"Литва, будь вільною!" Спогади учасника студзагону оборони Вільнюса 1991 року
Самостійно до Литви приїхали кілька націоналістів з Тернопільської області. Один із них ходив по Сейму в однострої січового стрільця з мисливською дубельтівкою за плечами, додаючи предивної етнографічності всьому навколишньому.
Діяльність українського студентського загону, який брав участь у захисті литовського сейму від можливого нападу радянських військ в січні 1991 року, дуже характерна для часів, які передували розпаду Радянського Союзу.
Литва оголосила про відновлення своєї незалежності 11 березня 1990 року, що викликало шалену протидію з боку правлячої партії та центральних органів влади Радянського Союзу.
Радянські десантники протягом березня-квітня зайняли приміщення будинку політпросвіти та вищої партійної школи, в яких пізніше отабориться альтернативна Комуністична партія Литви "на платформі КПРС" (на відміну від просто Компартії Литви на чолі з Бразаускасом, яка вийшла з КПРС, підтримала ідею незалежності Литви і з часом трансформувалася у помірно-ліву Демократичну партію праці Литви).
Не визнаючи незалежності Литовської Республіки, Москва починає фактично її блокаду. Заблоковані поставки нафти, газу, інших енергоносіїв, розірвані всі економічні та політичні контакти з іншими частинами Союзу.
Радянські танки на вулицях Вільнюса. Фото: Альфредас Ґірдзіушас |
Литовському уряду в січні 1991-го довелось в декілька разів підняти ціни, що використовується для організації масових мітингів так званого "російськомовного населення".
Скориставшись цими мітингами як приводом (і вважаючи, що увага світової спільноти прикута до конфлікту у Перській затоці між Іраком та Кувейтом), керівництво Радянського Союзу кинуло війська та бронетехніку на захоплення ряду об'єктів у Литві і, зокрема, Вільнюсі - серед них Будинок республіканського кіно і ТБ, видавничий центр і телевежа, поблизу якої внаслідок протистояння військових з "живим ланцюгом" загинуло 14 та було поранено сотні чоловік.
Відеохроніку кривавих подій біля Вільнюської телевежі дивіться у розділі "Відео"
За подіями в Литві пильно стежили і в Україні, причому в усіх таборах, які впливали на прийняття рішень в тогочасній Україні.
Всі дивилися на Литву, як на специфічну модель того, що робити далі: демократи – як вивести Україну із складу Радянського Союзу, комуністи відповідно – як цьому перешкодити.
Людина проти заліза. Фото: freerepublic.com |
Не кажучи про те, що Литва взагалі була Меккою для неймовірно строкатих радянських неформалів – від дисидентів до анархістів та ультранаціоніластів (на той час дуже часто було так, що ці люди були між собою знайомі і навіть об'єднані єдиною ідеєю боротьби з абстрактними "комуністами").
Саме у Литві проводили свої збори правозахисники, а перші комерсанти штампували значки із тризубами, які потім продавали по захмарним цінам.
До речі, книга Дмитра Донцова "Дух нашої давнини" замовлена в литовському видавництві просто захмарним накладом в 50 тисяч примірників й досьогодні продається і ніяк не продасться в українських книжкових крамницях.
У ще комуністичній, але вже незалежній Литві, де практично був відсутній контроль за копіювальною технікою, друкувалася чи не половина українського самвидаву – особливо листків-метеликів формату А-3, що множились на банальних ксероксах.
Січень 1991 року. Вільнюс. Фото: wikipedia.org |
Це зараз копір доступний кожному, на початку ж 1990-тих це була фактично "техніка з майбутнього", а за щастя було мати доступ до так званої "синьки" - радянської множильної машини ЕРА, доступ до яких був суворо регламентований.
Ще з кінця восьмидесятих в Литві з'явилися незалежні газети, деякі з яких випускав народний рух "Саюдіс". Деякі позиціонували себе, як незалежні видання. Газети "Согласие" та "Возрождение" нарівні з латвійською "Атмодою" мали сильний вплив на інтелектуальну еліту в колишньому Радянському Союзі та Україні зокрема.
Тому не дивно, що події у Вільнюсі були дуже гостро сприйняті в Україні, де вже 13 січня 1991 року відбувся мітинг, хоч і не санкціонований, але достатньо багатолюдний – в газетах називалися цифри в 50-70 тисяч його учасників.
На мітингу виступали тодішні авторитети, серед яких класично для тих часів переважали письменники - для прикладу можна назвати Олеся Гончара та Івана Драча. Пізніше за участь в несанкціонованому заході їх навіть оштрафували на якусь суму.
Похорон жертв штурму Вільнюської телевежі |
На мітингу ж було кинуто гасло зібрати гроші на допомогу постраждалим, і всього за годину кияни пожертвували досить значну за радянськими часами суму – близько десяти тисяч рублів.
Оскільки Литва знаходилася в лещатах радянської блокади, переказувати гроші безготівкою було ризиковано, потрібно було їхати до Вільнюса.
Однак уже до вечора ідея української допомоги литовцям набула інших рис. Бажаючих підтримати литовців виявилось настільки багато, що виникла ідея створити невеличкий загін, який продемонстрував би солідарність з литовцями.
Цьому також сприяло і напруження, котре просто висіло в повітрі: було зрозуміло, що захопити одну тільки телевежу для кремлівської влади мало і її кінцева мета – повний контроль над бунтівною республікою.
Цивільні громадяни біля кордону, встановленого радянськими військами довкола захопленого телецентру. Це та інші непідписані фото: Альфредас Ґірдзіушас |
На якийсь час литовський парламент став мало не зримим символом демократії для однієї шостої частини суші.
Треба сказати, що Прибалтика в 1991 році навряд чи тоді серйозно сприймалася як закордон - до Вільнюсу та Риги ходив щоденний потяг і будь-хто охочий міг безперешкодно поїхати на захист демократії.
Певно, щось подібне відчували поляки, які наприкінці 2004 року їздили на екскурсії на Майдан перейматись емоціями Помаранчевої Революції.
Така поїздка була оповита романтизмом і сподіванням на невідворотність змін до кращого – дивне відчуття, що пронизувало все суспільство на початку дев'яностих. Напевно, подібні сподівання бувають тільки під час великих потрясінь, - згадаймо обличчя людей, наприклад, на картині Рєпіна "17 жовтня".
Уродженець України Ілля Рєпін зобразив сподівання російського суспільства на царський маніфест від 17 жовтня 1905 року, котрим у імперії запроваджувався парламент |
Можливо, система сприймалася занадто просто – здавалося, що на шляху до добробуту стоїть лише узурпація влади компартією.
Пізніше виявилось, що доріг до свободи веде багато, але приводять до неї далеко не всі. Та й свобода, як виявилось, поняття не дуже однозначне.
Втім, жодних інструкцій щодо того, як поводитись в перехідному суспільстві, у нас, звичайно, не було. Діяти доводилось інтуїтивно. І дивно, що якщо помилки й робились, то їх було напрочуд мало.
Вільнюс жив своїм звичайним життям, за виключенням кількох "гарячих точок". Одні з них – будинки преси і телевежа – були, як вже згадувалося, захоплені радянськими військами і оточені бронетехнікою. Навколо них свічки, пошматовані радянські паспорти, військові, партійні та комсомольські квитки.
Радянські документи, покинуті литовцями на барикадах |
Така ж "ікебана" із радянських артефактів біля будинку парламенту. Тут мешканці Вільнюсу вдень і вночі сидять біля вогнищ, готові перекрити рух радянським танкам.
Де-не-де співають пісні, точаться дуже активні дискусії, особливо щодо сформованого з центру "Комітету громадянського порятунку".
Одне одного питають, хто такий його лідер Юозас Єрмалавічюс – це прізвище нікому нічого не говорить (до речі, пізніше вже російська влада пробувала таким чином із невідомих осіб намагалася створити альтернативний Дудаєвському уряд в Чечні).
Дехто відмовився і від радянських грошей - в даному випадку 10 рублів, не така вже й велика сума на початку 1991-го |
За якимось із вогнищ ми зустріли і активістів Громади українців Литви (на жаль, зараз вже не пам'ятаю їх прізвищ), яка виступила рішуче на підтримку литовської незалежності.
Треба зауважити, що такуж позицію зайняли всі литовські національні громади, включаючи й російську – за винятком кількох рухів "російськомовних".
Сам парламент загорожений нашвидкуруч зробленими барикадами із бетонних блоків та залізної арматури – швидше символічними.
Щоб зайти в парламент, треба трохи попетляти між барикадами, але пускають в нього досить ліберально, без обшуків і без металошукачів. В цьому парламенті активісти українсього студзагону провели майже півтора місяці – останні члени делегації покинули Литву вже в останні дні лютого.
А дехто віддав Брєжнєву до його зірок Героя СРСР і свої військові й трудові відзнаки |
Чисельність українських студентів, що побували в литовській державі в ті дні, можна приблизно оцінити чоловік в п'ятдесят, хоч одночасно знаходилися в парламенті не більше двох десятків чоловік – одні приїздили, другі відбували додому.
Первісно загін мав двох співголів – мене та Євгена Дикого (я на той час відповідав за роботу в Україні, а Євген – за контакти з литовськими чільниками), пізніше керівництво загону перейняв Євген Ніколенко.
В організаційному забезпеченні загону нам велику допомогу надав Народний Рух України та Українська Гельсінська Спілка (пізніше українські правозахисники теж передали на допомогу постраждалим від радянських військ певну суму, яку теж було передано з черговою зміною добровольців), однак практично всі його члени були одночасно і членами Української студентської спілки, які представляли чи не всі крупні вузи Києва – Київський університет, Педагогічний і навіть автодорожній інститути.
Треба сказати, що відвідини Литви могли не найкращим чином вплинути на подальше навчання учасників загону, а вже неприємні розмови з парторгами вишів були практично невідворотніми.
Тому робилися й превентивні заходи, наприклад, фіктивні лікарняні, які нам виписували литовські лікарі, мали якось "легітимізувати" перебування студентів в такій непевній республіці. Робили їх, треба сказати, в тій же лікарні, якій передали зібрані киянами гроші.
Барикада на підході до Верховної Ради (Сейму) |
Не можна сказати, що ми були єдиною групою українців в литовському парламенті.
Самостійно до Литви приїхало кілька націоналістів з Тернопільської області. Один із них, на ім'я Анатолій, ходив по Сейму в однострої січового стрільця з мисливською дубельтівкою за плечами, додаючи предивної етнографічності всьому навколишньому.
Приїхав також старий член УГС Михайло Сарвас, який усім показував запис "Да здравствует независимая Украина!", зроблений Вітаутасом Ландсбергісом на одній із сторінок його радянського паспорту.
Михайло, очевидно, вважав паспорти чимось на подобу книжечок з автографами, бо коли підтримувати литовців у Вільнюс приїхав Ніксон, Михайло примудрився отримати на сусідній сторінці паспорту вже й його розчерк.
Багато мешканців України, як і інших республік СРСР, ми зустрічали на вулиці, біля вогнищ, разом скандували популярне гасло тих днів "Лєтува, бук лайсва" (Литва, будь вільною).
Революційні антикомуністичні гасла. Фото: kreiter1.freeі.me |
В самому парламенту українцям дісталася робота охороняти парламентську радіостанцію – єдине місце, звідки Литва інформувала світ про свою боротьбу після того, як основні ретрансляційні потужності були захоплені радянськими військами.
Слово "охороняти" вжите символічно, оскільки дуже мала була живучість у бою загону, на який видали одну спортивну малокаліберну гвинтівку, а іншим зброю заміняли металеві палиці, які, як можна було припустити, колись були бильцями в парадних сходах будинку сейму.
Однак практична беззбройність ніяким чином не впливала на наше бажання захищати той радіовузол до кінця. Тоді б ми цілком слушно відповіли, що подавивши Литву, радянська влада наступною ж візьметься за Україну.
Дивно інше: протистояти радянським військам в 1991-му році було набагато легше, ніж пізніше (році так у 1999-ому) протистояти режиму Кучми. Цей психологічний момент заслуговує, без сумніву, окремого дослідження.
Я ж додам, що наші литовські побратими збиралися було робити "коктейль Молотова", але настільки при цьому просмерділи бензиновим запахом всі парламентські кулуари, що їх довелося попросити припинити подібні експерименти бодай із міркувань пожежної безпеки.
Досить строкатим було військо захисників литовського Сейму, як і литовський політикум тих часів. Колись потужній "Саюдіс" уже показував перші ознаки розпаду: ще були люди, які ходили з трикутними значками цього руху, та вже почався відтік його членів, ідеологія переживала кризу.
Молодь із загонів самооборони. Хіба могли вони, мріючи про свободу, уявити, що через 20 років у Литві заборонятимуть комуністичну символіку, а Україну відгородять від Європи новою - на цей раз бюрократичною - завісою? |
Певно, так були приречені всі "перехідні" масові рухи країн Східної Європи, які потроху передавали владу в країні чітко структурованим партіям.
Основою силою захисників парламенту були загони Департаменту охорони краю на чолі з Буткявічюсом та Гячісом, до яких на правах окремого підрозділу увійшли й українці.
Найбільш бойова група цього департаменту складалася з кількох десятків колишніх радянських офіцерів, озброєних автоматичною зброєю, які несли постійну вахту на даху парламенту. Можна сказати, що на той час це були чи не всі збройні сили молодої Литовської Республіки.
Розмову з Балісом Гаяускасом, який після 37 років тюрми і заслання став першим головою Служби Безпеки незалежної Литви, читайте в розділі "Інтерв'ю"
У людей, які несли охорону в самому приміщенні Сейму, можна було побачити багато чудернацької зброї: нагани, мисливські рушниці…
Окремо варто згадати про групу радикальних націоналістів з Каунаса, які не підкорялись буквально нікому, ігноруючи навіть центральний вхід до сейму – входили і виходили вони виключно вночі і виключно через вікно на першому поверсі, проклавши відомі тільки їм стежечки поміж нагромадження барикад.
Солдати Радянської армії теж гріються біля вогнища. Вони, напевно, мріють не про свободу, а про більш приземлені речі, котрі цікавлять бійців строкової служби |
В цьому ж залі відбулося й наше знайомство з тодішнім головою Верховної ради Литви (Сеймом вона стала називатися трохи пізніше) Вітаутасом Ландсбергісом.
Ця неординарна людина, яку вітри перебудови закинули з консерваторії в крісло голови парламенту, ідеально вписувався у "перехідну" плеяду політиків всіх східноєвропейських країн.
Такі люди з'являються саме в той момент, коли потрібно мобілізовувати маси на якийсь активний опір і потім передають свою владу людям, які вже будуть займатися власне політикою - може, й більш професійно, але й більш нудно.
Тоді ми говорили про ставлення світу до подій в Литві, про ненасильницький спротив і перспективи цивілізованого розпаду СРСР.
Пізніше від голови парламенту ми отримали і дивний подарунок – комплекти армійського зимового взуття для всіх учасників студентського загону. Враховуючи, що зима тоді була холодна, не те, що нинішня, подарунок був не такий і недоречний.
Пізніше від імені загону на сесії парламенту виступив і Євген Дикий, який запевнив литовських депутатів в тому, що Україна підтримує Литву. Це й не було настільки пафосно, оскільки фактично відповідало дійсності.
Напис на саморобній барикаді у Вільнюсі. 1991 рік. Фото: kreiter1.freeі.me |
Хоча минуло уже двадцять років, але багато в чому атмосфера тих днів забута нині - так само, як і гасла та бачення.
Тоді в УРСР ще не оговтались від недавніх шахтарських страйків і, хоч в парламенті зберігала тверду більшість КПУ, антикомунізм став чи не об'єднавчою українською ідеологією. Він об'єднував лівих і правих неформалів, а світ без СРСР сприймався в якнайяскравіших кольорах - як родина братніх народів, де панували б братерство і гармонія, а паспорти були б відмінені через непотрібність.
Чому Микола Поліщук відмовився прийняти запрошення на ювілейні заходи до 20-річчя Вільнюських подій, читайте у розділі "Коротко"
Тому навіть "комуністичний" український парламент на той час набрався небаченої для себе мужності і прийняв заяву з засудженням дій союзного уряду.
Таку ж заяву прийняла і верховна рада Білоруської РСР і навіть міська рада нещодавно перейменованого Санкт-Петербурга (характерно, що радником мера цього міста на той час рахувався Володимир Путін, який пізніше називав розпад СРСР "трагедією"). На підтримку Литви висловився навіть керівник найбільшої радянської республіки Борис Єльцин.
Очевидно, такі настрої вплинули на стратегію Кремля, принаймні, атаки на парламент так і не відбулось.
Санітарний підрозділ захисників парламенту |
Хоча перелік жертв радянської агресії в Литві на цьому не закінчився - наприклад, тими ж радянськими ОМОНівцями була розстріляна прикордонна литовська застава в Шальчінінкяйському районі. Пам'ятаю, що українці теж стояли в жалобному караулі на їх похоронах, і всі розуміли, що на їх місці потенційно міг бути будь-хто з нас.
Побічним наслідком литовських подій стала і неоднозначна слава російського журналіста Олександра Невзорова, який зняв компліментарний сюжет про російських спецназівців під назвою "Наші", яку пізніше перейняв собі тоталітарний прокремлівський рух.
Характерно, що нинішній депутат Держдуми на той час в масовій свідомості сприймався як закінчений маргінал, так само, як і його програма "600 секунд" - перший радянський медійний експеримент в жанрі "расчлєньонки".
І найгучніше голос із його засудженням лунав у рідному невзоровському Петербурзі, де вирували мітинги на захист Литви.
Мітинг біля Сейму. Вільнюс, 1991 рік |
Тому коли я чую аргументи про "традиційну російську великодержавність", яку начебто неможливо витруїти нічим, я просто рекомендую згадати початок девяностих років, коли рівень громадянських та економічних свобод в Росії вочевидь випереджав українські показники, а зовнішня її політика виглядала цілком дружньо до сусідів – особливо в порівнянні з нинішніми часами.
Росія цілком може бути іншою, хоч шлях до змін буде у неї, без сумніву, дуже важкий.
Коли наприкінці січня стало зрозуміло, що штурму парламенту не буде, більшість українських добровольців роз'їхалися по хатам, окрім тих, хто залишився, щоб дочекатися результатів референдуму про незалежність Литви, який мав відбутися 9 лютого.
Принаймні, останні мої спогади з Вільнюсу – це розкидані по снігу листівки з закликом голосувати проти незалежності, які масово друкувалися в захоплених друкарнях і розкидалися військовими по вулицях. І радянські плакати за "дружбу народів", де на тлі однотипних прапорів "суверенних" радянських республік відрізнявся вже суверенний литовський "триколор" (тоді ж це слово й увійшло в нашу мову).
Референдум відбувся з очікуваним результатом 90% на підтримку відновлення незалежності. Литва пішла своїм шляхом, а Україна – своїм.
Причому я не візьмуся казати, який краще.