Спецпроект

Чому і як треба переписувати історію України

Нав'язливу ідею класової боротьби просто перехрестили у національно-визвольну, неначе люди століттями діяли суто з далекоглядною метою "державотворення"... Яким має бути підручник з історії, міркують Яковенко, Грицак, Касьянов, Толочко і Верстюк.

Обкладинка аудіокурсу "Історія України". Як бачимо, в центрі пересічні громадяни, а не державні діячі :)

Сприйняття минулого з часом мимоволі змінюється. З одного боку, ми стаємо менш залежними від тих, хто "робив історію", ставав її героями чи антигероями, все менше маємо до них "сентиментів". Значно важливішими для нас стають джерела, яких історики відкривають дедалі більше, або аналізують у ширшому контексті.

З другого боку, час невпинно поглиблює прірву між нами та історичною минувшиною. Ця неуникнена дистанція провокує до того, що історики називають модернізацією.

Модернізація в історії становить чи не найбільший бар'єр для розуміння минулого. Це коли на речі та явища далекої минувшини ми дивимося очима людини з сучасним життєвим та освітнім досвідом - немотивовано переносимо цілком сучасні мисленневі практики та стереотипи на інші епохи.

Приміром, накидаємо націоцентричні мотиви людям, у свідомості яких a priori не могло бути сучасного уявлення про націю.

В процесі накопичення знань історичний наратив неминуче розростається, спираючись на нові джерела, приймаючи на озброєння нові методи дослідження, що дозволяють переосмислювати факти та цілі схеми історії. У всякому разі, історія повсякчасно вимагає такого-собі "апдейту", а отже, переписування.

По суті, історія - це жива культура. Культура, яка повсякчасно живиться новими фактами та методами пізнання, відтак не може існувати поза дискусіями; так само як хімія чи біологія поза лабораторними дослідами.

З історії неможливо зібрати гербарій фактів та тримати їх вічно як реліквію, що доносить один і той самий месидж із минулого.

Це те, що стосується академічної, дослідницької історії. Цілком інша річ - дидактична історія, яку викладають у школі за стандартними підручниками.

В цій історії, кажуть фахівці, принципово інша місія - не дослідження та дискусія, а формування "іміджу" минулого. Передусім національного минулого - того, що сфокусовано на бутті нації.

Нації, в теорії, можуть існувати й без минулого, ґрунтуючись на інших принципах - скажімо, громадянської солідарності. Але в європейському досвіді такого прецеденту ще не було. Європейські нації завжди живляться з історичних корінь та історично детермінованих культурних обрисів. 

Нещодавній "килимовий" скандал у Євросоюзі (з нагоди початку свого головування у ЄС Будапешт два тижні тому представив у будівлі Європарламенту килим із картою Угорщини 1848 року, куди втрапили нинішні території Румунії, Словаччини і України - ІП), лише підтверджує ефемерність плекання в Європі квазінаціонального мислення навіть всередині наднаціональних політичних структур.

І доки уявлення про націю лишається питомо "історичним", шкільну історію завжди викладатимуть з далекосяжною ідеологічною метою. Це нормальне і навіть неминуче.

Проблема лише в тому, що європейські (в строгому сенсі) нації розбудовуються силами суспільства, а в нашому випадку - традиційно силами держави. Отже, й історична правда належить саме державі та її ідеологічній позиції, а не суспільству, якому ця правда прищеплюється.

В одних випадках держава прагне "навернути" соціум у свою ідеологію минулого, бо вбачає за собою місію рятівника та речника нації, в інших державі доводиться санкціонувати переписування історії - підручникової, ясна річ.

І тут трапляються казуси.

Приміром, у Великобританії, як з'ясувалося на позаторічних дебатах, визнали практичну неможливість переписати шкільну історію так, щоб узгодити традиційний британський патріотизм (поствікторіанського штибу) із максимальною толерантністю до всіх ідентичностей сучасного соціуму Об'єднаного королівства.

За браком соломонового рішення було навіть запропоновано СКАСУВАТИ викладання національної історії у школі, взагалі.

Дебати ці досі тривають. Англійці, даруйте - британці, до всього вдаються лише після ґрунтовного публічного обговорення.

Але прецедент радикально вирішити конфлікт ідентичностей, який часто-густо закладається ще у дитинстві через розбіжність шкільної та родинної (мікросоціальної) візій історії, усунувши підручник з національної історії зі шкільної програми, таки з'явився.

Вже не перший рік в Європі триває експеримент з написання універсального підручника з історії "європейської нації", опертого на комплексні екскурси в минуле окремих народів з підкресленням їхнього спільного культурно-цивілізаційного коріння.

Перші вправи з універсалізму також виявилися вразливими - над окремими національними колективами авторів таки тяжили локальні пріоритети у баченні історії, особливо щодо сусідів.

Приміром, з італійського підручника практично зникли до ХІХ ст. румуни, а угорці весь час забували про чехів і словаків, вже не кажучи про східних слов'ян. Але то, слід визнати, лише перший досвід...

А що до України? Українська політична нація тільки-но формується, хаотично перебираючи історичними підвалинами, аби довести не стільки світові, скільки самій собі логіку власного буття.

На жаль, у таких випадках менш за все йдеться про громадянську логіку - про те, що є тут і зараз, а не десь у героїчному чи трагічному минулому. І ця реальність повсякчас впливає на коливання дискурсів насамперед шкільної історії.

В останні два десятиліття коливання ці були настільки бурхливими, що вже не лише політики з певних кон'юнктурних міркувань, а й пересічні громадяни почали лякатися чергової ревізії фактів та поглядів, якими насичуються шкільні підручники.

А між тим українській середній школі, зважаючи на безліч "старорежимних" штампів, слід-таки істотно переписати підручники, зважаючи не лише на тексти, а й на формат подачі матеріалу.

На сьогодні цей формат такий, що від шкільного курсу з історії в пам'яті школярів осідають лише козаки - завдяки, щоправда, екранізаціям творів Генрика Сенкевича - та доленосна висадка союзників у Нормандії - в образі героїв славетної драми Стівена Спілберга.

А як інакше, коли нав'язливу ідею класової боротьби просто "перехрестили" у національно-визвольну, залишивши практично всю риторику на своєму місці, неначе люди, які століттями орали землю та народжували дітей, робили це суто з далекоглядною метою "державотворення"...

Іншою мовою, закрив підручник і "кінець історії". І це ще не найгірший кінець. Гірше, коли шкільний підручник з історії своєю ідеологією та підбором матеріалу сіє в свідомості школяра хибні соціальні уявлення, "паранормальні" з точки зору сучасного демократичного суспільства стереотипи.

Отже, чим насправді є "переписування" і як можна було б переформатувати українські шкільні курси з історії в інтересах досягнення загальнонаціонального консенсусу?

Ось що з цього приводу думають провідні вітчизняні історики (відповіді подані за абеткою):

 Владислав ВЕРСТЮК: "В підручнику для школярів на першому плані повинна стати людина"

Фото: rferl.org

Владислав Верстюк - доктор історичних наук. Інститут історії НАНУ, завідувач Відділом історії української революції, співавтор двотомника "Історія українського селянства" (2006).

- "Переписування" - це не поняття з професійного словника історика. Історики щоденно переписують історію з того часу як її написав Геродот.

І це природно, бо історія - це не те минуле, яке може бути остаточно осягнутим, у розумінні якого ми можемо досягти, так би мовити, "стінки".

Ще гнучкішою повинна бути історія у шкільних підручниках. Два десятиліття тому тому ми були частиною "союза нерушимого республик свободных", і в школах історія викладалася поглядом зі столиці країни, що посідала одну шосту земного суходолу.

Після 1991 року ми почали будувати значно меншу за площею, але не менш амбітну державу. Отже, підручники зациклилися на процесах державотворення, щоб довести, що поява на мапі світу України була викликана об'єктивним історичним процесом, а не змовою трьох політиків у Біловезькому заказнику.

Сьогодні про те, що Україна - це політична даність, а не уява "буржуазних націоналістів", школярів, які народилися в суверенній країні, не конче переконувати. Молодому поколінню українців набагато корисніше було б прищепити принципи, на яких будується демократичне суспільство в цілому.

Відтак в історії треба знайти щось, окрім розвитку політичних ідей та національних рухів. Подати принципово іншу, демілітаризовану історію, де поряд із державними інститутами та військовими звитягами розкривалася б самоорганізація суспільства.

Врешті-решт у підручнику для школярів покоління 2010-х на першому плані повинна стати людина.

Ярослав ГРИЦАК: "Ми маємо дивитися на наше різноманіття традицій, культур, історичних досвідів не як на слабість, а як на силу"

Фото: Zaxid.net

Ярослав Грицак - доктор історичних наук, професор Українського католицького університету, автор монографії "Пророк у своїй вітчизні: Іван Франко і його спільнота" (2006)

- Переписувати історію, як сказав Оскар Уайлд - це наш єдиний обов'язок перед нею. Зміна історичних теорій та інтерпретацій ідентична динаміці розвитку знання загалом.

Щось на зразок того, як на зміну фізиці Ньютона прийшла фізика Айнштайна, Евклідова геометрія переросла у геометрію сфер, а хірургічна операція скальпелем поволі поступається медикаментозному застосуванню лазера.

Сказати історикам: "годі переписувати історію" - це все одно, що наказати математикам припинити розробки нових обчислюваних системи, адже лікувати й надалі можна "свяченною водою", а рахувати за допомогою рахівниці...

Що ж до шкільної історії, то, як влучно зазначив відомий український еміграційний історик Іван Лисяк-Рудницький, Україні треба мати такий спосіб мислення, який робить можливим у Лондоні одночасне існування пам'ятникам і Кромвелю, і того короля, якого він стратив.

Принаймні, ми маємо навчитися дивитися на наше різноманіття традицій, культур, історичних досвідів не як на слабість, а як на силу.

Єдиного правильного шляху від минулого до сучасності не існує. А, отже, ми маємо право - ба, навіть привілей! - на різні історії. Тільки за тою умовою, якщо ті, хто ставить пам'ятники героям воєнних часів, нехай братимуть на себе й моральну відповідальність за злочини, з цими героями пов'язані.

Але як на мене, найбільше ми маємо шанувати пам'ять тих героїв, які ставали на бік жертв - таких як генерал Петро Григоренко, приміром.

Власне, історії таких героїв сьогоднішня Україна потребує якнайбільше.

Георгій КАСЬЯНОВ: "Наші шкільні підручники залишаються об'єктом ідеологічних маніпуляцій"

Фото: history.org.ua

Георгій Касьянов - доктор історичних наук. Інститут історії НАНУ, завідувач Відділом новітньої історії. Автор книги "Danse macabre: голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії" (2009)

- Переписування історії загалом відбувається з трьох причин: через ідеологічну кон'юнктуру, через якісні зміни в історіографії та через елементарну зміну поглядів конкретного дослідника.

Перший варіант може мати формальний зв'язок з наукою, зберігаючи ті чи інші атрибути наукового дослідження, але насправді належить винятково до сфери ідеології та політики.

Другий та третій є рушіями історіографії як наукової дисципліни.

Останніми роками науковців часто втягують в ідеологічні баталії, запрошують виступати експертами на "суді історії", навіть у реальних судових справах, як-от в процесах над воєнними злочинцями у Гаазькому трибуналі чи у недавній кримінальній справі по Голодомору, яку провадила СБУ.

І на колишньому пострадянському просторі, і в Європейському союзі спостерігаються інтенсивні спроби політиків і держав або накинути історикам "правила гри", або мобілізувати їх на ідеологічні баталії.

В одних випадках створюються свого роду "комісії правди" - приміром, комісія при президентові РФ. В інших - парламенти і президенти пропонують остаточне розв'язання проблем, щодо яких тривають наукові дискусії, встановлюють "історичну істину", диктують "історичну правду".

Маю на увазі закон "Про Голодомор" 2006 року, закони про заперечення геноциду вірмен у Франції, про заперечення Голокосту. 

Не можна не помітити, що дедалі частіше і самі історики йдуть довровольцями на "ідеологічні фронти", втягуючись у процес політизації історії, її інструменталізації, - процес, вигідний політикам і надзвичайно небезпечний для історіографії як наукової дисципліни.

Що ж стосується підручників з історії, то вони, як і вся історична освіта в Україні, на жаль, залишаються об'єктом ідеологічних маніпуляцій - незалежно від того, хто до цих маніпуляцій вдається - влада чи політики різних кольорів.

Не важко помітити, що проблема змісту історичної освіти і підручників щоразу загострюється зі зміною влади. Так було у 2005, так сталося у 2010 роках.

Тим часом усі шаманські танці політиків довкола підручників з історії ніяк не впливають на розв'язання реальних проблем - вони залишаються тими ж самими, що і 10-15 років тому.

Наші підручники, особливо з історії України, і надалі містять елементи ксенофобії, культурної та етнічної нетерпимості, ґендерного шовінізму. Не кажучи вже про те, що вони в переважній більшості не відповідають ані санітарним нормам, ані сучасним естетичним стандартам, вони переобтяжені академізмом, сухі, нецікаві, зосереджені на тих аспектах людського буття, які виховують пасивність, песимізм, почуття меншовартості.

Ініціативи фахових істориків та неурядових організацій, як-от "Нова доба", фонд "Відродження" та "Учителі за демократію", спрямовані на зміни у змісті історичної освіти та її деполітизацію зазвичай ігноруються і виконавчою і законодавчою владою. Хіба що іноді державні достойники запозичують реформаторську риторику.

Як приклад - події останнього часу довкола шкільних підручників: їх піддано косметичному ідеологічному редагуванню відповідно до політичних смаків нової влади, задекларовано прекраснодушні наміри, однак в основі зміст і форма залишилися тими самими.

Олексій ТОЛОЧКО: "Шкільна історія тільки виграє, якщо перетвориться на історію людського досвіду"

Фото: lrc.org.ua

Олексій Толочко - доктор історичних наук. Інститут історії України НАНУ, завідувач Центру досліджень історії Київської Русі.

Автор книг "Князь в Давній Русі: влада, власність, ідеологія" (1992), "Краткая редакция "Правды руской": происхождение текста" (2009) та ін.

- Якщо історію пишуть, то колись її обов'язково перепишуть... Дослідники переписують історію, тому що з'явилися нові джерела або нові підходи.

Цілком інша річ "народна історія" - те, що прийнято називати історичною пам'яттю. Її переписують, щойно змінюється ідеологічний вітер.

Це нормально, бо так було завжди. У Тацита навіть був такий слоган: "Без гніву й упередження". Мовляв, раніше про імператорів писали упереджено, але сьогодні я, не маючи до них чогось особистого, можу переписати їхню історію без пересмикування.

На рівні широких узагальнень, під час написання історичних метанаративів навіть академічний історик мимоволі мислить і творить в рамках заздалегідь обраної схеми історії, сказати б - ідеології.

Коли історія співпадає з нашою ідеологією - вона "справжня". Коли суперечить переконанням тих чи тих політиків, вони б'ють на сполох: мовляв, переписувати історію зась, бо історія непорушна.

Що ж до британських дебатів, то в їхній основі, як і у всьому, що відбувається на Туманному Альбіоні, є раціональне зерно. Там просто дійшли висновку, що історія Британської імперії не може бути написаною в одному ключі і для англосаксів, і для шотландців, і, тим більше, ірландців.

А сьогодні у британських школах навчаються ще й діти вихідців з півострову Індостан, і з Близького Сходу. Як за таких умов "гуманно" подати історію хрестових походів чи колоніального минулого імперії? І чи не слід залишити її освоєння виключно зрілим громадянам, зі сформованим інтелектуальним "імунітетом"?

Принаймні, від того, що в школі не читають курсу філософії, тверезо мислити суспільство не припинило.

В Україні поляризація ще виразніша. У нас взагалі є дві нації з двома поглядами на "своє" минуле. В одного дідусь сидів у криївці, в іншого з рушницею сторожив "колаборантів" біля тої самої криївки.

І тут не лише контроверсія "схід-захід", а й "північ-південь". Приміром, уявить собі татарського хлопчика в Криму, який читає про "татарську навалу"?

А як вам цитата з дум (щоправда, записаних у ХІХ ст.), де середньовічний Крим називається "упирем, що п'є руську кров"? Тим паче на тлі традиційного замовчування про те, що не гребували ясиром і наші улюблені запорожці.

Хіба діти підготовлені для сприйняття такої історії? Тим не менш, це не означає, що історію знов, як у радянські часи, слід подавати як сукупність дат та імен неначе арифметику.

Шкільна історія, вочевидь, чекає на принципово інший формат викладу, принципово іншу концепцію подачі матеріалу.

На мій погляд, шкільна історія могла б бути більш антропологізованою, ніж героїзованою. Тоді вона стане однаково цікавою і в Луганську, і в Івано-Франківську, як в Одесі, так і в Сумах.

А поки у вітчизняних підручниках ви побачите суцільну боротьбу за політичні права українців і нічого, крім історії "державотворення". В підсумку поза Валуєвським циркуляром та козацькими звитягами під Хотином діти не знають, ані коли українським степом пройшов перший паротяг, ані коли на столі киян з'явився цукор...

Зрештою, куди і з якою метою мандрували українці, як вони сприймали світ і як їх сприймали у світі, хоча б у той же Росії.

Натомість історія надзвичайно багатого на джерела та динаміку ХІХ ст. постає як історія суцільних волелюбних гуртків та українофобських едиктів.

Гадаю, шкільна історія тільки виграє, якщо перетвориться на історію людського досвіду - не завжди залежного від розвитку національних ідей. Лише в такому річищі вона може вийти за рамки дистильованої історичної ідеології, не однаково прийнятної на українському "сході" чи "заході".

Наталя ЯКОВЕНКО: "У центрі шкільного підручника має стати людина, а не тільки Герой"

Фото: day.kiev.ua

Наталя Яковенко  - доктор історичних наук, професор НаУКМА, завідувачка Кафедри історії.

Авторка книжок "Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. Волинь і Центральна Україна" (2 вид., 2008); "Паралельний світ: дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст." (2002); "Вступ до історії" (2007) та ін.

- Переписування є цілком нормальною ситуацією, особливо в практиці середньої школи. Шкільний підручник завжди відповідає потребам суспільства, в залежності від того, який громадянин йому потрібний "тут і зараз".

Зі зміною суспільно-політичних умов підручник цілком природно переписується. Цей процес триває з того часу, як взагалі була запроваджена уніфікована шкільна освіта. Лише переписування може зробити шкільний курс корисним для суспільства.

Цілком інше - академічна, дослідницька історія. Вона відбувається завжди в дискусіях, сказати б виключно в дискусіях. На ниві підручників дискусії бути не може, бо він не пишеться з дослідницькою метою.

Завданням підручника є виховання людини, лояльної до свого соціуму, здатної жити в ньому, уникаючи ксенофобських та асоціальних уявлень як щодо співгромадян, так і сусідів.

Сьогоднішній шкільний підручник з історії повинен стати антропоцентричним. Герої свою виховну функцію, безперечно, здійснюють, але підручник не мусить вдаватися до пропагандистської риторики.

Для того, щоб шкільний підручник став універсальним, він повинен бути продуктом суспільної згоди, а не декретом групки чиновників Міносвіти чи кишенькової предметно-методичної комісії, яка є при тому ж міністерстві.

А поки що, на жаль, видавництва й надалі реплікують підручники зразка 90-тих, де розповідь йде від імені "держави", через яку практично зникають обриси "живої людини".

За моїм глибоким переконанням, такий підхід на сьогодні є анахронічним - ба, навіть таким, що не може не конфліктувати з історичною пам'яттю усіх без винятку куточків України.

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО:

Як бачимо, думки провідних українських істориків збіглися у головному: переписування історії - цілком нормальна річ, бо наука керується власними законами розвитку та властивими кожній епосі пізнавальними практиками.

Кожне нове покоління оцінює минуле з позиції власного життєвого досвіду. І це нормально! До чого призвело втручання в цій органічний процес державної машини у радянські часи, годі нагадувати.

Водночас, коли політики вживають термін "переписування", то розуміють не стільки боротьбу за "історичну цноту", скільки збереження, консервацію якихось усталених оцінок. Це, радше, евфемізм, за яким ховається протест проти зміни ідеологічно вигідних інтерпретацій.

Що ж до шкільної історії, то її місія - відповідати на нагальні запитання соціуму щодо врегулювання контроверсій історичної пам'яті та уникнення конфліктів ідентичностей як всередині держави, так і з її найближчими сусідами.

Отже, майбутнє шкільної історії в Україні в її поверненні обличчям до людини - "живого українця".

Предметом такого викладу повинно стати буденне життя та стратегії виживання у різні епохи, незалежно від того, під яким прапором це виживання відбувалося: червоно-чорним, червоним чи синьо-жовтим.

А обрання політичної платформи, це - на мою суб'єктивну думку - прерогатива свідомих громадян, які опанували, зокрема у школі, принципи толерантності та соціальної моралі.

Дмитро РИБАКОВ, спеціально для ІП

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.