Естрада і політика. Прага-1968 - дві долі зірок поп-музики

"Історична Правда" представляє уривок із книги польського журналіста Маріуша Щиґла "Ґоттленд", в якій чеська історія XX сторіччя показана через звичайні людські долі - і не завжди політиків.

Цей уривок розповідає про Гелену Вондрачкову, Марту Кубішову, Карела Ґотта й інших зірок чехословацької естради, що їх слухали і в Україні.

Концерн народу

Журналісти найкраще продаваної в посткомуністичній Чехії газети "Blesk" (Блискавка) 2000 року описали щелепу співачки Гелени Вондрачкової, вказавши, які зуби в неї штучні.

2003 року вони подали навіть номер зали в суді, де вона отримала розлучення.

2004 року сфотографували й показали кожен предмет, що складав уміст її смітника.

2005 року вони опублікували список пластичних операцій, які вона повинна, на їхню думку, негайно зробити.

Поміж того всього вони повідомили:

Правда про мою дитину

Вондрачкова - Нарешті розкриваємо!

Прага (репортаж) - Цю страшну таємницю Гелена Вондрачкова (56 років) тримає в собі багато років. Урешті вона вийшла на яв. Якби не дійшло до невдатного переривання вагітності, до якого її змусив тодішній німецький коханець, Гелена мала би сьогодні дорослу дочку або сина!

Гелена Вондрачкова виступає наприкінці 2000-их. Фото з офіційного сайту співачки

Минули десятки років, а час донині не загоїв цієї рани. Вона й далі болить! Завжди, коли вона бачить малятко у візочку, в неї стискається горло.

Коли сталася ця страшна річ, Геленин світ завалився. Автор пісень Зденєк Боровец написав для неї пісню "Вже немає двох малих крилець" (чеську версію американського гіта "Killing Me Softly With His Song"):

Обшукай усі кутки удома

Знайдеш тільки тінь

Вже немає двох малих крилець

Куди заблукали і де поділись

Гніздо порожнє

Лоно тихе

<...> Так, ця пісня про неї! Це вірш про трагічну долю. <...>

Про Гелену багато років пліткують. Що їй ніколи не хотілося мати дітей, що, замість бути матір'ю, вона воліла кар'єру й виспівані мільйони, що не хотіла, аби вагітність змінила її досконалу фігуру. Самі тільки бла-бла-бла! Лише вона знала правду. Й усі ці роки мовчала. <...>

Сталося нещастя!

Кліп Вондрачкової "Вже немає двох малих крилець". 1974 рік

Вона була тоді у мандрах в Америці, де мала заспівати для співвітчизників. Одного дня їй стало недобре, і лікар повідомив: Міс Вондрачкова, ви будете матір'ю! Вона вся засвітилася. Нарешті!

Схопилась за телефон, щоб повідомити цю новину своєму коханцеві Гельмутові Сікелю, який потім став її першим чоловіком. Але її чекав холодний душ.

- Дитина? Тепер? Ти збожеволіла! - швидко остудив її Гельмут. - Гелено, будь розсудлива. Я живу в Німеччині, ти - в Празі, були би проблеми. Цієї дитини треба позбутися!

Далі вона вже не слухала. У сльозах поклала слухавку. Розпач, жаль, замішання в душі. Тільки вона так любила Гельмута! Більше, ніж себе, більше за свої мрії. І послухалась.

Лиш лікар написав коротку

Службову записку

Перша згадка про когось

То згадка остання

Ти дівчино вже матір'ю не будеш

Більш пташка не співає

- Щоб не наразитися на поговори і осудливі присуди, вона не пішла до лікарні. На жаль, потрапила в недобрі руки, і про вагітність уже більше не було мови, - стверджує один із найближчих Гелениних приятелів. <...>

Ми запитували і в Слатінянах, звідки походить Гелена, що про цей випадок знають старі жителі. - Це велика таємниця, - кажуть місцеві. Та більше ні слова. Не хочуть роз'ятрювати старих ран, так люблять свою Геленку...

(Тексту не підписав жоден журналіст).

Номер із "Правдою про Гелену" було продано рекордним накладом. Попри справу в суді, яку зацікавлена сторона виграла з газетою "Blesk", котра має заплатити їй компенсацію, редакція і надалі вважає, що Вондрачкова є улюбленицею народу, в зв'язку з чим "Blesk" має право розкривати її приватне життя.

- Чим це відрізняється від практик комуністичної Служби безпеки? - запитую я.

- Усім! - говорить один із журналістів. - По-перше, на відміну від СБ, ми йдемо назустріч суспільним очікуванням. По-друге, наше видавництво не має нічого спільного з комунізмом, бо ми - капіталістичний швейцарський концерн.

Життя - це чоловік

До режисерки вона зайшла в кожусі.

Було 14 листопада 1989 року, досить холодно. За місяць комунізм мав закінчитися. За окулярами, теплою хусткою і хутряним коміром не впізнається жодне знайоме обличчя.

Вона роздягнулася, зайшла до студії. Звукорежисер попросив її щось заспівати.

Зблід і подивився на режисера фільму: "Феро, ти збожеволів!".

Вона почала розспівуватися.

Марта Кубішова. 1988-ий - вже 18 років не підходила до мікрофона. Фото з офіційного сайту співачки

За двадцять років її голос став шорсткий, грубший, та в ньому й далі була вона.

- І, на жаль, за цим голосом її впізнали, - говорить Феро Феніч.

Асистент звукорежисера схопив пакет із бутербродами, редактор запису - портфель. Прибиральниця вхопила берет: "У мене дитина захворіла!".

- Вони втікали, як від чуми, - розповідає режисер.

- Ви собі не уявляєте, який страшний страх був у їхніх очах. Чи вашою мовою теж говорять "страшний страх"? Вони втікали зі студії, як щури, - додає він.

Фільм "Особливі істоти" розповідає про останню ніч комунізму. Цю ніч Феніч напророкував, бо почав знімати його в лютому 1989 року, але, як він каже, зі страху жоден із чеських акторів не хотів зіграти головну роль. Її зіграли поляки.

Вона заспівала пісню до кінцевих титрів.

Марта Кубішова - до 1970 року зірка естради. Вона співає в тріо з Геленою Вондрачковою та Вацлавом Нецкаром. Після 1970 року - це особа, побачивши яку, люди переходять на другий бік вулиці.

Марта Кубішова. Фото 1970 року

На фотографіях із музичного ярмарку "MIDEM" у Каннах 1969 року вона іще щаслива. Нецкар міцно обіймає її та Вондрачкову за талію, видно, що вони обидві щодуху верещать.

На знімку двадцять один рік по тому вона налякана. Виглядає, як службовець (листоноша? продавщиця?), якому хтось наказав стати на сцені. Вона зі страхом дивиться в об'єктив і має забагато сивого волосся.

Та повернімося до фотографій із Канн.

Рік, щонайбільше два по тому, як Нецкар обіймає її та Гелену за талію, вона мала би виступ на фестивалі в Сопоті. Утрьох вони викликали б фурор, Сопот'70 збожеволів би від радості.

Гурт Golden Kids: Вондрачкова, Нецкар, Кубішова. 1969 рік

"Вондрачкова, Кубішова й Нецкар - знамените чеське тріо "Golden Kids", яке завоювало паризький Олімп!" - оголосив би Люціян Кидринський. Відтоді Марта була би в нас так само відома, як Гелена.

Але так не сталося.

3 лютого 1970 року Нецкара викликали до дирекції "Прагоконцерту". Директор Франтішек Грабал поклав перед ним на столі три знімки, вирвані з данського журналу "Гарячі кішки".

"Добре придивіться до них, пане Нецкар. Одна з цих дівчат - це Кубішова. Ви самі розумієте, що з такою артисткою "Прагоконцерт" уже не може співпрацювати. Якщо ви хочете їхати в турне, поїдете з Вондрачковою самі".

"Вибачте, пане директоре. Я працюю з Кубішовою сім років, але в такій позі ще ніколи її не бачив. Може, якби зателефонувати до її чоловіка..."

"Знаємо ми вас! Добре знаємо, як ви, артисти, поводитесь... Я покажу вам порнофільм, який Кубішова записала за тисячу західнонімецьких марок в одній віллі в Празі! І тоді ви напевно її упізнаєте".

Не показав.

Golden Kids на піку слави: Нецкар, Кубішова, Вондрачкова. 1969 рік

"Golden Kids" перестали існувати. Газета "Rude pravo"
написала, що Марта Кубішова взяла участь у порнофотосесії і вже не може бути соціалістичною артисткою.

У час, коли в чехословацьких альбомах друкували чорно-білі репродукції ван Ґоґа, СБ зуміла досконало підробити данське порновидання: фото тих самих кольорів, на тому ж папері, тільки з Мартиним обличчям.

Іще рік тому рецензенти з Парижа писали: "Марта, Гелена й Вашек - це соціалізм із людським обличчям". (Їх хвалила Жозефіна Бейкер). На жаль, двадцятивосьмирічна співачка роздратувала систему.

Коли совєтські танки в'їхали на вулиці Праги, Кубішову саме попросили записати останню пісню до телесеріалу "Пісні для Рудольфа ІІІ". У ньому йшлося про королівство, в якому після смерті короля панує хаос, але приїздить лицар, виганяє зрадників і одружується з королівною.

Марта Кубішова з "Молитвою" в телесеріалі 1968 року. Пісня, записана ще до вводу радянських військ у Чехословаччину, стала гімном спротиву 

Королівна низьким голосом Марти Кубішової співає:

Мир нехай панує на цій землі,

А злість, заздрість, ревнощі, чвари і страх

Хай минуть, хай уже проминуть.

Казку показали двічі. Пісня на слова Петра Ради стала гімном. Радіо, яким ще опікувалась команда Празької Весни, транслювало її як "Молитву для Марти". Люди почали співати пісню на вулиці, поміж совєтськими танками.

- Дотепер, - розповідає письменниця Ленка Прохазкова, - дехто, коли чує "Молитву", плаче. Так, як я.

Новий директор радіо розпорядився, щоб пускати в ефір тільки один твір Кубішової на день. Треба було послабити її позицію в голосуванні "Золотий Соловейко", що невдовзі мало розпочатися.

1968 року вона його виграла. "Золотий Соловейко" був найважливішою премією, яку співак міг отримати від слухачів. Серед чоловіків його завжди виграє тенор, Карел Ґотт.

Підраховано голоси, "Золотого Соловейка'69" у категорії вокалісток, попри послаблювання її позиції, і так виграла Марта.

Марта Кубішова отримує "Золотого соловейка". 1968 рік

Тоді офіс конкурсу відвідав начальник управління цензури Едвард Швах, колись сталінський прокурор, і розповів, як має виглядати голосування.

Треба об'єднати чоловічу та жіночу категорії, тоді Ґотт матиме перевагу і над співачками. Якщо й у цьому випадку Кубішова опиниться надто високо, треба знищити поштівки з голосами за неї і подвоїти голоси співачки Пілярової.

Об'єднали, подвоїли. Ґотт був перший, Марта посіла сьоме місце.

Вручення "Соловейків" завжди було урочистим. На телебаченні виступали власники перших десяти місць.

Цензор дав інструкції: Кубішовій нагороду вручать в офісі, а на концерті виступлять виконавці до шостого місця.

"Гарячих кішок" розіслали в концертні офіси, газети, на радіо й телебачення. Нецкар розповідає, що їх висилали також вибраним особам. Тим, кого підозрювали у ворожості до соціалізму.

Коли директор провінційного будинку культури отримав конверт без адресанта, із голою Кубішовою всередині, то одразу мав відчуття, що хтось на сторожі. Що й про нього щось знають. І застерігають: як будеш нечемний, можемо тобі зробити щось так само огидне.

Вона зникла.

Серпень 1968 року. Війська Варшавського блоку входять у Прагу. Білі смуги на танках - так звані "смуги вторгнення", нанесені, щоб відрізняти радянську техніку від чехословацької. Фото: fyours.wordpress.com

За двадцять років радіо й телебачення не передали жодної пісні в її виконанні. Кубішова шукала якоїсь роботи, але Служба безпеки подбала, щоб вона нічого не могла знайти.

Разом із чоловіком вони виїхали в село, в будинок, що залишився по його родині. Село називається Слапи.

Не можна було, щоб слово "Слапи" з'являлося в ЗМІ.

Журналіст Їржі Черни зробив для журналу "Мелодії" інтерв'ю із джаз-вокалісткою, Евою Ольмеровою, яка згадувала, що спинялась недавно в знайомих у Слапах.

Головний редактор "Мелодій" особисто замінив формулювання "у Слапах" на "неподалік від Штєховіц". "На Бога, - говорив він, - пильнуймо, щоб ніхто нічого не добачив. Штєховіце - це сусідня місцевість, а вона дозволить нам спати спокійно".

Марта їздила до Праги на судові розгляди: склала позов на директора "Прагоконцерту" за знеславлення. Суд постановив: справді, немає певності, що на фотографіях - Кубішова.

"Чи позивачка не хотіла би сфотографуватися в ідентичних позах? Щоб зіставити фотографії і оголосити висновки експертизи". Її чоловік уважав, що вони тільки й чекають на ці знімки, щоб мати справжній доказ: так, вона брала участь у порносесії. Вона не згодилась.

Суд виніс вирок вибачення, директор вибачився, і справу було закрито. Вони з чоловіком виявили, що вже зовсім не мають грошей.

- Боже, минуло декілька тижнів і не було що їсти, - говорить Марта.

Чоловік, Ян Нємец, кінорежисер, дізнавався у Слапах про роботу. Для нього мали би працю тракториста. Для неї була б робота на фабриці, за розтинанням курей.

Як знаємо, після совєтського вторгнення країна не одразу перетворилась у ґетто.

Прага-1968. Чехи пояснюють радянським бійцям, що не кликали їх надавати інтернаціональну допомогу, а самі хотіли будувати комунізм - разом зі своїм законними президентом Чехословаччини Свободою і головою Компартії Дубчеком

Очільник партії Дубчек, якого росіяни понизили в статусі, залишив свою посаду лише навесні 1969 року, наразі його заступив Ґустав Гусак, і поки команда, що її накинула Москва, безжально придушила все це, чого сама не вигадала, тривав перехідний період.

Упродовж кільканадцяти місяців ще багато що було можна.

Після загарбання Марта ще отримала "Золотого Соловейка'68". Записала для радіо "Tajga blues'69" пронизливу пісню про "вразливу тайгу" на честь восьми працівників Московського університету, які 25 серпня 1968 року на Красній площі протестували проти вторгнення в Чехословаччину. Шістьох на чотири роки заслали в табори, двох - запроторили до психушки.

Через півроку після введення братніх військ вона видала сольний альбом. Ще через два місяці "Golden Kids" мали прем'єру в празькому театрі "Рококо". За рік після інвазії Марта ще перемогла на фестивалі пісні в Юґославії.

Марта Кубішова на зйомках музичного фільму зі своїми піснями. Прага, 1969 рік. Паралель із нацистською окупацією 1938-го?

Коли під кінець 1969 року розпочалась "нормалізація", еміґраційний поет і співак Карел Криль схарактеризував її так: "Товариші Гусак і Біляк оголосили смертний вирок чеській культурі й зробили з неї гуляш". Окупант уже був зайвим.

"А в морду нас било густапо", - говорив Криль. "Густапо" - це знамените слово, яке він вигадав на честь Гусака.

Через нього навіть змінили назву театру в Брні. Із "Husa na provazku" (Гусак на шнурку) на "Divadlo na provazku" (Театр на шнурку).

Марті почали приходити анонімні записки: "Пані Кубішова, ви співаєте блядські пісні, які руйнують моральність людей".

Вона співала по-чеськи пісні Боба Ділана чи Арети Франклін.

Прага, 1968 рік. У вітрині магазину - портрети Дубчека і Свободи. На склі - графіті з датами, друга з яких - день вторгнення в Чехію гітлерівців

"Західна розважальна промисловість впливає на ревізіоністські позиції в Чехословаччині. Супротивник може систематично посилювати свою ідеологічну диверсію саме за допомогою гітів. За допомогою західних шляґерів довести до аполітичних позицій, щоб далі деморалізувати молодь і тим самим створити шпану, яка потім очолить виступ проти соціалістичної влади", - аналізувала роль Марти Кубішової НДР-івська газета "Neues Deutschland".

Люди найчастіше тікають від гризот у майбутнє. Уявляють собі на дорозі часу лінію, за якою їхня сьогоднішня прикрість перестане існувати.

Тереза, дружина лікаря Томаша, героїня Кундериної "Нестерпної легкості буття", не бачила перед собою жодної такої лінії. Втішити її міг лишень погляд назад.

- Мені було зле, - згадує Марта. - Бо мене ніщо не тішило: ні минуле, ні майбутнє.

Зовсім ніщо.

"Давай до нас, пройдемо світ" з альбому "Пісні і балади" (1969) - одна з тих, яка "деморалізує молодь, щоб відвести її від соціалістичних позицій". Тільки музика, без кліпу - просто це улюблений поп-психодел редактора ІП :)

Вона завагітніла. Забагато нервувала в суді. На восьмому місяці мала викидень, лікарі врятували її під час клінічної смерті. - Вашу дитину вбив стрес, - сказали їй, коли вона розплющила очі.

- Яку дитину? Який стрес? - подумала я. - Я пам'ятала єдину річ: на підвіконні за вікном стоїть "Кока-кола", і я хочу її напитися. Щось вичистило мені мозок. Потім, коли мені треба було говорити про минуле, я уникала цього, бо нічого не пам'ятала, й виглядало так, ніби я обманюю. Травма поволі минала, але й сьогодні мені все треба повторювати двічі, бо я нічого не пам'ятаю. Крім текстів пісень.

Вона поверталася до Праги. Ходила містом без мети.

- Коли швидко ходиш, думки не такі настирливі, - пояснює вона.

У цей же час трамваєм номер сімнадцять по колу їздив Прагою Богуміл Грабал. Після допитів в управлінні безпеки він не хотів бути вдома, щоб вони знову не могли його застати. В трамваї він обдумував, як відійти з цього світу.

Вона вешталась Прагою із передчуттям: - Щось на мене впаде, якийсь балкон, карниз чи бодай горщик. Не так давно карниз убив жінку.

- У Празі багато старих будинків, - казала вона собі. - Балкони мають часом падати. Та щастя в усьому мене оминало.

Щастя не оминало Гелену.

Вона здобула перемогу на фестивалях у Спліті, Братиславі, Стамбулі, Кнокке, Бухаресті. Вершиною було "Ґран-прі Сопот'77" за "Malovanу dbanku". Пісню написав Їндржіх Брабец, автор "Молитви для Марти".

Гелена Вондрачкова і Марта Кубішова. 1970 рік. Через кілька місяців їхні дороги надовго розійдуться - Кубішова не співатиме до перемоги оксамитової революції в 1989-му, а Вондрачкова стане суперзіркою у країнах соцтабору і не тільки

3 листопада 1994 року історик Тимоті Ґартон Еш сидів у концертному залі Палацу Люцерна в Празі. Згодом він написав:

"Сьогодні зірками вечора є "Golden Kids", поп-група шістдесятих років, яка не виступала разом мало не двадцять п'ять років. Коли вони співають "Сузанну", панує цілковита тиша. Тиша, повна напруги і жалю. Цього вечора на сцені ставиться іще щось: історія Марти й Гелени.

Марта Кубішова повернулася на сцену під час Оксамитової революції - це була мить, повна ентузіазму і смутку. Зворушена, вона прошепотіла в мікрофон слова Ділана: "Časy se měnі". "The Times They Are A-Changin'"".

Еш веде далі: "Гелена Вондрачкова після 1969 року пішла зовсім іншою дорогою. Вона далі виступала, і її можна було бачити по телевізору. Співпрацювала з режимом. Тепер їхні дороги знову зустрілися. Чи чесноту буде винагороджено? Чи це вже не має жодного значення?

Повернення Кубішової на сцену. 1994 рік. Возз'єднані Golden Kids знову співають пісню Боба Ділана "Часи змінюються". Ту саму, що 25 років тому "деморалізувала молодь"

Гелена, висока блондинка, котра й далі часто виступає, здається, має перевагу. Вона молодша, кращий фахівець, і слухачі знають її з телебачення. Може, при ній вони також почуваються вільніше, оскільки більшість теж співпрацювала з органами чи принаймні йшла на компроміси, щоб зберегти роботу.

Марта старша, нижча, чорноволоса, трошки повільніша, а в її голосі чується нервовість. Їй дарують квіти. А люди плескають гучно і довго, й усі знають, що дякують їй не за спів, але за двадцять років мовчання".

Для Гелени 1994 рік був добрим роком. Добрим, бо через стільки років вона знову виступила з Мартою. І добрим, бо знову сама почала записуватись.

Коли в Чехії розпочали декомунізацію, перед Геленою розверзлась прірва.

- На студії звукозапису та радіостанції прийшли нові, молоді люди. Вони говорили мені: пані Вондрачкова, ви мусите принести демозапис. Послухаємо, як Ви співаєте, і, може, щось Вам запропонуємо. Я не могла робити цього з поваги до себе, - каже вона й замовкає.

За чотири роки вона нічого не видала.

Гелена Вондрачкова, 1967 рік. Вона і Марта були секс-символами своєї епохи. Вондрачкова залишилася в 1970-их і є досі - чомусь її сучасний образ дуже вподобала гей-спільнота

За мить запитує:

- Чи в Польщі про Марилю Родовіч теж писали, що вона співпрацювала з режимом?

- Чого ти найбільше боїшся? - питає вона.

- Не знаю, - кажу. - Може, хвороб.

- Бо мене останнім часом доводять до поганого психічного стану люди, які за гроші готові зробити все. Вони викликають у мене страх.

Багато років Гелену пов'язували з комуністичним прем'єром Любомиром Штроуґалом. Чутки стверджували, що в них був багаторічний роман.

Інші - що Штроуґал купив Вондрачковій шубу, а коли про це довідалась його дружина, то пляшкою від шампанського вибила Вондрачковій усі зуби. Відтоді вони в неї нібито з дорогої порцеляни, заплатив за них, звісно ж, Штроуґал.

Після 1989 року вона отримала поштою першого анонімного листа, що починався так: "Штроуґалко...".

21 серпня 1968 року. Танк у радянсько-польській колоні, яка щойно увійшла на територію Чехословаччини, руйнує колонаду на ратушній площі міста Ліберець. Гине 9 людей

"Багато анонімок, - написала Гелена в своїй останній книжці, - частують мене прізвиськом Штроуґалка, Штроуґалова любка або стара Штроуґалова".

"ШТРОУҐАЛКО, ТЕПЕР ТВОЯ ЧЕРГА!"

- Ти була його любкою? - запитую.

- Я навіть не була з ним знайома. Знала його тільки з теленовин. Я довго думала, звідки взялися ці чутки, і раптом мене осяяв лист. До мене написало одне подружжя із місцевості Пршибрам. Вони люблять мене і страждають, коли хтось говорить про мене недобре. Радили, щоб я звернула увагу на Штроуґалову дочку, Еву Яноушкову.

Вона була дуже схожа на мене: висока, одягалася так, як я, мала точнісінько таку зачіску, як у мене, і навіть їздила таким самим автом ідентичного кольору. Зеленим спортивним фіатом.

Вони були дуже близькі з батьком, вона ходила з ним на прийоми, а, прощаючись, у публічних місцях вони цілували одне одного в щоку. Я познайомилась із нею через багато років, і вона привіталася до мене словами: "Вітаю мого двійника". Ось і вся таємниця.

Людвік Швабенський, джазовий музикант і колишній наречений Гелени (сім років), згадує, що коли ходив із нею на концерти й бенкети, почувався жахливо. Не знав, ким, власне, він є. Нареченим, охоронцем...

Гелена Вондрачкова - улюблениця публіки і партії. 1980 рік

В очах тих усіх партійців він був ніким, бо вони сприймали його, як повітря. - Вони дуже хотіли сяяти при Гелені й обступали її до меж пристойності, а вона шепотіла: "Людку, рятуй!".

До бару готелю "Прага" вона прийшла вже заміжньою, всі знали Гельмута Сікля, знали, що вона дуже закохана в цього німецького музиканта, але, попри це, секретар із питань культури Комуністичної партії Чехословаччини Мюллер почав влягатися на фортепіано, нахилятися в Геленин бік так, щоб її обійняти, й гучно сопів. У товариша була одна мрія: розмовляти з Геленою.

А вона лишень була привітна.

Усі бачили, що вона усміхається.

Гелена завжди усміхається.

Мартин батько, кардіолог, був директором лікарні. Іспити на атестат зрілості вона склала в Подебрадах, мріяла про медицину або філософію.

Школа вручила їй письмовий наказ, що вона "має обов'язок познайомитись із робітничими професіями". До університету її відправить підприємство, якщо вона отримає позитивний відгук.

Прага-1968

Був 1959 рік, Марта почала працювати на склозаводі. Спочатку вона бігала до бару по пиво для працівників заводу, а тоді шукала склянки й пляшки, які не відповідали нормам. Упродовж трьох років вона вимагала освіти.

- Я почула від директора, - розповідає вона, - що вища освіта для робітничого класу, а я натомість не маю з цим класом нічого спільного. Тому я тікала в спів.

Вона подавалась на музичні конкурси й вигравала. Стала місцевою зіркою, спершу співала в кав'ярні.

Коли батько став ординатором, вони жили в лікарні. Коли йому сповнилося п'ятдесят років, він пішов до іншої жінки. Кубішам запропонували квартиру вдови підполковника Машіни. Його розстріляли гітлерівці, його двоє синів перед смертю Сталіна втекли з країни й вступили до американської армії.

Вдову вирішили покарати, викинувши її з помешкання. Мартина мама заявила в комітеті партії, що не поселиться у пані Машінової. Сама знайшла вільну квартиру навпроти вдови, на тому ж поверсі, й заприятелювала з пані полковниковою.

- Так, у мами сильний характер, - визнає Марта. - Але так сталося випадково, що саме я заспівала "Молитву". Коли хтось мені сьогодні говорить, що я є якимось там символом, я втікаю. Бо ж "Молитву" могла записати яка завгодно співачка. Сьогодні я теж не є політично заанґажованою. В мене є тільки переживання. Я знала, що чорне, а що біле, і завжди цим керувалася.

Чехи просять російських і українських солдат повернутися додому. Ліворуч плакатик, теж російською: "Ленін, прокинься, Брєжнєв збожеволів"

Марта: - Ян хотів виїхати. Винятково до Америки. Тут його все розчарувало. "Ти добре співаєш джаз", - казав він. А я не хотіла співати в американському барі, вірила, що тут швидко повернуся на сцену, бо росіяни через два роки підуть додому.

І чекала в десять разів довше, ніж думала.

Я залишилась. Гавел залишився, багато залишилися.

Попросила про розлучення.

Розлучення тягнулося довго, в мене було відчуття, що мене має не бути.

Я вже боялася навіть чекати трамваю. Відчувала, що з нього вийде машиніст і скаже: "Пані Кубішова, ви не маєте права сюди заходити. Цей трамвай не для вас!".

Якось я сиділа сама вдома. Подумала: "Відкрию газ".

Бо ж я не можу народити дитину.

Не можу співати.

Навіть нормально не можу розлучитися!

Я - це непорозуміння.

І тоді спрацювала сила. Вона походить від тварин. Я подивилася на своїх псів. "Боже, - подумала. - А вони?" - і спам'яталась.

Марта Кубішова. 1972 рік

Коли Грабал так їздив сімнадцятим трамваєм Прагою, він теж набирався сили від тварин. Я читала, що від лебедів. Бо сімнадцятка їздить уздовж Влтави.

Вона знайшла заспокійливу роботу. Мала розігріту праску зі спеціальним ножем і рулон іґеліту. Вирізала за взірцем фігурки й складала з пластику ведмежат. Окремо лежали ліві ручки, окремо праві. Ніжки лежали в одному стосі, бо не були ані правими, ні лівими. Мусила міцно втискати їх у ведмедеве тіло, і від цього в неї дуже боліли пальці.

- Шість років я або вирізала, або втискала. А ляльковий кооператив, який захотів дати мені працю, називався "Напрямок".

Працювала сама вдома. Краєм ока дивилася малий телевізор. Робота не була принизлива.

Дочка Яна Прохазки, Ленка, дванадцять років прибирала театр. Її примусили залишити навчання на радіовідділенні журналістики. Актори, яких Ленка знала із семінарів з дикції, заклопотані, оминали її, коли вона тримала ганчірку та відро. І Ленка говорить, що їм за це вдячна. А через Марту, на столику в кухні, ніхто не мусив змінювати маршрут.

Плакат 1968 року. "Співпраця - зрада". Через кілька років диваками вже виглядатимуть ті, хто не співпрацює з новим режимом

Кардинал Мілослав Влк у рамках нормалізації вісім років мив у магазині вітрини.

Філософ Їржі Нємец п'ять років був нічним сторожем.

Письменник Карел Пецка шість років працював у міській каналізації.

Критик Мілан Юнґманн десять років мив вікна.

Радіожурналіст Їржі Дінстбір три роки був кочегаром у котельні.

Журналіст Карел Ланський двадцять років клав плитку.

Член Академії наук, історик Ярослав Валента став коректором у друкарні.

Леґендарного олімпійського чемпіона Еміля Затопека, найкращого легкоатлета зламу сорокових-п'ятдесятих років, за публічне висловлювання проти совєтської окупації примусили працювати в копальні урану.

Журналістка Еда Крісеова потрапила в список авторів, які не мають права друкуватися, але завдяки протекції стала бібліотекаркою. Працювала сама, щоб ніхто не мусив із нею розмовляти. Тож по обіді вона ходила говорити з хворими в психіатричній лікарні.

- Дві сестри обслуговували сімдесят пацієнтів і не справлялися. Ніхто з цими людьми не розмовляв, і я подумала: "Вони в більшому розпачі, ніж я, допоможу їм". Та це вони допомогли мені. Відкрили переді мною світ розповіді. Завдяки хворим я згодом написала дві збірки оповідань. Усвідомила, що лікарня для психічнохворих є в Чехословаччині єдиним нормальним місцем, бо там усі можуть безкарно говорити, що насправді думають.

Марта, як і Еда, не шкодує.

А чи не шкода можливостей, які вже ніколи не повторяться?

Те, що вона робила з примусу, не було втратою.

- Людина стає розумніша, - каже Марта. - Не тому, що миє вікна, а тому, що живе життям, якого не пізнала би, якби була тільки митцем.

- Я дочекалася дитини, - додає вона, - а якби й далі співала, певно, ніколи її не мала би.

Марта Кубішова з донечкою. 1979 рік

Вона вдруге вийшла заміж. Теж за режисера, теж за Яна. Береглась, як слід. Уникала стресів. Народила дочку. Чоловік був щасливий, почав називати маленьку Катажину Каченькою.

- Донечці було вже півтора роки, - розповідає Марта, - коли у Страсну Суботу чоловік зателефонував додому, що не повернеться на ніч. "У Каченьки народилася сестричка", - сказав він. Тож я вже двадцять два роки як щасливо розлучена.

Може, Марта має рацію. Може, "Молитву" могла заспівати будь-яка інша співачка.

Та лише вона зі співаком Ярославом Гуткою через десять років після "Молитви" без страху написала листа до Джонні Кеша.

Він мав виступати в "Люцерні" того дня, коли відбувався процес несправедливо заарештованого Івана Їроуса на прізвисько Псих, гуру групи "The Plastic People of the Universe". Це була найбільше переслідувана, найнепристойніша, найлеґендарніша і найнезламніша рок-група в історії Центральної Європи. Кубішовій та її колезі йшлося про те, щоб Кеш сказав це Заходові.

Із популярних зірок лише вона підписала Хартію 77.

Хартія постала з ініціативи Вацлава Гавела після процесу музикантів "Plastic People".

Ходили чутки, що на сцені вони займаються сексом. Насправді вони займалися психоделічним роком. На одному з концертів вони на мотузочках порозвішували десятки копчених оселедців, із яких на людей капала олія.

В епоху неосталінізму їхні тексти в стилі: "Вчора зранку при неділі страх як яйця мені свербіли", - набирали особливої ваги.

Вони ставилися до публіки, як ніхто досі.

Гітом незалежної пісні була однорядкова "Zacpa" (Закреп).

Plastic People співають свій андеграудний гімн про запор 

Група виникла в Празі, в жовтні 1968 року, через два місяці після совєтського вторгнення. Вони заспівали: "Ніхто ніколи нікуди не дійшов..." - і з кожним виступом усе більше розлютовували владу. Їм закидали брак поваги до робітничого класу й готували низку переслідувань.

Спецвідділи зліквідували навіть будинки, в яких вони виступили. У Рудольфові біля Чеських Будейовіц, де 1974 року в них був концерт, моторизований відділ міліції гнав перед собою, мов отару, сотню глядачів, на яких міліціонери наїжджали машинами.

Групі й фанам закидали хуліганство. Юрист пояснив їм, що хуліганство, за законом, має відбутися в публічному місці. Тож прихильники Пластикових (як про них всюди говорять) у сімдесятих роках розпочали хвилю купівлі приватних будинків.

Це були старі сільські халупи й стодоли, в яких можна було виступати. Свою найважливішу платівку вони записали в стодолі сільського дому Вацлава Гавела.

Будинок недалеко від Чеської Липи Служба безпеки спалила через три тижні після їхнього виступу. Будинок у Рихнові, де, крім того, що там відбувалися концерти, мешкала родина Прінців, влада впродовж двох років намагалася офіційно перебрати в свої руки. Щойно це вдалося, в господу негайно ж увірвався спецвідділ.

- Ми ще виносили речі, - розповідає пані Прінцова, - а вони вже свердлили дірки в стінах, щоб покласти туди вибухівку. Ще не встигли ми виїхати за ріг, а будинок уже злетів у повітря.

Однак у своїй позиції проти режиму Пластикові одразу стали запереченням позиції Швейка.

"Пластикові" на концерті в 1970-их

Псих заявляв у самвидавних текстах, що творці офіційної культури є злочинцями. "Грати Баха для туристів із ФРН, а не протестувати проти того, що Пластикові не мають права заграти "Закреп", - це злочин. Ставити Шекспіра, коли немає права ставити Гавела, - злочин".

Їх судили як "тунеядців".

Вони захищали право співати те, що хочуть.

Прокурор рекомендував не стригти й не голити їх і такими запущеними - як ворогів суспільства - показати по телебаченню.

На другий день судового розгляду Вацлав Гавел, схвильований, вийшов із приміщення суду й не міг думати ні про що інше. На Малій Страні він зустрів відомого чеського режисера, який запитав, звідки він повертається. "Із процесу андеґраунду", - відповів він.

Режисер запитав, чи йшлося про наркотики. Гавел намагався пояснити йому суть справи. Режисер покивав і сказав: "А поза тим, що нового?".

"Може, я до нього несправедливий, - написав багато років по тому президент, - але тоді мене охопило сильне відчуття, що ця категорія людей походить зі світу, з яким я вже ніколи не хочу мати нічого спільного".

Однак: "У різних середовищах одразу зрозуміли, що загрожена свобода цих людей означає загрозу для свободи кожного", - сказав згодом Гавел.

Смілива громадськість із-поміж інтеліґентів, яка почала приходити на слухання Пластикових, була провісником Хартії 77. Відкинуті системою, позбавлені можливості розвиватися і навіть доступу до бібліотек інтелектуали створили опозиційне середовище.

Спочатку Хартію в грудні 1976 року й у січні 1977 року підписало двісті сорок дві особи, а загалом упродовж наступних років - майже дві тисячі.

Хартія була маніфестом. Вона ставала на захист людей, котрих комуністи позбавляли праці й примушували виконувати принизливу для них роботу.

Вона була доказом сили безсилих.

Автори тексту назвали речі своїми іменами. "Жертвами апартеїду" було названо тисячі осіб, яким відмовили в праці за фахом. "Сотням тисяч громадян відмовляють у свободі зі страху, бо вони змушені жити в постійному побоюванні, що як висловлять власні погляди, то втратять можливість працювати".

Упродовж усіх років щодекілька днів вони висилали владі в країні та за кордоном листи, протести й петиції. 1978 року вони створили Комітет захисту несправедливо переслідуваних (VONS).

Першими речниками Хартії 77, які репрезентували її громадськості й ґарантували правдивість текстів, що їх друкували як тексти Хартії, були філософ Ян Паточка, Вацлав Гавел та професор Їржі Гаєк, під час Празької Весни міністр закордонних справ.

Марта Кубішова і Вацлав Гавел. Кінець 1970-их

Марта теж стала речницею Хартії 77, Гавел став хрещеним Каченьки.

Вона знала, що дитина - найважливіше. Мусить забезпечити дитині нормальне життя. Був початок вісімдесятих років, коли вона повернулась із села до Праги.

- Цілком несподівано для себе я знайшла добру роботу, - каже вона. Стала референтом у Відділі розбудови столичного міста Прага. На десять років. Мама продала трохи
родинних реліквій, брат надсилав якісь гроші з Канади, куди виїхав 1968 року.

Під будинком найчастіше паркувалися дві машини, в яких сиділи люди. Легко було зорієнтуватися, де живуть найвідоміші діячі опозиції, бо за їхніми будинками стежили два авта.

В Празі розповідали, що професор Гаєк бігав щоранку в парку поміж деревами, де машина вже не могла протиснутись. Тож СБ заборонила професорові фізичні вправи на свіжому повітрі.

Вона завжди забирала з дому зубну щітку й пасту, на випадок якби мала залишитися на ніч у комісаріаті.

- Мене часто затримували о другій. Бо о третій Каченька виходила після уроків, а школу зачиняли. "О! У вашої донечки саме закінчуються уроки", - констатував задоволений працівник Служби безпеки. Не раз вони навмисно тримали мене до шостої, і ця бідна вчителька три години ходила з дитиною довкола школи.

Фото зі справи тодішнього драматурга і майбутнього президента Чехії Вацлава Гавела. 1979 рік

У Марти блищать очі.

- Господи! - каже вона. - Я завжди була останньою матір'ю. Вже напівзбожеволіла. Коли не могла цього стерпіти, говорила Гавелові: - Ти скажи їм! Скажи їм, що я вже віддавна не підписую жодних протестів. Що я хочу мати спокій.

Вона затягується вісімнадцятою за день сиґаретою.

- Ви знаєте мою пісню "Життя - це чоловік"?

За Вондрачковою і Нецкаром уже тридцять років тягнуться претензії: вони виступали, коли їхня приятелька була позбавлена змоги зробити це.

Гелена: - Люди обурювалися, що ми працюємо. Подумайте: мені було вісімнадцять років, Вашекові - двадцять три, а Марті сповнилося двадцять сім і вона мала чоловіка. Я ж не могла у вісімнадцять років сісти на хідник і жебрати. Я так мріяла про те, щоб співати!

Вацлав: - Кажуть, що ми нічого не зробили, аби їй допомогти. Неправда. Ми були в усіх можливих установах. Разом із Геленою ми дісталися навіть до канцелярії президента Сво́боди. Там працювала його дочка (колишня дружина міністра культури), й вона сказала, що нічого не вдасться зробити, бо карти роздано так, як роздано.

Гелена: - Чи ж ми мали би впродовж усіх комуністичних часів і після них перед кожним нашим виступом діставати з кишені аркуш і показувати його громадськості: "Ось наше право на життя!?"

1994 рік. Golden Kids знову разом на сцені: Вондрачкова, Нецкар, Кубішова

- Аркуш?

- Лист, - говорить Нецкар. - Марта написала до нас листа. Хотіла дати нам можливість жити. Чорним по білому.

"Мої Дорогі Діти, Геленко й Вашку! Вибачте мені, що все, що я хотіла би Вам сказати, пишу, але це краще, бо хтось колись міг би Вам закидати, що Ви не були зі мною солідарні. Ви повелися в стосунку до мене фантастично, мало хто так показав би себе.

Робіть власну програму без мене. Тепер я ходитиму по судах, даватиму пояснення, і неможливо, щоб я виступала, мовби нічого не сталося. Якщо можете працювати, працюйте. Діти Мої, можливо, зможемо колись усе це повторити, але поки що мрію про "непереможне тріо" мусимо відкласти на пізніше.

Ваша Марта.

Прага, 25 березня 1970 р."

Щоб ослабити силу Хартії 77, влада зорганізувала контракцію. Її згодом називали Антихартією. Цей документ осуджував дисидентів і мав відбити у звичайних людей хоч якусь охоту контактувати з "ворогами соціалізму".

До Національного театру в Празі скликали інтелектуалів, артистів і письменників із усієї країни. Щодня "Rudе pravo" оприлюднювало прізвища сотень осіб, котрі підписувалися під декларацією лояльності.

Випуск головної офіційної газети Чехословаччини за лютий 1977 року. "Маніфест єдності діячів культури з політикою Комуністичної партії". Скан: humintel.com

Співаків і співачок викликали до Музичного театру на п'ятницю, щоб у суботу, 5 лютого 1977 року, у найтиражнішому виданні всі могли про них прочитати. Прізвище видатного перекладача чи архітектора не мало такої сили, як прізвище співака.

Виступив Карел Ґотт.

Чеський Преслі й Паваротті водночас.

Його обожнювали в Німеччині. За платівку із німецькою версією пісні про Бджілку Майю Карел Ґотт отримав від фірми "Polydor" п'ять "Золотих Платівок" (1 250 000
проданих екземплярів).

У Чехії він не тільки виграв тридцять соціалістичних "Золотих Соловейків" і всі капіталістичні. Упродовж усього часу капіталізму він також здобував перше місце в найпопулярнішому музичному опитуванні в країні. Дев'яності роки він розпочав тріумфальним турне, що - як злісно завважують праві видання - не вкладається в рамки здорового глузду.

Тоді, 1977 року, він сказав, що ті, хто сюди прийшов, "із більшою охотою співають, ніж говорять; однак є ситуації, коли співати - замало".

Карел Ґотт, платівка 1974 року

Він подякував владі за "простір для мистецької праці". Виконавці підписали декларацію: "Як артисти цієї країни ми хочемо зробити все, щоб іще кращими мелодіями сприяти цьому походові до щасливого життя в нашій батьківщині".

"В ім'я соціалізму" Антихартію підписали сімдесят шість народних артистів, триста шістдесят заслужених і сім тисяч звичайних.

Жодному з них не дали прочитати Хартію 77. Вони протестували проти чогось, про що не мали жодного поняття.

Сьогодні для медій участь у Антихартії є привабливою темою. Вони все не дають артистам ні на мить забути про минуле. Рената Каленська, авторка чеських "Розмов на кінець століття" (друкованих у "Lidovych novinach"), розмовляла зі співаком Їржі Корном:

- Ви колись підписали якусь петицію?

- Підписав.

- Яку?

- Хартію.

- Серйозно? У Вас були через це проблеми?

- Ні. Жодних проблем. Якраз навпаки. Просто... Чи Ви тепер говорите про ті петиції, вони якось одну таку зробили...

- Ви маєте на увазі Антихартію?

- Власне. Так, я її підписав.

- Отже, не Хартію, а Антихартію?

- Так, Антихартію.

- А чому?

- Бо мені не залишалося нічого іншого, якщо я хотів працювати.

Таке ствердження Корна пояснює не тільки його артистична, але, може, типово швейківська - а отже, свідома - неуважність. Бо ж Швейкова позиція наказує вижити.

Перший суботній випуск у лютому 2002 року популярної чеської газети "Mlada fronda dnes" розпочинає дискусію, чому чехи не терплять героїв. "Багато століть тому це була нація, яку вважали за банду озброєних радикалів. Чому сьогодні нашим національним символом є Швейк?" - запитує редакція і відповідає: "Бо ми знаємо, що героїзм можливий, але у фільмах. А ніхто не живе у вакуумі".

При цій нагоді згадано есеї Йозефа Єдлічки (вже померлого філософа та редактора "Радіо Вільна Європа") про чеські літературні образи: "Швейк нічого не шанує, крім самого життя. Імовірно, ще й того, що робить життя вигіднішим, приємнішим і безпечним".

Один із плакатів 1968-го. Перероблені слова Швейка з першого речення книги Ярослава Гашека: "Отже, вбили нашу контрреволюцію, пані Міллерова"

Суттю цієї позиції є абсолютна відсутність поваги до людських починань чи інституції. Така людина зовсім не дбає про те, як вона виглядає перед іншими. "Тому для Швейка жодна ціна, якої від нього зажадають за можливість вижити, не буде надто великою", - додає Єдлічка.

Мислителі чинять опір: "Він не є мимовільним клоуном".

Швейк - філософ лукавої покірності.

Водночас - приклад пристосуванства.

- Шановний пане Гусак, чому люди поводяться так, як поводяться? - запитав Гавел першого секретаря центрального комітету в 1975 році. Надіслав йому листа. Він писав його два тижні, вийшов есей про моральний занепад суспільства.

Сам відповів у ньому на своє запитання: "Їх поштовхує до цього страх".

Але не страх у звичайному розумінні: "Більшість людей, яких нам випадає бачити, не тремтять зі страху, як осика; вони справляють враження радше задоволених і певних себе".

Гавелові йшлося про страх у глибшому розумінні. "Про більш чи менш свідому участь у колективній свідомості тривалої та повсюдної загрози"; "про дедалі більш уважане за очевидне опановування різних форм достосування як єдиного дієвого способу самооборони".

Коли влітку 1968 року Гавел був у Штатах, він зустрівся там із чеським письменником Еґоном Гостовським, який еміґрував одразу ж після комуністичного путчу 1948 року. Гостовський сказав йому, що еміґрував сам від себе.

Так страшенно боявся того, що міг би зробити, якби залишився.

Артистів, чиї прізвища надруковано на шпальтах газети "Rudе pravo", редакція "Lidovych novin" запитала: Чи вважаєте Ви, що підпис, поставлений під Антихартією, якось позначається на Вас у публічному житті?

Музикант Петр Янда заперечив: "Не думаю. Мені здається, що я і не мусив бути героєм".

Словацький комік і актор Юліус Сатінський: "Зовсім не позначається. Я радий, що нас було багато й що ми не знали, про що йдеться".

Володар "Оскара", режисер Їржі Менцель ("Потяги спеціального призначення"): "Ні, в мене немає такого враження. А якби мене хотів осудити, скажімо, пан Гавел, тоді відчуватиму, що це позначається". Звісно ж, у цій відповіді криється риторичний прийом. Усім відомо, що Гавел далекий від того, щоб хоч когось засуджувати.

Візьмімо Ґотта.

На питання такого штибу він відказує: "Але ж народ не тримає мені за зле, що я був одним із найбільших поставників валюти в цій країні. Мене порівнюють із декількома фабриками".

Карел Ґотт і Гелена Вондрачкова закривають фестиваль "Київ травневий" у 2006 році. Фото: "Газета по-киевски"

Він говорить, що тоді був змушений виступити в театрі, але не знав, про що точно йдеться. Лише потім побачив по телевізору, як цю подію прокоментували, як її змонтували і як вона набула нових значень.

"Але там жодного разу, - захищається Ґотт, - не прозвучало означення "комуністична партія"".

Однак чому він туди пішов? "Звісно, мені не приставляли ножа до горла, - пояснює далі він. - Я між рядків зрозумів, що мушу йти, бо інакше...

- ...інакше Ви вже не заспіваєте... - додала журналістка.

- Але так само діється й сьогодні, - відповів Ґотт, - якщо не йти попід ручку з тим, що є єдино правильним. Бо ж і в інших режимах, якщо не йдеш в ногу з тим, що єдино правильне, теж можна погано скінчити. Що ж до причин смерті Монро, Леннона, Моррисона й інших у країні найбільшої свободи можемо тільки здогадуватися".

"Золотий Соловейко" знає закулісні справи. Не так давно він заявив, що Хартію 77 фінансував Ізраїль. Він узагалі багато знає, але не може цього опублікувати, бо "як я це напишу, мене машина переїде".

Місяць по тому він пояснив у пресі, що не є антисемітом. Йому йшлося тільки про те, що підписантів Хартії 77 фінансово підтримували західні великі держави. "Та ж вони не могли нормально працювати, їх брали на роботу лише в котельні, вони мили вікна. Ви думаєте, вони могли би вижити з того, що заробляли?

- Просто, - каже журналістка, - знайшлося декілька осіб із Заходу, які їм допомогли.

- Ну, і я цим дуже тішуся", - підсумовує Ґотт.

Він має претензію: ті, хто на нього нападає, не помічають, що він ніколи не заспівав жодного рядка, який прославляв би комуністичний режим. Та ось уже десять років вони постійно пережовують Хартію, Антихартію, Гусака, Ґотта і партію. "Чому нападники, - запитує він, - які сьогодні є такими героями, двадцять років тому цього всього не писали?

- Ви би мали прочитати ці речі в підпільних видавництвах, бо в цензурованій пресі їх би не пропустили, - згадує чергова журналістка.

- Не пропустили, не пропустили... - передражнює співак. - Ну, то чому вони не сказали цього по радіо, під час прямого ефіру?"

Вернімося до Гелени.

Вона стверджує, що ніколи не підписувала Антихартії. Тоді в неї було турне Польщею: - Мене дописали без мого відома.

Справа з Геленою дивна. Вона була настільки великою зіркою, що її прізвище (якщо вона підписала) мало - з пропаґандистських міркувань - бути на першій шпальті газети "Rudе pravo". Але вона з'явилася через шість днів після колеґ як остання в списку, і то в середині номера.

Прізвище мега-зірки Вондрачкової з'явилося серед підписантів останнім. До речі, там трохи вище підписався Український народний театр із Пряшева - здається, у повному складі. На фото виступає хтось схожий на Ґотта

- Забули, що її немає в країні, а коли згадали, то дописали останньої миті. Було відомо, що її спростувань не надрукують, - коментує її колеґа. - Насправді ми всі тоді були молоді й дурні.

Йозеф Шкворецький, який заснував у Канаді найбільше чеське еміґраційне видавництво, написав: "А чи ж ми тоді були старі й розумні?

Ми теж були молоді й дурні, але наша дурість могла, якби раптом щось сталося, зруйнувати життя тільки нам самим".

У чеській пресі довкола Гелени розгорілась ціла дискусія. (Більшість радіостанцій - як підрахували - щогодини транслюють її пісні).

У листах від читачів, які захищають зірку, з'являється цей же логічний арґумент: уважається, що комуністична "Rudе pravo" брехала. Вона ж не писала правди про совєтське вторгнення 1968 року, ані правди про життя в час нормалізації. Якщо ми погоджуємося, що вона брехала майже в усьому, то чому вона мала би не брехати про Гелену Вондрачкову?

Дискусії поклала край сама Гелена.

Вона сказала пресі, що будь-який протест у той час означав самогубство.

- Тож якби під час масового підписування Антихартії я була в країні та якби комуністи прийшли з цим до мене, я підписала б.

Журналісти вже декілька років намагаються розвідати, що насправді Марта Кубішова думає про Гелену, Вашка та Карела. Найбільше їх би втішили дошкульні зауваження.

А Марта мовчить, не осуджує.

Марта Кубішова (ліворуч) на Громадянському форумі 1989 року - інтелектуали розпочинають оксамитову революцію. Праворуч Гавел, над ним - бюст Леніна. Нагадує перші засідання Народного руху

Про Ґотта вона говорить, як про вокальний феномен.

- А що з тими, хто, побачивши Вас, переходив на другий бік вулиці? Їм можна вибачити?

- Але я не знаю, кому мала би вибачати. Я завжди погано бачила і не впізнавала людей далі, ніж за два метри. Лише два роки тому я зробила собі лазерну операцію і нарешті добре бачу. Тож дякувати Богу, тоді я мала сильну короткозорість.

Повертаючись до Ґотта.

Марта каже, що це людина з душею без недоліків. Саме він 1996 року був хрещеним батьком нової платівки Марти Кубішової з чеськими блюзами.

Він відкрив шампанське й покропив ним перший компакт.

Сказав, що це кружальце є малою сплатою двадцятирічного боргу, якого не можна сплатити.

Йому аплодували.

Карел чудово виступає.

У липні 2006 року в Єванах під Прагою відкрили його музей. Із неоновим написом "Ґоттленд" над входом.

Жоден живий артист, принаймні в Чехії, не мав власного музею із ґідами, які працюють тут на ставці й проводять екскурсії трьома мовами.

Карел Ґотт - це сакрум у десакралізованій дійсності.

Світ без Бога є неможливим, тож у найбільш затеїзованій країні світу, якою є Чехія, шістдесятисемилітня знаменитість виконує відповідальну роль.

Роль mein Gott.

До того ж в останні роки з ним можна спілкуватися дуже близько. Всі книжки про його еротичне життя стали бестселерами: "Коли коханки плачуть" (1999); "Маріка, або Як молода дівчина знайшла щастя: три роки з ідолом" (1999); "Із Ґоттом у ліжку. Путівник любовним життям Золотого Соловейка" (2000); "Із таємного записничка Маріки С., або Карел Ґотт є тільки один" (2001); "Композиторка пахучої білизни" (2002).

"Ґоттланд" - музей живого класика

Музей "Ґоттленд" - це вілла, яку Ґотт колись купив собі як літній будинок. На паркінґу, попри будній день, - туристичні автобуси з усієї країни. На сходах юрмляться літні люди. Вони нервують, бо пускають тільки по двадцять осіб через кожні двадцять хвилин.

Переважають люди за шістдесят. Вони спираються одні на одних, мало хто хоче відійти вбік, щоб сісти на терасі в кав'ярні. Стоять і нервово мнуть квитки в натруджених руках. У мене складається враження, що вони хочуть негайно зайти всередину. Так, мовби вже зараз вони хочуть упевнитися, що з їхнім життям усе склалось гаразд.

Вони любили Ґотта і разом із ним пережили комунізм.

Якщо він "мусив іти в ногу з тим, що єдино правильне", то що тоді ми?

Опинитися в "Ґоттленді" - це мовби отримати схвалення: із минулим усе окей.

Ми проходимо кухнею "Майстра" (так висловлюються ґіди).

- Тут він часто готував, найчастіше рибні страви, - кажуть вони. - У першій шухляді лежать ориґінальні столові прибори, якими він користувався, будучи відомим співаком.

Ми всі заглядаємо в першу шухляду.

Повернімося до Марти.

За празьким костьолом Тинської Богородиці, недалеко від Старомістської площі, в підвалі працює один із найстарших театрів у Європі. Він називається "Divadlo Ungelt".

2004 рік, театр Ungelt. Колишній президент Гавел, Марта Кубішова і власник театру Мілен Гейн

Від XIV століття це був театрик для митників, поряд була митниця і дім для нічлігу. "Ungelt" означало "мито". У залі тридцять місць і, здається, це також найменший театр у Європі.

Марта Кубішова дає тут сольний концерт. Власник Мілан Гейн обожнює її сильний альт, який нікому не прагне сподобатися. Марта неохоче співає попсу. У її стилі немає солодкавості. Свій вечір вона починає блюзом на слова Павла Врби:

Життя це чоловік

Через якого кожна божеволіє

А я йому довіряю, хоч воно забріхане

Плутане як виноград

Однак я йому вірю

Бо воно дане з неба

Хоч небо буває часом захмарене

Марта Кубішова співає "Життя - це чоловік" (друга половина 2000-их)

Життя - це не чужий мені тип

І не добра людина

Чому ж так люблю його

Коли мене жахає його голос

Що раптом скаже "досить"

І зникне

Боюся побачити плечі його...

О десятій вечора маленька юрма з театру "Ungelt" виходить на Малу Штупартську і її огортає хвиля запаху марихуани. Навпроти працює нічний бар.

Наркодилери зі смаглявою шкірою стоять, сидять на проїжджій частині, усміхаються.

Гелена Вондрачкова і автор книги "Ґоттленд" Маріуш Щиґел. 2000 рік. Фото: mariuszszczygiel.com.pl

У вікнах бару, в червоному світлі, трансвестити. Вони ворушать губами в такт мелодій фонограм відомих співачок.

У трьох вікнах - три Гелени Вондрачкові.

Кращий піар

2002.

До редакції тижневика "Respekt" написав читач, якому 1977 року було чотири роки.

На його думку, кожна група, яка хоче добре продатися, мусить докласти до цього зусиль. Коли він приходить до книгарні, то нічого не може знайти про Хартію 77.

Молодий читач відчуває, що це через завчену обачність і конспіраційні навички її засновників "група Хартія 77" має такі слабкі public relations.

"У групи Антихартія, - констатує він, - значно кращий піар".

--------------------------------------------------------------------------------------

"Історична Правда" висловлює подяку перекладачці Богдані Матіяш і видавництву "Грані-Т" за дозвіл опублікувати уривок із книги Маріуша Щиґела "Ґоттленд".

Обкладинка українського видання "Ґоттленда"

Текст: Маріуш ЩИҐЕЛ

Заголовок, фото, відео і підписи до них: Павло СОЛОДЬКО