Функціоналізм vs естетика. Що робити з радянським Львовом?

Суперечки точаться щодо збереження польської, австрійської чи єврейської ідентичності міста. А як поводитися з архітектурним спадком СРСР – зберегти, зруйнувати чи реконструювати?

Чергове засідання дискусійного клубу "Митуса"* було присвячене дискусії про емоційні та практичні причини збереження матеріальної спадщини радянського Львова. З доповіддями виступили Андрій Шуляр** та Галина Боднар***.

Сучасне розуміння процесу збереження культурної спадщини прийшло до нас у кілька етапів. Перший закон, що регламентував збереження спадщини, був ухвалений у Франції часів революції кінця XVIII століття. Тоді французи були готові викинути на смітник історії усе, що було до революції. Приблизно століття по тому такий закон ухвалили і у вікторіанській Британії. Для країни це був один із найдинамічніших періодів розвитку цивілізації.

Ще через сотню років у СРСР, зокрема у Львові, видають місцеві постанови, які регламентують, що таке культурна спадщина. Андрій Шуляр уточнює, що саме тоді заснували Історико-культурний заповідник у Львові, який став відповіддю на шалені темпи модернізації міста.

Зберігати вирішили спадщину минулих епох – пам’ятки австрійської і польської архітектури, зведені ще до Першої світової війни.

Львів пострадянський. Місто, про яке не хочуть знати

Радикальні зміни в архітектурному просторі Львова розпочалися у 1960-х роках. Зводили нові будинки і цілі райони. Генеральний план Львова 1970-го року, який розробляв Ярослав Новаківський, відповідав усім постулатам тодішньої модерністичної архітектури, каже науковець.

У той час на Заході підхід модернізму вже осмислили критично, знайшовши в ньому недоліки. Попри це, в СРСР він підтримувався на усіх рівнях, а втілювали його у Львові вихованці місцевої архітектурної школи.

Радянську архітектуру і культурну спадщину Шуляр розділяє на два періоди, які дуже між собою різняться. Перший – період тоталітарної архітектури. У Львові його прикладами є будівлі старого терміналу аеропорту та Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій.

Будівля 1955 року. Одна з останніх, виконана у стилі сталінського неокласицизму

Наступний період – перехід до так званого міжнародного стилю, який продукував ідеї масового виробництва. Це була відповідь на стрімке зростання населення, яке потрібно було швидко забезпечувати житлом – якісним і новим. Оскільки простір навколо осучаснювала Львівська архітектурна школа, до будівель і пам’яток попередніх епох ставилися з великою увагою.

Сьогодні стан радянської архітектури у Львові великою мірою визначається ставленням містян до радянської епохи, вважає історик Галина Боднар. Про це можна судити за результатами її дослідження, яке було проведене у формі поглибленого соціологічного інтерв’ю із нинішніми львів’янами – здебільшого, вихідцями із західноукраїнських сіл.

 

Радянська урбанізація привела до значного зростання кількості населення Львова, що чітко фіксують переписи у 1959-1989 роках, констатує дослідниця. Здебільшого до Львова переселялися сільські жителі. Урбанізації сприяв, з одного боку, промисловий розвиток міста, з іншого – невдоволення рівнем життя у селах регіону. Загалом індустріальний дискурс був чи не основним у презентації радянського Львова, і це манило до міста, підсумовує Боднар.

Сьогодні радянське стає дедалі привабливішим як альтернатива до сучасного - так само, як у радянський період вабило усе західне. При цьому дослідження Галини Боднар показало, що радянське минуле львів’яни сприймають усе-таки двояко.

Воїн-визволитель на Пагорбі Слави, 1976 р.

Найбільше сучасні люди ностальгують за дозвіллям часів СРСР, бо за "за радянської влади люди мали змогу відпочивати вдосталь", "було все – кінотеатри, театри, цирк – тоді усе працювало" і "путівки на відпочинок давали безкоштовно".

На другому місці – позитивне сприйняття житлового питання: "кожен, хто працював, стояв у черзі на житло, рано чи пізно отримав власну квартиру", зазначали у відповідях львів’яни. Обидва аргументи тісно пов’язані з архітектурною спадщиною.

"Режимные люди в СССР". Як насправді жили радянські громадяни

Серед переваг життя в СРСР називають прогнозованість, стабільність, упевненість у майбутньому. Львів’яни вважають, що радянське життя було справедливішим. Тогочасні обставини не змушували людей думати про матеріальне виживання: "тоді не треба було сильно крутитися, щоб прожити", "люди були інші і не так втягувалися в заробляння грошей".

Вадами радянської епохи вважають двоякість тогочасного життя – мовляв, думали одне, а говорили і робили інше: "Коли я йшла до школи, мама мені казала: зайвого не кажи, бо не можна", відповідає одна із опитаних.

Комунальний квест або Чому у Львові на будинках наліплені літери Z та H?

Зокрема, розчаровані у радянській владі жителі писали анонімні листи, в яких наприкінці 1970-их вказували: "вони виконують п’ятирічку за чотири роки, а живемо все гірше і гірше. Пам’ятаю, ще в школі нам говорили: доженемо і переженемо Штати. Цікаво, ми догнали чи перегнали США і на скільки відсотків? В Америці бідні шукають їжу у смітті, а у нас у смітті нема що шукати. У нас і сміття бідне".

Кінотеатр імені письменника-пропагандиста Ярослава Галана, вбитого українськими націоналістами

Дослідниця констатує: незважаючи на загалом негативне ставлення до радянського ладу, яке домінувало у відповідях опитаних, мігранти відзначають окремі позитивні моменти. Ностальгія зводиться до спогадів про культурне життя і соціальні блага.

Серед противників збереження радянської спадщини є такі, що стверджують: радянський Львів треба зруйнувати, бо він – не наш. Але вигляд сучасного радянського Львова – це здебільшого справа рук львівських архітекторів, зауважує Андрій Шуляр. Чимало проектів розробляли саме вихідці з Галичини. Наприклад, один із великих проектів – готель "Львів" – створили Микола Микула та Іван Базарник.

Готель "Львів"

Під час дискусії звучали думки, що сучасна галицька архітектура виникла тільки завдяки тому, що у львівських університетах відкривали архітектурні відділення. Хоча головним архітектором Львова був виходець із Санкт-Петербурга. Він є автором одного із генеральних планів міста, що був надзвичайно брутальним до історичного ареалу Львова, каже Шуляр. На щастя, його не вдалося повністю зреалізувати, адже він був дуже амбіційним і дорогим.

Одним із найпомітніших результатів втілення цього генплану в життя є проспект Чорновола. Він планувався великою променадою із підземним тунелем для автотранспорту та мав слугувати для проведення демонстрацій. Тут же планували звести адміністративні споруди. Однією з таких пілотних адміністративних була будівля управління статистики.

 

Є також цікавий приклад побудови підземного переходу на площі Митній. Архітектори довго не могли впоратися із міцністю технологічного перекриття переходу. Були побоювання, що перехід, зведений за проектом архітекторів, завалиться. Тож вони звернулися за допомогою до місцевого виконроба – чоловіка пенсійного віку. Він і підготував кошторис та удосконалив проект.

Ухвалювати рішення про те, чи зберігати окремі радянські будівлі та пам’ятки, учасники дискусії радять з урахуванням їхньої функціональності, естетичної вартості та енергоефективності. Аргументи на користь їх руйнування чи адаптування до сучасних потреб, на думку диспутантів, повинні бути професійними, а не емоційними.

Андрій Шуляр нагадує: ані великі підприємства, ані спальні райони не будувались на віки, й чимало з них сьогодні не мають архітектурної цінності. Багато з тогочасних містобудівних ідей сьогодні не є актуальними – наприклад, просторі радянські тротуари перестали бути просторими, щойно їх забудували кіосками. Однак, якщо мікрорайонами у разі потреби можна жертвувати, то об’єкти, які є свідченням історії, - наприклад, суперечливий монумент Слави на вулиці Стрийській, - слід зберегти, відмовившись від обговорення їхньої естетичної цінності.

Меморіал Слави на вул. Стрийській. Націоналісти погрожують його демонтувати, архітектори ладні залишити як пам'ятку часу. Фото "Експрес"

До того ж, погані зразки радянської архітектури можна вдосконалити. Так, на думку президента російської скаутської організації "Галицька Русь" Кирила Арбатова, не надто вдалою є будівля Центру творчості дітей та юнацтва на Погулянці, збудована наприкінці 80-х. Однак її вигляд і функціональність можна значно покращити, підійшовши до реконструкції розважливо та зі смаком.

Головне, щоб під час реконструкції радянські об’єкти не втратили індивідуальність. Наприклад, новий термінал Львівського аеропорту, хоч і зручний та сучасний, нічим не відрізняється від аналогічних споруд в інших містах, натомість старий – яскравий приклад тоталітарного стилю з мозаїкою в стилі соціалістичного реалізму, - є мистецькою цінністю, що дасть нащадкам уявлення про архітектурні тенденції середини ХХ століття.

Львів. Аеропорт "Пінзель". А раптом вдасться?

*Галицький дискусійний клуб «Митуса» створений у Львові 2011 року. Його мета – відродити традиції міських дискусійних клубів, у яких громадяни могли б обговорювати важливі питання сьогодення та майбутнього розвитку свого міста, краю, народу, а також їхнього місця у світовій системі координат. Чому "Митуса"? Бо так звали легендарного співця, страченого за наказом Данила Галицького через те, що Митуса відмовився служити князеві.

**Андрій Шуляр - координатор проекту організації архітектурних конкурсів у Львові у Центрі міської історії Центрально-Східної Європи, викладач кафедри архітектурного проектування Львівської політехніки

***Галина Боднар - доцент кафедри новітньої історії України, сфера наукових зацікавлень: соціальна історія, етносоціальні процеси у Львові в другій половині ХХ ст.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.