Ігор Ільюшин: "Волинська трагедія - пошук між "двома правдами"

На завершення рецензії Ігор Ільюшин посилює обвинувачення в упередженості словами історика, який є для мене авторитетом:

"Відомий львівський історик Ярослав Дашкевич зазначив: "Не підлягає сумніву, що український терор у 1942—1944 роках стосовно польського населення в Західній Україні заслуговує на суворий і беззастережний осуд.

Навіть якщо пробувати його виправдати — як то робить українська сторона — ідеями помсти за польські кривди, провокаціями росіян і німців, співпрацею АК з комуністичною Росією, злочинами тієї ж АК і польського в своїй основі гітлерівського кріпо, нападами польських сіл на українські, винищенням української інтелігенції на Холмщині і т. д.". Шкода, що наш молодий колега В. В’ятрович не дослухався до думки поважного вітчизняного дослідника і аж ніяк не полонофіла Я. Дашкевича".

Готовий підписатися під кожним словом, сказаним Дашкевичем, проте не варто було обривати професора на півслові, адже сказане ним далі було не менш важливим:

"Але для характеристики цих кривавих років варто врахувати висновки, до яких дійшов польський історик З. М. Ковалевський: "Якщо визвольний рух поневоленого народу чинить злочини по відношенню до панівного народу, то причиною є національне гноблення, а не воля звільнитися від нього".

Правда, у ХVII столітті висловлювалися простіше і ясніше — великий канцлер Альбрехт-Станіслав Радзивіл 1649 року: "Козаки і чернь здійснили нечувані злочини, бо нечувані були наші гріхи"".

Продовження розмови?

Попри те, що часом тон публікацій про "Другу польсько-українську війну" виходив поза межі нормальної наукової дискусії, обговорення книги було дуже корисним.

Саме зауваження колег-істориків дозволили мені звернути більше уваги на деякі моменти в дослідженні, посилити аргументацію. Врешті вони підштовхнули мене до підготовки другого, виправленого і доповненого видання монографії, що з’явилося цього року у видавництві Києво-Могилянської академії.

Презентації нової книги стануть добрим приводом для продовження обговорення проблем польсько-українського протистояння. Тому, користуючись нагодою, хочу запросити до публічної наукової дискусії істориків Андрія Портнова та Ігоря Ільюшина, які вже неодноразово виступали з критикою моєї концепції, але здебільшого за кордоном.

Майданчиком для зустрічі може стати Києво-Могилянська академія, видавництво якої опублікувало книгу. Таким чином ми разом зможемо започаткувати цікаву історичну дискусію про важливу тему і пожвавити академічне життя в Україні. Тож, колеги, сподіваюся на швидку зустріч на дебатах!

"Історична правда" вже публікувала рецензію на книгу В. В’ятровича "Друга польсько-українська війна. 1942—1947"  доцента КНУ імені Т. Шевченка Івана Патриляка та готова надати майданчик для продовження дискусії щодо книги.

Читайте також:

Інтелектуали Польщі та України просять установити День Примирення

Українці убивали поляків. На жаль, це факт, і не треба його приховувати

Польський Сейм не став засуджувати ОУН і УПА

Волинська трагедія: Янукович і пастка для історичної пам'яті

Суперечка щодо кількості жертв УПА - підключилися політики

Прометеї двох народів. Люди, які примиряли україців і поляків