Спецпроект

Плагіат як найвище досягнення наукової думки

Частину нашумілих "Очерков истории Украины" скомпільовано з "Истории УССР". Це і є планка новітнього історієписання? Омріяна "альтернатива" для студентів і науковців? Чи тільки шлях до "покращення життя вже сьогодні" - коштом минулого, перетвореного на арену двобою з "алчными западными соседями"?

Від редакції: Кілька днів тому з технічної помилки при публікації випала частина авторського тексту. Виправляємось, це повна версія. Приносимо вибачення перед шановною п. Оленою й читачами.

Ця книжка, мабуть, ніколи б не потрапила мені до рук - якби, готуючись до обговорення питання про нашу проблематичну "європейськість" на одному поважному зібранні, я не поцікавилась, як саме інтерпретується в новітніх курсах вітчизняної історії її так званий "литовський" відтинок (XIV-XVI ст.).

Тож аж ніяк не могла обійти увагою випущені торік "Очерки истории Украины" (К.: Киевская Русь, 2010), рекомендовані МОН України як навчальний посібник для вишів.

Передмова академіка НАН України П.П. Толочка - співавтора та редактора праці - обіцяла усім, від студентів до науковців, небачений злет історичної думки: йдеться, мовляв, про "результат труда коллектива академических исследователей, внесших заметный вклад в развитие украинской исторической науки.

Их авторской задачей было представить историю Украины от глубокой древности до наших дней максимально объективно, без оглядки на социальный заказ времени. В определенном смысле это и ответ на те тенденциозные и субъективистские исторические сочинения, в том числе в учебниках для средней школы и высших учебных заведений, которые ныне являются безальтернативными источниками исторических знаний" (с. 5).

Не менше обіцяла й презентація книжки, яскраво описана у щотижневику "2000" у статті "Последние дни "украинской революции"". Під журналістським пером ця досить скромна імпреза перетворилася на подію загальноукраїнського масштабу й неабиякої суспільної ваги:

"Еще до того как эта книга вышла из печати, она стала причиной взрыва страстей и бурных дискуссий. Одна половина страны горячо приветствовала появление "Очерков истории Украины", учебного пособия для вузов, подготовленного группой историков во главе с академиком Петром Толочко. Другая - впала в уныние и скорбь. И вот это успевшее прославиться издание увидело свет".

Присутні на презентації автори, свідомі своєї високої місії, поділилися із присутніми не тільки своїми концептами, а й подробицями роботи над книгою та творчими задумами.

Мовляв, готувалися "Очерки" цілих п'ять років - і, певна річ, не "під Табачника": якби не скрута "помаранчевих" часів, їх було б надруковано ще у 2008 р.; нині ж планується долучити до правди історії й україномовну Україну, видавши "Очерки" у перекладі з російської та з урахуванням зауважень колег.

Екс-директор інституту російської історії РАН Андрєй Сахаров про "Очерки...": "...Появление книги совершенно необходимо сегодня, когда в условиях вакуума идеологии оказалась утраченной величайшая ценность, завещанная нам предками: чувство общности судеб русского и украинского народов..." Фото: rusmir.in.uа

Не знаю, чи насправді такі зауваги очікувані й бажані - але, зважаючи на закладені в "Очерки" амбіції, не можу не поділитися своїм читацьким судженням з аудиторією, ширшою за професійну спільноту. До того ж, гадаю, оцінювати це видання - з огляду на заявлену авторами суспільну значимість проекту - слід за гамбурзьким рахунком.

Йтиметься, звісно, лише про "литовський" відрізок чималої дистанції - від стоянок неандертальців до всевладдя "регіоналів" - яку охоплює книжка.

400-літня амнезія: чому замовчуються часи Великого князівства Литовського й Руського?

Присвячений цьому 200-річному відтинку невеличкий розділ - "Украинские земли под иноземным владычеством (XIV-XVI вв.)" (с. 130-147) - написав член-кореспондент НАН України М.Ф. Котляр, відрекомендований на тій-таки презентації як один із найкращих фахівців з середньовічної історії.

Не буду із цим сперечатись - одначе зауважу, що доба литовської зверхності не входить до сфери професійних зацікавлень науковця (хіба що її нумізматичні аспекти).

Утім, як би там не було, відкриваючи згаданий розділ, у жодному разі не сподівалася помандрувати в часі - та, натрапивши на цілий "боєкомплект" клішованих фраз із арсеналу радянської історичної науки, нібито знов опинилася на студентській лаві.

І відчуття це виявилось абсолютно слушним - бо вже за чверть години на антресолях віднайшлася книга, якою надихався М. Котляр: академічна "История Украинской ССР", що побачила світ на піку радянської стагнації (Т. 2. - К.: Наукова думка, 1982), - підготовлене Інститутом історії України наукове видання, яке у нас прийнято звати чи то "колективною монографією", чи то, адекватніше, "братською могилою".

Тридцять років тому М. Котляр був співавтором цієї „Истории" - тож не дивно, що при підготовці теперішніх „Очерков" він скористався своїм попереднім доробком (с. 130-134). Щоправда, жодних правок до тексту при цьому не внесено - хоч окремі дати і факти, поза будь-яким сумнівом, потребують коригування, бо впродовж останніх десятиліть медієвістика в Україні хай без зайвого поспіху, та все-таки рухалась уперед.

Плагіат від двох політиків і одного професора

Водночас впадає в око, що з бігом часу в авторі заговорив мораліст: якщо раніше, скажімо, він тільки пояснював сутність угоди між Казимиром Великим і Людовиком Анжуйським стосовно Галичини (с. 36 "Истории УССР"), то тепер палко таврує "алчных западных соседей", вражений "цинизмом и бесстыдством, с которыми польский и венгерский государи распоряжались судьбами многих тысяч людей, на что у них не было никаких юридических [и] прочих прав, - разве что разбойничье "право" сильного" (с. 131, 134 "Очерков").

Прикметно, що нижче (с. 138), оповідаючи про перехід до Московського царства чернігово-сіверських земель, М. Котляр убачає у цьому хіба що вміле використання "российским правительством" ситуації, яка склалася на українських теренах на зламі XV-XVI ст.

Та, хай там як, але до с. 134 науковець упорядковує власні тексти. А от на с. 135 починаються справжні чудасії. Йдеться, власне, про добірку банальностей стосовно специфіки устрою українських земель у складі Литви - одначе цей нехитрий текст М. Котляра відтворює текст із "Истории Украинской ССР" авторства О. Сидоренко, подеколи майже дослівно:

 Порівняльна таблиця компілятивного матеріалу

Наявний тут-таки, на с. 135, виклад подій політичного життя дивує своєю хаотичністю: спочатку оповідається про боротьбу Вітовта з удільними князями (1393-1394 рр.), а потім - про події, які відбувалися до його появи на віленському великокняжому столі (1392 р.): смерть Ольгерда (1377 р.), вбивство Вітовтового батька Кейстута (1382 р.), Кревську унію з Польщею (1385 р.) і т. ін.

Спантеличує не лише те, що автор раптом відмовився від послідовності й логіки викладу: трохи вище, на с. 133, науковець уже описав протистояння Вітовта й українських князів (при цьому впадає в око симптоматичній різнобій: якщо на с. 133 подільський князь, позбавлений влади, втікає на Закарпаття, то на с. 135 він шукає притулку в Угорщині).

Чечетов про Вітовта: "Это абсолютно третьестепенные вопросы"

Причина цього сумбуру проста: М. Котляр ненадовго відклав "Историю УССР" і взявся за працю групи авторів, уперше надруковану у 1995 р. під назвою "Історія України: нове бачення"

З цієї праці, до речі, не раз глузував П. Толочко - мовляв, "справжній дослідник мусить бути неупередженим слідчим, апостолом правди історії, незалежно від того, гірка вона чи солодка, подобається його сучасникам чи ні. Коли б ми всі сповідували це святе правило, не доводилося б на кожному новому етапі писати праці з "новим баченням" минулого" (звернення до читачів "Київської старовини" у № 4/5 за 1996 р.).

Запропоноване М. Котляром у 2010 р. бачення минулого й справді не назвеш новим - бо відтоді, як я оприлюднила його у згаданій праці, спливло п'ятнадцять років; за цей час книжку кілька разів перевидали як навчальний посібник, і текст помітно втратив на свіжості (нижче навожу його за виданням: Історія України: Навчальний посібник. - К.: Альтернативи, 2002).

 

Що діялося на підвладних Вільну теренах пізніше, у XV ст., зрозуміти практично неможливо - М. Котляр згадує тільки про якесь перманентне протистояння великих литовських князів і польських королів (хай навіть часом обидва ці титули носила одна й та сама особа).

Щоправда, трохи уваги приділено Київському князівству, його перетворенню на намісництво (1470 р.) і так званій "змові князів" (1481 р.), спрямованій проти тодішнього володаря Польщі та Литви.

"Змова князів" і сімейне щастя Анастасії Слуцької - тещі князя Острозького

Утім, у трактуванні подій 1481 р. є певні проблеми. Передовсім, на с. 136 їх описано явно чужими словами - порівн.:

 

Та куди цікавішим є те, що поразка й страта заколотників тлумачаться при цьому автором як свідчення слабкості литовської верхівки, яку, мовляв, не підтримував український народ, - а вже на с. 137-138 ті-таки заколотники виступають як українські князі, котрі очолили національно-визвольні змагання, прагнучи чи то автономії українських земель у складі Литовської держави, чи то їхньої політичної самостійності.

Білоруська народна пісня про великого князя Вітовта (ВІДЕО)

Пояснення цих "нестиковок" очевидне: трохи помучившись із перекладом російською текстів з "Історії України", М. Котляр повернувся до "Истории УССР" - власне, до § 2 розд. 3, написаного О. Сидоренко (див. с. 162); щоправда, віднайдене авторкою у XV ст. "стремление украинского народа к воссоединению с русским в едином государстве" до "Очерков", на щастя, не потрапило. 

Менш критичним є ставлення науковця до текстів авторства академіка Я. Ісаєвича:

 
 
Непідписані цитати з Ісаєвича

Далі (с. 138-139 "Очерков") бачимо фрагменти текстів О. Дзюби, І. Шекери та В. Голобуцького (с. 168, 172-175, 180-181, 183-184, 368, 185 "Истории"); оригінальним тут є хіба перетворення Михалона Литвина на "литовского дипломата Михаила", абсолютно некоректне з позицій сучасної литуаністики, та ототожнення князя Дмитра Вишневецького з фольклорним гульвісою Байдою - доволі проблематична "подяка" покійному Голобуцькому, котрий заперечував таку ідентифікацію.

 

Фінальний для "литовської" доби сюжет про Люблінську унію (§5, с. 139-140), де самій цій події приділено кілька рядків, не витримує жодної критики - як і твердження М. Котляра про масовий національно-визвольний рух українців на теренах Литовської держави.

Настільки довільно нашу історію не тлумачили навіть на сторінках офіціозної "Истории УССР" - порівняйте:

 

Ще більше вражає інша "корекція" тексту І. Шекери: виявляється, це не Москва розв'язала Лівонську війну, прагнучи за будь-яку ціну здобути вихід до Балтики, а якраз навпаки: "Литва, а затем и Речь Посполитая в 1558 г. начала войну с Россией" (с. 140; порівн. с. 227-228 "Истории УССР"). Гадаю, з усіх реверансів М. Котляра у бік Фонду Єльцина цей - найбільш незграбний.

Останній параграф, в якому розглянуті питання історії "литовської" доби, присвячений культурі (с. 142-147).

У тексті на с. 142-143 легко вгадуються фрази Я. Ісаєвича і Г. Логвина (порівн. с. 186, 210, 216 "Истории УССР"). Перу останнього належить і все, що написано про живопис на с. 144 (порівн. с. 212, 213, 221, 222, 220 і 221).

Щоправда, те, що говориться в "Очерках" про XIV-XVI ст., в оригіналі стосувалося другої половини ХІІІ - першої половини XIV ст. Тож маємо шанс наочно переконатися в універсальності категорій, якими оперували радянські мистецтвознавці.

 

На с. 145 доходить черга до середньовічної освіти й книжності - а заразом (уже вкотре) до текстів Я. Ісаєвича (с. 186, 187, 190-191, 187 "Истории УССР"). Обмежимося невеличким, але виразним прикладом:

 

Вражає те, що копіюється навіть сюжет про діяльність князя Володимира Васильковича, добре відомий М. Котляру як досліднику Галицько-Волинського літопису:

Tiльки останній абзац на с. 145 виглядає оригінальним - проте, як і решта, не викликає ентузіазмy

Згадку про "Луцкое Евангилие" (sic!) краще оминути увагою (як і безліч наявних у книзі друкарських помилок).

Що ж до інформації про Пересопницьке Євангеліє, то у "протопопе Михаиле Самоцком" доволі нелегко упізнати переписувача цієї пам'ятки - сина протопопа із Сянока на ім'я Михайло Васильович. Думаю, національна святиня, включена до інаугураційного протоколу українських президентів, варта трохи більшої уваги та поваги.

На двох останніх сторінках аналізованого розділу (146-147) уміщено тексти Я. Ісаєвича (сюжет про книгодрукування), О. Дея (фольклор) і В. Микитася (літописання); це, відповідно, фрагменти с. 193, 194, 486, 487, 196-202 "Истории УССР".

Відтак, не маємо жодних несподіванок:

 

Із ретельністю, вартою кращого застосування, продубльовані навіть нехитрі характеристики Острозької Біблії, діяльності Івана Федорова чи, скажімо, українського фольклору:

 

Це, власне, й усе - відключаємо сканер, sapienti sat. Кортить лише запитати: оце і є об'єктивна картина минулого, створена "без оглядки на социальный заказ времени"?

Це і є планка новітнього історієписання? Омріяна "альтернатива" для студентів і науковців? Результат копіткої п'ятирічної роботи?Чи це тільки шлях до "покращення життя вже сьогодні" - коштом минулого, перетвореного на арену двобою з "алчными западными соседями"?

"Не допустити витоку за кордон відомостей про голод в Україні"

У 1980-х роках органи кдб урср пильно відстежували діяльність представників української діаспори, спрямовану на привернення уваги світової громадськості до Голодомору в Україні 1932–1933 років, і намагалися всіляко перешкоджати цьому. У циркулярах і вказівках з Києва до обласних управлінь кдб ішлося про те, які необхідно вжити агентурно-оперативні заходи "для протидії ворожим акціям закордонних наццентрів".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.