Омелян Ковч і Еміль Клугман у час людинонелюбства

А може, десь там у німців ще є той документ, коли вони ставлять вимогу Омеляну Ковчу і його родині: не буде священник допомагати євреям – німці йому подарують життя? Невже ті педантичні німці вибірково архівували свої документи? І лише про українського Дем’янюка і не про українського Ковча?

Мій вірний товариш по духу і впертості довго вчитується в пожовклі архівні документи, а тоді дивиться так, наче я приміряю скафандр космонавта: "Про що ти говориш?! І до кого? Про які загальнолюдські цінності? Про який суд Божий? І коли? Тепер час Печерського, а не Божого, суду, а ти про якісь моральні ефемерії та історичні паралелі. Кому? До кого говориш, людино?"

"До людей, – відповідаю". "Ага, до тих, що рахують гроші, а не свої дні". – цитує персонажа із моєї книжки "Армагеддон уже відбувся". Не полемізую, бо мій товариш мене розуміє. Тому далі кожен береться за своє: він – до своєї роботи, я – до своєї.

А в мене, як і в кожного письменника, робота монотонна:  завжди, а токмо у пік людиноненависництва,  нагадувати людям про всякі часи. Бо немає жодного часу – ні доброго, ні злого, – який оминув би людину на її довгому чи короткому віку. Жодного! І ніхто від часів – ні тих, ні інших –  не застрахований.

В Онасіса чи Джобса не було нестачі грошей. Але гроші не подовжили їхні дні.

Є подовження кожного людського імені – добрими справами або доброю пам’яттю. А є подовження пам’яттю лихою. І все воно – безконечне у часі.

Я завжди плутаю, нашої чи до нашої ери відбулося Геростратове варварство. Та це не має значення: геростратове зло-діяння – безсмертне, та ще й іменне, називне.

Ви теж так думаєте, як я? І вас, як мене, подеколи гостро мучить питання, чи багато сучасних людей мислить, як мислив маршал Антонеску влітку 1941 року: "Стріляйте! Мені байдуже, чи увійдемо ми в історію, як варвари, чи ні"?

1946: страта маршала Антонеску (ВІДЕО)

Кажете, тепер не війна? Ще яка війна, панове!.. Світова війна за людину не закінчується ніколи.

ВІЙНА: Омелян Ковч та інші

Трапилося  так, що майже одночасно я прочитала багато більше, ніж до цього, про німця – комерсанта Шиндлера, румуна – адвоката  Поповича і українця – священика Ковча.

І трапилося чомусь так, що на очі впали якісь недобрі чтива: їхні автори ставили під сумнів безкорисність вчинку Шиндлера і Поповича під час  порятунку євреїв. Вигода, гроші, нажива… І взагалі… Бракує хіба що модного нині слова "піар". Отак ось. На кістках.

Ви знаєте про 1400-іменний "список Шиндлера" і не знаєте, хто  такий Траян Попович? А йому зведений пам’ятник у Тель-Авіві, і він, як і доктор Шиндлер, визнаний Праведником Світу. Траян Попович – тодішній мер Чернівців (!) – у жовтні 1941 року відмовився виконати наказ про депортацію чернівецьких євреїв у табори Трансністрії.

Хто такі Праведники світу і скільки їх в Україні

Ціною гнучкого розуму, адвокатського вміння і бозна як ще мер Попович "зламав" волю губернатора Буковини Калотеску і врятував 20 тисяч чернівецьких євреїв від депортації з Чернівців, діючи всупереч наказу маршала Антонеску (королівська Румунія до літа 1944 року була союзницею гітлерівської Німеччини М.М.).

Ні, Траян Попович не вдався до заколоту, коли наступила вирішальна мить прийняття колективного рішення крайової влади про початок репресій – Попович вдався до Питання Відповідальності:

"Я втратив контроль над собою, став агресивним — спосіб поведінки, не надто звичайний у стосунках між губернатором і мером. Адже губернатор, окрім усього, був прямим повноважним представником маршала.

Я вказав на відповідальність перед історією, яку губернатор несе персонально за те, що коїться, казав про шкоду для нашої репутації на міжнародній арені, про проблеми, з якими зіштовхнеться Румунія на мирних конференціях, коли ми постанемо перед очима цивілізованого світу.

Я не шкодував аргументів, аби обґрунтувати ненормальність майбутнього кроку. Говорив про культуру і людяність, традиційну румунську доброту, говорив про варварство, жорстокість, злочини й ганьбу. Закликав до пам’яті наших предків, які зневажали жорстокість і расизм.

Я казав: про те, що відбувається, писатимуть не євреї, історія не належить їм, — про це писатимуть історики всього світу".

(Із книги Траяна Поповича "Сповідь", переклад С.Воронцова).

Із 50 тисяч євреїв у місті тоді залишили 20 тисяч. У сусідніх містечках – Сучаві, Радауцах, Кимполунгу –  депортації уникло тільки 179 осіб.

…Чудово розумію, що в такій масштабній історії порятунку величезної кількості людей від смерті, як у Шиндлера і Поповича, були і гроші, і золото, і хитрість, і особиста небезпека від протистояння із владою, і ризикований непослух їй. Не забудьмо – у воєнний час.  

Але той, хто вимірює дії таких людей тільки матеріальними речами, сам ніколи не стане благородним, милосердним до беззахисного, не залежно з якої причини життя ще вчора безпечної людини опинилося під прицілом смерті. Не про це зараз мова. Мова про дуже конкретне Добро і Зло, а не про Користь і Наживу.

 Омелян Ковч - священник УГКЦ

Бо, скажіть мені, яку користь мав український священослужитель, народжений у Космачі теперішньої Івано-Франківської області – греко-католицький отець Омелян Ковч, – будучи в’язнем Майданеку?

Колишній парох Перемишлян у грудні 1942 року потрапив до рук гестапо через те, що на території своєї парафії у час страшної ловитви – полювання одних людей на людей інших – вихрещував євреїв, намагаючись таким способом рятувати їх від смерті. За що був ув'язнений спочатку у Львові в тюрмі на Лонцького, а далі – Майданек.

Отець Ковч міг, звичайно, вижити – за нього заступалися церковні ієрархи, у тому числі Андрей Шептицький. Але…

Омелян Ковч - священник концтабору Майданек

Але оте – в усі часи благословенне чи в усі часи оте прокляте і незбагненне – "Якщо я не буду тут, то хто допоможе їм перейти ці страждання?", спалило кістки о.Ковча у печах концтабору Майданек.  

1999 року Єврейська рада України присвоїла о. Омеляну Ковчу звання "Праведник України".  2001 року Папа Іван Павло ІІ проголосив його блаженним. І тепер чимало небайдужих в Україні добиваються  для блаженного отця Омеляна Ковча визнання Праведником світу.

…Коли цього року я надіслала до Єрусалима матеріали про Омеляна Ковча, що має у своєму розпорядженні всеукраїнський громадський комітет, який опікується цією справою – документальний фільм, знятий поляками, відеосвідчення черниці Марії (єврейської дівчини, що стала християнкою), і т.д., – за якийсь час отримала докладну інформацію.

Мої друзі після детального вивчення матеріалів і консультацій у Яд-Вашем підтверджують словами її співробітниці п. Гусарової: так, про добрі діла Ковча в цій інституції знають. Негативного рішення у цій справі нема. Отже, може бути рішення позитивне. Але до надісланих документів бракує... дуже багатьох документів.

І ми з небайдужими у справі Омеляна Ковча людьми знову б’ємо в усі дзвони і сіпаємо за всі нитки кого можемо: розсипану світами родину (порахуйте, скільки років минуло з того часу!), щоб відшукала  (а раптом!) листи о. Ковча з ув’язнення; сіпаємо не заплилих від власної величі українських істориків іще раз спробувати здути пилюку з архівних матеріалів: а раптом у Львові чи Ватикані десь зберігається клопотання Андрея Шептицького до німців про помилування отця?

Ікона блаженого Омеляна

А може, десь там у німців ще є той документ, коли вони ставлять вимогу священику і його родині: не буде панотець допомагати євреям – німці йому подарують життя? Невже ті педантичні німці вибірково архівували свої документи? І лише про українського Дем’янюка і не про українського Ковча?

Я не знаю, чим я ще можу зарадити у цій справі. Вона не стосується мене особисто. Але я знаю, що людська велич, як і людське падіння, не мають терміну давності. Все має бути названо по імені. І якщо є найменший шанс добро назвати добром, а зло – його іменем, це треба робити. Задля справедливості. І не задля нічого іншого.

ВІЙНА: Еміль Клугман та інші

"Через 66 років я дізналася про свого односельця Еміля Клугмана, який загинув у моїх Розтоках 1944 року. І тепер його ім'я буде вписане у безконечно страшних і печальних персоніфікованих книгах пам'яті єрусалимського меморіалу Яд-Вашем.

Бо що я можу зробити більше для тих, хто загинув, ніж згадати їх поіменно? Ми всі можемо робити цю роботу. Хто як уміє. Для тих, кого вже нема. і задля тих, хто ще не народився" – це самоцитата. З "Української правди" за 21 червня 2011 року, з матеріалу "Мир. Війна. І люди"

…А 5 вересня ц.р. моїй тітці в село Розтоки на Буковині прийшов лист із Єрусалима, за номером 212246. Наводжу його мовою оригіналу:

"Шалом! Благодарим Вас за личное участие в Международной акции "У каждого человека есть Имя", посвященной памяти жертв Катастрофы (Холокоста) еврейского народа. Нами получен: лист свидетельских показаний на имя Эмиля Клугмана, 1 копия документа (воспоминания).

Сведения о погибшем будут увековечены в Зале Имен мемориального комплекса Яд-Вашем и опубликованы в компьютерной базе данных в течение года. Каждый Лист – это символический памятник погибшим.

С искренним уважением, Катя Лихт, отдел приема и регистрации Листов свидетельских показаний Зала Имен". 

…Цю історію загибелі Клугмана у дуже промовистих деталях, які я залишаю поза цим текстом, розказував мій дід наприкінці 80-их, озираючись на двері: щоб не почула моя бабуся Гафія, 1911 року народження (сама вона була жінкою відважною і мудрою, але всіляко оберігала - особливо внуків - від "зайвих" на радянський час знань).

"1939-1945: Неписана Історія". Як ваша родина пережила Другу світову?

Я тоді від діда не записувала імен, сподіваючись на молоду пам'ять. А вже тепер, "копаючи" буковинську історію у своїх книжках, кожна тогочасна деталь – на вагу золота, якщо ще є від кого про неї дізнатися. Так я вернулася до дідової розповіді про події 1944 року, тепер уже устами моєї тітки.    

Отже, про розтіцького Клугмана. Еміль Клугман (по-сільському Мільо або Зісьо), сидів із моєю тіткою за однією партою у школі. Можна припустити, що вони ровесники – 1929 року народження, говорив українською, на перервах обмінював у тітки борошняні коржики на мамалигу і маленькі шматочки сала.

Убитий улітку 1944 року коло школи, разом із своїм батьком-шинкарем і сім’єю сільського лікаря Коргана, в якого дружина була англійкою, та ще кількома сільськими євреями.

Поховані там же, недалеко від школи. Могили, звісно, нема. На моїй пам’яті там була сільська бойня (!!!). Літо 1944 – час безвладдя в Розтоках – коли Румунія вийшла із альянсу з Гітлером, румунська адміністрація покинула село, де ніколи не було воєнних дій, село контролювало мадярське військо, але влади як такої не було.

Вбивали сільські люди. Не упівці, не бандерівці (тоді УПА на Буковині ще не діяла). Із жадібності. Від масового психозу. Від безкарності. Очевидно, коли би була змога розпитати убивць, кожен знайшов би свій мотив. Але убивця людини є вбивця, що б ним не керувало. І по-іншому він не називається. 

…До речі, один із тих, хто вбивав, був знайдений мертвим десь у 70-і роки дуже і дуже далеко від села. Я це пам’ятаю. В селі навіть уже тоді говорили, що то "за людську кров, яка на його руках". Родина цього чоловіка – діти, внуки, правнуки, – як кажуть сільські баби, "дотепер відбувають кару Божу".

Ще дід мені казав: "жиди у нас всю войну прожили", аж поки у 1944 році відступаючі німці не евакуйовували жителів Розтік у Самаково (це в гори кілометрів за 30) і коли між людьми почався хаос. Тоді прокинулися приспані дикі інстинкти деяких місцевих. Ось тоді й наздогнала 15-річного Еміля Клугмана смерть-бойня.  

"Українсько-єврейська зустріч". Наші історії неповні одна без одної

А в 41-ому у Розтоках, дід казав, масових погромів не було. Була смерть однієї родини на Смугареві (це так куток на виїзді з села називається) у день, коли німці з румунами 7 липня 1941 року увійшли в Розтоки. А далі в селі всю війну урядувала румунська адміністрація. І може, настирливість Траяна Поповича у Чернівцях також посприяла тому, що упродовж війни нікого з розтіцьких євреїв не депортовували з села і не забирали в гетто?  

…А тепер подумаймо, якою "людяною", "винахідливою" і "пам’ятливою" була радянська влада, коли на місці масового вбивства сільських людей облаштувала сільську… бойню?! Я там у свої шкільні роки купувала "збій" – нутрощі забитої худоби: м’яса, як правило, там майже ніколи не було, мабуть, ішло у велику сільську їдальню, що стояла при дорозі в Розтоках і де завжди було чималенько вантажних машин, переважним чином, із Молдавії і східних областей України.

Вони у гори везли овочі і солому для колгоспів, а з гір вивозили деревину. Ця кооперація існує до сьогодні. Але на справжній ринковій основі. А приміщення колишньої бойні також стоїть. І людські кістки під ним. Та все менше і менше людей про це знають. Чи, може, й не хочуть знати – бояться? 

Кожна людина має своє ІМ'Я?

Не знаю, чи небесним зорям Омеляна Ковча і Еміля Клугмана помагає те, що хтось із живих печеться, щоби бодай їхні людські імена залишилися занотованими, якщо у них немає людських могил? Щоби ці імена не щезли безслідно: один – яко праведник, інший – як невинно убієнний.

Але одночасно знаю: той, хто не розуміє, чому нам, українцям, дотепер так криваво болять події Голодоморів усіх років, чому так ятрять незафіксовані імена також невинно убієнних, хай прочитає спочатку оці мої нотатки.

Так, вони не про Голодомор і не Голокост. Вони про Людей і Нелюдів у час людинонелюбства.

Так, я знаю, що не існує особливого часу для Любові до Людини. Але я знаю, що кожен час однаково надається як для гідності, так для безчестя. І кожна людина завжди має вибір. Чи бодай шпарину для вибору.

Може, саме тому я дуже хочу, щоб невірники, циніки і людиноненависники (а їх – хоч гать гати!, починаючи з політичного партеру країни), на мить спинилися у своїй злобі, коментуючи Минуле на всіх українських землях. Задля неубієнної пам’яті убієнних людей. Їх незліченно багато – умертвлених невинно, зумисне не згаданих, поспіхом реабілітованих, але головно – забутих, забутих, забутих. 

Великі цифри загиблих складаються з одиниць. І кожна одиниця - своя історія

…У моїй пам’яті збережені жахливі бабусині розповіді про голод 1947 року в Бессарабії. Ці деталі про череди напівусохлих голодних людей на вулицях Розтік… ці руки-кості, що хапають подану мамалигу, давляться нею і знову просять, а за кілька годин ці люди-привиди вже мертвими штабелями лежать у придорожніх шанцях із намертво затиснутим харчем у побілілих пальцях… Як це забути? Якщо я пам’ятаю – я є передавачем пам’яті іншим.

Хіба це так важко: пам’ятати Минуле і називати речі і людей своїми іменами?! Хтось же і нас буде колись називати. Чи нам байдуже, як ми будемо вписані в небесні книги – людьми чи варварами?

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.