Іван Воронаєв: історія однієї людини, історія всієї Церкви

П'ятидесятники України відзначають своє 90-річчя. Основні святкування - в Одесі, адже звідти цей рух поширився по Україні та колишньому Радянському Союзу. Його зародження та поширення пов'язане з іменем Івана Воронаєва - місіонера, який був розстріляний 1937 року як... американський шпигун.

Іван Воронаєв (Микита Черкасов) народився 16 квітня 1885 у маленькій козачій станиці  Оренбурзької губернії (зараз - це територія на кордоні Челябінській області та Башкортостану в районі місті Магнітогорська) в багатодітній родині малограмотного уральського козака.

1907 року під час військової служби в царській армії в Ташкенті познайомився з баптистами, після чого вирішив покинути службу з огляду на релігійні мотиви. Після довгого слідства Микита Черкасов був звинувачений в ухилянні від служби через політичні погляди і засуджений до заслання на 8-12 років. Йому довелося тікати і змінити прізвище. 

Черкасов, який став Воронаєвим

Один з братів-баптистів на ім'я Іван Воропаєв віддав Черкасову свій паспорт. Таким чином, Микита Петрович Черкасов став Іваном Юхимовичем Воропаєвим.

1930 році у час слідства допитливі чекісти встановили, що вже в Сибіру,  в Омську, в 1909 році для більшої певності в паспорті змінили одну літеру.

1912 року Воронаєв з родиною емігрував через Китай і Японію до США.

Він був висвячений на пасторське служіння в Сан-Франциско 17 жовтня 1913-го.

Відтак керівництво Союзу баптистів в 1917 році довірило йому служіння пастора в одній з російськомовних церков міста Нью-Йорка.

У тамтешній російській баптистській громаді Іван Юхимович був пастором до 8 червня 1919 року, а потім він залишив баптистів і з частиною громади приєднався до п'ятидесятницького руху.

Це була перша слов'янська п'ятидесятницька церква в Америці. Починалася вона з 20 осіб.

Служіння Воронаєва відбувалося в контексті масової міграції українців до США. В кінці XIX - початку XX століття до США і Канаду переселилося близько мільйону росіян і українців, здебільшого селян.

Рятуючись від безземелля, поневірянь, голоду, а іноді й національних, а також релігійних, переслідувань, тисячі людей із Закарпаття, Галичини, Буковини, інших країв, кинулися за океан, де, повинна була здійснитися їхня мрія про щастя.

Уряд США, зацікавлений ​​в освоєнні дикого в ті роки Заходу, давало іммігрантам за невелику суму гоумстед - ділянку землі площею до 120-130 гектарів. 

Селяни залишалися один на один з суворою природою - без даху над головою, серед  дрімучих лісів, починалася важка боротьба за існування. Зволікати було не можна: за законом поселенець, що не зумів протягом трьох років зорати 1/5 частини гоумстеду, збудувати будинок і  приміщення для худоби, втрачав право на володіння землею. 

Незважаючи на успішне і плідне служіння в Америці родину Воронаєв вирішує повернутися додому у якості місіонера. Вони приїхали до Одеси 12 серпня 1921 року у розпал голоду.

 

"Немає нічого кращого за батьківщину, але боляче бачити її в такому жалюгідному і нещасному становищі ...", - казав Воронаєв. Він майже одразу розпочав місійну діяльність і наприкінці 1922 року в Одесі та інших містах України було шість церков.

З'їзд Союзу євангельських християн Святої Пятидесятниці 1-3 травняая 1924 р. в Кременці, тоді - це Польща

1927 року саме в Одесі утворився Всесоюзний союз християн євангельської віри. На той час в Україні вже було понад 350 церков з загальною кількістю членів  - близько 17 тисяч, а в самій Одесі 1000.

Проте 1928 року почалося посилення антирелігійного курсу радянської влади, і євангельські християни відчули це одними з перших. 1 березня 1929-го профспілковим організаціям був розісланий циркуляр ВЦРПС № 53 "Об усиле­нии антирелигиозной пропаганды". Розпочалися арешти релігійних лідерів.  

Благовісники Церкви Християн Віри Євангельської

У липні 1929 року були заарештовані члени Одеської церкви Славік, Гаріна і Чумакова, з яких стали вичавлювати свідчення проти Воронаєва, але, так і не домігшись нічого суттєвого, через деякий час відпустили.

Хор одеських п'ятидесятників, 1928 р.

Протягом  1929-1932 років були закриті всі молитовні будинки п'ятидесятників в СРСР.

Івана Воронаєва заарештували 1930 року. "До батька ставилися погано. У середині ночі його викликали на перехресний допит. Його піддали безперервного допиту протягом  18 годин. Секретна служба прагнула змусити його визнати, що він був шпигуном, пов'язаним з антикомуністичною діяльністю. Під час допитів батька оголосили міжнародним агентом, котрий поширює релігійну пропаганду з метою перетворення Росії на американську колонію і що його найняв капіталістичний уряд США", - згадує його син Павло. 

 

Через три роки заарештували дружину Катерину Воронаєву, проте звільнили через два роки з огляду на слабке здоров'я.

1932: Катерина Воронаєва в Одеській в'язниці

Представники п'ятидесятницького руху Сполучених Штатів намагалися вплинути через дипломатичних представників своєї країни на долю арештів Воронаєвих.

"Асамблея Божа Америки" навіть перевела гроші на рахунок радянського "Інтуристу" за їхні квитки на пароплав і дозвіл на виїзд з СРСР - це коштувало шалених грошей: 1100 рублів золотом за кожного, проте не вдалося їх визволити.

Сертифікат, виданий Воронаєву "Асамблеєю Божою Америки"

Трьох дітей Воронаєвих, які народилися в США, і за правом народження мали американське громадянство, вдалося через посольство США в Латвії відправити за океан. Пізніше найстарший син Воронаєвих Павло також зумів виїхати, вписавши до свого паспорту менших дітей, які народилися вже на території Радянського Союзу.

Іван Воронаєв був короткочасно звільнений з заполярного табору Чібью (Інта) влітку 1936 року і відправлений на заслання в Калугу. Через кілька місяців в середині жовтня 1936 року він був заарештований вдруге.

Останній лист Івана Воронаєва, який отримали його діти в США

Пастора засудили за сумнозвісною 58 статтею за "контрреволюційну сектантську діяльність" та постановою Особливої ​​Наради при НКВД від 5 квітня 1937 року він був засуджений до тюремного ув'язнення терміном на 5 років. І від цього часу про його долю ніхто з родини не міг дізнатися протягом десятиліть.

Щодо смерті Івана Воронаєва існувало кілька версій - були деякі свідчення, що його бачили живим ще 1942 року в одному з таборів. Дехто стверджував, що йому влаштували підставну "спробу втечі", під час якої він був розстріляний та розтерзаний конвойними собаками. Схожа версія, яка донедавна вважалася єдиною - при проходженні колони засуджених з місця їхньої роботи в табір, конвойні собаки жорстоко покусали Воронаєва, який через хворобу відстав від колони, і він від цих укусів помер потім у табірному лазареті.

 Проте документальне підтвердження щодо смерті Воронаєва вдалося отримати аж 2005 року. Федеральна служба Росії на неоднократні запити відповіла:

      "Сообщаем, что по информации, полученной из Информационного центра Главного управления внутренних дел Кемеровской области, Воронаев (Черкасов) Иван Ефимович (Никита Петрович) по постановлению "тройки" УНКВД Новосибирской области от 2 ноября 1937 г. "за контрреволюционную агитацию" осуждён к высшей мере наказания - расстрелу, что исполнено 5 ноября 1937 г.

      В Центральном архиве УРАФ ФСБ России, управлениях ФСБ России по Кемеровской, Томской и Новосибирской областям, информационных центрах Управления внутренних дел Томской области и Главного управления внутренних  дел Новосибирской области архивного следственного дела об осуждении в 1937 году Воронаева (Черкасова)  Ивана Ефимовича (Никиты Петровича) к высшей мере наказания не выявлено.

 Информацией о месте захоронения Воронаева (Черкасова) Ивана Ефимовича (Никиты Петровича) не располагаем".

Після кількох арештів і багатолітніх ув'язнень і заслань Катерина Воронаєва, яка 25 років не мала жодного зв'язку з своїми дітьми, врешті завдяки короткочасній відлизі змогла отримати дозвіл на виїзд в СРСР та 1960 року зустрілася з своїми дітьми в США. Через п'ять років вона померла в Лос-Анджелесі.

Лишились тільки знімки... Родина Воронаєвих у 1925-му

В пам'ять про свого батька поруч з могилою Катерини Воронаєвої діти поставили надгробний пам'ятник Івану Воронаєву, могила якого досі не віднайдена знаходиться десь на безкрайніх просторах Сибіру. 

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.