Дівчата у революції: зв’язкові армії УНР

Для координації дій повстанських загонів в Україні з урядом УНР у вигнанні було створено повстанський комітет "Козача рада". Настя Гудимович стає зв'язковою штабу, де разом із Марійкою Тарасенко готує людей для великого повстання.

Українська революція 1917-1921 років покликала на історичну арену тисячі нових людей, іменами і цитатами з творів яких наповнені підручники історії. Але були мільйони скромних і непомітних, чиї біографії лише сьогодні стають предметом гордості й шани.

Згадка про зв'язкових армії Української Народної Республіки Анастасію Гудимович та Марію Тарасенко лише раз чи двічі трапляється у літературі про перші визвольні змагання.

Проте справи, які їм доводилось робити або до яких вони були причетні, зобов'язують нас бодай дізнатися більше про цих дівчат, які перебували у центрі доленосних для України подій.

Сім'ї Гудимовичів і Тарасенків мешкали в селі Воронежі теперішнього Шосткинського району Сумської області. Походили вони зі старовинних козацьких родів. Їхні діди охоче розмовляли про таку ніби ще недавню козаччину, про військові походи, про устрій за часів Гетьманщини, освіту і побут.

Ці розмови про тодішнє, ще досить вільне народне життя, різко контрастували з реаліями початку ХХ століття. На самій межі з Росією почуття національної образи, коли "на всіх язиках все мовчить", пробуджувало в серцях дітей палке бажання допомогти своєму народові.

Василь Филонович - сумчанин, який став полковником УНР

Батько Анастасії, Михайло Дмитрович Гудимович, був кваліфікованим майстром-кравцем, обслуговував переважно місцеву інтелігенцію, сам був культурним і охайним чоловіком, одруженим з місцевою козачкою зі свідомої родини - згадувала його дочка Віра Гудимович-Казанівська.

Своїх п'ятьох доньок батьки виховали українськими патріотками. Найстарша - Настя (народилася 17 жовтня 1899 року) - у 1918 році вже була студенткою першого курсу Київського університету.

Настя Гудимович

У Києві, у другій українській гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства, навчалася і її подруга (теж родом із села Воронежа), Марія Тарасенко, народжена 30 березня 1902 року.

Батько Марусі, відомий український діяч Іван Васильович Тарасенко, ще в 1905 році за "мазепинство" разом зі своїми друзями був висланий царською владою за межі губернії.

Події 1905 року розбудили на північній Чернігівщині небувалу активність українського політичного життя. Як писала в ті дні газета "Хлібороб":

"...коли ж почали розповсюджувати по селах книжечки та відозви Української революційної партії, де говориться про те, як треба одностайно стати за волю та землю, селяни з великою охотою кинулись їх читати, і скоро по багатьох селах та хуторах під Глуховом заснувались гуртки РУП (Революційної Української партії - ІП), до яких приставали не тільки молодіж, але й поважні дядьки (в деяких навіть постановлено, щоб дуже молодих хлопців не приймали поки до гурту)".

У 1917 році Настя Гудимович і Марія Тарасенко, ще гімназистки випускного класу, активно включилися в громадське життя, закладаючи різноманітні гуртки, часто самі були їхньою "душею" і організаторами. Жодний організаційний почин не відбувався без їхньої участі.

Возз'єднання УНР і ЗУНР. Унікальні фото

Всі київські середньошкільники були тоді зорганізовані в так званому "Осередку українців-середньошкільників Києва". У ньому через своїх представників були представлені українські громади учнів при окремих школах.

Маруся Тарасенко брала активну участь в організаційній та культурно-освітній роботі. Разом із Ігорем Лоським (який пізніше став учасником бою під Крутами і залишив спогади) вона ходила до генерального секретаря народної освіти Івана Стешенка у справі створення бібліотеки та видання власного часопису.

Родина Тарасенків. Марія - крайня праворуч (з книги: Остріщенко В.С. Українська шляхта на дорогах тисячоліть. - Вінниця, 2009. - С. 85)

Наслідки роботи дівчат легко оцінити: у грізний для молодої держави час армія Української Народної Республіки з одного тільки містечка, де попрацювали Настя і Марія, збагатилася на кілька десятків козаків та шість старшин.

Згодом, після різдвяних канікул, навчання у старших класах було перерване, бо учні 7-го і 8-го класів вступили до студентського куреня Січових стрільців і вирушили на російський фронт під Крути.

Бій під Крутами. Про тих, хто не загинув

Звістка про трагічну загибель друзів-студентів зробила дівчат іще затятішими. Спочатку вони просто опікувались життям товаришів, які були у війську, відвідували поранених і хворих у лікарнях.

Згодом, протягом двох років, добровільно виконували обов'язки сестер-жалібниць, зв'язкових і розвідниць при українській дивізії Сірожупанників, яка дислокувалась на Конотопщині і Кролевеччині, виконуючи часом найбільш небезпечні, відповідальні завдання з ризиком для життя.

Штаб цієї дивізії, артилерія, кіннота і 3-й полк перебували у Конотопі, в Алтинівці 1-й полк, в Коропі - 2-й. У добу гетьманату Скоропадського дивізія охороняла від більшовиків північні кордони України.

Сірожупанна дивізія. 1918 рік

Назву "сірожупанників" або "сірих" дивізія дістала від уніформи, яку носила: короткий сірий жупан, сірі галіфе, сіра із сірим шликом шапка, на якій була уміщена синьо-жовта кокарда з тризубом. Інтелігентний склад частини справляв дуже гарне враження на мешканців осель, де дивізія квартирувала.

З початком другої радянсько-української війни Сірожупанна дивізія, як і вся армія УНР, відступила за межі своєї Батьківщини, виснажена тифом і боями з переважними силами ворога.

Про це, як і про своїх доньок, батьки дівчат довідалися, коли вони на початку 1920 року, замучені холодом і голодом, пригнічені подіями та подолавши тисячу верст, нарешті добилися до рідних хат, після дворічної невідомості про них...

Видужавши та трохи відпочивши, дівчата беруться до ще небезпечнішої - підпільної роботи, тепер в умовах червоного окупаційного терору, який нещадно розправлявся з "петлюрівськими недобитками".

Про царських генералів, які не зрадили присяги УНР

Люди принишкли, залякані постійними розправами ЧК. Ще свіжими були в пам'яті жахливі дні кінця березня 1918-го, коли російські більшовики при відступі вирізали два класи Глухівської гімназії, загалом 400 осіб. Та страх поступово відходив, коли поруч піднімався могутній повстанський рух українських селян.

Для придушення повстань червоним довелося викликати 7-му радянську дивізію. На початку 20-х років на півночі Сумщини вже діяло кілька повстанських загонів, деякі з них контролювали значну територію, куди не ступала нога комуніста.

Для координації дій таких загонів з урядом УНР в екзилі було створено повстанком (повстанський комітет) "Козача рада" з центром у Києві. Настя Гудимович стає зв'язковою штабу. Разом із Марійкою вони готували відповідних людей для великого повстання у слушний час.

Але ворожа агентура також не спала. Взимку 1922 року у помешканні Тарасенків раптом з'явився якийсь хлопець і розповів, що він прийшов "звідтам", з-за кордону.

"Прийшов він до них зимою в поганенькій шинелі, - розповідала пізніше мати Марусі, - а Маруся каже: "Дамо йому, мамо, кожушок - такий мороз. Він подякував, узяв і потім часто приходив у тому кожусі й чай пив, а Маруся тішилася, що допомогла товаришеві з-за кордону". Цей "товариш з-за кордону", як виявилось, був підісланим провокатором.

Наслідки його частих відвідин не забарилися.

В одну з лютневих ночей 1922 року чекісти обступили будинок № 30 по Великій Підвальній у Києві, тодішнє помешкання Тарасенка, куди саме з'їхалися на нараду члени "Козачої ради". Удершись до будинку, вони заарештували усіх підпільників. Серед них були Настя і Марія з її 14-річним братом і батьком.

Повстанці Лівобережжя: їх порівнювали з Махном

Після шестимісячного ув'язнення по чекістських підвалах та тортур відбувся "суд трійки" за зачиненими дверима. З арештованих 82 особи було засуджено до розстрілу, а решту - до висилки й довготермінового ув'язнення.

Батько Марії Іван Тарасенко проходив у справі ще й як діяч УАПЦ, секретар першого Всеукраїнського православного церковного собору (1921) та Всеукраїнської православної ради разом із іншими 43 прихильниками УАПЦ.

У ніч з 27 на 28 серпня 1922 року усі засуджені на смерть, на чолі із сотником Лозовиком, а також Настя Гудимович та Марія Тарасенко зі своїм батьком (загалом 82 особи), були розстріляні на Липках у Києві.

На Шосткинщині, Глухівщині та Конотопщині були проведені арешти місцевих підпільників.

Із позасудової кримінальної справи на одного з пізніше арештованих, Михайла Івановича Резніка, дізнаємося, що Анастасія Михайлівна Гудимович - жителька села Воронежа Шосткинського району, викладач соціально-економічної школи, дочка шевця, "за завданням українського контрреволюційного центру заснувала українську націоналістичну організацію".

Українські повстанці. Фото з виставки "Народна війна"

Гудимович була зв'язковою від Київського центру і за його завданням керувала організацією в селі Воронежі. Арештована у Києві і розстріляна разом із іншими керівниками центру в 1925 році.

Мала сестру Віру Михайлівну - дружину Павла Єгоровича Казанівського (після рострілу Насті Гудимович він нібито залишився керівником організації в селі Воронежі).

Так спогади рідних доповнилися архівними документами. Але остаточну крапку в дослідженні цієї історії має поставити оприлюднення 20-томної справи "Козачої ради", уривки з якої подаємо нижче (документи під №№ 2 та 3).

Попри зусилля, чекістам так і не вдалося виявити все підпілля, адже були інші, паралельні центри, розбудовані по кількох районах, вони тримали зв'язок із повстанцями Якима Рябченка на заході Чернігівщини, гайдамаками Холодного Яру.

Уривки із книги Василя Шкляра про Холодний Яр

Тож помститися і помолитися за душі вбитих було кому. Згадаймо їх і сьогодні добрим словом.

Документ № 1

"Стерно" (вісник Київського українського студентства). - Державний ахів Сумської області, Арк. 369

Документ № 2

Витяг із постанови про закінчення слідства у справі участі

Гудимович Анастасії Михайлівни у підпільній організації "Козача рада"

22 серпня 1922 року

(...) Гудимович вполне изобличен[а] в том, что добровольно вступила в 1919 г. в петлюровскую серую дивизию, что будучи знакомой с Лозовиком была осведомлена о его работе в Всеукр[аинском] Цупкоме, что в сентябре 1921 г. вступила в "Каз[ачью] Раду", что состоя в "Каз[ачьей] Раде", предоставила свою квартиру под место явок членов организации, что взяла на себя обязанность печатать воззвания для "Каз[ачьей] Рады", что взяла на себя обязанность связать "Каз[ачью] Раду", с Черниг[овской] губ[ернией] и Полт[авской] губ[ернией], что способствовала налаживанию связи между Харьков[ской] губ[ернией] и "Каз[ачьей] Радой".

ГДА СБ України. - Спр. 74554 фп. - Т. 6. - Арк. 48. Оригінал. Рукопис.

Документ № 3

Витяг із постанови про закінчення слідства у справі участі

Тарасенко Марії Іванівни у підпільній організації "Козача рада"

22 серпня 1922 року

(...) Тарасенко вполне изобличен[а] в том, что в 1919 г. добровольно вступила в петлюр. армию, что в октябре 1921 г. вступила в Каз[ачью] Раду, что предоставила свою квартиру под место явок членов организации, что связала Николая Лозовика с членами Харьк[овской] организации, что принимала у себя на квартире прибывших в подполье из Румынии, что исполняла задания члена Рады Лозовика.

ГДА СБ України. - Спр. 74554 фп. - Т. 6. - Арк. 62. Оригінал. Рукопис.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.