Українська ідентичність у радянському футболі. Лекція Манфреда Целлера

"Так, я москаль, але я львівський москаль, і ми ідемо бити московських москалів". Масова культура футболу об’єднала етнічних росіян, євреїв та українців. Суперництво з Москвою грало велику роль і в інших районах Української РСР.

"Як після смерті Сталіна населення радянського союзу створювало нові єдності?" - таке запитання ставить молодий німецький історик Манфред Целлер. Фонд Бьолля запросив Целлера в рамках циклу лекцій з історії України.

У своїй докторській роботі він приділив увагу футболу у 1950-1980-ті роки. Використовуючи інформацію з російських і українських архівів, з листів скарг та відгуків вболівальників різних країн, аспірант університету ім. Гельмута Шмідта спробував поглянути на ідентичність і самовідчуття українців через призму футболу.

Пропонуємо вашій увазі конспект його виступу "Радянський футбол – українська ідентичність?" перед українськими слухачами в посольстві Німеччини.

----------------------

Після смерті Сталіна радянський народ намагався ідентифікувати себе через нові форми, зокрема через вболівальницькі об’єднання.

Футбольні фан-клуби існували для того, щоб люди могли вільно висловлювати свої емоції. Люди почали об’єднуватися в різні вболівальницькі групи, щоб ідентифікувати себе з певними командами.

Манфред Целлер. Фото: Євген Савватєєв

Ідентифікація себе як вболівальників часто відбувалася через професійні групи - наприклад, колишні військові ідентифікували себе з московським "Динамо". Був і національний фактор, наприклад, вболівальники "Динамо" (Тбілісі) об’єднувалися за національною ознакою. 

У чемпіонаті СРСР з 1930-х років домінували московські команди. І саме Москва була першим центром вболівання, але потім цими центрами стали й інші столиці радянських республік.

Як київське "Динамо" зруйнувало московську монополію. Текст 1962 року

Основним чинником виникнення вболівальницького руху стало телебачення. У 1960-х роках з’явилися перші телетрансляції, саме тоді український футбол досягнув своїх перших успіхів.

У цей час з’являлися перші об’єднання любителів футболу. Вони писали в органи влади листи і скарги - зокрема, вимагали побільше телетрансляцій. В одному листі вболівальник нарікав, що транслювали лише 2-й тайм цікавої гри.

Квитки на матчі розподілялися між привілейованими групами. Рядовий вболівальник пан Мірошниченко з Ірпеня 14 липня 1966-го року хотів потрапити на фінал кубку СРСР між київським і тбіліським "Динамо".

Вболівальники "Динамо" у 1960-х. Фото: focus.ua

Він побачив, що перед касиром багато квитків, але купити їх не дозволили. Касир сказав вболівальнику іти до адміністратора. Адміністратор спитав "На якій підставі Ви хочете купляти квиток?", - "А яка підстава Вам потрібна?", - "Відрядження", - відповів адміністратор. Мірошниченко вирішив, що краще піти, щоб не отримати 15 діб.

Пан Мірошниченко помилково подумав, що будь-хто може купити квиток. Але він не був ані героєм СРСР, ані інвалідом, ані у відрядженні, словом, не належав до жодних привілейованих груп.

14 липня 1966 року він залишився вдома, а "Динамо" (Київ) виграло у тбіліського з рахунком 4:0 на очах напівпорожніх трибун (на 100-тисячному "Республіканському" було 55 тисяч людей).

Давайте поглянемо, хто вболівав за українські команди. Наприкінці 1966-го року "Динамо" (Київ) вдруге виграло чемпіонат СРСР. У фіналі кубку "Динамо" виграло у "Торпедо" (Москва).

1966: "Динамо" виграє Кубок Радянського Союзу. ВІДЕО

Вболівальник Нікіта Насиленко сидів у своїй ленінградській квартирі, дивився футбол і вболівав за киян. Потім він написав у своєму листі: "Ми вболівали разом з тисячами ваших вболівальників на московському стадіоні".

Вболівальниця Хелла Редстьоп жила в Естонії, в місті Тарту і в цей день теж вболівала за київське "Динамо". Футбол став транснаціональною подією. В різних республіках СРСР люди вболівали за команди з інших республік.

Місцевий патріотизм тоді, як і зараз був каталізатором для фанів. Існувала ідентифікація вболівальників "Динамо" (Київ) на кількох рівнях: як Києва, так і всередині всієї Української УРСР. Після телетрансляцій надходили листи з усіх регіонів України.

Один із вболівальників із Севастополя напередодні фіналу 1966-го року між "Динамо" і "Торпедо" писав: "Пам’ятайте про Севастополь і ви переможете". Було багато листів від вболівальників інших національностей. З півночі СРСР писали таке: "Крига Арктики тане від ваших перемог".

Вболівальники інших національностей ідентифікували себе з київським "Динамо", тому що були налаштовані проти Москви. Особливо багато таких вболівальників було з Кавказу.    

В Україні в 1960-х роках футбольних конфліктів і суперечок було менше, ніж сьогодні. Важливішими за ці суперечки був успіх української команди в чемпіонаті СРСР.

Фани львівських "Карпат" і дніпропетровського "Дніпра" дружили [як і в наші дні – ІП] і в цілому українські вболівальники любили ці дві команди. На відміну від "Чорноморця", якому закидали дружні стосунки з московськими командами.

 Вболівальники луганської "Зoрі" на виїзді у Новочеркаськ. 1972 рік. Фото: polemika.com.ua

Історик Вільям Ріш пише про події 1970-х років: група молодих російськомовних вболівальників, озброївшись ланцюгами, готується до матчу між львівськими "Карпатами" і московським "Локомотивом".

Один з хуліганів каже російською мовою: "Ми будемо бити москалів". Йому відповідають: "Так ти ж і є москаль". На що хтось із натовпу сказав: "Так, я москаль, але я львівський москаль, і ми ідемо бити московських москалів".

Ріш робить висновок, що масова культура футболу об’єднала етнічних росіян, євреїв, україномовних і російськомовних українців. Вони чинили опір імперській Москві. Суперництво з Москвою грало велику роль і в інших районах України.

Український патріотизм не протиставлявся радянським цінностям. У згаданій цитаті вболівальника з Севастополя робиться відсилка до військових часів - і українська та радянська ідентичності там не протиставлялися.

В ті часи навіть для фанатів було нетиповим казати щось, що йшло врозріз із офіційною точкою зору. Якщо каміння летіло у суддю єврейської національності, це питання не мусувалося, на цьому увагу не акцентували. Націоналістичну проблему не виносили на передній план.

"Раніше у "Шахтарі" грали росіяни, грузини... А коли команда наполовину складається із бразильців – це вже не "Шахтар", це бразильська команда". У цій цитаті з фільму "Інший Челсі" вболівальник хвалить "Шахтар" в дусі радянської дружби народів і це нагадує історію зі Львова, де склад банди юнаків також ставить питання про дружбу народів.

Також це нагадує листи вболівальників "Динамо" (Київ), де вони підкреслювали, що "Динамо" - це команда багатьох національностей. Такі акценти були характерними для футбольної культури в постсталінські часи.

"Інший Челсі" - донецькі реалії німецькими очима

За кілька місяців до фіналу кубку 1966-го року у ряді кавказьких республік вболівальники сперечалися, чи є вірменами київські динамівці Валерій Поркуян і Володимир Мунтян. Дехто казав, що обидва молдавани. Українська федерація футболу відповідала, що Поркуян – росіянин, а Мунтян – українець.

Є відомий жарт вірменського радіо: "Що потрібно єреванському "Арарату", щоб виграти першість СРСР? Відповідь: Мунтян, Поркуян і ще дев’ять киян". Ці листи свідчать про появу транснаціоналізму, який був характерним для "Динамо" (Київ).

Як дивилася на культуру вболівання політична верхівка СРСР? У 1950-1980-ті роки протоколи суддів і міліцейські звіти свідчать про те, що культура вболівання на стадіонах стала викликом для влади.

Дитячий гумористичний кіножурнал "Єралаш" про фанатів. 1981 рік

Офіційна лінія радянської преси була такою: радянський глядач – найоб’єктивніший глядач. Відомим було гасло "Сьогодні глядач – завтра фізкультурник".

Після смерті Сталіна на стадіонах відбувалися різні ексцеси: Тбілісі - 1954-й рік, Єреван - 1955-й, у Москві в 1956-му і 1960-му роках. Іще багато таких подій, під час яких, наприклад, били суддів. Так 4 вересня 1956 року в Києві після матчу "Динамо" з московським "Торпедо" частина публіки вибігла на поле і побила суддю.

Політичне життя у Києві 1950-х. Лекція Сергія Єкельчика

В 1960-х роках подібні події тривали. Іноді причиною ставав алкоголь. Наприклад, коли "Металург" (Керч) грав проти "Шахтаря", суддя поскаржився, що поряд зі стадіоном вільно продається пиво і кріплене вино. У перерві йому погрожував п’яний міліціонер, який говорив, що після закінчення гри суддя може не потрапити додому.

У 1980-х роках по всьому СРСР виникає фанатський рух. В інструкції для міліціонерів 1981-го року йдеться про "незрозумілі" і "нікому непотрібні" шарфи, про алкогольні ексцеси і бійки. У Києві це стосувалося футбольної команди "Динамо" та хокейної команди "Сокіл". Якщо фанатів затримували, то звинувачували у хуліганстві та обіцяли повідомити на місце роботи або навчання.

Уривок із знятого у 1983-84 рр. блокбастеру "Гостя з майбутнього". На стіні в кадрі видно червоний спартаківський логотип у ромбі, до якого хтось із опонентів чорним домалював образливе прізвисько "М'ясо" (у 1920-их команда називалася "Пищевик")

Спортивне меценатство – не пострадянський винахід. Протягом існування СРСР високі партійні функціонери використовували футбол для власних цілей. Відомо, що керівник Комсомолу Олександр Косарєв був вболівальником московського "Спартака".

Секретар ЦК Компартії України Лазар Каганович у 1946-му році перешкодив тому, щоб "Динамо" вилетіло з вищої ліги. Василь Сталін у 1947-му році теж зберіг у вищій лізі команду ВПС.

Репресований "Спартак". Як Берія допомагав московському "Динамо"

Перший секретар ЦК Компартії України Щербицький відчував відповідальність за перемоги "Динамо". Команда брала участь і в європейських турнірах, це ніби підтверджувало, що СРСР домінував і в міжнародному спорті.

 Фани московського "Локомотива" на виїзді в Києві. 1988 рік. Фото: l-oko.ru

У 1984-му році Щербицький доручив своїм двом співробітникам виявити, чому "Динамо" почало програвати. Після розмов с персоналом і лікарями вони виявили, що у поразках винен Лобановський, якому закидали, що він все вирішував на власний розсуд.

Дивіться також: "Пам'яті Лобановського. "Динамо" виграє Кубок у 1987 році". ВІДЕО

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.