Український катинський список

Задум спорудити у Биківні меморіал громадянам Другої Речі Посполитої, які були розстріляні НКВД у Києві і поховані у Биковнянському лісі, останнім часом знову почав збурювати певні середовища в українському суспільстві. Однією з причин неприйняття цього задуму часто є незнання основних фактів цієї частини Биківнянської трагедії. Саме тому "Історична правда" публікує із незначними скороченнями переклад докладної розвідки доктора Славоміра Кальбарчика з Інституту Національної Пам’яті Польщі. Випереджаючи коментарі наших ласкавих читачів, зазначимо, що використання висловів "Східні Креси" і "так звані західні області УРСР та БРСР" відображають реалії 1939 року і у жодному разі не є проявом якої-небудь зверхності, або ставлення автора до сучасного польсько-українського кордону.

***

"22 вересня 1939 року, 14:00

Генерал Лянгнер здав місто Радянській Армії,

котра у будь-який момент може увійти до Львова.

Хай живе Польща!"

Віктор Хаєс – а саме останні рядки його щоденника "Нотатки поляка іудейського віросповідання 1926-1939 рр." стали епіграфом до цієї статті – був віце-мером Львова, передового бастіону польскості і врешті-решт – однією з жертв жахливого злочину. Майже півстоліття СРСР вдавалося приховувати цей злочин від світу. Правду про нього російська сторона підтвердила тільки в жовтні 1992 року, коли Росія передала Польщі ключовий документ Катинської справи – ухвалу Політбюро ЦК ВКП(б) від 5 березня 1940 року.

Протокол №13 Політбюро ЦК ВКП(б) - ззовні звичайний бюрократичний папірець. Якби не "Питання №144"...  Перша сторінка оригіналу

Документ цей, одна з найбільших таємниць Радянського Союзу, був неспростовним доказом того, що рішення про знищення польських військовополонених з таборів у Козельську, Старобільську та Осташкові приймала найвища партійна та державна влада СРСР.

У світлі цього стало очевидним, що за Катинський злочин несе відповідальність не тільки і не стільки шеф НКВД Лаврентій Берія і його співпрацівники, як про це йшлося іще у повідомленні ТАРС 13 квітня 1990 року, але й загалом радянська держава. Саме з цього моменту поляки почали інакше дивитися на Катинське вбивство, отримали ж бо до цього невідому і одночасно жахливу інформацію: у тому самому розпорядженні Політбюро наказувало НКВД СРСР розстріляти разом із 14 700 військовополонених іще й 11 000 в’язнів, яких утримували у так званих західних областях України і Білорусі (а саме так радянська термінологія визначала окуповані СРСР 17 вересня 1939 року Східні Креси). (...)

Про польських офіцерів, розстріляних під Харковом, читайте у розслідуванні Олександра Зінченка

Однак, з інших документів, переданих Польщі пізніше, з’ясувалося, що насправді розстріляли не 11 000, а 7 305, до того ж не тільки військовополонених, але й людей цілком цивільних професій.

Ким були цивільні жертви Катині? Рішення Політбюро визначає їх дуже загально, називаючи тільки категорії осіб, які треба було винищити: "членів різноманітних контрреволюційних шпигунських і диверсійних організацій, колишніх поміщиків, фабрикантів, колишніх польських офіцерів, чиновників і перебіжчиків". Ця остання категорія охоплювала людей, які намагалися втекти з території, окупованої німцями на терени, опановані радянськими військами, але були заарештовані під час "порушення" німецько-радянського "кордону" і запроторені до в’язниць. (...)

Тут варто розвіяти усі сумніви щодо категорії "офіцери". Вона дійсно охоплювала офіцерів, але не тих, котрі потрапили до неволі під час військових дій, а тих, кого заарештували вже після їх припинення. Необхідність їх розстрілу Берія пояснив участю у "антирадянській діяльності": "Органи НКВД у західних областях України та Білорусії викрили низку контрреволюційних повстанських організацій. У всіх цих контрреволюційних організаціях активну керуючу роль відігравали колишні офіцери колишньої польської армії, колишні поліцейські і жандарми". (1)Згідно березневого рішення Політбюро, як щодо військовополонених, так і щодо цих в’язнів вироки мала видавати "трійка" у складі високопосадовців НКВД: заступників Берії Всеволода Мєркулова та Богдана Кобулова разом із начальником 1-го відділу НКВД СРСР Леоніда Баштакова. Підставою такої їх діяльності мали б бути інформація надана НКВД України та Білорусії (...).

Після ознайомлення із цим документом польська сторона зіткнулася із важливим завданням – ідентифікації розстріляних цивільних. Пошуки у архівах закінчилися успіхом у 1994 році, коли Служба Безпеки України передала заступникові прокурора РП Стефанові Снєжкові список 3435 польських громадян, знищених у 1940 році в Україні на підставі березневого рішення Політбюро. Цей документ – то алфавітний перелік особистих справ розстріляних, який був відісланий у листопаді 1940 року з Києва до НКВД СРСР у Москві.

Одна із сторінок Українського катинського списку

Не можна плутати "Український катинський список" - а саме таку назву отримав цей документ – із "етапними списками" НКВД, на підставі яких відправляли чергові партії засуджених на смерть. Такі списки відомі для Козельська і Осташкова, але не для Старобільська. Цих етапних списків до сьогодні не вдалося знайти, але анотації до прізвищ розстріляних дозволяють з’ясувати, що таких етапних списків було 33, на кожному з яких фігуровало близька 100 осіб. Для повної ясності варто зацитувати фрагмент списку від номеру 858 до 860 (цифри у правому стовпчику позначають сигнатури етапних списків):

"858. Дворжак Людвік Йосипович, р.н. 1900 55/3-32

859. Двулят Василь Андрійович, р.н. 1905 56/2-49

860. Двуліт Генрих Михайлович 65/3-126". (2)

Тепер, знаючи, що таке Український катинський список, спробуємо наблизитися до долі людей, які до нього потрапили, і відповісти на запитання: коли були арештовані, де були розстріляні, а де – поховані. Перші арешти на так званій Західній Україні (тобто південно-східних рубежах ІІ Речі Посполитої) здійснювали досить невеликі – 50-70 бійців – загони НКВД. Вони були створені згідно з наказом Берії від 8 вересня 1939 року у Києві, під наглядом комісара безпеки ІІІ рангу Івана Сєрова, який тільки-но посів посаду наркома внутрішніх справ УРСР. (3) Очевидно, Берія вважав цю операцію дуже важливою, адже з віддаленої Ленінградської області у розпорядження Сєрова було відкомандировано 60 оперативників, іще 10 прибули з Москви.

У відповідності із директивами шефа НКВД оперативники мали заарештувати "поміщиків" та "капіталістів" разом із найбільш "реакційними" представниками польської адміністрації, керівництвом поліції, жандармерії та прикордонної служби, а також членів "контрреволюційних" партій: Польської соціалістичної партії, Національної партії (Stronnictwo Narodowe), Українського національно-демократичного об’єднання, та Організації українських націоналістів. Послуговуючись розвідданими прикордонних військ НКВД, оперативники складали списки призначених до арешту. З моменту нападу на Польщу оперативні групи (усього їх було п’ять) вирушили на захід, просуваючись за лінією фронту. До Львова також вирушили як Сєров, так і вже згаданий Вячеслав Мєркулов, один з найближчих соратників Берії. Підвладні Сєрова – і хотілося б додати "нажаль" - дуже добре зналися на польському суспільстві. Як слідує з радянських документів, тільки до 1 жовтня 1030 року було заарештовано 3914 осіб, що належали до категорій, згаданих у наказі Берії. А був то самісінький початок. Далі арешти "антирадянського елементу" проводили як оперативні, так і звичайні структури НКВД, які створювалися у областях і районах.

Серед арештованих опинилися визначні особистості міжвоєнної Польщі. У вересні 1939 року Управління НКВД львівської області заарештував генерала у відставці Казимира Дзержановського, учасника війни із більшовиками 1920 року (відзначився у боях за Мінськ та Бобруйськ), колишнього коменданта Вищої військової школи у Варшаві і командувача військових округів у Гродно і Познані.

Також у Львові 3 жовтня був ув’язнений іще один відставний генерал Мечислав Лінде, учасник боїв у передмістях Львова у 1919 році і війни польсько-більшовистської, його запроторено до тюрми на вулиці Замарстиновській. Наступного дня заарештували чергового відставника – генерала Владислава Єнджеєвського, учасника боїв за Львів 1919 року і організатора Громадянської варти у цьому місті у вересні 1939 року. У жовтні до в’язниці на Замарстиновській також потрапив уже згаданий на початку Віктор Хаєс, один з борців за польську незалежність, банкір, засновник Єврейського музею Львова. Черговим заарештованим видатним представителем польського суспільства був доктор Віктор Нехай, географ і геолог. Перед війною він мешкав у Катовіцах, де у місцевому музею керував геологічним і мінералогічним відділами, у вересні 1939 року евакуювався столиці Східної Малопольщі, де і був ув’язнений НКВД 3 жовтня.

Звичайно, арешти відбувалися не тільки у одному Львові, але й по всіх трьох так званих західних областях УРСР. Уже 18 вересня 1939 року  у Тернополі НКВД ув’язнив мера цього міста - колишнього депутата Сейму і підполковника у відставці Станіслава Відацького.

Підполковник Станіслав Відацький був мером Тернополя. В Українському катинському списку він значиться під номером 457

Шість днів по тому у Дубні був ув’язнений волинській воєвода Ігнаций Стжемінський. Його спіймали під час спроби перетнути угорський кордон. За подібних обставин енкаведисти зі Станіславівської області 3 жовтня 1939 року затримали Зигмунта Пьотровського, колишнього депутата від соціалістичної партії Польщі. Під Рівно наприкінці вересня 1939 року був ув’язнений Дезидерій Смочкєвич, також колишній депутат Сейму, боєць легіонів Пілсудського, член Польської військової організації (POW) та очільник місцевого OZN – організації національної єдності.

"Колекція битих Червоною кіннотою". Ставлення до ворогів СРСР у карикатурі Кукриніксів з газети "Правда", 1939 рік.

Жертвами арештів також стали багато поліцейських, як, наприклад, Якуб Паніхіда, ув’язнений у вересні 1939 року в Тлумачі начальник місцевої поліції. Наприкінці 1939 року вістря арештів було спрямоване насамперед саме проти офіцерів Війська Польського. Їх діяльність непокоїла Сєрова. На початку листопада він надсилав стривожені сигнали до Москви, мовляв, офіцери скликають нелегальні зібрання, планують втечу до Румунії, Угорщини, Литви і навіть до Франції, щоб сформувати там "польські легіони" для нападу на Радянський Союз. Досить вірогідно, що неспокій шефа українського НКВД передався вищому керівництву цього відомства, яке місяць пізніше звернулося до Політбюро ЦК ВКП(б) щодо згоди на проведення на Кресах операції "знешкодження" кадрових офіцерів польської армії. Таку згоду НКВД отримало 3 грудня 1939 року і вже до кінця цього місяці тільки на Західній Україні заарештували 1057 офіцерів Війська Польського.

Варто згадати декого з них.

Генерал у відставці Францішек Паулік, учасник боїв з українцями в 1919 р. і з більшовиками у 1920 р., був запроторений до львівської Бригидки. 10 грудня до цієї ж самої в’язниці потрапив і відставний підполковник Броніслав Миколай Щирадловський, заступник начальника оборони Львова у вересні 1939 року.

Також у грудні там ув’язнили колишнього співпрацівника Бюро військової історії, автора величезної кількості публікацій полковника у відставці Яна Йордана-Розвадовського.

Весь цей час тривали також арешти цивільних осіб: членів «контрреволюційних» політичних партій, підпільників, поміщиків та промисловців. (...)

Арештовували не тільки поляків, а й євреєв та українців. У грудні 1939 року НКВД ув’язнило у Горохові колишнього сенатора Олену Левчанівську, а перед нею, у Луцьку – екс-сенатора Миколу Маслова.

Всіх цих людей згадую невипадково – усі вони фігурують у Українському катинському списку.

Звичайно, не про всіх ми знаємо однаково багато. Про декотрих – а таких десятки, якщо не сотні – не маємо жодної докладної інформації.

Ким були, наприклад, Францішек Юзефович Зайончковський, 1897 р.н., Зигмунт Інатович Кінель, 1884 р.н., Ісаак Самсонович Маргуліс, 1911 р.н., Абрам Лейбович Флешер, 1903 р.н., Степан Васильович Лесів, 1893 р.н., Сидір Іванович Бодлак, 1912 р.н.? Лишається лише надія, що їх точніша ідентифікація стане можливою завдяки подальшим дослідженням. Можемо, однак, сказати, що з 3435 заарештованих з Українського катинського списку, було 480 військових, понад 500 поліцейських, близька 100 суддів і прокурорів, 50 поміщиків, 35 адвокатів, а також кількадесят співробітників державної адміністрації та самоврядування.         

Доля багатьох польських громадян не прослідковується від 17 вересня 1939 року аж до моменту, коли з ініціативи Лаврентія Берії Політбюро прийняло своє злочинне рішення у березні 1940 року. Спочатку проти громадян окупованих теренів ІІ Речі Посполитої застосовували «нормальні» слідчі процедури: брутальні допити і відправка завершених справ до Особливої наради (ОСО НКВД СРСР).

Хоча ця позасудова установа була тільки "автоматом" для того, щоб строчити вироки виключно на підставі слідчих справ, але вона не мала права засуджувати на смертну кару. Найвища кара, яку вона могла "присудити" - 8 років таборів. Якби не березнева ініціатива Берії, яка означала зміну звичних процедур – більшість заарештованих напевно вижила би.

Проте так не сталося. І до кінця не знаємо чому.

Биківнянські могили, дослідження 2011 року. Фото Пьотр Погожельський, Польське радіо для Історичної правди

11 тисяч з більш ніж 18-ти тисяч ув’язнених постановили розстріляти (хоча відомо, що фактично розстріляли на 4 тисячі менше). Спогади тих, хто пережив, мало допомагають розв’язати цю задачу, утім, можуть дещо підказати: до заарештованих ставилися індивідуально. Марян Хелм-Пірго, чиновник з львівської Ратуши і капітан запасу, був заарештований 10 грудня 1930 року як офіцер, до того ж під час обшуку у нього знайшли приховану зброю. Він опинився у одній камері з генералом Пауліком і підполковником Щирадловським. На відміну від своїх співкамерників, Хелм-Пірго – вижив. За активну боротьбу з революційним рухом та за нелегальне володіння зброєю його засудили «тільки» на п’ять років примусових праць у таборах, де він і дочекався "амністії" у 1941 році.

Не знаємо також, чому у записці Берії та рішенні Політбюро поєднано справи полонених з таборів у Козельську, Старобільську і Осташкові та в’язнів. Могло б видатися, що одне від іншого знаходяться досить далеко: полоненими опікувалося Управління у справах військовополонених НКВД СРСР, а ув’язненими – Український та Білоруський НКВД і Тюремне управління НКВД СРСР.   Над всім цим знаходилися тільки чотири особи: Всеволод Мєркулов, Богдан Кобулов, Лаврентій Берія і сам Йосип Сталін. І тільки у цьому вузькому колі, здається, могла народитися думка, щоб організувати акцію винищення більш ніж 25 тисяч польських громадян, що перебували у двох таких різних статусах.

А що було причиною цієї акції? І тут ми губимося у здогадах.

Згідно теорії, яку можна було б назвати "статичною", йдеться про ліквідацію еліт, які мали намір із зброєю в руках відновлювати польську державність. Цій теорії нічого не бракує, не зважає вона тільки на чинник часу і раптову відмову від вже обраного способу "знешкодження" тих же ж еліт методом висилки до таборів (як відомо, такі рішення вже було почали приймати стосовно полонених Осташковського табору).

Друга теорія, яку б можна було б назвати "динамічною", вбачає у пропозиції шефа НКВД реакцію на плани союзників стримання СРСР на фінському фронті разом із бомбардуванням нафтових полів в околицях Баку. Радянська сторона, знаючи про ці плани, могла побоюватися бунту у таборах після їх, планів, реалізації – звідти рішення про термінове знищення "загрози", яку становили ворожо налаштовані до СРСР полонені.

Теорія ця, однак, не пояснює, чому були розстріляні ув’язнені польські громадяни. Вважаючи її за достовірну, можна припустити, що цими діями радянська влада хотіла убезпечити безпосередні тили можливого фронту методом швидкої ліквідації небезпечного "елементу" (бо робота ОСО врешті-решт була часозатратною).

Повернемося до фактів. Після прийняття Політбюро рішення від 5 березня 1940 року, за неповних три тижні пізніше, 22 березня, Берія видав НКВД України і Білорусі наказ перевести 3 тисячі заарештованих з тюрем Західної України і іще 3 тисячі з тюрем Західної Білорусії до інших місць ув’язнення. Зі змісту того наказу слідує, що в’язнів із західної України мали відправити до тюрем у Києві, Харкові та Херсоні. Йшлося про в’язниці:

Львівські – 900 осіб,

Рівненські – 500 осіб,

Волинські – 500 осіб,

Тернопільські – 500 осіб,

Дрогобицькі – 200 осіб,

Станіславівські – 400 осіб.

Нажаль, наказ не каже, скільки в’язнів мали б бути "розміщені" - читай: розстріляні – у кожній із в’язниць. Саме тому не знаємо, скільки з їх числа загинуло у Києві, скільки – у Харкові, а скільки – у Херсоні.

Наше незнання у цьому питання не здатне ліквідувати навіть ексгумаційні роботи, які проводилися і проводяться у Києві та Харкові – про що трохи нижче.

Ексгумаційні роботи у Биківні влітку 2011 року. Фото - Пьотр Погожельський, Польське радіо для Історичної правди

Не знаємо також, чому шеф НКВД наказав етапувати тільки 6 тисяч осіб, а потім розстріляли 7305 осіб. Деякі дослідники припускають, що 1305 "зайвих" осіб вже знаходилися у в’язницях трьох згаданих міст та в Мінську, у Білорусії. Здається, їх радше тільки планували заарештувати: адже з біографічної інформації слідує, що частина осіб з Українського катинського списку була заарештована у квітні і, навіть у травні 1940 р.

Організувати перевезення трьох тисяч ув’язнених з західних до центральних областей УРСР – і то за десять днів! – шеф НКВД зобов’язав Сєрова і відрядженого йому у допомогу начальника Тюремного управління НКВД СРСР майора держбезпеки Павла Зуєва. Щоб звільнити місце для привезених із західних областей в’язнів, Берія наказав своєму заступнику Василю Чернишову заздалегідь вивезти з в’язниць у Києві, Харкові і Херсоні таку саме кількість в’язнів до таборів примусової праці. Для отримання необхідної кількості вагонів для транспортування в’язнів шеф НКВД звернувся листом до наркому транспорту СРСР – Лазара Кагановича. Не писав у ньому прямо, що ті вагони потрібні йому для перевезення в’язнів до місця страти, скористався евфемізмом, згадуючи "важливе оперативне завдання". Утім, Каганович мусив розуміти про що йдеться – він був одним з членів Політбюро, який голосовав "за" злочинну пропозицію Берії. Врешті-решт наказ 22 березня 1940 року також не називав речі своїми іменами, йшлося там лише про "розвантаження" в’язниць західних областей УРСР і БРСР.

Нажаль, ми не знаємо подробиць знищення 3435 в’язнів на Україні - на згаданому наказі Берії документація їх подальшої долі уривається. Наші знання обмежується загальною констатацією, що цих в’язнів відвезли до Києва, Харкова та Херсона і там розстріляли.

Про головного ката НКВС Васілія Блохіна, який розстрілював польських офіцерів у Мєдном, читайте в розділі "Дайджест"

Хто розстрілював? Тут також не знаємо нічого напевно. Якщо йдеться про Харків, то можна припускати, що співучасниками цього вбивства були ті самі співробітники харківського Управління НКВД, які брали участь у розстрілах офіцерів з Старобільського табору: начальник Управління Петро Сафонов, його заступник Павло Тихонов, комендант Тимофій Купрій, співробітники Управління НКВД А. Карманов, Я. Віговський, Ф. Скакун, Миков, Кубар’їв та інші. Що стосується Києва, всі відомості щодо участі у цій операції зводяться до однієї особи – начальника цього Управління НКВД капітана держбезпеки Романчука. Співробітники херсонського Управління НКВД невідомі.

Можемо тільки здогадуватися як відбувалася страта. У Харкові в’язнів напевно розстрілювали так само, як військовополонених зі Старобільську – пострілом у шию з заду – вгору (на висоті перших шийних позвонків, щоб зменшити крововилив назовні). Практика виконання вироків смерті, яка була запроваджена у Києві від 1937 року, була дещо більш ускладненою. В’язнів, яких утримували у Лук’янівській тюрмі, везли ліфтом з камер до спеціального приміщення, де відбувалися страти. Тут приреченого відвертали обличчям до стіни і примушували стати на коліна. Потім його притискали головою до долівки, а виконавець стріляв у потилицю. У такий спосіб, під час виключно нічних екзекуцій, страчували від 100 до 150 в’язнів.

Наразі з місць поховань польських громадян на Україні вдалося встановити тільки одне. Таким місцем є ліс поблизу селища Биківня під Києвом. У 1937 році НКВД огородило там високим зеленим парканом дільницю 200 на 200 метрів і організувало цілодобову її охорону. На території цієї загородженої дільниці викопали глибокі рови. Незабаром з Києва почали приїжджати вантажівки, наповнені трупами убитих під час "великої чистки". З того часу аж до літа 1941 року – тобто до самої втечі радянських можновладців з української столиці – вантажівки регулярно курсували між Лук’янівською в’язницею та Биківнею.

Права Франчішека Пашкеля знайдені під час ексгумацій у Биківні. Його номер в Українському катинському списку - 2243

Перші ексгумації у Биківні були проведені вже у 1971 році. Від 2001 року у дослідженнях беруть участь польські спеціалісти. В результаті цих досліджень у биківнянських могилах знайдені предмети, які належали до осіб з Українського катинського списку. Серед них: водійські права Франчішека Пашкеля, мешканця села Смордва, що під Дубном, заарештованого як "агента польської поліції"; військовий медальйон-"несмертельник" сержанта Юзефа Нагілька, командира прикордонної застави в Скалачі, він був ув’язнений як "антирадянський елемент".

2033 - саме під цим номером Юзеф Наглік фігурує в Українському катинському списоку. Медальйон-несмертельник із його ім'ям був знайдений у Биківні

У масових похованнях у Биківні був знайдений також ебонітовий гребінець австрійської фірми "Matador Garantie", на якому були голкою видряпані написи: "Fr. Strzelecki Wł. Woł", "Ludw Dworzak s. Józefa", "kpt. Grankowski Wspólna 17" i "Szczyrad".

Український катинський список і дослідження істориків дозволяють розширити інформацію про згаданих осіб.

Гребінець із польськими іменами з "Українського катинського списку" був знайдений у Биківнянських могилах

Франчішек Стшелєцький був керівником загальної школи у Володимирі Волинському. Після арешту 10 жовтня 1939 року був запроторений до місцевої в’язниці, звідки у квітні 1940 року був відвезений до Києва.

Людвік Дворжак був професором карного права львівського Університету Яна Казиміра, а одночасно – суддею львівського окружного суду. Був заарештований оперативною групою НКВД 7 жовтня 1939 року у Львові. Потрапив до в’язниці на Замарстиновській вулиці, згідно не досить певних даних до Києва був вивезений у лютому.

Прізвище Ґранковський мають дві особи з Українського катинського списку: Міхал – поліцейський з Луцька, і Станіслав – скоріш за все львів’янин, про якого окрім місця проживання нічого не відомо. З рангової приставки "kpt." - «капітан» можно зробити висновок, що йдеться не про співробітника поліції, а про другого із названих, котрий, скоріш за все, був капітаном дійсної служби, або резервістом.

Обірване прізвище "Szczyrad" можна зв’язати із згаданим уже заступником начальника оборони Львова – полковником Броніславом Щирадловським.

Номер 3293 полковник Броніслав Міколай Щирадловський - іще один з списку на биківнянському гребінці?

Ексгумаційні роботи у Биківні, нажаль, не принесли (бо і не могли принести) точних даних щодо кількості похованих тут жертв з Українського катинського списку – не дозволяв це зробити досить скупий матеріал для ідентинфікації польських громадян. Попри це результати досліджень у Биківні можна вважати величезним успіхом.

Не можна цього сказати про дослідження у харківських П’ятихатках, які були здійснені у 1995-1996 роках. Дійсно, під час харківської ексгумації було виявлено близька 400 залишків польських громадян, які не були залишками похованих тут же військовополонених з Старобільського табору, яких розстріляли у харківському НКВД. Проте жоден документ, чи річ, знайдені серед цих залишків, не вказували на жодного з фігурантів Українського катинського списку.

У Херсоні до сьогодні не організовували жодних ексгумаційних досліджень. З доступної нам інформації слідує, що на місці поховань жертв херсонського НКВД збудований житловий мікрорайон.

Складно передбачити, чи стане досконалішим наше знання про 3435 польських громадян убитих на території України. Як стверджує російська сторона (хоч підтвердження цим словам нема), папки з особистими справами розстріляних згідно з рішенням Політбюро від 5 березня 1940 року були спалені іще у 1959 році у відповідності із усним розпорядженням Микити Хрущова. За три роки до цих подій у Києві згідно з наказом з Москви спалили 2500 особистих карток, що зберігалися у місцевому архіві КДБ. Попри це, здається, існують підстави для поміркованого оптимізму. Адже удосконалити знання про жертви радянського геноциду можна не тільки опираючись на архіви державних інституцій, але й черпаючи інформацію зі спогадів і щоденників радянських в’язнів, а також зі свідчень, які зібрав під час катинського слідства Інститут національної пам’яті Польщі. Без сумнівів, праця з пошуку і ідентифікації польських громадян, розстріляних на території України, має і – не сумніватимемося – буде продовжена.    

1. Цит за: Katyń. Dokumenty zbrodni, t. 1: Jeńcy nie wypowiedzianej wojny sierpień 1939 – marzec 1940, Warszawa 1995, s. 470.

2. Listy Katyńskiej ciąg dalszy, Warszawa 1994, s. 20.

3.  Він був відповідальний між іншим як за викрадення 16-ти керівників польського підпілля часів Другої світової війни у 1945 році, а також за арешт урядової делегації на чолі з віцепрем’єром Ференцем Ердеі та міністром національної оборони генералом Павлом Малєтером під час Угорського повстання 1956 року.

 Переклад здійснений Олександром Зінченком в рамках проекту "Спільне минуле", організованого сайтом "Історична правда" та Польським інститутом у Києві.