Леся-українка, мама Георгія. Історія життя журналіста, який зник

Відверта розмова з мамою Гії Гонгадзе, записана в перші дні після зникнення Георгія - коли ми ще не знали ні про розмови в кабінеті Кучми, ні про Мельниченка з "диктофоном", ні про "орлів Кравченка", ні про убивць - Пукача, Костенка і Протасова...

Ця розмова відбулась за кілька днів після 16 вересня 2000 року - коли редактор інтернет-видання "Українська правда" Георгій Гонгадзе зник без вісти

Ми ще не знали достеменно ні про Кучму, ні про "плівки Мельниченка", ні про "орлів Кравченка", ми ще не чули прізвищ убивць - Пукача, Костенка і Протасова. 

Ще попереду була "Україна без Кучми" і Помаранчева революція. 

Ще не прозвучали обіцянки трьох по черзі президентів розслідувати цю справу, бо це ніби "справа честі"...

Все це ще попереду... А поки ми сидимо з пані Лесею Корчак в квартирі, що знімає її син Георгій Гонгадзе. На стінах фотографії і картини з тбіліського та львівського життя.

 Родина Георгія. Це фото в газеті Верховної Ради "Голос України" знайшов член команди ІП Олександр ЗІНЧЕНКО під час роботи в бібліотеці. Матеріал не мав жодного стосунку до конкретних імен. Прізвище Гонгадзе не звучало ані у тексті, ані навіть у підписі до фото. Номер "ГУ" вийшов 19 травня 2000 року. До сумної звістки про знахідку у Таращі залишалося 120 днів.

Онучки - трирічні Нана і Саломе - гуляють на вулиці з нянею, невістка Мирослава - на роботі. А мама є мама, вона чекає сина. Він пропав без вісти, вже майже місяць його ніхто не бачив.

Украдене щастя

Коли мати втрачає свою дитину - це завжди трагедія. Для моєї співрозмовниці зникнення сина - це подвійне горе. Адже Георгій - не єдиний її син.

21 травня 1969 року на світ Божий в одному з тбіліських пологових будинків з'явився не тільки Гія. Був ще один хлопчик, близнюк. Другого малюка (точніше сказати, первістка, бо він на двадцять хвилин старше) в матері... вкрали.

 

- Я чудово пам'ятаю момент їх народження і те, як вони плакали на руках у медсестри. Роди були дуже важкі і коли я опритомніла після наркозу, то побачила на зап'ястку лише одну бирку. У медичну картку також була вписана лише одна дитина. Пізніше я з'ясувала, що чоловіку спочатку повідомили про народження двійнят, а потім сказали, що один з них помер. Ніяких документів - ані про народження, ані про смерть другої моєї дитини - в справі не було. Я вимагала повернути його мені або показати його тіло, але так нічого і не добилася.

Жінка головний лікар просто вигнала мене з лікарні, обізвавши при цьому останніми словами. Я була ледь жива... Через рік її засудили, стаття в газеті про процес називалася "Вовки" в білих халатах". Але дитини мені так і не повернули.

Через три роки новий головний лікар показав мені документи, де зазаначалося, що дитина померла. Але тоді, в 68-му, ніяких записів про смерть в документах пологового будинку не було. Якось я пішла до ворожки, а та подивилася на каві і говорить: "У тебе двоє дітей". Я кажу - "Один". "Неправда, я бачу дві свічки...".

Галичанка

- Я народилася у Львові. Наприкінці війни ми могли поїхати за кордон, але мій батько був великий патріот - "Першi совiти довго не були й другi довго не будуть". Комуністи вигнали нашу сім'ю прямо на вулицю. Нас, по суті, врятували російські люди - пустили до свого підвалу. Першу власну квартиру ми отримали тільки в 1960 році - одну кімнату на п'ять осіб.

Гонгадзе: батько і син

Я вдячна долі, яка подарувала мені зустріч з Русланом Гонгадзе. Він був на диво красивий. В нього постійно хтось закохувався, але він признавався, що полюбив мене з першого погляду. Ми повінчалися в православній церкві. А весілля грали й у Львові, й в Сачхере, це таке містечко в Грузії. Поздоровити нас пришли сотні людей. Мене тоді вразило - жінок посадили окремо від чоловіків. І не повірите, музиканти співали для гостей пісні і про Сталіна, і про Бандеру!

Руслан закінчив архітектурний факультет Тбіліського політехнічного інституту. У кінці 60-х років він примкнув до дисидентських кіл, підтримував стосунки з Мерабом Костава і Звіадом Гамсахурдіа. Я часто згадую поїздку з друзями чоловіка до Карпат, на Різдво (після параджановських "Тiней забутих предкiв" був цілий "карпатський бум").

В одному з гуцульських сіл ми зайшли в першу хатину, що трапилася. Її господар так зрадів, що саме до нього прийшли грузини, що залишив нас самих - з яствами, напоями. Боже, яка у нас була дивна сім'я...

"Я брала участь в окупації..."

- В серпні 1968 року я працювала стоматологом у військовій частині. В один з днів мене викликають по тривозі. Передбачаючи, що це будуть чергові "збори" під містом, я кинула в сумку книжки і купальник. Миттю лечу в частину, мені видають військову форму, саджають в грузовик, дають мішок сухарей на всіх і відправляють в... Чехословаччину. Так для мене почалася окупація цієї країни. Я чудово пам'ятаю, як питну воду і ту везли з Союзу - боялися, що "наші брати" нас же і отруять.

Леся Гонгадзе в 1968-му в Чехословаччині

Від польових умов (я, наприклад, ночувала в санітарній машині) і солдатських харчів я захворіла. Мене евакуювали до Львівського військового шпиталю і там комісували з армії. І тоді до мене приїхав Руслан і мене більше не відпускав. У кінці 1968 року я, вже чекаючи дитину, потрапила до лікарні. Я тоді думала, що краще померти, ніж втратити дитину.

Спортсмен і поліглот

- В Тбілісі ми жили в колишніх казармах. Умови - спартанські. Керосинки, примуси... В нашому будинку грузин майже не було, сусіди - курди та вірмени. В три роки Гія пішов до дитсадку. Цікаво, що до двох років він мовчав, а потім заговорив одразу чотирма мовами - грузинською, українською, польською, російською. Так трапилося, що приблизно в той же час ми з батьком Георгія розлучилися. Але ще довгий час залишалися однією сім'єю.

Я не стала влаштовувати своє особисте життя. Головне - у мене є син. І робота - двадцять один рік я віддала інституту травматології. Я, не боюся здатися нескромною, проявила себе, як непоганий фахівець з післяопераційної реабілітації. Через мої руки пройшли сотні людей - від відомих артистів і міністрів до "злодіїв в законі" і закінчених наркоманів.

У школі Гія був на доброму рахунку. Крім того, він ходив на танці, на малювання, на плавання. А тренер з легкої атлетики, олімпійська чемпіонка Ніна Думбадзе, переконувала мене, що син може мати чудове майбутнє в спорті. Син бачив, як багато я працюю, щоб утримувати родину, і став міняти талони, які тоді давали спортсменам на зборах, на їжу, на готівку і приносив це додому. Після десятого класу віддав свій атестат зрілості мені - "Він твій".

В перший же рік після школи Георгій вступив до Тбіліського інституту іноземних мов на вечірнє відділення, а вдень працював слюсарем у тепловому господарстві, і продовжував займатися спортом.

Чиста вода з Тбілісі

- Коли його забрали в армію, я, як і будь-яка мати, зробила все, щоб він служив в більш-менш нормальних умовах. Я продала все, що було можна, зібрала 800 рублів і віднесла у військомат. Мені пообіцяли, що його відправлять до Львова, в спортивний клуб армії. Але на збірному пункті я про всяк випадок запитала у лейтенанта, що супроводжував новобранців, куди їх везуть. "Півтори години летіти". Я знепрітомніла, адже Львів значно далі.

Офіцер мене "заспокоїв" - "Ну, що ви так переживаєте, я також був в Афганістані і нічого, живий". А потім відвів в сторону, і прошепотів - "Жінко, я вас благаю, - підіть з КПП, зараз буде їхати командуючий Закавказським військовим округом Родіонов. У мене погони з плечей знімуть. Обіцяю, що організую зустріч з сином". Підполковник не обдурив.

Гію відправили до пустелі під Ашгабадом. У цій "учебке" хлопців готували до служби на території Афганістану. Боже, як я його шукала, скільки кілометрів "накрутила", проїхавши по Каракумах на таксі, коли шукала його частину! В результаті я одиннадцять разів їздила до Туркменії.

Георгій був сержантом, командиром роти. Так званої "дідівщини" в його підрозділі не було. Як мені здалося, командири там ставилися до хлоп'ят добре, по-людськи. Їх відпускали зі мною до цирку. Гія мені якось говорить:"Мамо! Ти мене перед хлопцями ганьбиш - ледве чи не перед всім строєм морквиною годуєш!". У Ашхабаді тоді була дуже погана вода, так я привозила їм чисту воду з... Тбілісі.

Що стосується війни, то я знаю мало. Гія не дуже охоче розповідає про те, що він бачив.

З війни на війну

- В квітні 1989 року в Тбілісі почалися великі народні хвилювання - люди вимагали виходу республіки з СРСР. Гії на той момент залишалося служити в радянській армії близько місяця, але він підійшов до командира, полковника Солдатова, і попросив відпустити його раніше. Мовляв, батьківщина (тобто Грузія) в небезпеці і, якщо він не відпустить, то "все одно втечу". Командир подумав і... погодився.

Повернувшись в рідне місто, Гія став займатися суспільно-політичною роботою разом з батьком, відомим депутатом парламенту.

Згодом, коли Звіад Гамсахурдіа став президентом країни, Руслан Гонгадзе попав до переліку неугодних. Були складені і надруковані в газетах списки "ворогів народу". Батько Георгія опинився в цьому списку на 28-му місці. І тому не дивно, що вже в грудні 91-го в Тбілісі почалося повстання вже проти Гамсахурдіа.

З жахом згадую ті дні. Все горить. Світла немає. Води також немає. Голод. Всі, хто міг втекти з міста, втекли.

Мій син на той час жив у Львові. Раптом стукіт у двері. Я злякалася, тому що можна було чекати, чого завгодно. На порозі стоїть мій син в білому маскхалаті і з автоматом. Говорить:"Мама, я приїхав захищати честь та ім'я мого батька. Я на грузина руку не підніму. Я буду санітаром".

Я також була серед опозиціонерів: готувала їжу для Китовані й Іоселіані, мила підлоги, доглядала за пораненими (в руках у пані Лесі фотографія Георгія: він у камуфляжі й касці, на ній помітний напис грузинською - "Звіад - лайно").

Георгій Гонгадзе в Тбілісі з племінником під час громадянської війни початку 90-х

Гія дуже любив батька. Сім років тому внаслідок перенесених стресів, Руслан змушений був переїхати до Києва, лікувався тут в онкодиспансері. Коли він помер, український уряд на знак визнання його заслуг сплатив за літак і похорони.

На 40-ий день після смерті батька Гія поїхав до Сухумі. Він давно хотів зняти документальний фільм про війну в Абхазії.

Я продала одному дуже багатому бізнесмену автомат, який лежав в будинку з часів повалення Гамсахурдіа. На виручені гроші він дістав відеокамеру й знімав матеріали для фільму "Біль моєї землі". Він не тримав в руках зброї, не брав участі в бойових діях. Але все ж попав під обстріл на передовій. Коли його принесли додому всього забинтованого, я знепритомніла. Лікарі нарахували у нього на тілі 26 ран.

"Як козаки Кавказ воювали. Щоденник сотника Устима"

Пані Леся показує тільняшку, в якій Гія був на момент поранення. Дірки і в районі серця, і на животі. На спині запеклася коричнева кров.

- Ліва рука - суцільна оголена кістка. Один осколок трохи було не попав в серце, ще один - в око. Його командир розказав, що Гія намагався витягнути з поля бою двох поранених. А в аеропорту хотів поступитися своїм місцем в літаку ще більше раненому. Його, на щастя, встигли вивезти до Тбілісі.

Як потім виявилося, це був останній літак з Сухумі. За декілька годин росіяни й абхазці захопили місто і перебили всі грузин, що залишилися. Виходити його було дуже важко. Не було бинтів, води, півроку не бачили хліба. Як учасник бойових дій, він мав право на пільги, але ніколи ними не користувався.

Український грузин або грузинський українець?

Наприкінці 1989 року представник інформслужби Народного фронту Гія Гонгадзе з‘явився у Чернівцях на першому фестивалі "Червона рута". Серед тисяч патріотично настроєних молодих людей в національних "строях", і тисяч же "соглядатаев" у штатському, виділявся високий грузин, що чисто говорив по-українськи, і ще більш високо - з викликом - тримаючий грузинський національний стяг.

 

Цікаво, що і я познайомився з Георгієм на "Червоній руті". За декілька днів до серпневого (1991 р.) путчу по головному проспекту Запоріжжя йшли назустріч один одному два грузини. Гія був в української вишиванці та малинових шароварах, а я просто у вишиванці, але з грузинським прапором. Побачивши пароль (прапор), ми не могли пройти один повз одного, не познайомившись.

З кінця 80-х років Гонгадзе стає частим гостем Львова. Спочатку - як представник інформаційного центра Народного фронту Грузії.

У вересні 1990 року він розписався з галичанкою Мар‘яною, перевівся на факультет іноземних мов місцевого університету. Бере участь у всіх акціях Руху і Студентського братства. Незабаром везе "братчиків" до Тбілісі - після виступу молодих українців на підтримку незалежності Грузії на площі перед будинком уряду, люди їх в буквально несли на руках...

 Гія з друзями зі"Студентського братства"

Мама Георгія наприкінці довгої і важкої для неї розмови про сина, пригадала один примітний момент з його шкільної біографії.

У кінці 70-х грузинські діти під впливом політичних настроїв в суспільстві (тоді тривала палка дискусія про державний статус грузинської мови. - В.К.) почали третирувати дітей з російських шкіл і "полукровок". Вони вимагали "данину" за право "жити на грузинській землі". Щоб пройти в школу, треба було заплатити гроші. "Я тоді говорила йому - не приймай близько до серця, не сперечайся з ними, прийде час - тобою ще будуть пишатися - і в Грузії, і в Україні".

"Грузин, бля, грузин" та інші вибрані розмови з кабінету президента Леоніда Кучми

Отримані тоді удари та шишки, а також три війни і яскрава (при всій неоднозначності) журналістська діяльність підтверджуються словами матері - "мій син прожив п'ять життів, я часто його втрачала, і знову знаходила". Пані Леся знову шукає сина.

Цей текст 2000 року було оприлюднено в газеті "Киевские Ведомости" та "Українській правді"

Дивіться також інші матеріали за темою "Гонгадзе"

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.