Комуністичний режим проти культури
В Галузевому державному архіві СБУ є кримінальні справи на засуджених письменників і оперативно-розшукові на тих митців, що пішли на співпрацю із режимом. Ці документи чудово показують, як спецслужби контролювали життя митців.
Спільною рисою усіх тоталітарних режимів є бажання цілковито контролювати суспільні процеси.
Воно поширюється на політичну сферу, виливаючись в однопартійну систему та існування політичної поліції. На соціально-побутову, проявляючись у різних приписах та інструкціях, які грубо втручалися у приватне життя громадян, регламентуючи його.
Звичайно, контроль повинен був поширюватися і на культуру, чи не найбільш небезпечну для режиму сферу, бо вона за визначенням передбачає свободу самовираження і не підлягає жорсткому контролю.
Натомість для ідеологів і практиків тоталітаризму культура повинна була залишатися всього лиш інструментом пропаганди та впливу на населення. Така «культура» - своєрідний пряник, який поруч із батогом (репресіями) мав утихомирювати суспільне незадоволення, що періодично з'являлося.
З цього погляду ставлення комуністичних режимів до культури та її діячів, попри певні національні особливості, було в цілому однаковим на всьому терені, охопленому радянським впливом після Другої світової війни.
Найбільшою особливістю протистояння режиму проти культури в Україні була його тривалість (понад сімдесят років) і завзятість (десятки, а то й сотні тисяч знищених фізично діячів культури, і незчисленна кількість покалічених духовно).
Україна стала тим експериментальним майданчиком, на якому комуністичний режим набував досвіду приборкання і знищення культури.
Протистояння тут почалося задовго до завершення Другої світової війни, відразу після ліквідації УНР у 1921 році. Саме кінець 20-х - 30-ті роки минулого століття стали часом найбільш кривавих жнив у ліквідації української культури.
Спочатку цензура і утиски творчості, згодом залякування митців, їх духовне ламання, а відтак і брутальне фізичне знищення через табори та страти. Методологію, апробовану в Україні у 20-30-ті роки, після 1945 року використовували для встановлення тоталітарних режимів у Польщі, Німеччині, Угорщині та інших країнах комуністичного блоку.
УРСР як дуже своєрідне, квазідержавне утворення стало результатом своєрідного компромісу двох сил, що активно боролися між собою у 1917-1921 роках - українського національного руху та російського більшовизму.
Перший з них зазнав мілітарної і політичної поразки у протистоянні - українську державність у формі УНР було ліквідовано. Та все ж не можна було говорити про цілковиту перемогу більшовизму в Україні.
Для утримання своїх позицій на цих теренах більшовики, які зустріли шалений опір населення, змушені були піти на поступки, однією з яких і було створення хоч комуністичної, та все ж - бодай за формою - національної республіки.
Велика частина поступок стосувалася культурної сфери, які в сукупності вилилися в так званий процес українізації.
Детальніший погляд на українізацію читайте в розділі "Дайджест"
Проводячи його, радянська влада ставила собі за мету здобути симпатії місцевого населення, яке вперше після сотень років колоніального минулого отримало можливості розвитку власної мови, літератури, театру, образотворчого мистецтва.
Несподівано для комуністів цей процес спричинив справжній культурний вибух серед українців, який проявився в появі цілої плеяди письменників та поетів, художників та діячів театрального мистецтва.
Представники української культури того часу зуміли творчо поєднати національні мотиви з передовими культурними тенденціями Європи.
Серед них, до прикладу, засновник новітньої школи українського живопису Михайло Бойчук, новатор театрального мистецтва і засновник філософського театру «Березіль» Лесь Курбас, Микола Зеров, Валер'ян Підмогильний, Юрій Клен та десятки інших письменників та поетів, об'єднаних у різні літературні об'єднання, що творили новітню українську літературу і вписували її у загальноєвропейський культурний процес.
На думку багатьох дослідників, українська культура за одне десятиліття з 1921 до 1931 року спромоглася не лише надолужити спричинене кількасотлітнім колоніальним становищем відставання, але й витворити найкращі зразки світового рівня.
Культурний спалах 20-х років став своєрідним реваншем українського національного руху, який, зазнавши поразки в політичній та військовій площині, почав активно перемагати режим у культурній. При цьому культурницькі погляди окремих діячів того часу почали набувати політичних рис.
Одним із ключових в тодішньому українському культурному дискурсі стало сформульоване українським письменником Миколою Хвильовим гасло «Геть від Москви!».
Тому більшовики завдали удару у відповідь, практично знищивши феномен української культури 20-х років, зокрема через фізичну ліквідацію його творців. Тільки у 1934 році репресій зазнали 97 із 193 членів Спілки письменників України - це в час, коли до піку терору ще було далеко.
Своєрідним фокусом трагедії української культури цього періоду стало 3 листопада 1937 року, коли до двадцятої річниці Жовтневої революції за вироками позасудових органів були розстріляні Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Яловий та інші.
Загалом в один день було страчено понад 100 представників української інтелігенції. Знищення не обмежилися цим днем і тривали після нього.
Окремі діячі культури, такі як поети Павло Тичина, Максим Рильський, Микола Бажан та інші, пішли на компроміс із владою. Їм було збережено життя, проте позбавлено свободи творчості і використано у ролі трубадурів режиму.
Попри їхні постійні запевнення у своїй лояльності, радянська влада ніколи не довіряла їм, залишаючи під постійним пильним наглядом спецслужб. Практично на кожного з них спецслужби завели спеціальні справи, в яких накопичувалися компрометуючі матеріали.
Ці матеріали згодом служили інструментом впливу на того чи іншого митця, а часом, як це сталося, наприклад, із відомим українським гумористом Остапом Вишнею, підставою для репресії через втрату лояльності до режиму.
Всесвітньовідомий юрист, автор терміна «геноцид» Рафаель Лемкін ліквідацію творчої еліти України в 20-30-х роках вважав елементом ширшої політики винищення, а саме радянським геноцидом українців. «Перший удар, - пише він у статті про цей період, - спрямований на інтелігенцію - мозок нації, щоб паралізувати решту організму».
Іншими кроками геноциду стали ліквідація національної церкви та масове винищення голодом 1932-1933 років основних носіїв українського національної ідентичності - селян. Таким чином, зламана духовно і фізично Україна мала стати інтегральною частиною радянської імперії.
Погляд історика Тімоті Снайдера на Голодомор читайте у розділі "Інтерв'ю"
В 1939 році Радянський Союз поширив свої володіння, зокрема за рахунок приєднання західноукраїнських земель, що до того належали Польщі. Протягом двох років (1939-1941) Західна Україна пройшла пришвидшений курс встановлення комуністичного режиму із притаманними йому репресіями проти політичних та громадських діячів і людей мистецтва.
Жорстока окупаційна політика СРСР врешті призвела до спалаху масового збройного повстання місцевого населення, яке тривало до середини 50-х років. Боротьба Української повстанської армії більше проявилася у народній культурі (сотнях народних пісень, відомих до сьогодні), аніж у професійній.
Проте й серед її учасників були люди, що писали прозові та поетичні твори, підпілля навіть видавало їх окремими збірками. Та все ж цей період був передусім часом збройної боротьби, а як відомо, коли звучать гармати, музи мовчать.
Після розгрому збройного підпілля головною силою спротиву тоталітарного режиму у 60-80-ті роки знову стає творча еліта. Масові повстання політичних в'язнів у концтаборах ГУЛАГу в 1953-1954 роках, революція у Будапешті 1956 року, заворушення у Польщі змусили радянський режим піти на лібералізацію і послабити тиск. Завдяки цьому українська культура знову поступово почала відроджуватися і швидко виходити поза рамки, визначені режимом під назвою «соцреалізм».
Черговий культурний спалах вилився у явище шістдесятництва (особливо яскраве в літературі, образотворчому мистецтві, кіно), яке теж дуже швидко почало зазнавати на собі репресії з боку влади і змушене було перейти по суті в підпілля, видаючи власні твори у так званому самвидаві.
У такий спосіб режим штовхав багатьох митців, що не ставили собі за мету жодних політичних цілей, у політичну опозицію, перетворював їх в активних діячів дисидентського руху.
І хоч у цілому розмах репресій 60-80-х років не набув масштабів 20-30-х років, українська культура зазнала дуже серйозного удару.
Репресії проти окремих її діячів не обмежилися утисками у творчій сфері (цензурування, заборона друку), а вилилися в серйозний психологічний пресинг, гоніння через офіційну пресу як зрадників. Їх оголошували психічно хворими і запроторювали до спеціальних психіатричних закладів, до тюрем та таборів, і навіть ліквідували фізично.
При цьому, на відміну від репресій 30-х, мова йшла не про смертні вироки, оголошені режимом, а про «тихе» фізичне усунення неугодних. Так, після кількаразового жорстокого побиття невідомими у 1963 році помер поет Василь Симоненко, у 1970 році за досі нез'ясованих обставин вбита художниця Алла Горська, в 1979 знайдено повішеним композитора Володимира Івасюка.
Показовою для цього покоління є доля відомого українського поета та дисидента Василя Стуса.
Утисків від комуністичної влади він зазнав уже у 1965 році, коли всією Україною прокотилася перша хвиля репресій проти «шістдесятників», спричинена, зокрема, новим курсом влади під керівництвом Леоніда Брежнєва, яка пішла на згортання хрущовської лібералізації.
Заборона на публікацію творів не зупинила Василя Стуса, він і далі писав, а вірші з'являлися друком у самвидаві чи за кордоном. Тому у 1972 році стався перший арешт, вирок - 5 років позбавлення волі і 3 роки заслання.
Стус повернувся до Києва у 1979-му, проте на волі перебував недовго. У травні 1980 був знову заарештований, визнаний особливо небезпечним рецидивістом і у вересні засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання.
Перебуваючи у таборах, кількаразово намагався передати на волю власні вірші, за що піддавався суворим покаранням, збірку з близько 300 його віршів знищено табірними наглядачами.
28 серпня 1985 відправлений у карцер Василь Стус оголосив безстрокове сухе голодування.
Помер він при досі нез'ясованих достеменно обставинах у ніч з 3 на 4 вересня 1985 року. У той час новий радянський керівник Михайло Горбачов на весь світ розповідав про «перестройку» і «гласность» у СРСР.
Роки тюрем і таборів не зломили багатьох дисидентів, які, вийшовши на волю, активно включилися у національно-демократичний рух, що наростав в Україні з кінця 80-х років. З одного боку, він був продовженням попередніх етапів українського національного руху, з другого - відголоском загального національно-демократичного руху, що охопив країни Центральної і Східної Європи наприкінці 80-х років.
Оксамитові революції 1989-1990 років завдали непоправних ударів комуністичним режимам у своїх країнах і в загальносвітовому масштабі. Врешті під їх ударами розвалився СРСР, комуністи втратили владу в інших країнах. Остаточною крапкою у цих процесах, яка засвідчила незворотність падіння тоталітаризму в Центральній і Східній Європі, стало проголошення незалежності України в серпні 1991 року.
Більшість із того, про що йшлося у цій доповіді, тривалий час було відомим в Україні та за кордоном виключно завдяки спогадам учасників подій, тих небагатьох, яким вдалося вирватися за межі, підконтрольні режиму.
Тим часом в самій Україні інформація про це ретельно приховувалася в архівах спецслужб, що боролися з діячами культури. Але вони не лише приховувалися в архівосховищах від стороннього ока, але періодично винищувалися.
Прихід до влади Хрущова означав не тільки певну лібералізацію режиму, але й спроби цілковитого знищення слідів його злочинів.
У 1954 році відбулося серйозне чищення архівів з метою знищення документів, які могли пролити світло на злочини режиму. Те саме повторилося у 1990 році, коли керівництво КГБ дало наказ про знищення цілих масивів документів, зокрема матеріалів 5-го Управління КГБ УРСР, яке мало за завдання боротьбу з інакодумцями.
Серед знищеного - надзвичайно цікаві для літературознавців матеріали рецензування художніх творів, які могли б виявити сліди стороннього втручання в авторські оригінали, механіку спотворення першоджерел.
Окремі унікальні документи збереглися до наших днів виключно долею випадку. До прикладу, надзвичайно цікава і насичена інформацією справа-формуляр на видатного режисера і письменника Олександра Довженка містить резолюцію КГБ «матеріали архівної справи-формуляра № 836 на Довженка О. П. знищити як такі, що не представляють оперативної і історичної цінності».
В Україні найцікавіша колекція документів, що стосується протистояння між діячами культури та радянськими спецслужбами, міститься в Галузевому державному архіві Служби безпеки України.
Тут містяться кримінальні справи на засуджених письменників Миколу Зерова, Євгена Плужника, Миколу Куліша, Василя Стуса, Івана Дзюбу, Євгена Сверстюка та десятків інших, оперативно-розшукові на письменників, що пішли на співпрацю із режимом, - Андрія Малишка, Володимира Сосюру, Максима Рильського, Павла Тичину, Юрія Яновського, які чудово показують, як спецслужби контролювали життя митців.
Часом у справах містяться конфіскати з творами, щоденниковими записами, епістолярні матеріали, різноманітні нормативно-розпорядчі документи та звіти спецслужби керівництву комуністичній партії про придушення інакомислення.
Надзвичайно цікавою є колекція документів про так звану операцію «Блок», які розповідають про боротьбу КГБ проти дисидентів у 70-80-х роках.
На жаль, це лише інформаційні довідки спецслужби для керівництва партії. Оригінали справ, на базі яких вони складені (десятки оперативно-розшукових справ на дисидентів, з яких мало б бути видно, як здійснювався нагляд за ними та їх переслідування), знищені.
Попри здобуття Україною незалежності, реабілітацію більшості засуджених радянською владою діячів культури і навіть возвеличення окремих із них у ранг національних героїв, документи, які розповідають про боротьбу проти них, залишалися таємними.
Це було зумовлено насамперед політичними причинами, адже в Україні події 1989-1991 років, попри їх революційний характер, все ж не увінчалися чітким відмежуванням від радянської спадщини. Ба більше, тут відбулося плавне перетікання колишньої комуністичної еліти у керівництво нової держави.
І очевидно, що ця нова/стара політична еліта не була готова говорити ані про переоцінювання минулого, ані тим паче про люстрацію.
Значно інтенсифікувалася еволюція поглядів на українське минуле після 2004 року - очевидно, завдяки істотним політичним змінам на політичному олімпі. До влади прийшли люди вже молодшого покоління, менше прив'язані до радянського минулого, здатні об'єктивніше його оцінити. І найголовніше - вони прийшли до влади в результаті протесту проти «кучмізму», який не приховував своєї прив'язаності до радянського минулого.
Тобто біля владного керма опинилися ті, хто мав можливість на особистому рівні по-новому подивитися на історію і розумів необхідність цього в суспільних масштабах. Протягом 2008 - перших місяців 2010 в Україні вперше започатковано системну роботу з розсекречення раніше таємних документів.
Це вивело дискусії довкола тих чи тих питань українського минулого на якісно новий рівень. І разом з тим неабияк роздратувало Росію, керівництво якої неодноразово видавало офіційні обурливі заяви з приводу процесів в Україні. Адже розсекречені документи викривали страшні злочини тоталітарного режиму, реабілітацією якого активно займається сучасна російська влада.
Публікація документів в Інтернеті, окремих збірниках, створення мережі електронних архівів зробили доступними цілі пласти досі невідомої історії, зокрема історії протистояння режиму проти культури.
Вперше було опубліковано оперативно-розшукову справу на Миколу Хвильового, одну з ключових фігур української культури 20-30-х років минулого століття, яка показує, яким чином спостерігали за відомим українським письменником, як втручалися в його життя та ламали його долю.
Рецензію на публікацію оперативно-розшукової справи Миколи Хвильового читайте у розділі "Книжки"
Готувалися до друку аналогічна чотиритомна справа про всесвітньовідомого режисера Олександра Довженка, збірник документів із уже згадуваної справи «Блок». Документи з архіву спецслужби стали основою цілого ряду документальних фільмів.
Розсекречені документи використовувалися не лише фаховими істориками та журналістами, вони стали джерелом для натхнення сучасних письменників. Василь Шкляр написав роман "Чорний ворон". На такі документи опирається і один з кращих українських романів сучасності - книга Оксани Забужко «Музей покинутих секретів», центральна сюжетна лінія якого розповідає про архіви та секретні документи КГБ.
Зміна політичної ситуації в Україні після президентських виборів 2010 року зупинила усю роботу. Гуманітарна політика нової влади в цілому відзначилася різким поворотом до радянських зразків.
Вона стала радянською як за змістом (реабілітація всього радянського, включно зі спробами виправдання політики Сталіна), так і за формою (є результатом не суспільних дискусій чи обговорень, а вказівок і розпоряджень можновладців). Очевидно, це не могло не позначитися і на роботі з архівами, адже подальше їх відкриття означало подальше засудження радянського минулого.
Новий керівник Служби безпеки Валерій Хорошковський у день свого призначення заявив про припинення роботи із розсекречення та оприлюднення документів, аргументуючи це тим, що «вся правда, яку треба було, вже оприлюднена».
Почалося системне згортання роботи з архівами, яке викликало засудження в цілого ряду українських та закордонних громадських організацій.
Скорочення доступу до інформації про тоталітарне минуле не лише призупиняє вкрай важливий процес його вивчення та осудження, але й створює можливості для його реабілітації, чи навіть більше, можливості для використання його методів і технологій у сьогоденні.
Як засвідчили наступні дії СБУ та нового керівництва держави, закриття архівів стало лише початком ширшого наступу на права і свободи громадян. Вперше за останніх п'ять років журналісти заговорили про цензуру та утиски свободи слова, громадяни почали виходити на вулиці, захищаючи своє право на мирні зібрання.
Очевидно, як із загальними демократичними правами, так і конкретно із доступом до архівів надто рано підсумовувати результати нової політики. В Україні триває протистояння новосформованого громадянського суспільства із владою, що орієнтується на ганебні зразки тоталітарного минулого.
Якщо влада, використовуючи методологію часів КГБ і активно відроджуючи минуле у сьогоденні, лише заганяє себе у глухий кут, то активні громадяни, навпаки, у минулому черпають натхнення для своєї активності. Адже наші попередники, зокрема діячі культури радянського періоду, протистояли значно страшнішій системі.
І культура врешті перемогла режим.
В основу публікації покладено виступ на міжнародній науковій конференції «Роз'яснення супроти мовчання. Структури державної безпеки, діячі мистецтв та критичний аналіз комуністичних диктатур», яка відбулася 17-19 вересня в рамках Берлінського літературного фестивалю.
