Битва під Конотопом на тлі українсько-російської війни

Конотопська битва належить до числа тих визначних подій, про які варто пам'ятати з багатьох причин. Вона по праву стоїть поруч із такими військовими звитягами козацтва, як перемоги під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями 1648 року чи під Батогом 1652 року.

Ця перемога здобута не масовим героїзмом, а насамперед військовою хитрістю, завдяки злагодженим діям гетьмана Івана Виговського та його союзника - кримського хана Мегмеда ІV Гірея. Однак Конотопська битва нині цікава історикам та громадськості не лише як сторінка воєнної історії, а й має важливе значення для розуміння суті політичних процесів, що протікали на українських теренах.

Битва під Конотопом наочно спростовує насамперед той міф, що після Переяславської ради 1654 року Україна стала буцімто єдиним цілим із Московською державою. Історична палітра взаємин двох країн насправді була щедро насичена найрізноманітнішими подіями, зокрема й військовими протистояннями.

Другий розвінчаний міф - про вічну ворожнечу українських козаків і кримських татар. Як бачимо, військова співпраця між ними мала місце й нерідко була доволі успішною.

Брати по духу і зброї. Про дружбу козаків і татар

Конотопська перемога є надзвичайно повчальною для усвідомлення феномену української сили та української слабкості. Адже у світовій історії знайдеться не так уже й багато прикладів, коли володар-переможець, справжній тріумфатор (маю на увазі гетьмана Виговського) через два місяці після тріумфу безславно втрачає владу, до того ж під тиском найближчого оточення, своїх підлеглих.

У російській історіографії закріпився особливий погляд на тогочасні взаємини між Гетьманатом та Московією: там ідеться не про війну, а про самовільну акцію Виговського. Але ж Виговський був легітимно обраним гетьманом, його визнав і московський цар! Тож об'єктивно слід говорити про першу українсько-московську війну, що не обмежувалася битвою під Конотопом.

Проект Речі Посполитої Трьох Народів з Гадяцької угоди Виговського. Велике князівство Руське виділено темно-сірим

Українсько-московська війна 1658-1659 років розгорталася на тлі однієї із найбільших гуманітарних катастроф, що її будь-коли зазнавала Україна - Руїни другої половини ХVІІ ст. Однією з причин Руїни була довготривала виснажлива громадянська війна, яка саме за гетьманування Виговського розпалюється з небаченою досі силою.

У тій війні "насолити" своєму вчорашньому побратиму, навіть на шкоду Україні, вважалося цілком прийнятним заняттям. Отож не було нічого дивного, що якраз у розпал Конотопської кампанії добре відомий читачам запорозький отаман Іван Сірко, аби не допустити зміцнення влади гетьмана Виговського, здійснює похід на Кримський півострів. Такі дії Сірка спровокували й черговий українсько-кримський розрив, і спустошливий набіг татар на лівобережні міста й села, і повернення московського війська назад в Україну.

 Війни за віру і війни за волю. Як сплелися долі отамана Сірка і короля Яна

Не менш істотними були й власні прорахунки гетьмана Виговського. Задумавши загалом перспективний політичний проект з долучення на партнерській основі до федерації двох (Литви й Польщі) козацької України, Виговський не зумів належним чином відстояти українські інтереси при ратифікації Гадяцької угоди.

Як компенсацію гетьман, його рідня та наближені прийняли щедроти польського короля, але в умовах війни така поведінка Виговського була рівноцінною винесенню собі смертного вироку. На Лівобережжі, пошарпаному татарами, вибухнуло антигетьманське повстання, а найближче оточення Виговського швиденько знайшло йому заміну - Юрія Хмельницького.

Зважаючи на юний вік гетьманича та його не вельми рішучий характер, старшині такий вибір здавався найоптимальнішим: вона всіляко прагнула зберегти за собою повновладдя на місцях. Що з того вийшло - радше не згадувати.

У військовому відношенні Український гетьманат у часи свого піднесення (1648-1649 роки) був набагато сильнішим за деяких своїх сусідів, що мали власні держави, - Молдавське, Волоське чи Трансільванське князівство.

Однак не все вирішував військовий потенціал - державу потрібно було легітимізувати у спосіб, прийнятий на той час, наприклад, через авторитет одного зі членів своєрідного "монархічного клубу", влада якого мала сакральний характер. Не даремно Богдан Хмельницький так наполегливо впроваджував у життя шлюбний проект, пов'язаний із одруженням старшого сина Тимоша на доньці молдавського господаря Василе Лупу.

Як виняток тут можна згадати хіба що Голландію та Швейцарію, яким удалося тоді подолати іноземне правління й утвердитися без протекції когось із монархів. Якщо оцінювати об'єктивно, то Козацька держава не мала шансів доповнити цей короткий список, не визнавши сторонньої опіки.

До того ж багаторічні, практично безперервні, війни не могли не позначитися на боєздатності козацького війська. Його специфіка полягала в тому, що козаки були не лише воїнами ("жовнірами" за тогочасною термінологією), а й працювали на землі.

Тривала відсутність козака призводила до занепаду господарства, а відтак - і втрати ним спроможності належно підготуватися до походу. Тому після важкої поразки під Берестечком 1651 року зовнішня допомога - чи турецького султана, чи московського царя - насправді важила дуже багато.

Богдан Хмельницький неодноразово вдавався до спроб залучити на свій бік представників знатних родів. Збереглося кілька гетьманських універсалів, що містили суворі заборони козакам вступати у володіння князів Заславського та Вишневецького, або чинити якісь зачіпки їхнім слугам й адміністраторам. І, знаючи характер Хмельницького, можна з упевненістю стверджувати, що такі його дії не були випадковими.

Конотопська битва: перемога, що обернулася на поразку

Після вельми загадкового й швидкого згасання роду некоронованих володарів України князів Острозьких (подейкували, що руку до цього доклали всюдисущі єзуїти, прибравши зі свого шляху найпереконіших захисників православної Церкви) саме Заславський і Вишневецький були найавторитетнішими представниками родової аристократії й могли претендувати на роль основоположників української правлячої династії.

Однак вони не мислили себе поза контекстом Речі Посполитої, обоє вже перейшли з віри предків у католицтво, а сама логіка козацького повстання суперечила інтересам князів, що володіли величезними магнатськими господарствами, нещадно визискуючи підданих. Отож князя Заславського невдовзі після козацького виступу бачимо серед очільників польського коронного війська, а князь Ярема Вишневецький увійшов в історію як найнепримиренніший супротивник козацтва.

Тож потрібно було втілювати в життя іншу модель, шукаючи протекції іноземного правителя. Спочатку Хмельницький мислив у цій ролі турецького султана. А Єрусалимський патріарх Паїсій, у 1649 році мандруючи з Близького Сходу до Москви, підказав гетьману кандидатуру православного московського царя. Втім, попри шалений спротив Москви, активно розвивалися взаємини й зі шведським королем Карлом Х Густавом.

Київ ніколи не був гетьманською столицею. Навіть полковий центр Київського полку знаходився не в Києві, а в Козельці або в Гоголеві. Однак Хмельницький неодноразово говорив про Київ як духовну столицю України, що уособлює славу Давньокиївської держави. Інші гетьмани у своїх універсалах також наголошували, що "Київ - наше місто столечне".

Проте у Києві на відміну від Чигирина, Переяслава чи Черкас козацьке населення ніколи не мало кількісної переваги над міщанами та підданими церкви. Крім того, у військово-стратегічному та мобілізаційному плані він не видавався надто привабливим у порівнянні з тим-таки Чигирином. Останній був ліпше захищений, до нього швидше можна було стягнути війська з традиційних козацьких регіонів, ліпше організувати сполучення із союзниками з Криму та Північного Причорномор'я.

Не варто забувати й про те, що за Переяславською угодою 1654 року в Києві перебував гарнізон московських військ на чолі з воєводою, і, зрозуміло, жоден із гетьманів не бажав добровільно ставати під контроль царської адміністрації.

Розмовляв і записав: Юрій ПОТАШНІЙ