Спецпроект

Кирило Осьмак - полтавчанин, який керував бандерівцями

Колишній есер, уродженець Миргородщини став президентом Української головної визвольної ради - підпільного парламенту і уряду, надпартійного органу, який керував визвольною боротьбою УПА.

Ки­ри­ло Іва­но­вич Ось­мак на­ро­див­ся 9 трав­ня 1890 ро­ку в міс­теч­ку Ши­ша­ки Мир­го­родсь­ко­го по­ві­ту на Пол­тав­щи­ні. На бе­ре­ги Псла йо­го бать­ко, мі­ща­нин Іван Юхи­мо­вич Ось­ма­ков, пе­ре­ї­хав з Курсь­кої гу­бер­нії.

Про ма­тір, Те­тя­ну Ан­дрі­їв­ну Вла­сен­ко, зна­є­мо, що во­на по­хо­ди­ла з ко­заць­ко­го ро­ду і при­ве­ла на світ п'я­те­ро ді­тей. З них трій­ко по­мер­ли під час епі­де­мії ти­фу. Піс­ля за­кін­чен­ня на­род­ної шко­ли в рід­но­му се­лі Ки­ри­ло нав­чав­ся чо­ти­ри ро­ки в по­ві­то­вій шко­лі Мир­го­ро­да, а по­тім у Пол­тавсь­ко­му ре­аль­но­му учи­ли­щі.

У ві­ці 20 ро­ків Ось­мак, оче­вид­но, виз­на­чив­ся з май­бут­нім фа­хом і всту­пив до Мос­ковсь­ко­го сіль­сько­гос­по­дарсь­ко­го ін­сти­ту­ту. Нав­чан­ня він по­єд­ну­вав з жур­на­ліс­ти­кою. Ці­ка­во, що мо­ло­дий сту­дент спів­пра­цю­вав з жур­на­лом "Ук­ра­ин­ская жизнь", ре­да­гу­вав який ще то­ді ма­ло­ві­до­мий гро­мадсь­кий ді­яч і пуб­лі­цист Си­мон Пет­лю­ра.

Перша світова війна

Її Кирило зус­трів на Пів­ден­но-За­хід­но­му фрон­ті, де, як пред­став­ник Все­ро­сійсь­ко­го земсь­ко­го со­ю­зу (земс­тва - ви­бор­ні ор­га­ни міс­це­во­го са­мов­ря­ду­ван­ня, а земсь­кі збо­ри, земсь­кі уп­ра­ви в Ро­сійсь­кій ім­пе­рії за­ві­ду­ва­ли ос­ві­тою, охо­ро­ною здо­ров­'я, бу­дів­ниц­твом до­ріг тощо), Ось­мак зай­мав по­са­ду за­ві­ду­ва­ча ка­зен­но­го хар­чо­во­го пун­кту для ци­віль­но­го на­се­лен­ня.

Тут Ки­ри­ло зус­трів свою пер­шу ве­ли­ку лю­бов Ма­рію Юр­ке­вич. Во­на по­хо­ди­ла з Во­ли­ні, за­кін­чи­ла Бес­ту­жівсь­кі жі­но­чі кур­си у Санкт-Пе­тер­бур­зі і з пат­рі­о­тич­них пе­ре­ко­нань пос­ту­пи­ла на служ­бу в Ко­мі­тет Чер­во­но­го Хрес­та. Звід­ти її нап­рав­ле­но у Зба­раж ке­ру­ва­ти яс­ла­ми для си­ріт, бать­ків яких заб­ра­ла вій­на.

Він­ча­ли­ся мо­ло­дя­та на Різ­двя­ні свя­та 1916 ро­ку, а в жов­тні світ по­ба­чив їх син Олег. Ро­ди­на Ось­ма­ків по­се­ля­єть­ся в Ки­є­ві, Ма­рія вчи­те­лює у тру­до­вій ко­ло­нії, а Ки­ри­ло пра­цює у пос­та­чан­ні  війсь­ка.

 Кирило Осьмак під час Першої світової. Фото: exo.in.ua

17 бе­рез­ня 1917 ро­ку Ось­мак - се­ред тих, хто ство­рює у Ки­є­ві ор­га­ні­за­цію, кот­ра не­за­ба­ром пе­рет­во­ри­ла­ся на пар­ла­мент ре­во­лю­цій­ної Ук­ра­ї­ни.

Ки­ри­ло Іва­но­вич пред­став­ляв у Цен­траль­ній Ра­ді гу­бернсь­ке земс­тво. У січ­ні 1918 ро­ку ук­ра­їнсь­кі есе­ри (со­ці­а­ліс­ти-ре­во­лю­ці­о­не­ри) ви­су­ну­ли від Ру­мунсь­ко­го фрон­ту вже ша­но­ва­но­го ді­я­ча на ви­бо­ри до Ус­та­нов­чих збо­рів у сво­є­му пар­тій­но­му спис­ку під пер­шим но­ме­ром.

Ось­мак пра­цює в Ге­не­раль­но­му сек­ре­та­рі­а­ті зе­мель­них справ, де за­ві­дує ви­дав­ни­чим від­ді­лом.

Бу­ду­чи при­хиль­ни­ком Цен­траль­ної Ра­ди, він не сприй­няв геть­мансь­кий пе­ре­во­рот Ско­ро­падсь­ко­го, на­віть взяв участь у чи­нов­ниць­ко­му страй­ку, за що був по­пер­тий з ро­бо­ти но­вою ад­мі­ніс­тра­ці­єю.

Опіс­ля при­хо­ду біль­шови­ків геть ві­дій­шов від по­лі­ти­ки, знай­шов­ши своє пок­ли­кан­ня у ра­дянсь­кій ко­о­пе­ра­ції. Май­бут­ній лі­дер пов­ста­лої Ук­ра­ї­ни за­ві­ду­вав бу­ря­ків­ниц­твом у Цен­траль­но­му сіль­сько­гос­по­дарсь­ко­му ко­о­пе­ра­тив­но­му со­ю­зі.

Як склалася доля членів Центральної Ради в СРСР

В 1922 ро­ці, ко­ли вла­да Кра­ї­ни Рад ста­бі­лі­зу­ва­лась, Ось­ма­ка зат­вер­ди­ли го­ло­вою Тер­мі­но­ло­гіч­но­го бю­ро Сіль­сько­гос­по­дарсь­ко­го на­у­ко­во­го ко­мі­те­ту  Ра­дянсь­кої Ук­ра­ї­ни. Ця струк­ту­ра го­ту­ва­ла до ви­дан­ня  слов­ник  ук­ра­їнсь­ких сіль­сько­гос­по­дарсь­ких тер­мі­нів. Їх бу­ло кла­си­фі­ко­ва­но по­над со­рок ти­сяч.

Це бу­ла ду­же кро­піт­ка ро­бо­та і май­же ні­ким не зна­ний то­ді нап­рям. Оп­ра­цьо­ву­ва­ли­ся  не ли­ше лі­те­ра­тур­ні, а й на­род­ні роз­мов­ні дже­ре­ла. Роз­по­ча­те Ки­ри­ло Ось­мак про­дов­жив в Ін­сти­ту­ті ук­ра­їнсь­кої на­у­ко­вої мо­ви Все­ук­ра­їнсь­кої Ака­де­мії На­ук.

Репресії

5 бе­рез­ня 1928 ро­ку - пер­ший арешт.  Ки­ри­ло Іва­но­вич заг­ри­мів на на­ри, як учас­ник "конт­рре­во­лю­цій­ної ор­га­ні­за­ції пра­вих ук­ра­їнсь­ких на­ці­о­на­ліс­тів у бу­ря­ко­вій ко­о­пе­ра­ції", але слід­чі до­ве­ли ли­шень йо­го пря­му при­чет­ність до пі­доз­рі­ло­го бу­ря­ків­ниц­тва, про­те ко­ле­гія  ОГ­ПУ 28 ве­рес­ня 1928 ро­ку про всяк ви­па­док вис­ла­ла на­у­ков­ця за ме­жі рес­пуб­лі­ки, прис­во­їв­ши йо­му тав­ро "со­ці­аль­но не­без­печ­но­го еле­мен­та".

Ось­мак їде в Курськ, на бать­ків­щи­ну бать­ка, де про­дов­жує спів­пра­цю з Ака­де­мі­єю На­ук як неш­тат­ний пра­ців­ник. Та 2 бе­рез­ня 1930 ро­ку ка­раль­ний меч про­ле­та­рі­а­ту все-та­ки діс­тав лін­гвіс­та-бу­ря­ко­во­да. По го­рез­віс­ній спра­ві СВУ (Спіл­ка виз­во­лен­ня Ук­ра­ї­ни) він от­ри­мав три ро­ки та­бо­рів і вирушив прок­ла­да­ти за­ліз­ни­цю до  Сик­тив­ка­ру.

Нап­ри­кін­ці 1933 ро­ку Ось­мак звіль­ня­єть­ся і пе­ре­їж­джає  з ро­ди­ною під Мос­кву, де пра­цює ди­рек­то­ром рад­гос­пу іме­ні Ла­за­ря Ка­га­но­ви­ча. Че­рез чо­ти­ри ро­ки Ось­ма­ки пот­рап­ля­ють в Ря­зансь­ку об­ласть, се­ло Ка­ті­но, де Ки­ри­ло Іва­но­вич стає го­лов­ним аг­ро­но­мом кол­гос­пу. Там зно­ву він пот­рап­ляє у ла­бе­ти ста­лінсь­ких оп­рич­ни­ків.

За­а­реш­то­ва­ний на по­чат­ку трид­цять вось­мо­го Ки­ри­ло Ось­мак про­вів в зас­тін­ках біль­ше двох ро­ків. Та вже тер­тий ка­лач і твер­дий го­рі­шок знав, як се­бе по­во­ди­ти на слідс­тві. Він ка­те­го­рич­но не виз­нав жод­но­го зви­ну­ва­чен­ня. Мож­ли­во, йо­го вря­ту­ва­ли чис­лен­ні апе­ля­ції і лис­ти у всі мож­ли­ві ін­стан­ції, на які він був справ­жній мас­так, і на­віть до­по­ма­гав в цьо­му ре­мес­лі сво­їм бра­там по не­щас­тю.

 Кирило Осьмак. Фото для ІП надане Наталією Осьмак

Реп­ре­со­ва­ний аг­ро­ном зай­мав аг­ре­сив­ну по­зи­цію (кра­щий за­хист - ата­ка) всі­ля­ко де­за­ву­ю­ю­чи нак­ле­пи лю­дей, які спри­чи­ни­ли­ся до йо­го ареш­ту. "На до­пи­ті я мо­жу по­да­ти ма­те­рі­ал, що пов­ніс­тю вик­ри­ває Кол­дє­є­ва, як нак­леп­ни­ка і ви­ну­ват­ця за­ги­бе­лі мо­єї дру­жи­ни... Я про­шу ре­тель­но­го роз­слі­ду­ван­ня усі­єї мо­єї спра­ви, я про­шу нап­ра­ви­ти мою спра­ву до су­ду". Це з лис­та на ім­'я нар­ко­ма Лав­рен­тія Бе­рії.

Йо­го лис­ти знай­шли сво­го чи­та­ча. А з  гро­ма­дя­ни­ном Кол­дє­є­вим Ось­ма­ку на­віть до­ве­лось їс­ти ба­лан­ду в од­ній ка­ме­рі. І зно­ву за бра­ком до­ка­зів Ось­ма­ка звіль­ни­ли у лю­то­му 1940 ро­ку.

Але не до­че­ка­ла­ся з тюр­ми чо­ло­ві­ка дру­жи­на. Вчи­тель­ка міс­це­вої шко­ли не вит­ри­ма­ла на­ру­ги "від гро­мадсь­кос­ті". Її цьку­ва­ли су­сі­ди, ко­ле­ги та уч­ні, які бой­ко­ту­ва­ли її уро­ки. Ма­рія ки­ну­ла­ся під ко­ле­са по­їз­да на стан­ції з сим­во­ліч­ною наз­вою Кре­мльо­во.

"В кін­ці лю­то­го, ко­ли я мав змо­гу вже ру­ха­ти­ся, я при­був на Ма­ру­си­ну мо­ги­лу. Гір­ко ту­жив над її гро­би­ком. Не ду­мав ви­їз­ди­ти з тих місць", - пи­ше Ки­ри­ло до сес­три Ан­ни.

У бе­рез­ні 1940 ро­ку піс­ля два­над­ця­ти­річ­ної пе­рер­ви Ось­мак по­вер­та­єть­ся в Ук­ра­ї­ну. Од­ру­жу­єть­ся з Люд­ми­лою Бог­да­шевсь­кою. При­хід нім­ців зас­тає йо­го у Чер­ні­гівсь­кій об­лас­ті на по­са­ді тех­ніч­но­го ди­рек­то­ра са­на­то­рія в се­лі Ка­ча­нів­ка.

Друга світова

І за но­вих "гос­по­да­рів" Ук­ра­ї­ни наш ге­рой ви­рі­шив зай­ма­ти­ся улюб­ле­ною спра­вою, ство­рив­ши бю­ро Все­ук­ра­їнсь­кої спіл­ки сіль­сько­гос­по­дарсь­кої ко­о­пе­ра­ції. І по­вер­та­єть­ся, так би мо­ви­ти, в по­лі­ти­ку.

У жов­тні 1941 ро­ку Осьмак стає чле­ном очо­лю­ва­ної про­фе­со­ром Ми­ко­лою Ве­лич­ківсь­ким Ук­ра­їнсь­кої На­ці­о­наль­ної Ра­ди. За за­ду­мом ор­га­ні­за­то­рів, цей ук­ра­їнсь­кий ор­ган, іні­ці­йо­ва­ний мель­ни­ків­ця­ми і осо­бис­то Оле­гом Оль­жи­чем, мав би ста­ти за­ко­но­дав­чим дер­жав­ним ор­га­ном не­за­леж­ної Ук­ра­ї­ни.

На прес-кон­фе­рен­ції УНР бу­ли при­сут­ні ні­мець­кі, іта­лійсь­кі, шведсь­кі, японсь­кі жур­на­ліс­ти. За­я­ва Ве­лич­ківсь­ко­го бу­ла ко­рот­ка:

"Ук­ра­ї­на в 1918 ро­ці про­го­ло­си­ла не­за­леж­ність, яка бу­ла виз­на­на ці­лим сві­том і, зок­ре­ма, Ні­меч­чи­ною. В 1920 ро­ці Ук­ра­ї­на бу­ла не­за­кон­но оку­по­ва­на біль­шовиць­ки­ми бан­да­ми, які про­тя­гом 20-ти ро­ків те­ро­ри­зу­ва­ли кра­ї­ну, мо­ри­ли го­ло­дом, зни­щу­ва­ли се­ло, ви­во­зи­ли на Си­бір на­ці­о­наль­ну елі­ту.

Те­пер, ко­ли оку­пан­ти з Ук­ра­ї­ни втек­ли під уда­ра­ми ні­мець­ких військ, Ук­ра­ї­на від­нов­лює по­ряд­ки, що іс­ну­ва­ли до її оку­па­ції, на ос­но­ві Кон­сти­ту­ції УНР 1918 р., яка вва­жа­єть­ся най­де­мок­ра­тич­ні­шою у сві­ті. Май­но, наг­ра­бо­ва­не ко­му­ніс­та­ми у на­ро­ду, по­вер­та­єть­ся йо­му".

Нім­ці швид­ко при­пи­ни­ли ці виз­воль­ні здви­ги, ро­зіг­на­ли Ра­ду, розс­трі­ля­ли в Ба­би­но­му Яру бур­го­міс­тра Ки­є­ва Во­ло­ди­ми­ра Ба­га­зія, про­ве­ли ін­ші ка­раль­ні ак­ції.

Визволення чи окупація. Німці та українці в 1941 році

Ось­мак очо­лив від­діл зе­мель­них справ і  ко­о­пе­ра­тив­не то­ва­рис­тво "Сіль­ський гос­по­дар", тоб­то став та­ким со­бі "мі­ніс­тром" аг­рар­ної по­лі­ти­ки. Піс­ля реп­ре­сій Ось­мак втра­тив будь-які ілю­зії що­до на­мі­рів ні­мець­ких оку­пан­тів. Са­ме че­рез струк­ту­ри "Гос­по­да­ря" Ось­мак на­да­вав до­по­мо­гу хар­ча­ми чле­нам по­хід­них груп ук­ра­їнсь­ко­го під­піл­ля. 

З лі­та 1942 ро­ку Ки­ри­ло Іва­но­вич вже на кон­так­ті з ОУН(б) про­во­дить під­піль­ну ор­га­ні­за­цій­ну і про­па­ган­дистсь­ку ро­бо­ту в Ки­є­ві. З під йо­го пе­ра ви­хо­дять лис­тів­ки "До зброй­ної бо­роть­би!" і "Зло­чи­ни ні­мець­ких за­гар­бни­ків на Ук­ра­ї­ні".

Про­те Ось­мак не за­бу­ває й ми­ну­ло­го. Ве­ли­ки­ми ти­ра­жа­ми ви­хо­дять йо­го ан­ти­ко­му­ніс­тич­ні до­роб­ки: "Ук­ра­ї­на - ко­ло­нія Мос­кви", "Пок­ла­дай­мо­ся на влас­ні си­ли", та­кож з під пе­ра ко­ли­шньо­го ди­рек­то­ра рад­гос­пу ви­хо­дить твір "Ко­лек­тив як за­сіб по­не­во­лен­ня ук­ра­їнсь­ко­го се­лянс­тва".

Ці­ка­во, що ще у трав­ні 1942 ро­ку у пра­ці "В єд­нан­ні си­ла на­ції" Ось­мак зак­ли­кає ство­ри­ти об­'єд­нав­чу по­лі­тич­ну ор­га­ні­за­цію "Спіл­ка ук­ра­їнсь­кої дер­жав­нос­ті" для ко­ор­ди­на­ції бо­роть­би всіх ук­ра­їн­ців.

 Печатка Президії УГВР, виготовлена підпільним художником УПА Нілом Хасевичем. Фото з архіву Центру досліджень визвольного руху

Учас­ник од­ні­єї з по­хід­них груп, а по­тім член Української головної визвольної ради (УГВР) і еміг­рант, Ми­рос­лав Про­коп у 1996 ро­ці роз­ка­зу­вав доч­ці Ось­ма­ка: "Ми по­ча­ли шу­ка­ти лю­дей, які пер­ше бра­ли участь в пе­рі­о­ді ре­во­лю­ції 17-20 ро­ків, тих ук­ра­їнсь­ких пат­рі­о­тів, які не бу­ли зни­ще­ні і які бу­ли го­то­ві в умо­вах ні­мець­кої оку­па­ції вес­ти бо­роть­бу".

У зга­да­ній уже пра­ці "В єд­нос­ті си­ла" Ки­ри­ло Ось­мак вка­зав зас­та­но­ві пун­кти об­'єд­нан­ня  всіх ук­ра­їнсь­ких сил: су­ве­рен­на ук­ра­їнсь­ка дер­жа­ва, зе­мель­на ре­фор­ма в ін­те­ре­сах се­лянс­тва, вось­ми­го­дин­ний ро­бо­чий день і ви­роб­лен­ня за­ко­но­давс­тва май­бу­тньої дер­жа­ви. Піс­ля пев­ної об­роб­ки че­рез два ро­ки цей до­ку­мент став прог­ра­мою УГВР .

 Во­се­ни 1943 ро­ку сім­'я Ось­ма­ків пе­ре­їз­дить до Льво­ва. Стар­ша доч­ка Ла­ри­са (Ля­ля) за­ли­ши­ла­ся в Жи­то­ми­рі, де офі­цій­но пра­цю­ва­ла в зе­мель­ній уп­ра­ві, а ре­аль­но бу­ла зв'яз­ко­вою ОУН. Дів­чи­на зник­ла в Но­вог­ра­ді-Во­линсь­ко­му в кін­ці 1943 ро­ку.

Організація УГВР

У Льво­ві Ки­ри­ло Ось­мак мав три­ва­лу ау­ді­єн­цію у Ан­дрея Шеп­тиць­ко­го. Са­ме там, на Свя­то­юрсь­кий го­рі, по­ча­ли­ся пер­ші кон­суль­та­ції з ке­рів­ниц­твом ОУН(б) і УПА в осо­бі Ро­ма­на Шу­хе­ви­ча про ство­рен­ня об­'єд­нав­чо­го ор­га­ну пов­ста­ло­го ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду.

Ле­галь­но обій­ма­ю­чи по­са­ду ди­рек­то­ра Стрийсь­ко­го ок­руж­но­го то­ва­рис­тва "Сіль­ський Гос­по­дар", Ось­мак до­по­ма­гає го­ту­ва­ти прог­рам­ні до­ку­мен­ти Ук­ра­їнсь­кої Го­лов­ної Виз­воль­ної Ра­ди - як член Іні­ці­а­тив­но­го ко­мі­те­ту по про­ве­ден­ню Ве­ли­ко­го Збо­ру. От­ри­мав псев­да "Мар­ко Го­рянсь­кий", "Гір­няк".

10 чер­вня 1944 ро­ку на іні­ці­а­тив­но­му ко­мі­те­ті бу­ли ос­та­точ­но зат­вер­дже­ні наз­ва УГВР і ос­но­во­по­лож­ні до­ку­мен­ти: Уні­вер­сал, Плат­фор­ма, Ус­трій. Наз­ву "Уні­вер­сал" зап­ро­по­ну­вав са­ме Ось­мак, щоб про­вес­ти іс­то­рич­ну па­ра­лель з уні­вер­са­ла­ми геть­ма­нів і Цен­траль­ної Ра­ди.

З 11 лип­ня 1944 ро­ку поб­ли­зу ліс­ниц­тва в се­лі Спри­ня, бі­ля під­ніж­жя го­ри Ви­ді­лок на Сам­бір­щи­ні, про­тя­гом п'я­ти днів від­бу­вав­ся Ве­ли­кий збір УГВР. Піс­ля де­ба­тів зат­вер­дже­но, крім прог­рам­них до­ку­мен­тів, при­ся­гу во­я­ка УПА.

Підпільний парламент воюючої України. Як була створена УГВР

15 лип­ня Ки­ри­ло Ось­мак був об­ра­ний пре­зи­ден­том Ук­ра­їнсь­кої Са­мос­тій­ної Со­бор­ної Дер­жа­ви. Як пи­сав по­тім Ро­ман Шу­хе­вич: "Гли­бо­ка ти­ша за­па­ну­ва­ла на за­лі на­рад, ко­ли го­ло­ва пре­зи­дії УГВР ста­нув пе­ред го­ло­вою Ве­ли­ко­го Збо­ру УГВР, пок­лав ру­ку на ук­ра­їнсь­кий дер­жав­ний герб та по­чав пов­то­рю­ва­ти сло­ва при­ся­ги. То при­ся­гав пре­зи­дент Ук­ра­ї­ни пе­ред усім ук­ра­їнсь­ким на­ро­дом".

"Не мож­на фор­му­лю­ва­ти, що ОУН є іні­ці­а­то­ром ство­рен­ня УГВР. Іні­ці­а­то­ром швид­ше є УПА, - ска­зав під час де­ба­тів май­бут­ній член Пре­зи­дії УГВР Ми­рос­лав Про­коп. - УГВР - це не но­ва по­лі­тич­на ор­га­ні­за­ція, яка бу­де кон­ку­ру­ва­ти з ін­ши­ми. Це не­пар­тій­ний ор­ган на­ро­ду, зав­дан­ня яко­го - ко­ор­ди­ну­ва­ти іс­ну­ю­чі уг­ру­по­ван­ня для бо­роть­би за дер­жав­ність".

Пов­но­ва­жен­ня Пре­зи­ден­та УГВР та ком­пе­тен­ція Пре­зи­дії бу­ли вре­гу­льо­ва­ні в роз­ді­лі тре­тьо­му Тим­ча­со­во­го ус­трою УГВР. Ве­ли­кий збір УГВР, що оби­рав Пре­зи­ден­та, ух­ва­лю­вав та­кож ос­нов­ні за­ко­ни, роз­гля­дав та ви­рі­шу­вав ос­нов­ні по­лі­тич­ні пи­тан­ня, вста­нов­лю­вав лі­нію виз­воль­ної по­лі­ти­ки та прог­ра­му і так­ти­ку бо­роть­би ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду, прий­мав зві­ти від усіх ор­га­нів УГВР та ви­рі­шу­вав ор­га­ні­за­цій­ні й кад­ро­ві пи­тан­ня.

Сотня УПА "Леви", яка охороняла 1-ий Великий збір УГВР. Зброя, обмундирування і вівчарка - трофейні. Фото з архіву ЦДВР

На чо­лі УГВР був Пре­зи­дент, і са­ме він мав реп­ре­зен­ту­ва­ти її пе­ред зов­ніш­нім сві­том. До пов­но­ва­жень Пре­зи­ден­та вхо­ди­ли та­кож скли­кан­ня і зак­рит­тя Ве­ли­ко­го Збо­ру УГВР, ве­ден­ня за­сі­дань Пре­зи­дії і го­ло­ву­ван­ня на кон­фе­рен­ці­ях УГВР, зат­вер­джен­ня за по­дан­ням Го­ло­ви ге­не­раль­но­го Сек­ре­та­рі­а­ту УГВР ге­не­раль­них сек­ре­та­рів з ок­ре­мих справ, зат­вер­джен­ня за по­дан­ням ге­не­раль­но­го Суд­ді двох чле­нів ге­не­раль­но­го Су­ду, а на по­дан­ня ге­не­раль­но­го Кон­троль­но­го - двох чле­нів Кон­троль­ної Ко­ле­гії.

Пре­зи­дент мав та­кож зат­вер­джу­ва­ти за­кор­дон­них де­ле­га­тів УГВР, а та­кож прий­мав при­ся­гу від чле­нів Пре­зи­дії, Го­ло­ви ге­не­раль­но­го Сек­ре­та­рі­а­ту, ге­не­раль­них сек­ре­та­рів, чле­нів ге­не­раль­но­го Су­ду та Кон­троль­ної Ко­ле­гії. Пре­зи­дент мав та­кож пра­во по­ми­лу­ван­ня.

При­сут­ні­ми бу­ли 21 осо­ба. На по­ряд­ку ден­но­му бу­ло два­над­цять пи­тань:

1.   Сло­во го­ло­ви Збо­рів.
2.   До­по­відь Во­ло­ди­ми­ра Ор­ло­ви­ча (Ми­рос­ла­ва Про­ко­па) про внут­ріш­нє і зов­ніш­нє ста­но­ви­ще ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду.
3.   Дис­ку­сія з при­во­ду до­по­ві­ді.
4.   До­по­відь Пет­ра Ло­зовсь­ко­го (Ро­ма­на Шу­хе­ви­ча) про ді­яль­ність УПА (про вза­є­мо­дію ОУН і УПА.).
5.   До­по­відь про зов­ні­шньо­по­лі­тич­не ста­но­ви­ще ук­ра­їнсь­ко­го ру­ху.
6.   Дис­ку­сія з при­во­ду до­по­ві­ді.
7.   До­по­відь Іва­на Че­пи­ги (Рос­тис­ла­ва Во­ло­ши­на) про внут­ріш­ні проб­ле­ми.
8.   Дис­ку­сія з при­во­ду до­по­ві­ді.
9.   Ін­ші пи­тан­ня.
10. Зат­вер­джен­ня струк­ту­ри УГВР.
11. Ви­бо­ри ор­га­нів УГВР.
12. Ін­ше

"На­ша ме­та - Ук­ра­їнсь­ка Са­мос­тій­на Со­бор­на Дер­жа­ва на ук­ра­їнсь­ких ет­ног­ра­фіч­них зем­лях. Наш шлях - ре­во­лю­цій­но-виз­воль­на бо­роть­ба про­ти всіх зай­ман­ців і гно­би­те­лів ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду. Бу­де­мо бо­ро­ти­ся за те, щоб Ти, Ук­ра­їнсь­кий На­ро­де, був во­ло­да­рем на сво­їй зем­лі. На вів­тар ці­єї бо­роть­би кла­де­мо свою пра­цю і своє жит­тя".

Це - сло­ва при­ся­ги, яку склав Пре­зи­дент УГВР Ки­ри­ло Ось­мак (який тепер отримав псевдо "Псельський") 15 лип­ня 1944 ро­ку.

Ві­це-пре­зи­ден­та­ми об­ра­ні ві­це-спі­кер поль­сько­го сей­му Ва­силь Муд­рий, капелан "Нах­тіґалю" о. Іван Гри­ньох і Іван Вов­чук (справ­жнє пріз­ви­ще Фе­дір Вовк), ра­йон­ний про­від­ник ОУН Ні­ко­поль­щи­ни 1941-1943 рр. За вря­ту­ван­ня ним ро­ди­ни Бак­стів ме­мо­рі­а­лом Яд Ва­шем йо­му бу­ло прис­во­є­но по­чес­не зван­ня "Пра­вед­ни­ка на­ро­дів сві­ту".

 Лісництво в селі Сприня у дні проведення 1-го збору УГВР. Прогулюються майбутні віце-президенти отець Іван Гриньох і Василь Мудрий. Фото: wikipedia.org

Го­ло­вою Ге­не­раль­но­го Сек­ре­та­рі­а­ту, ви­ко­нав­чо­го ор­га­ну Пре­зи­дії УГВР, був об­ра­ний Ро­ман Шу­хе­вич (Ло­зовсь­кий). Він же став ге­не­раль­ним сек­ре­та­рем з війсь­ко­вих справ.

Сек­ре­та­рем за­кор­дон­них справ став Ми­ко­ла Ле­бідь, ге­не­раль­ним сек­ре­та­рем внут­ріш­ніх справ -  ко­лиш­ній ке­рів­ник Ук­ра­їнсь­кої сту­дентсь­кої реп­ре­зен­та­ції в Поль­щі Рос­тис­лав Во­ло­шин, ге­не­раль­ним суд­дею приз­на­че­но при­хиль­ни­ка Ско­ро­падсь­ко­го  пе­да­го­га Ярос­ла­ва Бі­лень­ко­го.

В УГВР ли­ше зго­дом ко­оп­то­ва­ний Ва­силь Кук. Чо­му зго­дом? Про­ти­річ­чя і бо­роть­ба за лі­дерс­тво між Шу­хе­ви­чем і Ку­ком, не див­ля­чись на свід­чен­ня ос­та­нньо­го, та­ки ма­ли міс­це.

Підкилимні ігри

На цю проб­ле­му про­ли­ва­ють світ­ло ви­яв­ле­ні у фон­ді Р-30 Дер­жав­но­го ар­хі­ву Рів­ненсь­кої об­лас­ті до­ку­мен­ти На­род­но-виз­воль­ної ре­во­лю­цій­ної ор­га­ні­за­ції. Са­ме під та­кою наз­вою як ке­рів­ний по­лі­тич­ний ор­ган Ук­ра­їнсь­кої Пов­стансь­кої Ар­мії та всіх ан­ти­ра­дянсь­ких чин­ни­ків вліт­ку-во­се­ни 1944 р. вис­ту­па­ла Ор­га­ні­за­ція ук­ра­їнсь­ких на­ці­о­на­ліс­тів на Во­ли­ні.

Ком­плекс ви­яв­ле­них до­ку­мен­тів є не­ве­ли­ким за об­ся­гом, але ду­же ін­фор­ма­тив­ним. Се­ред ма­те­рі­а­лів НВРО, зок­ре­ма, ви­яв­ле­но: "Ста­тут НВРО", "Ре­зо­лю­ції ус­та­нов­чо­го з'їз­ду", на­каз від сер­пня 1944 ро­ку, "Тим­ча­со­ву інс­трук­цію" для по­літ­ви­хов­ни­ків УПА. Збе­рег­ла­ся та­кож нез­нач­на кіль­кість про­па­ган­дистсь­ких лис­ті­вок ук­ра­їнсь­кою і ро­сійсь­кою мо­ва­ми.

На сьо­год­ні це єди­ні ві­до­мі ори­гі­наль­ні ма­те­рі­а­ли, що ха­рак­те­ри­зу­ють пе­рі­од та нап­ря­ми ді­яль­нос­ті наз­ва­ної ви­ще ор­га­ні­за­ції. Зас­нов­ни­ка­ми НВРО у лип­ні 1944 р. ста­ли Ва­силь Кук ("Ле­міш"), Ми­хай­ло Сте­па­няк ("Сер­гій"), Яків Бу­сел ("Зас­лавсь­кий").

Михайло Степаняк. Комуніст і член Проводу ОУН

За­а­реш­то­ва­ний 25 сер­пня 1944 р. ор­га­на­ми НКВС М. Сте­па­няк свід­чив, що в ре­зуль­та­ті за­гос­трен­ня про­ти­річ між ке­рів­ни­ка­ми ОУН у груд­ні 1943 р. йо­го взя­ли під вар­ту у Льво­ві і від­пра­ви­ли в Рів­ненсь­ку об­ласть до Рос­тис­ла­ва Во­ло­ши­на ("Гор­бен­ка"). Са­ме в цей пе­рі­од М. Сте­па­няк ра­зом із уже зга­да­ни­ми чле­на­ми Цен­траль­но­го про­во­ду ОУН ви­рі­ши­ли ство­ри­ти но­ву ор­га­ні­за­цію, яка б оми­на­ла наз­ву "ОУН".

З ці­єю ме­тою поб­ли­зу с. Дер­мань Здол­бу­нівсь­ко­го ра­йо­ну Рів­ненсь­кої об­лас­ті у лип­ні 1944 р. "Ле­міш" як ко­ман­дир УПА-Пів­день і ке­рів­ник усіх клі­тин ОУН на Схід­ній Ук­ра­ї­ні скли­кав кон­фе­рен­цію, у якій бра­ли участь М. Сте­па­няк ("Сер­гій"), Я. Бу­сел ("Зас­лавсь­кий"), шеф ок­руж­ної про­па­ган­ди "Се­ре­да", Я. Ду­дар ("Ве­рес"), ко­ман­дир гру­пи УПА "Бо­гун" П. Олій­ник ("Еней"), шеф шта­бу з'єд­нан­ня "Хо­лод­ний Яр" Є. Ба­сюк ("Чор­но­мо­рець") та ін. (ра­зом 10 осіб).

Карта з місцем історичної події

Кон­фе­рен­ція ух­ва­ли­ла рі­шен­ня про ство­рен­ня На­род­но-виз­воль­ної ре­во­лю­цій­ної ор­га­ні­за­ції.

Ва­силь Кук ("Ле­міш"), від­був­ши у лис­то­па­ді 1944 р. на за­сі­дан­ня Цен­траль­но­го про­во­ду, проз­ві­ту­вав Р. Шу­хе­ви­чу про ді­яль­ність но­вої ор­га­ні­за­ції, але от­ри­мав до­га­ну від ке­рів­ни­ка ОУН, який по­ві­до­мив йо­го, що вже ство­ре­но Ук­ра­їнсь­ку го­лов­ну виз­воль­ну ра­ду (УГВР) і то­му не­до­ціль­но ма­ти ще од­ну по­діб­ну ор­га­ні­за­цію.

Тим ча­сом го­ло­ва пре­зи­дії УГВР ра­зом з ро­ди­ною осе­лив­ся в се­лі Не­діль­на Стріл­ківсь­ко­го ра­йо­ну - то бу­ла ба­за УПА-За­хід. 25 лип­ня бі­ля стан­ції Бу­со­вись­ко бу­ло ви­рі­ше­но, що в Ук­ра­ї­ні ма­ють за­ли­ши­ти­ся: Ки­ри­ло Ось­мак - пре­зи­дент, Ро­ман Шу­хе­вич - го­ло­ва уря­ду, та ще три осо­би. Реш­та чле­нів УГВР ма­ють ви­ї­ха­ти закор­дон, щоб там пред­став­ля­ти ін­те­ре­си УГВР пе­ред іно­зем­ни­ми дер­жа­ва­ми.

Останній арешт

5 сер­пня 1944 ро­ку на га­ля­ви­ні під лі­сом, між се­ла­ми Свид­ник і Лас­тів­ки (Ста­ро­сам­бірсь­кий ра­йон) від­бу­ла­ся пер­ша збір­на при­ся­га во­я­ків УПА за тек­стом, ух­ва­ле­ним УГВР.

Це­ре­мо­нію при­ся­ги про­во­ди­ли шеф Го­лов­но­го війсь­ко­во­го шта­бу УПА Дмит­ро Гри­цай - "Пе­ре­бий­ніс", ко­ман­дир Дро­го­биць­кої во­єн­ної ок­ру­ги Іван Бе­ле­йо­вич - "Дзвін­чук" і  ге­не­раль­ний сек­ре­тар внут­ріш­ніх справ УГВР Рос­тис­лав Во­ло­шин.

 Присяга солдата УПА. Текст затверджено УГВР - керівним органом підпільної боротьби. Детальніше про присягу УПА читайте тут

3 сер­пня 1944 ро­ку бі­ля се­ла Орів, на Ско­лів­щи­ні, ста­ла­ся су­тич­ка між час­ти­ною Чер­во­ної Ар­мії і від­ді­ла­ми УПА. Пре­зи­дент УГВР Ки­ри­ло Ось­мак був по­ра­не­ний. Йо­го доп­ро­ва­ди­ли до се­ла До­ро­жів бі­ля Дуб­лян. Тут у ха­ті Ми­хай­ла Лет­нян­чи­на, на па­гор­бі Віль­ни­ку, 12 ве­рес­ня 1944 радянські спецслужби й схо­пи­ли не­мо­ло­до­го ви­со­ко­го чо­ло­ві­ка, який по­рав­ся бі­ля ха­ти.

За­мість до­ку­мен­тів Осьмак мав ли­ше до­від­ку від ста­рос­ти До­ро­жівсь­кої сіль­ської уп­ра­ви на ім­'я Ко­ва­ля Іва­на Пи­ли­по­ви­ча, урод­жен­ця міс­та Ска­лат, меш­кан­ця Тер­но­по­ля. У про­то­ко­лі про зат­ри­ман­ня заз­на­че­но: "Ко­валь Йван Фи­ли­по­вич по­доз­ре­ва­ет­ся в при­над­леж­нос­ти к конт­рре­во­лю­ци­он­ной на­ци­о­на­лис­ти­чес­кой ор­га­ни­за­ции ОУН, его за­дер­жать й зак­лю­чить в тюрь­му на 48 ча­сов".

Ки­ри­лу Іва­но­ви­чу Ось­ма­ку до­ве­лось пе­ре­жи­ти кіль­ка­річ­не слідс­тво. Він доб­ре знав пра­ви­ла гри. Зно­ву на­від­різ від­мов­ляв­ся від ін­кри­мі­но­ва­них йо­му грі­хів. Ба, він дов­го від­мов­ляв­ся від са­мо­го се­бе.

Збе­рег­ла­ся "Справ­ка об име­ю­щих­ся в де­ле на­и­бо­лее су­щес­твенных по­ка­за­ни­ях сви­де­те­лей в от­но­ше­нии Ось­ма­ка К.И.", в якій ві­доб­ра­же­но про­цес з'я­су­ван­ня йо­го осо­би.

З цьо­го до­ку­мен­ту вип­ли­ває, що аж у 1947 р. Ки­ри­ла Іва­но­ви­ча впіз­на­ла під час оч­них ста­вок йо­го при­йом­на донь­ка. У 1925 ро­ці Ки­ри­ло та Ма­рія Ось­ма­ки вси­но­ви­ли  Ва­лен­ти­ну, бать­ки якої по­мер­ли в го­лод­но­му 1919-му. Дів­чин­ка бу­ла на рік мо­лод­ша за Ла­ри­су, їх рід­ну доч­ку.

Зок­ре­ма, Ва­лен­ти­на Ор­ло­ва (з 1924 до 1931 ро­ку во­на ма­ла пріз­ви­ще Ось­мак, а по­тім по­вер­ну­ла своє) свід­чи­ла, що в пе­рі­од на­цистсь­кої оку­па­ції Ки­є­ва  "ста­ло зро­зу­мі­ло, що Ось­мак є ук­ра­їнсь­ким на­ці­о­на­ліс­том, бо ме­ні до­во­ди­лось від ньо­го чу­ти, як він вис­лов­лю­вав­ся, що Ук­ра­ї­на по­вин­на бу­ти са­мос­тій­ною дер­жа­вою і що для цьо­го є всі пе­ре­ду­мо­ви...

Доч­ка Ось­ма­ка - Ла­ри­са, пов­ніс­тю пе­ре­бу­ва­ла під йо­го впли­вом і не­од­но­ра­зо­во вис­лов­лю­ва­ла ме­ні свої на­ці­о­на­ліс­тич­ні пог­ля­ди, вка­зу­ю­чи на те, що ось, мов­ляв, ми - схід­ня­ки-ук­ра­їн­ці, не вмі­є­мо за­хи­ща­ти сво­їх са­мос­тій­ниць­ких на­ці­о­наль­них ін­те­ре­сів, а на За­хо­ді ук­ра­їн­ці - зов­сім ін­ші лю­ди, які твер­до бо­рють­ся за свою са­мос­тій­ність... Бу­ва­ю­чи в ньо­го на квар­ти­рі, я іно­ді в Ось­ма­ка ба­чи­ла лі­те­ра­ту­ру, яку ви­да­ва­ли у Льво­ві та Рів­но­му. Ці­єї лі­те­ра­ту­ри я ні­ко­ли не чи­та­ла".

 Кирило Осьмак. Тюремне фото 1958 року, надіслане доньці. Фото: dt.ua

Роз­кри­тий Ось­мак від­вер­то роз­по­вів про факт сво­го пре­зи­дентс­тва в УГВР. Але да­лі про­бу­вав во­ди­ти ге­біс­тів за ніс. Ста­рий ка­тор­жа­нин зно­ву на­ма­гав­ся пи­са­ти "на­верх". За­тя­то на­ма­гав­ся вис­ко­чи­ти з ле­щат. Ого­ло­шу­вав го­ло­ду­ван­ня. На­від­різ від­мо­вив­ся від спів­пра­ці й  ви­ко­рис­тан­ня йо­го в "грі" про­ти пов­стан­ців і ук­ра­їнсь­ко­го за­кор­дон­ня.

10 лип­ня 1948 ро­ку ОСО (Осо­бое со­ве­ща­ние при МГБ СССР) ви­нес­ло ви­рок про 25 ро­ків ув'яз­нен­ня в тюр­мі "за участь в конт­рре­во­лю­цій­ній бан­ді ук­ра­їнсь­ких на­ці­о­на­ліс­тів та ак­тив­ну ке­рів­ну конт­рре­во­лю­цій­ну на­ці­о­на­ліс­тич­ну ді­яль­ність".

Сім­'я реп­ре­со­ва­но­го жи­ла в се­лі Під­буж Дро­го­биць­кої об­лас­ті без будь-якої ін­фор­ма­ції про бать­ка і чо­ло­ві­ка. Тіль­ки в бе­рез­ні 1954 ро­ку прий­шов лист з Вла­ди­мирсь­ко­го цен­тра­лу до донь­ки На­та­лії, яка по­тім ба­га­то зро­би­ла для ре­а­бі­лі­та­ції і увіч­нен­ня пам­'я­ті сво­го бать­ка.

Невиправний

По смер­ті Ста­лі­на Лав­рен­тій Бе­рія, то­ді пер­ший зас­туп­ник го­ло­ви Ра­ди Мі­ніс­трів СССР, на­ка­зав пе­ре­вез­ти з місць ув­'яз­нень до Мос­кви ке­рів­ни­ків ук­ра­їнсь­ко­го Опо­ру, в то­му чис­лі мит­ро­по­ли­та Йо­си­па Слі­по­го та пре­зи­ден­та УГВР Ки­ри­ла Ось­ма­ка для про­ве­ден­ня з ни­ми пе­ре­го­во­рів про за­ми­рен­ня на За­хід­ній Ук­ра­ї­ні з за­лиш­ка­ми бан­де­рів­ців.

 Повстанські листівки з закликом бойкотувати вибори до Верховної Ради СРСР в 1946 році. В кінці зазначено, що справжнім парламентом для підпілля є УГВР

Та Хру­щов і ком­па­нія не да­ла збу­ти­ся ні­я­ким пла­нам гру­зи­на. На від­мі­ну від ба­га­тьох ді­я­чів УПА, які по­ка­я­ли­ся, лі­дер УГВР не пот­ра­пив під хру­щовсь­ку ам­ніс­тію.

"Вра­хо­ву­ю­чи, що Ось­мак є за­пек­лим ук­ра­їнсь­ким на­ці­о­на­ліс­том, який свої на­ці­о­на­ліс­тич­ні пог­ля­ди не змі­нив за пе­рі­од пе­ре­бу­ван­ня в тюр­мі, і за сво­єю во­ро­жою ді­яль­ніс­тю ста­но­вить особ­ли­ву не­без­пе­ку, Указ Пре­зи­дії Вер­хов­ної Ра­ди СРСР від 17 ве­рес­ня 1955 ро­ку що­до ско­ро­чен­ня тер­мі­ну на­по­ло­ви­ну до в'яз­ня Ось­ма­ка Ки­ри­ла Іва­но­ви­ча не зас­то­со­ву­ва­ти".

Пам'ять

Еміг­рантсь­кі за­лиш­ки виз­воль­но­го ру­ху сва­ри­ли­ся, хто вис­ту­па­ти­ме від іме­ні УПА і УГВР на бе­ре­гах Ізара, По­то­ма­ка і Сас­ка­че­ва­на, а президент Української головної визвольної ради по­мер 16 трав­ня 1960 ро­ку у Владімірському централі. Йо­го по­хо­ва­ли на цвин­та­рі під но­ме­ром 5753.

Квітень 1960 року. Останній бій УПА

Ли­ше 1 груд­ня 2004 ро­ку Ки­ри­ло Ось­мак по­вер­нув­ся в Ук­ра­ї­ну на­ві­ки. Па­на­хи­ду за упо­кій ду­ші від­слу­жив Пат­рі­арх Ки­ївсь­кий Фі­ла­рет у Во­ло­ди­мирсь­ко­му со­бо­рі. У 1994 ро­ці Ки­ри­ло Іва­но­вич офі­цій­но ре­а­бі­лі­то­ва­ний Ге­не­раль­ною про­ку­ра­ту­рою Ук­ра­ї­ни, як "без­під­став­но реп­ре­со­ва­ний у 1948 ро­ці", а та­кож на по­чат­ку 1995 ро­ку про­ку­ра­ту­рою Хар­ківсь­кої об­лас­ті за реп­ре­сії 1928 і 1930 рр.

Могила Кирила Осьмака на Байковому кладовищі у Києві

Рі­шен­ня про мо­ну­мен­таль­не увіч­нен­ня пам­'я­ті  сво­го зем­ля­ка сіль­ра­да ух­ва­ли­ла 5 груд­ня 2006 ро­ку. У ніч з 27 на 28 груд­ня 2007 бу­ло сплюн­дро­ва­но цей пам­'ят­ний знак пре­зи­ден­то­ві УГВР. Сво­ло­та пош­ко­ди­ла ме­мо­рі­аль­ну дош­ку з пор­тре­том К.І.Ось­ма­ка, по ній ки­да­ли ас­фаль­то­ві бри­ли та ула­мки бе­тон­но­го бор­дю­ру.

Рі­шен­ням се­сії Ши­шаць­кої се­лищ­ної ра­ди, яка від­бу­лась 11 лю­то­го 2008, час­ти­ну ву­ли­ці Ле­ні­на в цен­трі се­ли­ща пе­рей­ме­но­ва­но на май­дан Ки­ри­ла Ось­ма­ка.

Джерело: "Новий погляд"

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.