Спецпроект

Як функціонувала радянська черга - на прикладі продажу цукру в Києві у 1988 р.

Якщо людина мала на меті отримати свої 1,5 кг цукру, то потрібно було з ночі займати чергу, щоб до відкриття магазину стояти якомога ближче до прилавку. Іноді громадяни не дотримувалися "правил", а просто штовхалися. Хто перший пробивався, той і отримував бажане.

Дивлюся черга наша у рух прийшла. Наче море у негоду. Розділятися почалася. Хто-праворуч, хто - ліворуч. Дві утворилося.

("Черга" // Перець. - 1991. - №11. - С.4.)

Порушивши механізм планової економіки, влада своїми рішеннями створила дефіцит товарів, а той, у свою чергу, призвів до виникнення такого масового по всьому Радянському Союзу явища як черга.

Розглянемо механізм черги на прикладі "цукрового дефіциту" у Києві в 1988 році.

Організація продажу цукру

7 травня 1985 року Горбачов видав указ "Про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму, викорінення самогоноваріння". Уже в 1988 році Центральний Комітет КПРС прийняв постанову, в якій було оголошено про успіхи антиалкогольної кампанії, але водночас зазначено, що "радикальних змін ще не досягнуто".

Оскільки основним складовим самогону був цукор, то внаслідок запровадження в дію цієї постанови він зник із прилавків магазинів, а за ним і велика кількість кондитерських виробів.

Успіхів у боротьбі із самогоноварінням не спостерігалося, проте яскраво проявлялися недоліки цієї кампанії.

Наприклад, в груповому листі працівників дослідного заводу Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона (всього 96 підписів) говорилося:

"Просимо вжити заходів щодо поліпшення торгівлі продуктом першої необхідності - цукром. Його після роботи купити практично неможливо. Величезні черги. Ми, робочий народ, опинилися в скрутному становищі. Єдиний вихід-займати чергу з ранку, чи не виходити на роботу. На думку нашого колективу - це пряме шкідництво, спроба викликати недовіру людей до проведеної партією перебудову".

Ще однією пропозицією, яка мала вплив на подальші дії керівництва Міністерства торгівлі (мінторг) УРСР було звернення робітників київського радіозаводу, які писали: "з метою припинення ажіотажу навколо цукру ввести талонну систему його отримання по 2, 5 кг в місяць на одного чоловіка".

Спираючись на ці пропозиції робітничих колективів, у 1988 р. Мінторг постановив, щоб цукор видавали за спеціальними талонами. Міра відпуску в одні руки була чітко фіксована - 1,5 кг або ж 25 кг на рік.

Спочатку населення сприйняло це нововведення досить позитивно. Варто зазначити, що при встановленні кількості продажу цукру за новими критеріями Мінторг реальний розрахунок робив на регіон, а не на кожну окрему людину.

Еталонна черга в еталонному радянському магазині (в даному випадку овочевому)

Тому, щоб укластись у норму за регіональним показником, Мінторг рекомендував: "при необхідності, вводити лімітування його (цукру - Історична Правда) продажу, використовуючи для цього найрізноманітніші форми в залежності від місцевих умов".

Як це виглядало на практиці, пише Н.К. Федоров: "У нашому місті величезні черги за цукром, хоча кажуть, що на складі його повно. Встановили денну норму продажу для магазинів 40-50 кг".

Щоб отримати свої лімітовані кілограми продукту, можна було не один день чекати в черзі, бо сталою була і кількість товару, яку міг продати магазин за один робочий день.

Незадоволення споживачів

Зрозуміло, що прийняття таких рішень не могли не позначитися на повсякденному житті простих громадян. До їхніх щоденних обов'язків увійшла нова справа, а саме - вистоювання в черзі, тепер ще й за цукром.

Уже невдовзі після запровадження цієї постанови до керівних діячів починають надходити листи, де "трудящі висловлюють думку про те, що 1,5 кг цукру на одну людину на місяць недостатньо, особливо якщо врахувати варення компотів, іншої консервованої продукції".

Через такі звернення у багатьох областях республіки норма продажу цукру за талонами була переглянута і "збільшено продаж на червень до 2-2,5 кг, виходячи з виділених ринкових фондів, а також фактичних витрат у першому кварталі року".

У Києві було дуже багато незадоволених "цукровою панікою".

Негативні відгуки почали частіше лунати внаслідок запровадження дворазового порядку продажу цукру. Це означало, що відбувся розподіл норми на ранковий з 8 години і вечірній продаж цукру - з 17 години.

Особливо це хвилювало людей старшого віку, яким важко було стояти в черзі. Ветеран партії В.Т. Отроненко пише: "Чи можуть при такому порядку купити цукор люди, які працюють, престарілі та хворі громадяни, інваліди?".

І це попри те, що пільговики (ветерани, інваліди) у черзі мали певні переваги: вони могли швидше опинитися біля прилавку і отримати товар, а інколи, завдяки своїм привілеям, додому приносили при нормі 1.5 ще по кілька кілограмів цукру на день.

Підбірку фотографій черг у СРСР дивіться в розділі "Артефакти"

Прийняття у 1988 році постанови про продаж цукру фактично на ситуацію не вплинуло, і так звана "цукрова паніка" поширилася по всій території УРСР, винятком не стала і столиця.

Н.М. Валігура у своєму повідомлені зазначає: "Населення Києва залишилося без цукру. Поширюється паніка, це вже не перша паніка, яка виникла в місті".

Варто зауважити, що постачання у столиці було набагато кращим, ніж в інших містах республіки, тому Київ і страждав найбільше від напливу покупців. Сюди приїжджала велика кількість людей з інших міст Київської та навіть інших областей, тому практично біля кожного продуктового магазину стояли довжелезні, часто цілодобові черги.

У літній період, особливо, коли наставав час заготівлі фруктів, черги збільшувалися у кілька разів. Виникають певні неписані правила, дотримання яких забезпечувало швидке чи принаймні швидше отримання товару.

Правила стояння в черзі для купівлі цукру

Якщо людина мала на меті отримати свої 1,5 кг цукру або і більше, то потрібно було з ночі займати чергу, щоб до відкриття магазину стояти якомога ближче до прилавку.

Мешканець Києва С.В. Кобижський писав у ЦК КПУ, що "Треба з ночі займати чергу. Але ж це не післявоєнний час ... Вважаю, що хтось просто займається шкідництвом. Люди обурюються тим, що ніби-то стали заручниками самогонщиків. Це ж абсурд! І його нічим виправдати не можна".

У більшості випадків встановлена норма виявлялася недостатньою навіть для забезпечення повсякденних потреб споживача, тому люди намагалися купувати цукор одночасно у декількох магазинах.

Це ставало можливим, оскільки продаж розпочинався у різний час для кожного магазину.

Киянин А.В. Шляховий писав: "більше тижня не можу купити цукру. Приходиш в один магазин, а там кажуть, що 20 кг цукру продали о 8 ранку, в центральному гастрономі продавці повідомляють, що продали його о 17 годині, а в третьому просто заявляють, що цукру нема".

Але у випадку купівлі цукру в кількох магазинах також діяло зазначене правило - потрібно чергу займати з ночі. Перші місця біля прилавку були гарантією того, що людина також встигала зайняти місце в черзі в інших магазинах.

З іншого боку існувала висока йморівність того, що навіть простоявши в черзі 4-5 годин можна було повернутися додому з порожніми руками, бо цукру вистачало лише на частину людей - тих, котрі найшвидше потрапили до магазину.

1987 рік. Черга в якомусь радянському місті

Ще один приклад придбання солодкого продукту виглядав таким чином: черга формувалася о 13.00, а продавати цукор починали о 17.00.

Підвозили контейнер до одних із дверей магазину і розпочиналася тиснява, люди виривали пакети один в одного, кричали діти, падали сарі люди, інвалідам взагалі не пройти, а через пів години цукру вже не було.

У такому випадку не дотримувалися "правил" черги, а просто штовхалися і йшли один поперед іншого. Хто перший потрапляв до прилавку, той і отримував бажане.

Мешканець Києва, С.Г. Гроншейн у своєму зверненні до газети "Правда" писав про те, який вигляд мала черга біля продуктового магазину, який знаходився в його будинку:

"Картина виглядає так: уздовж магазинів в 4-5 рядів оскаженіла, нервова черга. Вдень цукор не продають взагалі, налякані кияни стали чергу займати задовго до відкриття магазинів".

Також він розповідав про ще один спосіб купівлі цукру - щоб мати достатні запаси солодкого продукту "сім'я, в якій в нормальних умовах вистачало одного кілограма на тиждень тепер йде в повному складі в магазин, вистоює чергу і купує 3-5 кг".

Замість того, щоб просто купити цукру, люди починали ще й масово робити його запаси, через що черги ставали ще довшими, а придбати його могла все менша кількість людей, бо обсяги товару, як уже згадувалося, для продажу були суворого обмежені.

Хто стояв у черзі, а хто не встигав

Пересічна людина, яка працювала за певним робочим графіком, практично не мала можливості забезпечити свою сім'ю дефіцитними продуктами харчування. У період, коли потрібно було вистоювати чергу, кияни працювали, тому зазвичай "пили чай без цукру".

У листі із с. Горенка Києво-Святошинського району Київщини радянський робітник пише:

"У нашому магазині продають не більше одного мішка цукру на день, по 1 кг на руки. Тому, хто цілий день на роботі нема з чим і чашку чаю випити, прийдеш увечері в магазин, кажуть норма вибрана".

Стабільний робочий графік не дозволяв робітникам стояти в черзі, надходило багато групових звернень із заводських колективів, де були прохання вжити заходи щодо процедури торгівлі цукром, бо "його після роботи купити практично неможливо. Величезні черги, єдиний вихід - займати чергу з ранку чи не виходити на роботу".

Як уже зазначалося, час продажу цукру не був нормованим так чітко, як кількість товару на одного покупця. Це створювало додаткові незручності: люди не знали, коли саме розпочнеться продаж і коли він закінчиться.

Можна було простояти кілька годин в черзі, але так і не отримати бажаного. Продукту в цей день цукру взагалі могло не бути в продажу.

Але були і такі люди, які завдяки невнормованому часу продажу встигали купити цукор в кількох магазинах. Наприклад, А.А. Макаренко зазначає: "за півдня оббігав кілька магазинів, вистояв в чергах купив по 1 кг в кожному". Це швидше був виняток із правила, тому що більшість людей не могла купити за день і 1,5 кг в одному магазині.

Ще одним із варіантів отримання цукру була так звана невидима черга, тобто на папері, за якою розподіляли час придбання товару.

Киянка Тетяна Аркадіївна Балабушевич розповідає:

"Я йшла в магазин біля свого будинку, називала номер своєї квартири тоді перевіряли списки і видавали товар. За кожним було закріплено приблизний час і кількість цукру. Був випадок, коли я пропустила свою чергу, то наступного разу я вже йшла з 3 кг. Тобто отримала цукор і за минулий раз теж".

Загалом, процес вистоювання в чергах до київських магазинів мав спокійний характер. Проте в документах зазначено і випадки, коли в момент довгоочікуваного відкриття магазину люди, які були виснажені кількагодинним стоянням, штовхали один одного, пробиваючись до прилавків, ламали все на своєму шляху.

Наприклад, мешканець Києва Самелюк В.А. зазначає: "За останні тижні купити цукор в Києві не можливо. Тисячі людей стоять в неймовірних чергах, утворюється тиснява, ламаються прилавки, люди травмуються".

Таким чином, явище черги не завжди було мирним чином. Часто дорослі купували товар "на дитину", а остання в цей час стояла разом із нимив цій неспокійній черзі і могла постраждати.

Купівля цукру в Києві стала настільки проблемною, що у всесоюзній газеті "Правда" опубліковано листи покупців, де зазначається: "Чаю не можу попити. З травня цього року в м. Ірпінь Київської області встановлено ліміт продажу цукру для кожного магазину. Люди стали займати чергу в магазин з ночі. А якщо в сімї всі працюють, то обходяться без цукру".

Отже, столиця, разом з усією республікою зіткнулася з "цукровою кризою".

Киянин у своєму листі до ЦК КПУ написав, що: "якийсь розумник, замість того, щоб боротися із самогоноварінням, поставив трьохмільйонне населення Києва в чергу за цукром".

Це яскравий приклад того, як прості громадяни ставилися до влади, котра проводила боротьбу із самогоноварінням, внаслідок якої, із прилавків зник цукор, а за ним і кондитерські вироби.

Кількість самогону не зменшилася, проте ще один продукт став дефіцитом в Радянському Союзі. У столиці продавали цукор та солодке по ліміту за талонами.

Нічні черги, ненормований час продажу цукру, на противагу строго регламентованому робочому графікові населення, зрештою особливості поведінки втомленої та знервованої маси людей - все це створювало величезні проблеми для споживачів.

Ця і попередні фотографії - з ЖЖ germanych

З іншого боку, завдяки все тій же відсутності загального графіку, можна було встигнути купити цукор у кількох магазинах.

Таким чином, людина, яка була добре ознайомлена і з роботою київських магазинів та вміла стояти у чергах, могла легко купити кілька кілограмів цукру за один день.

Довжелезні черги біля продуктових магазинів і тисячі незадоволених людей, ось картина, яку міг кожен побачити як в столиці УРСР, м. Києві - так і у всій державі.

Основними причинами виникнення черги в період перебудови можна назвати непродумані економічні реформи, які були спрямовані на побудову ринкової економіки в країні, де ніколи не було ринку.

Список джерел та використаної літератури:

Неопубліковані джерела:

ЦДАГО . - Ф.1. - Оп. 25. - Спр. 3359. - Арк. 13.

ЦДАГО. - Ф.1. - Оп. 25. - Спр. 3188. - Арк. 14.

ЦДАГО. - Ф.1. - Оп. 25. - Спр. 3188. - Арк. 15

ЦДАГО. - Ф.1. - Оп. 25. - Спр. 3359. - Арк. 22.

ЦДАГО. - Ф.1. - Оп. 25. - Спр. 3359. - Арк. 25.

ЦДАГО. - Ф.1. - Оп. 32. - Спр. 2501. - Арк. 12.

ЦДАГО. - Ф.1. - Оп. 32. - Спр. 2501. - Арк. 13.

ЦДАГО. - Ф.1. - Оп. 32. - Спр. 2501. - Арк. 14.

ЦДАГО. - Ф.1. - Оп. 32. - Спр. 2501. - Арк. 15

Інтерв'ю з Балабушевич Т.А. від 26 травня 2010 р. (м. Київ). Інтерв'юер: Музичка М.

Опубліковані матеріали:

Почему дефіцит?.//Правда. - 1988. - 21 вересня. - С.5

"Черга" // Перець. - 1991. - №11. - С.4

Верт Н. История Советского государства. - М., 2006. - С.513

Марія МУЗИЧКА - студентка магістерської програма НаУКМА "Історія". Цікавиться і займається дослідженням радянської повсякденності

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.