Спецпроект

Литовська доба в "Очерках истории..." - компіляція з "Історії УРСР"

Трохи помучившись із перекладом російською текстів з "Історії України", М. Котляр повернувся до виданої у 1982 році "Истории УССР" - щоправда, "стремление украинского народа к воссоединению с русским в едином государстве" до "Очерков", на щастя, не потрапило.

Ця книжка, мабуть, ніколи б не потрапила мені до рук - якби, готуючись до обговорення питання про нашу проблематичну "європейськість" на одному поважному зібранні, я не поцікавилась, як саме інтерпретується в новітніх курсах вітчизняної історії її так званий "литовський" відтинок (XIV-XVI ст.).

Тож аж ніяк не могла обійти увагою випущені торік "Очерки истории Украины" (К.: Киевская Русь, 2010), рекомендовані МОН України як навчальний посібник для вишів.

Передмова академіка НАН України П.П. Толочка - співавтора та редактора праці - обіцяла усім, від студентів до науковців, небачений злет історичної думки: йдеться, мовляв, про "результат труда коллектива академических исследователей, внесших заметный вклад в развитие украинской исторической науки.

Их авторской задачей было представить историю Украины от глубокой древности до наших дней максимально объективно, без оглядки на социальный заказ времени. В определенном смысле это и ответ на те тенденциозные и субъективистские исторические сочинения, в том числе в учебниках для средней школы и высших учебных заведений, которые ныне являются безальтернативными источниками исторических знаний" (с. 5).

Не менше обіцяла й презентація книжки, яскраво описана у щотижневику "2000" у статті "Последние дни "украинской революции"". Під журналістським пером ця досить скромна імпреза перетворилася на подію загальноукраїнського масштабу й неабиякої суспільної ваги:

"Еще до того как эта книга вышла из печати, она стала причиной взрыва страстей и бурных дискуссий. Одна половина страны горячо приветствовала появление "Очерков истории Украины", учебного пособия для вузов, подготовленного группой историков во главе с академиком Петром Толочко. Другая - впала в уныние и скорбь. И вот это успевшее прославиться издание увидело свет".

Присутні на презентації автори, свідомі своєї високої місії, поділилися із присутніми не тільки своїми концептами, а й подробицями роботи над книгою та творчими задумами.

Мовляв, готувалися "Очерки" цілих п'ять років - і, певна річ, не "під Табачника": якби не скрута "помаранчевих" часів, їх було б надруковано ще у 2008 р.; нині ж планується долучити до правди історії й україномовну Україну, видавши "Очерки" у перекладі з російської та з урахуванням зауважень колег.

Екс-директор інституту російської історії РАН Андрєй Сахаров про "Очерки...": "...Появление книги совершенно необходимо сегодня, когда в условиях вакуума идеологии оказалась утраченной величайшая ценность, завещанная нам предками: чувство общности судеб русского и украинского народов..." Фото: rusmir.in.uа

Не знаю, чи насправді такі зауваги очікувані й бажані - але, зважаючи на закладені в "Очерки" амбіції, не можу не поділитися своїм читацьким судженням з аудиторією, ширшою за професійну спільноту. До того ж, гадаю, оцінювати це видання - з огляду на заявлену авторами суспільну значимість проекту - слід за гамбурзьким рахунком.

Йтиметься, звісно, лише про "литовський" відрізок чималої дистанції - від стоянок неандертальців до всевладдя "регіоналів" - яку охоплює книжка.

400-літня амнезія: чому замовчуються часи Великого князівства Литовського й Руського?

Присвячений цьому 200-річному відтинку невеличкий розділ - "Украинские земли под иноземным владычеством (XIV-XVI вв.)" (с. 130-147) - написав член-кореспондент НАН України М.Ф. Котляр, відрекомендований на тій-таки презентації як один із найкращих фахівців з середньовічної історії.

Не буду із цим сперечатись - одначе зауважу, що доба литовської зверхності не входить до сфери професійних зацікавлень науковця (хіба що її нумізматичні аспекти).

Утім, як би там не було, відкриваючи згаданий розділ, у жодному разі не сподівалася помандрувати в часі - та, натрапивши на цілий "боєкомплект" клішованих фраз із арсеналу радянської історичної науки, нібито знов опинилася на студентській лаві.

І відчуття це виявилось абсолютно слушним - бо вже за чверть години на антресолях віднайшлася книга, якою надихався М. Котляр: академічна "История Украинской ССР", що побачила світ на піку радянської стагнації (Т. 2. - К.: Наукова думка, 1982), - підготовлене Інститутом історії України наукове видання, яке у нас прийнято звати чи то "колективною монографією", чи то, адекватніше, "братською могилою".

Плагіат від двох політиків і одного професора

Тридцять років тому М. Котляр був співавтором цієї "Истории" - тож доволі природно, що він скористався власним доробком при підготовці нинішніх "Очерков" (с. 130-134). Щоправда, жодних правок до тексту при цьому не внесено - хоча деякі дати і факти, без сумніву, потребують коригування, бо впродовж останніх десятиліть медієвістика в Україні хай без зайвого поспіху, та все-таки рухалась уперед.

Та, хай там як, але до с. 134 науковець упорядковує власні тексти. А от на с. 135 починаються справжні чудасії. Йдеться, власне, про добірку банальностей стосовно специфіки устрою українських земель у складі Литви - одначе цей нехитрий текст М. Котляра відтворює текст із "Истории Украинской ССР" авторства О. Сидоренко, подеколи майже дослівно:

 Порівняльна таблиця компілятивного матеріалу

Наявний тут-таки, на с. 135, виклад подій політичного життя дивує своєю хаотичністю: спочатку оповідається про боротьбу Вітовта з удільними князями (1393-1394 рр.), а потім - про події, які відбувалися до його появи на віленському великокняжому столі (1392 р.): смерть Ольгерда (1377 р.), вбивство Вітовтового батька Кейстута (1382 р.), Кревську унію з Польщею (1385 р.) і т. ін.

Спантеличує не лише те, що автор раптом відмовився від послідовності й логіки викладу: трохи вище, на с. 133, науковець уже описав протистояння Вітовта й українських князів (при цьому впадає в око симптоматичній різнобій: якщо на с. 133 подільський князь, позбавлений влади, втікає на Закарпаття, то на с. 135 він шукає притулку в Угорщині).

Чечетов про Вітовта: "Это абсолютно третьестепенные вопросы"

Причина цього сумбуру проста: М. Котляр ненадовго відклав "Историю УССР" і взявся за працю групи авторів, уперше надруковану у 1995 р. під назвою "Історія України: нове бачення"

З цієї праці, до речі, не раз глузував П. Толочко - мовляв, "справжній дослідник мусить бути неупередженим слідчим, апостолом правди історії, незалежно від того, гірка вона чи солодка, подобається його сучасникам чи ні. Коли б ми всі сповідували це святе правило, не доводилося б на кожному новому етапі писати праці з "новим баченням" минулого" (звернення до читачів "Київської старовини" у № 4/5 за 1996 р.).

Запропоноване М. Котляром у 2010 р. бачення минулого й справді не назвеш новим - бо відтоді, як я оприлюднила його у згаданій праці, спливло п'ятнадцять років; за цей час книжку кілька разів перевидали як навчальний посібник, і текст помітно втратив на свіжості (нижче навожу його за виданням: Історія України: Навчальний посібник. - К.: Альтернативи, 2002).

 

Що діялося на підвладних Вільну теренах пізніше, у XV ст., зрозуміти практично неможливо - М. Котляр згадує тільки про якесь перманентне протистояння великих литовських князів і польських королів (хай навіть часом обидва ці титули носила одна й та сама особа).

Щоправда, трохи уваги приділено Київському князівству, його перетворенню на намісництво (1470 р.) і так званій "змові князів" (1481 р.), спрямованій проти тодішнього володаря Польщі та Литви.

"Змова князів" і сімейне щастя Анастасії Слуцької - тещі князя Острозького

Утім, у трактуванні подій 1481 р. є певні проблеми. Передовсім, на с. 136 їх описано явно чужими словами - порівн.:

 

Та куди цікавішим є те, що поразка й страта заколотників тлумачаться при цьому автором як свідчення слабкості литовської верхівки, яку, мовляв, не підтримував український народ, - а вже на с. 137-138 ті-таки заколотники виступають як українські князі, котрі очолили національно-визвольні змагання, прагнучи чи то автономії українських земель у складі Литовської держави, чи то їхньої політичної самостійності.

Білоруська народна пісня про великого князя Вітовта (ВІДЕО)

Пояснення цих "нестиковок" очевидне: трохи помучившись із перекладом російською текстів з "Історії України", М. Котляр повернувся до "Истории УССР" - власне, до § 2 розд. 3, написаного О. Сидоренко (див. с. 162); щоправда, віднайдене авторкою у XV ст. "стремление украинского народа к воссоединению с русским в едином государстве" до "Очерков", на щастя, не потрапило. 

Менш критичним є ставлення науковця до текстів авторства академіка Я. Ісаєвича:

 
 
 

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.