Біла Церква - булгаківський символ "України чарівної, уявної, без москалів"
„Ничтожное место". Моєму улюбленому Михаїлу Булгакову можна пробачити такий епітет стосовно Білої Церкви, бо він освідчився таким містечкам якщо не у любові, то у пошані.
Біла Церква - моя батьківщина, там я народилася і жила до семи років. Я обожнюю це місто, хочу бути там похованою. Років зо три тому приїхала туди після десятирічної перерви і не впізнала мою Білу.
Повиростали якісь новобудови, навіть один "хмарочос". На моїй патріархальній вуличці біля річки, де жили дідусь і бабуся, з`явилися сучасні контори банків. А хотілося ж, щоб усе залишалось, як у дитинстві!
Стало чомусь боляче, я купила пляшку шампанського й поїхала до парку "Олександрія" прощатися з чужим уже мені містом. Просиділа на лавочці навпроти богині Діани до вечора й прощалася.
У мене вкрали місто дитинства, а у парківської сирітки Діани - оленятко, тож ми почувалися майже як сестри.
З того часу почала приїжджати до Білої все частіше. Адже не важливо, що будують на рідній землі - злиденні хатки чи хмарочоси.
Діана в парку "Олександрія". Рукою вона гладить оленятко, але його хтось потяг на металолом - залишилися тільки відрізані копитця |
Біла Церква залишається тією самою, її енергетика живить завжди, а інформацію про все, що сталося з нею протягом віків, можна зчитувати як з бездонної флешки.
Наприклад, ось костел святого Іоанна Хрестителя, де сьогодні звучить один з кращих у Європі орган. У моєму дитинстві він стояв пусткою над Россю, всередині літали голуби, до того, казали, там був овочевий склад.
Ми винишпорили там усі кутки, шукаючи підземних ходів, або ж якихось казематів, де, старі люди казали, сидів Кочубей.
Орган у костелі Іоанна Хрестителя |
Хто він достеменно, ми не знали, але ставилися з пієтетом, бо ж старі люди казали - дуже мучився.
Сучасні екскурсоводи, спасибі, розтлумачили, що генеральний суддя Василь Леонтійович Кочубей справді сидів на Замковій горі, де й стоїть костел.
Тільки костелу на початку ХVIII cт. ще й близько не було. А була фортеця, закладена ніби-то ще Ярославом Мудрим, засновником Білої Церкви.
За Ярослава Мудрого, засновника Білої Церкви, місто називалося Юр'їв, за другим іменем князя, даним йому при хрещенні - Георгій (він же Юрій). Після монголо-татарської навали місто відродилося нібито завдяки залишкам білої церкви, збудованої Ярославом |
От у одній з її башт і сидів суддя в очікуванні страти. Причому, за версією Пушкіна, оприлюдненою у поемі "Полтава", у цілком придатних умовах, бо міг навіть бачити небо та зорі:
Луна спокойно с высоты
Над Белой Церковью сияет
И пышных гетманов сады,
И старый замок озаряет.
Тим часом "в одной из башен, под окном... окован Кочубей сидит и мрачно на небо глядит". І відомий він сьогодні, власне, лише тому, що пов`язаний долею з Іваном Степановичем Мазепою.
До речі (як недавно з гордістю з`ясувала), Іван Степанович - теж земляк, з села Мазепинці, що недалечко від Білої,
І він теж був недовгим мешканцем фортеці на Замковій горі. "Забыт Мазепа с давних пор"? Ось тут Пушкін явно не "ай да сукин сын".
Після недавнього перегляду "Молитви за гетьмана Мазепу" важко було не погодитись з Юрієм Іллєнком - може, буремний дух гетьмана і радий був би, аби про Мазепу забули, але - надто потужна постать.
Про те, чи існують канонічні підстави для анафеми гетьманові Мазепі, читайте у розділі "Дайджест"
А це - Замкова гора. Якби я в дитинстві знала, біля якого місця ми цупимо яблука у сусідських садках, може, яблука залишилися б цілими.
Бо Замкова гора - місце якогось космічного масштабу, всотане у вогненний вир пристрастей, героїзму, любові, зрад, ненависті, жадань, віри й зневіри...
Костел на Замковій горі, побудовний Ксаверієм Браницьким замість фортеці |
Фортецю на горі захоплювали Кшиштоф Косинський (одне з перших повстань гайдамаків), Северин Наливайко, Семен Палій, туди докотилася вершина гайдамаччини - "Коліївщина".
Між іншим, саме за видатні успіхи у придушенні повстання Івана Гонти і Максима Залізняка та особисте керівництво стратою Гонти польський король презентував Білу останньому її господарю - коронному гетьману Речі Посполитої Ксаверію Браницькому.
Замість казенної фортеці Браницький взявся розбудовувати приватний базар. На фото - торгові ряди |
Хто не знає - села Ксаверівка та Терезино під Білою названі саме на честь Ксаверія та його сестри Терези.
Ксаверій хутко оженився, звів Торгові ряди (або БРУМ - "Браницьких універсальний магазин") і дозволив селитися у Білій євреям (котрі негайно перетворили колись неспокійне прикордонне містечко у жвавий осередок торгівлі).
Торгові ряди БРУМу зсередини |
А 1812 р. зруйнував нікому вже непотрібну фортецю і поставив на її місці костел, в якому його й поховано через сім років.
Утім, сьогодні могилу графа годі відшукати.
Кажуть, у 1917-му революційно налаштовані громадяни викинули з костелу прах Браницького.
Так само як і прах його дружини, Олександри Василівни Браницької, племінниці й коханки фаворита Катерини Другої Григорія Потьомкіна - з Свято-Преображенського кафедрального собору.
Свято-Преображенський кафедральний собор |
Та, зрештою, і прах самого Потьомкіна, який сьогодні нібито невідомо де спочиває у Білій Церкві.
У парку „Александрія" є ротонда. Саме звідти очільник Директорії (війська якої для боротьби з Гетьманатом формувалися у Білій) Симон Васильович Петлюра 1918 року й наказав викинути собакам останки Потьомкіна за те, що той зруйнував Запорізьку Січ.
Це легенда, але екскурсоводи розповідають її як історичний факт
Історія стосунків Потьомкіна й графині Браницької - просто голівудський блокбастер. Усіх своїх племінниць (а їх було п`ять чи шість) душевний Потьомкін спочатку робив коханками, а потім вигідно віддавав заміж.
Ротонда, де Петлюра нібито віддав наказ щодо праху Потьомкіна |
Санєчка Енгельгардт, майбутня графиня Браницька, схоже, єдина з них, що любила дядька усе своє життя.
Коли Григорій Олександрович захворів у Бесарабії, вона негайно кинула чоловіка, дітей, приїхала світ за очі й доглядала хворого кілька місяців доостанку. А повернувшись після його смерті до Білої, заходилася створювати парк імені коханого.
Через два роки по смерті Потьомкіна, у 1793-му, парк був майже готовий. Тим часом до влади в імперії прийшов син Катерини Другої, який ненавидів Потьомкіна, і звелів зруйнувати його склеп у Херсоні.
Графиня Браницька миттєво примчала до Херсона, забрала прах дядька і перепоховала у Білій, у парку його імені, в ротонді. А коням, які везли дорогоцінну поклажу, поставила ось цей пам`ятний знак з вдячності.
Пам'ятний знак коням, які везли тіло Потьомкіна |
Біля пам`ятника Богданові Хмельницькому розростається парк розваг і атракціонів. Але білоцерківчани, зістрибуючи з американських гірок, не забувають вшановувати батька Хмеля квітами.
Між іншим, саме тут довгий час був штаб повстання, й саме тут, 1651 року, після Берестечка, Богдан уклав „ганебний" для України Білоцерківський мир, який незабаром же й порушив (і таким чином надурив поляків, бо цей мир дав йому час для перепочинку та відновлення війська)...
Богдан Хмельницький виманив під Білу Церкву і польське, і союзне йому литовське військо. І, затиснувши у незручному місці, фактично змусив укласти перемир'я |
Між іншим, практично усі пам`ятки старовини та пам`ятники, у тому числі й Іллічу, розташовані дуже компактно, тож тим, хто приїздить машиною, достатньо десь запаркуватися і пройтися головним "колом пошани".
До "Олександрії" треба проїхати далі, там кілька входів і один в`їзд з протилежного центральній брамі боку. Вхідний квиток для дорослих коштує 6 грн.
Але боронь вас Боже почати щось самотужки розповідати друзям біля якихось туроб`єктів на території парку, а надто біля будинку музею.
За нашою компанією цьогорічного листопада півгодини гналася зграйка екскурсоводів парку, страхаючи міліцією та спецназом, бо запідозрили нашого друга-краєзнавця у намаганні підробити "чорним гідом".
А інші тамтешні гіди, зачувши якісь "сторонні" пояснення, загрозливо запитували: "А чи є у вас ліцензія?" Втім, на якому сонці не буває плям!
І знову "Олександрія", і знову Діана. Скульптуру богині дуже люблять туристи |
Киянин Михаїл Булгаков у романі "Біла гвардія", як відомо, назвав Білу Церкву "ничтожным местом".
Та далі у тому самому романі, по суті, побожно вклонився українцям, мешканцям тисяч таких от містечок. Зауваживши, що
„в этих же городишках народные учителя, фельдшера, однодворцы, украинские семинаристы... здоровенные сыны пчеловодов, штабс-капитаны с украинскими фамилиями... в довесочек к десяткам тысяч мужичков... все говорят на украинском языке, все любят Украину волшебную, воображаемую, без панов, без офицеров-москалей... те верные сыны своей подсолнечной, жаркой Украины, ненавидящие Москву, какая бы она ни была - большевистская ли, царская или еще какая... той настоящей Украины, которая по величине больше Франции, в которой десятки миллионов людей" і про глибинне життя в якій, про те„"что делается кругом... не знал никто".