Живий Харків. Нічна екскурсія містом-господарем

Харківці: купці, митці і самогубці, воєводи, полковники, сотники та десятники, губернатори, превосходительства, світлості та інші благородія, ваньки, ракли і сявки, римарі, ковалі, коцарі, чоботарі, спудеї та професори, авіатори, фізики, які розщепили атом та винахідники, які вивели на орбіту перший штучний супутник Землі...

Суміш величі, міських легенд і правдивої ницості, мільйони облич, 130 тисяч 670 днів історії, 358 років експерименту, живий Харків!

Чепела. Саме це прізвище раптово зникло з моєї мобілки. Якийсь "глюк". Папір – то надійніше. Перший список харківців зберігає це прізвище вже 357 років.

Так, мій знайомий – то пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-пра-правнук (одинадцять разів "пра-"!) Івана Чепели, звичайного козака з останньої і неповної шостої сотні – одного з 587 перших поселенців.

14 поколінь безперервного спостереження історії одного міста! І найдивовижніше у цій історії, що після всіх повстань, революцій і воєн, які хвилями накочувалися на це місто, містом тим ходять не примари, а нащадки! Прямі нащадки перших поселенців. З мобілками і лептопами замість шабель і оселедців.

Рештки старої Харківської фортеці заховались у контурах сучасного міста: центр фортеці і сьогодні відзначає дзвінниця Успенського собору. Чотири квартали навколо нього - це і є територія "Замку" Фото Володимира Бисова, РА "Ілюзіон"

Рештки старої Харківської фортеці до тепер заховалися у сучасних вулицях. Треба тільки знати, де шукати і не сподіватися надто багато.

Усе, що збереглося від замку – його периметр: адже сучасна забудова (навіть радянська) підпорядкована плану, основа якого була закладена валами і вулицями ХVII століття! Більш того, у Харкові досі 25 вулиць і їх відрізків зорієнтовані на самісінький центр старого замку, який був відзначений дзвіницею соборної церкви Успіння Богородиці.

Отже, досить приїхати до середмістя і встати обличчям до "харківського Біг-Бену" – височезної дзвіниці Успенського собору. Пізно ввечері, коли місто засинає, варто рівно опівночі вийти на середину вулиці, у самісінький центр старого замку, увімкнути уяву і перенестися у середину ХVII століття, допоки лунає той подзвін...  

Олександрівська дзвінниця Успенського собору - Біг Бен і Ейфелева вежа старого Харкова Фото Олексія Самойленка

Середина ХVII століття було часом змін. Європа іще добре пам’ятала, як на лондонському Вайтхолі просто з вікна свого палацу вийшов на ешафот нещасний король Англії Карл І. Франція була охоплена Фрондою. Україна – Хмельниччиною.

Канцлер Речі Посполитої обох народів Єжи Оссолінський писав листи до Мазаріні, у Францію із проханнями про допомогу у боротьбі з повсталими козаками. Але Мазаріні мав досить клопоту із принцом Конде у Парижі, щоб перейматися іще проблемами Варшави. Він відповів приязно, але у вигадливому мереживі його люб’язних слів ховалося коротке "ні".

План "Б" Богдана Хмельницького. Чи проголошував він незалежність?

Кромвель писав Хмельницькому. Хмельницький – малолітньому турецькому султану Мехмету IV. Усі шукали виходу з глухого кута історії і не знаходили. На небі палали хвостаті зорі, що передвіщали лиха. На землі панували сарана, пошесті і голод.

Світ поринув у вир великих і менших подій, і був надто ними зайнятий, щоб помітити, як з охопленого негараздами і виснажливою війною Дніпровського Правобережжя на невеличкий пагорб на березі тихої річки Лопань прийшла ватага переселенців.

Був 1654 рік.

Класичний вид на Харків з Холодної гори. Листівка, початок ХХ століття

Переселенці прийшли не на порожнє місце. Поблизу злиття річок Лопань і Харків знаходилося покинуте давнє городище. Спочатку харківці жили цілком самоврядно, хоча й підпорядковувалися Чугуївському воєводі, який мешкав за 40 кілометрів далі на схід.

Через два роки у Харкові з’явився "свій". Тільки-но нові поселенці забудували городище своїми хатами, до них приїхав призначений з Москви Воїн Селіфонтов.

Селіфонтова вистачило на два роки воєводства. Між українськими поселенцями і московською адміністрацію весь час точилися конфлікти. Харківців було трохи більше тисячі, з них озброєних козаків – 587, а московських служилих людей новий воєвода привів 70.

Перевага була за козаками. І тому воєвода мусив не наказувати, а домовлятися. Це було дуже незвично для московського гостя. Тому його спілкування із харківцями – то черга непорозумінь. Врешті-решт, харківці і їх воєвода говорили на різних мовах в усіх значеннях цього вислову.

Територія харківського "Замку": ліворуч - Покровський собор, найдавніша будівля міста і останній свідок існування міських стін. Далі - Благовіщенський, Миколаївський, Успенський собори та Дмитрівська церква.

Отже, Селіфонтов прибув у 1656 році і заходився будувати острог – тобто фортецю, яка захистила б нове місто від набігів татар. Харківці не зовсім розуміли, навіщо їм потрібна така велика фортеця і усіляко уникали служби у воєводи.

Він скаржився у Москву, що "харківські черкаси" фортецю будувати не хочуть, вартувати по дорогах їздити – не їздять, денщиків своєму воєводі не призначають і взагалі тільки "безперервно п’ють і бражничають".

Врешті-решт Селіфонтов харківців умовив. Вони почали будувати фортецю восени 1656 року, але будувати за своїм "малоросійським звичаєм". Селіфонтову результат не сподобався і він іще рік перебудовує фортецю за "по-московському".

А наступного, 1658 року у Харків прибуває новий воєвода Іван Офросімов. Перше, що він робить – то намагається привести харківців до цілування хреста на вірність московському царю.

Харківці знову "учинились самовольні": жодний з того списку – харківський отаман Іван Кривошлик, сотники Тимош Лаврінов, Логин Ященко, Малей Федоренко, Семен Песецький, Костя Слусарь, десятники Мартин Михаленко, Максим Павленко, Василь Мартиненко і навіть такі прості поселенці, як наш Іван Чепела – жоден з них московського хреста цілувати не став.

Між іншим, часом здається, що більшість з тих перших поселенців не були козаками. І не тільки тому, що характерних козацьких прізвищ у списку 1655 року було обмаль (там були переважно типово селянські – Тимошенки, Гриценки, Максименки, Куриленки, Кириленки, Іваненки і інші Майдуренки). Важливо інше: мешканці Харкова з якоюсь некозацькою упертістю опиралися військовій службі.

Працювати, варити сіль, торгувати врешті-решт – це харківці хотіли. А от служити у воєводи пушкарями і ключниками – ні! Більш того, одне з перших звернень харківців до царя, підписане від імені нового харківського отамана Тимоша Лавринова – то прохання про запровадження Успенської ярмарки. Ось що насправді вабило харківців!

Палац Мазепи на Слобожанщині. На відміну від батуринського, ще цілий. ФОТО

Перші документи про історію Харкова – то дуже скупі на подробиці джерела. Але подекуди їх можна читати між рядків.

Від імені отамана Лавринова і решти харківців чолобитну про ярмарки підписали настоятелі харківських церков – соборної Успенської, приходських Благовіщенської і Троїцької (а отже Харків трохи розбудувався). І там – між рядками – проступають нові факти.

По-перше, писати по-московськи харківський отаман не вмів. По-друге, саме отаман, а не воєвода очолював і урядував міською громадою. І іще один факт, який засвідчує той документ: першого харківського отамана Івана Кривошлика на цій посаді заступив один із харківських сотників – Тиміш Лавринов.

Одне з перших фото Успенського собору. Храм козацьких часів не зберігся. На його місці у 1771-1777 роках був побудований новий. Дзвінниця була добудована у першій половині ХІХ століття. Колись міська стіна проходила просто за абсидами цього храму. Але на початку ХVIII століття фортецю розширили до сучасної площі Конституції

Тиміш Лавринов – то була людина діяльна, адже бездіяльних людей не б’ють (нема за що), а його били – сусіди-чугуївці. Суть конфлікту між мешканцями сусіднього міста і харківським отаманом збагнути неважко: чугуївці зазіхали на пасіки та хутори харківців, отаман поїхав чугуївців утихомирити – тоді ж і сталося, що сталося.

Українська Реконкіста – відвоювання у Степу давніх руських земель – весь час супроводжувалося якимись такими конфліктами між новоприбулими поселенцями. Потрібний був час, щоб встановився певний суспільний статус-кво. Адже це була Слобідчина – земля свободи. І дехто вважав, що тут він вільний робити будь-що!

Той самий Іван Кривошлик, наприклад, теж був лихої вдачі: у 1668 році колишній харківський отаман повстав проти Федора Репки, якого деякі джерела називають першим харківським полковником, і вбив його. Можливо, запальний характер і став причиною відсторонення зухвальця від влади і обранням "лагідного" Тимоша Ларинова.

Лавринова більше цікавив порядок у місті і ярмаркування, а тому він більше співпрацював із емісарами Москви. Кривошлик – більше опирався московським воєводам і тим, хто вважав за потрібне і корисне співпрацю із московським урядом.

Так чи інакше, і другому харківському воєводі Офросімову не вдалося закінчити будівництво фортеці. Це вже зробив наступний, третій за рахунком воєвода – Василий Сухотін...

Після розширення фортеці на початку ХVIII століття навколо міських стін утворилося пасмо майданів. Колись вони називалися Миколаївська, Торгова та Сергіївська. Тепер - площа Конституції, площа Рози Люксембург та Пролетарська. Така собі мішанка епох.  На цьому фото 1942 року територія Харківської фортеці подібна до острівця

Дванадцятий подзвін розігнав примари ображених воєвод та зухвалих отаманів, які, утім, заклали не найгірший фундамент для міста.

Я повернувся праворуч: далі, за сотню метрів від місця, де я стояв, височіла проїзна Чугуївська вежа. Височіла, авжеж, у минулому. Ліворуч на такій саме відстані колись стояла Московська проїзна вежа. Їх та дзвіницю з’єднувала вулиця, яка сьогодні зветься Університетською. За абсидами собору проходила східна стіна міста, а позаду, за сотню метрів за моєю спиною – західна.

Загалом веж було десять: Московська та Чугуївська, кожна – з проїзною брамою та "караульной избой", та іще кілька "глухих" – від найвищої з усіх Вестової вежі (майже 16 метрів заввишки) із дзвоном та вестовою пищаллю, до найменшої Тайницької, що, утім, приховувала таємний колодязь завглибшки 35 метрів!

Я повернув на 180 градусів і пішов від Успенського собору туди, де стояли над Лопанню вежі старого замку. Саме так називали місцеві мешканці цей терен на початку початку ХVIII століття.

У Архіві харківської Духовної консисторії колись зберігався цікавий документ – "Розпис приходів міста Харкова" 1724 року. Там – назви харківських церков, вулиці та імена людей, що їх заселяли. Так от першою згадується "Вулиця пана полковника в замку"!

В Замку! Те, що сучасні харків’яни поблажливо називають "Університетською гіркою", колись носило горде ім’я замку!

Документ той був написаний великоруським наріччям, та скрізь нього проступає справжня природа тих, хто населяли Харківський Замок та його околиці: "двір його милості пана полковника харківського Квітки", "двір його милості пана судді", "дворець пана обозного полкового", і навіть "дворець пані Филипової" – всі ті формули походять з іншої життєвої стихії, з цілком іншого соціального етикету ніж "холоп твой Ивашка Офросимов челом бъёт". І, можливо, саме ця відмінність у культурі визначила долю цього міста.

Коли у 1722 році у Білгороді був заснований колегіум, він проіснував там тільки 4 роки, допоки білгородський Єпископ Єпіфаній Тихорецький не перевів його до Харкова. Злослови кажуть, що білгородський ґрунт виявився несприятливим для дерева знань, його треба було пересадити на ліпший – туди, де знань прагнули, а не боялися!

І ось тепер я стояв неподалік місця, де колись знаходилися Лопанські ворота Харківського замку. Успенський собор все іще залишався поруч, але моя увага була прикута до справжнього релікту минулого – Покровського собору.

Покровський собор (в центрі) - надавніша споруда сучасного Харкова. Сучасні міськи легенди пов'язують його будівництво із ктиторством гетьмана Мазепи. Утім достименно відомо тільки те, що він був освячений 1689 року

Цей собор спочатку знаходився за межами першої харківської фортеці. "Замок" охоплював кілька сучасних кварталів між вулицею Квітки-Основ’яненко, площами Конституції, Рози Люксембург та Пролетарською, а також Соборного узвозу.

Згодом, у Петровські часи, Харківську фортецю значно розширили і Покровський собор та монастир опинилися у місті. Його головний храм був освячений 1689 року – за дивним збігом саме у той рік, коли неподалік Харкова, у Коломаці був проголошений гетьманом Іван Мазепа.

Покровський собор сьогодні – то єдина будівля, що збереглася у Харкові від ХVII століття, це єдина споруда, яка пам’ятає Сковороду. Харківський колегіум – зменшена копія Могилянки – розташувався поруч, у двоповерховому будинку колишніх харківських полковників Шидловських. Але він не зберігся, як багато інших будинків старого Харкова...

Уява перескочила через кілька століть: я згадав якесь старе фото. На тій світлині усміхався Ганс, або Фріц – якийсь хлоп у німецькій формі, а за його спиною могли б бути Лопанські ворота, але на їх місті вже давно їздили не коньми, і навіть не авто. Там рухалися танки. Йшла війна.

Ганс (а може Фріц) на Купецькому узвозі і не здогадується, що стоїть на місці старих Лопанських воріт Харківської фортеці. Фото 1941 року

Теперішній Соборний узвіз у ті дні знову змінив назву: за часів німецької окупації йому повернули ім’я Купецького. А перед тим він встиг побувати спуском Халтуріна, а іще раніше – Пащенківським.

Василь Іванович Пащенко-Тряпкін другу частину свого прізвища прийняв свідомо – на знак пошани до свого благодійника – московського купця, в якого починав свою кар’єру. Але згодом повернувся з Москви до рідного Харкова.

Дуже швидко майже вся нерухомість у старій частині Харкова належала підприємцю: 20 великих будинків на Університетській, Клочківській та інших центральних вулицях. Міська Дума якийсь час не мала власного приміщення, тож винаймала у цього підприємця!

На Купецькому спуску височів найбільший торгівельний центр старого Харкова – Пасаж. Тут було все і бували всі – Старий Пасаж у міському житті був чимсь більшим, ніж місцем торгівлі: тут зустрічалися, обговорювали справи, тут, врешті-решт, зав’язувалися романи... Бо Пасаж Пащенка-Тряпкіна був і найромантичнішим місцем Харкова у ХІХ столітті!

Справа в тому, що Пасаж із алеєю на Університетській гірці зв’язував ажурний міст. І коли сонце сідало за Холодну гору, все навколо здавалося позолоченим – найліпше місце для освідчення у коханні!

Пащенківський спуск, пасаж та місток - туристичні атракції дореволюційного Харкова. Листівка початку ХХ століття

Та найдивовижніша новина чекала на харківців у 1894 році. Коли Пащенко-Тряпкін помер, з’ясувалося, що весь свій маєток (Пасаж, іншу нерухомість і активи) він передав у спадок місту. Сума пожертвувань дорівнювалася розміру двох річних бюджетів міста.

Харків часів нацистської окупації. Кольорові ФОТО

І ось Пасаж згорів, і той Ганс фотографувався на тлі руїн... Поруч догорали руїни Музею імені Сковороди разом із грандіозною археологічною та етнографічною колекціями. Навпроти Успенського собору димилися залишки конструктивістського велету Будинку Червоної армії...

Залишки конструктивізму: перед Успенським собором - згарище будинку Червоної Армії, праворуч - УЗПІ

У несподівано столичному Харкові почалася епідемія конструктивізму. Наприкінці 1920-х та у 1930-ті у Харкові не тільки будували нові будинки у цьому стилі, але й перебудовували старі. І ось класицизм Присутніх місць перетворився на конструктивізм Будинку Червоної армії.

На Університетській гірці, на місці, де колись стояла Тайницька вежа, виросла сіра коробка корпусу УЗПІ (Українського заочного політeхнічного інституту). Неоренесансний будинок Міської думи перебудували на конструктивістську ратушу із масивною асиметрично розташованою вежею.

Подейкували, що й дзвіницю Успенського собору чекала подібна перебудова. Конструктивістська дзвіниця! Харків воістину був містом чергового – тепер – архітектурного експерименту.

Іще один конструктивістський новобуд з’явився там, де колись стояла Лопанська наріжна вежа – ЦУМ. Центральний універмаг здали до 15-ї річниці Революції. Йшов листопад 1932 року.

ЦУМ. 1932 рік. Малюнок з газети "Пролетар"

Не все у першій столиці УСРР перебудовували у такому стилі. Наприклад, колишнє Дворянське зібрання було перебудовано у тому ж класицизмі на будівлю Всеукраїнського Центрального Виконавчого комітету (ВУЦВК). І ось саме перед ним 7 листопада 1932 року почалася бучна демонстрація.

Харківський "Пролетар" вийшов із передовицею: "Святкування XV річниці Жовтня. Переможний марш мільйонів будівничих соціалізму. Новими досягненнями, новими індустріальними гігантами зустріла Країна Рад велику річницю. Нерушимою стіною згуртувалася багатомільйонна армія трудящих СРСР навколо ленінської партії і свого вождя товариша Сталіна".

Дивіться скани харківських газет 1930-их у рубриці "Артефакти". ФОТО

Одна моя знайома була на тій демонстрації в 1932 році! Вона – а звали її Євгенія Марківна Багалій – якось почала розповідати: "На трибуні стояли Затонський, Петровський, Косіор – але це ті, кого я знала..."

Справа у тому, для неї то були не тільки і не стільки керівники Української республіки, то були батьки її шкільних подруг, однокласниць. Вона знала їх особисто і досить близько. І ось вона розповідала про те, як вони із однокласниками цілком щиро веселилися у той день...

І якось так дивно було, згадуючи її розповідь, усвідомлювати, що символом року, коли почався Голодомор – найжорстокіший з соціальних експериментів радянської влади – став конструктивістський будинок нового Центрального універмагу!

Тоді, у 1930-ті Харків відзначився гучними публічними процесами, не менш гучними самогубствами Хвильового та Скрипника, масовими репресіями, вир яких захопив і знищив долі Курбаса, цілої плеяди розстріляного відродження, врешті-решт партійних діячів, того ж Косіора...

Скрипник про Донбас і решту України. Текст 1920 року

Але всі ці події в меншому ступеню стосувалися ділянки, якій я влаштував цей нічний обхід. Харків публічних процесів і масових репресій – то інші, молодші райони, що виросли потім, на північ від Старого міста...

Після війни смаки дуже змінилися. ЦУМ (на задньому плані) був відбудований у стилі сталінського репресансу

Я чимчикував уздовж колишньої південної стіни старої харківської фортеці. Проминув Центральний Універмаг (вже перебудований у стилі післявоєнного сталінського "репресансу") і іще один у такому ж стилі житловий будинок. Саме між ними стояла колись проїзна Чугуївська вежа.

На розі із теперішньою вулицею Квітки-Основ’яненка я призупинився перед велетом "Палацу Праці" - саме так від "столичних часів" називається колишній прибутковий будинок страхового товариства "Росія".

"Палац Праці". Фото Володимира Бисова

Тут раніше височіла Харківська (в сенсі найближча до річки Харків) наріжна вежа, а стіна старого замку повертала під прямим кутом ліворуч.

Я виходив з найстаршої частини міста. І переді мною стояли свідчення двох інших епох: "золотого віку" харківської архітектури – передреволюційного двадцятиріччя і "будинок зі шпилем" - єдина післявоєнна споруда, яку встигли добудувати у відповідності із планами чергового архітектурного експерименту. Увесь Харків після війни мали перебудувати у стилі "сталінського ампіру".

Будують "будинок зі шпилем" на розі Вірменського провулку та площі Конституції. Фото середини 1950-х років

Колись я бачив той проект: голки шпильової архітектури, замкнений простір кварталів-колодязів, елементи класичної ордерної системи, облицювання керамікою, а іще народні орнаменти ліпного декору – архітектурний відголосок ідеологічної хвилі, збуреної бучним святкуванням "воз’єднання" України з Росією. Конструктивізм вийшов із моди.

Конструктивістські ЦУМ і будинок Міськвиконкому перебудували вже у цьому стилі. На щастя, проект так і не реалізували повністю.

Перебудовують будинок Міськвиконкому. Фото середини 1950-х років

...хоча у 1931-32 роках його вже раз перебудовували у стилі конструктивізму. Фото 1941 року

Натомість збудований він був архітектором Болеславом Міхаловським у стилі неоренесансу іще у 1885 році. Увесь цей декор у 1930-ті просто збили, а мури увійшли до об'єму перебудованого будинку. Фото початку ХХ століття

1910-ті - "Золотий час" Харкова. Перші автобуси зупинялися перед Міською думою і були, як у Лондоні - двоповерховими

Свідчення "золотого віку" харківської архітектури теж можна побачити тут, поруч. Будинок страхового товариства "Росія" я вже згадував. Це – тільки один із прикладів.

Після того, як у 1869 році у Харків прийшла залізниця, місто зажило новим життям промислового та економічного центру Півдня Російської імперії.

Катастрофа імператорського поїзда під Харковом - початок кінця імперії. ФОТО

Харків конкурував із Варшавою, Києвом та Одесою за звання третього міста Імперії (перші два, звичайно, займали Москва та Петербург). За два десятиліття у місті з’явилося багато банків і компаній, які починають забудовувати Харків будинками цілком нової архітектурної якості.

Про один з таких будинків ходять легенди. Він стоїть навпроти "Палацу праці", а міг би стояти у Петербурзі, чи Нью-Йорці. Бо одного з його авторів - Ніколая Васильєва -  харків’яни підвищили до звання головного архітектора Нью-Йорка. Другого - Олександра Ржепішевського - міські легенди перетворили на романтичного самогубцю, що скоротив собі віку через нещасне кохання.

Реалії менш годяться для серіалів: Васильєв ніколи не був головним архітектором Нью-Йорка, хоч і жив там на схилі років, а Ржепішевський помер від серцевого нападу у Москві, піднімаючись сходами з важкою в’язанкою дров. Але дім, який вони побудували у Харкові – привертає постійну увагу, пробуджуючи до життя як вигадані легенди, так і цілком правдиві історії.

Так от, на перших поверхах цього модерністського будинку розташовувався Міський купецький банк, а вищі поверхи належали готелю "Асторія". Утім, в 1930-ті тут знаходився єдиний у Харкові магазин, де можна було купити автомобіль.

Будинок готелю "Асторія" збудували у харківські "золоті роки" Ніколай Васильєв та Александр Ржепішевський. Фото 1913 року

Історію із цим будинком переповіла мені усе та ж сама Євгенія Багалій – справжнє джерело таких міський історій... Отже, академік Вальтер повертався з риболовлі...

Хто такий академік Вальтер? Він був одyним із колег знаменитого Дау – за тим дружнім прізвиськом ховався Лев Ландау, який у ті ж роки працював в Українському фізико-технічному інституті. Вони були членами тієї команди, яка вперше в світі розщепила атом літію.

Так от, академік Вальтер повертався з передмістя, з риболовлі. І його голова була зайнята не так рибою, чи фізикою, як думками про те, як витратити Сталінську премію. І ось він опинився перед дверима колишнього Купецького банку. Там, за ними сяяв полірованим нікелем новісенький ЗіС. Він мав вигляд розумного вкладення грошей.

"А що, хороша машина?" - краще б академік не питав цього. Бо у відповідь у магазині просто покликали міліцію! Адже академік у ватнику з вудочкою та наплічником не мав платоспроможного вигляду. Радше навпаки – забулдиги, або сявки, якщо говорити по-харківські. Хто ж знав, що цей сявка, цей ракло – академік?! Щоправда, у якості останнього штриха варто зазначити, що академік Вальтер не отримав, а тільки мріяв отримати Сталінську премію!

У досягнень УФТІ було серйозне підґрунтя – Університет, він створював середовище. Будинок харківського університету був для потреб навчального закладу пристосований. Він почав роботу у 1805 році у бароковому палаці, який був побудований для Генерал-губернатора іще за часів Катерини ІІ. Між іншим, сама імператриця була тут раз – під час своєї мандрівки до Криму.

Історія того, як царський палац перетворився на університет – то поєднання хлестаковщини одного із самоорганізацією і ентузіазмом багатьох. Про що йдеться? Місцевий дворянин Василь Каразін, який знав про плани імператора Олександра І заснувати на Півдні Імперії вищу школу, запалив цією ідеєю як місцеву шляхту, так і купецтво. І тому Харківський університет, здається, став єдиним в Російській імперії, де місцева громада виступила діяльним співзасновником інституції.

Дехто пояснював унікальність явища величезним впливом Григорія Сковороди, навколо якого і сформувалося ядро майбутніх "батьків" університету.

Харківський Університет спочатку був губернаторським палацом і спальнею для Катерини ІІ (щоправда на одну ніч). Фото початку ХХ століття

Так чи інакше, університет розбудувався у самому центрі старого міста – саме там, де колись стояли хати перших харківських поселенців, і через сто років, на початку ХХ століття він займав уже більшу частину колишнього Замку.

До речі, Харків’яни із задоволенням нагадають заїжджому німцю, що Ґьоте допомагав підбирати для Харківського університету перших професорів. Полякам буде цікаво дізнатися, що тут бував Адам Міцкевич, брат якого Олександр був у Харківському університеті професором права.

Врешті-решт, саме тут вчився майбутній нобелівський лауреат Ілля Мечніков. І саме тут отримав професорський титул Іван Франко.

Університет мав бути серйозно перебудований вже незабаром після відкриття. Архітектор Євген Васильєв приїхав із Петербурга до Харкова із грандіозним проектом нового університетського навчального комплексу. Утім, в історію цього міста він увійшов іншим амбітним проектом.

Я повернувся туди, звідки почав свою подорож. Глупої ночі переді мною височів харківський Біг-Бен – дзвіниця Успенського собору. Порівняння із найвідомішою лондонською дзвіницею не таке вже і штучне. По-перше, це одна епоха – харківська тільки на 15 років старша і тільки на 6 метрів нижча, за лондонську сестрицю.

Власне, висота дзвіниці народила іще одну міську легенду. Мовляв, у Російській імперії навіть у ХІХ столітті не можна було будувати нічого, вище за Івана Великого – головну дзвіницю Московського Кремля.

Тож коли архітектор усвідомив, що його творіння буде вище на 8 метрів, а менші розміри негативно вплинуть на пропорції вежі – він пішов на хитрість: замість того, щоб дати розміри від фундаментів до купола, він подав на кресленнях розміри за ярусами. Йшлося про те, що у столиці ніхто перераховувати розміри – авось – не буде!

 Харків'яни і їхнє місто на знімках XIX-го сторіччя. ФОТО

Легенда народилася з реальної історії. Коли харківський архітектор Євген Васильєв подав проект на затвердження губернатору – той не наважився його затвердити без консультацій із петербурзькими архітекторами. Будівництво колосу почалося тільки після доброзичливої рецензії російського зодчого Василя Стасова.

І ось – минає вже 168-й рік відтоді, коли з піднебесся вперше пролунав благовіст дзвонів Успенського собору. Та одного разу дзвіниця заговорила людським голосом: "Алло, алло! Говорить Харків! Всім! Всім! Всім!" Саме так 16 листопада 1924 року почалася епоха радіо в Україні.

Перші програми вийшли в ефір з Олександрівської дзвінниці Успенського собору. Так Харківський Біг-Бен перетворився на Ейфелеву вежу!  

Харківська історія часом здатна збити з пантелику – стільки тут всього намішано: постійна боротьба культур, кількаразова зміна цивілізаційної місії, боротьба столичних амбіцій із провінційною затхлістю, сумісність несумісного – цей пазл на перший погляд не можна скласти!

Але часом достатньо однієї нічної прогулянки навколо стін Старого Замку, щоб розсипане драже осіб, подій, будівель, назв та вчинків почало складатися у цілісну картину.

Харків сучасний. Добкін і Кернес записують виборчий ролик. ВІДЕО

З тих кольорових камінчиків відкривається історія того, як покоління за поколінням продовжують справу перших поселенців, які заклали у фундамент міста свою підприємливість і волелюбство. У це легко повірити, коли на світанку нового дня б’ють дзвони Успенського собору.

Матеріал вперше опубліковано у спеціальному випуску часопису "Пам'ятки України" (№5, 2012 рік), який присвячений історії міст-господарів ЄВРО 2012. 

Редакції "Пам'яток України" та "Історичної правди" дякують харківським фотографам Володимиру Бисову, Володимиру Оглобліну, Олексію Самойленку, а також Анні Михайловій за надану допомогу та чудові фото. Також використані фото з альбому "Прогулянки Харковом" "Ірис", 2004 та проекту "Харків 1941-1943" Віктора Зільберберга.