Вибір Віктора Кравченка. Людина, яка домоглася суду над СРСР
Стаття була опублікована на сайті kyiv24.news
Вісімдесят років тому, 4 квітня 1944 року сталася подія, про яку тоді було мало кому відомо, а той, хто про неї знав, можливо й не здогадувався, якого значення вона набуде вже за кілька місяців. На роботу до радянського торгового представництва в США не з'явився Віктор Кравченко, колишній начальник управління військового постачання Раднаркому РРФСР, відправлений за океан в складі закупівельної комісії – контролювати постачання американської техніки за програмою ленд-лізу.
В тому, що це не звичайний "прогул", стало зрозуміло майже відразу. Адже того ж дня на першій шпальті "Нью-Йорк Таймз" з'явилася стаття "Радянський службовець йде з посади. Закиди у "подвійній" політиці – червоний службовець викриває Сталіна". В ній йшлося, що Кравченко вирішив залишитися у США та покладається на "захист американської громадської думки".
І сам факт втечі, і прямі звинувачення втікача на адресу кремлівського диктатора ставили владу Сполучених Штатів у не надто зручне становище. Адже тривала друга світова. СРСР був її союзником в боротьбі проти нацистської Німеччини, а в перспективі – і проти Японії. Давати притулок людині, що кинула виклик Сталіну, означало йти з Москвою на конфлікт. Але й відмовляти людині, що публічно просить про захист, було некомільфо. Тож американські чиновники з відповіддю вагалися і, як могли, тягнули час…
Сам же Кравченко намагався надати своїм діям максимального розголосу, виступав у пресі – місцевій та емігрантській (переважно російській), а головне – сів за написання книжки, що мала пояснити мотиви його вчинку та згодом отримала назву "Я вибрав свободу". Книжка була адресована західній аудиторії і вийшла англійською. Допомагали Кравченку в її редагуванні відомий журналіст Юджін Лайонз (колишній радянський симпатик, який, втім, переосмислив свій досвід і перетворився на критика Сталіна) та перекладачка Станіславського Елізабет Гепгуд. В будинку Гепгуд Кравченко навіть жив певний час, остерігаючись, що його таки можуть вислати із США (поки був живий президент Рузвельт, цей варіант і справді розглядали).
Книжка вийшла у 1946 році і мала приголомшливий ефект. Саме з неї чимало американських, і не лише американських читачів отримали змогу дізнатися про справжнє життя в СРСР, про голодомор, про радянські концтабори, про звірячі тортури в НКВС, про щоденний терор як метод контролю над людьми, про прірву між розкішшю партійної верхівки і злиднями мільйонів тощо…
Трудова біографія Кравченка почалася в індустріальному Нікополі – на Південнотрубному заводі
І розповідав про все це не якийсь вигнанець, що залишив свою країну в ті часи, коли більшовики лише захопили владу, – таких на Заході вистачало, але їхні розповіді звикли пояснювати ненавистю чи навіть заздрощами "захисників старого світу" до "молодої республіки". Свідчила людина, яка виросла, здобула освіту та зробила кар'єру в СРСР, виконувала партійні доручення під час колективізації, зарекомендувала себе як фаховий інженер і промисловий менеджер, служила в Червоній Армії, була особисто знайома з багатьма радянськими керівниками й врешті-решт досягла урядових посад. Але побачивши, почувши і усвідомивши те, що відбувається навколо, мріяла лише про одне – як вирватися на волю.
Кравченко був українцем, але українцем із специфічною, "радянізованою" ідентичністю. Він, скажімо, не сприймав комуністичної українізації, вважав її штучною, спрямованою на виявлення національно свідомої інтелігенції для подальшого знищення. А в Сполучених Штатах спілкувався переважно з середовищем російської еміграції. Проте виступ Кравченка був настільки важливим для викриття злочинів, що відбувалися в СРСР, що українські діячі, зокрема й Іван Багряний, долучилися до кампанії з його захисту.
Фрагменти книжки "Я вибрав свободу" були навіть перекладені українською, але текст так і не був авторизований Кравченком – він взагалі був проти публікації свого твору в урізаному вигляді (російською, між іншим, також). А в повному обсязі українською він був надрукований лише в незалежній Україні.
Для Кремля поява книжки Кравченка стала справжнім репутаційним ударом. На самому початку радянські представники ще робили вигляд, що людини з таким прізвищем взагалі не існує, або ж йдеться про пройдисвіта, якого випадково взяли на тимчасову роботу, а він лише накопичив борги і втік. Але згодом оголосили дезертиром (хоча Кравченко був демобілізований за кілька років до подій) і шпигуном, плутаючись у версіях, на кого саме він нібито працював – американців чи німців. Втікача намагалися залякати, одного разу він навіть отримав лист із кулею, і постійно домагалися його депортації на батьківщину. Марно.
Наступного року книжка Кравченка була перекладена і видана у Франції. Розкупили майже півмільйона примірників – і це в країні, де вплив СРСР був величезним (за тодішніми опитуваннями 35% французів вважали, що в Радянському Союзі жити краще, аніж в них на батьківщині), а місцева комуністична партія збирала більше голосів, аніж будь-яка інша. У травні 1947 року комуністів з уряду, щоправда, вигнали. Але Сталін після цього ще й влаштував їм показову екзекуцію за "угодовство" – і лідер ФКП Моріс Торез обіцяв "виправитись". Кампанія проти книжки "Я вибрав свободу" здавалася слушною нагодою продемонструвати відданість та "принциповість".
Почалося все із закликів до бойкоту. На вітринах магазинів, що продавали книжку, малювали свастики. А в листопаді 1947 року близький до комуністів тижневик "Леттр Франсез" надрукував статтю "Як був сфабрикований Кравченко", в якій йшлося про те, що автор – підставний, бо насправді не зміг написати і кількох десятків сторінок хоч трохи цікавого тексту, тож врешті-решт погодився просто поставити своє ім'я під рукописом, створеним співробітниками американських спецслужб. А загалом Кравченко – аморальний тип, пияк та боягуз, якого "смикають за мотузки" його теперішні господарі.
Іронія долі полягала в тому, що стаття була підписана іменем якось Сіма Томаса, якого, як остаточно з'ясували через кілька десятиліть, взагалі не існувало. Згодом казали, що до редакції її текст нібито приніс Андре Ульман – не комуніст, але відвертий симпатик СРСР. Тож цілком можливо, що він лише отримав його в радянському посольстві (якщо, звісно, версія з Ульманом не була вигадана постфактум, а посольство не передало текст до газети без жодних посередників) – принаймні сам Кравченко знайшов дуже схожу публікацію в часописі "Радянський патріот".
Ймовірно, комуністи розраховували, що сперечатися з ними якщо й будуть – то так само у медіа, що врешті-решт зіграє їм на руку. Але Кравченко вирішив подати позов до суду – і на автора статті (оскільки його не знайшли – відповідати мала уся газета), і на видавців "Леттр Франсез" Клода Моргана та Андре Вюрмсера.
Звісно, це потребувало сміливості – з огляду на вплив у Франції як ФКП, так і СРСР та досвід кількох попередніх судових процесів, які вони змогли провести за власним сценарієм. Врешті-решт, на рахунку радянських спецслужб було й чимало політичних вбивств, а ще більше підозр у розправах з опонентами. Однак Кравченко наважився, хоча й зауважив з фаталізмом – "байдуже, що зі мною відбудеться після процесу, аби нічого не сталося раніше". Згодом, вже під час суду він казав, що свідомо обрав для процесу Францію, де здобуття комуністами влади було цілком реальним, тож і правда про "сталінський рай" була особливо актуальною.
Зрозумівши, що суду не уникнути, в СРСР намагалися відкласти розгляд справи – процес розпочався лише в січні 1949 року. А отриманий час використали для зведення кількох "ліній захисту". Щоправда, зробили це суто по-радянськи. Адвокатам комуністів довелося вирішувати одночасно кілька завдань, які часом протирічили одне одному – дискредитувати самого Кравченка, а відтак достовірність його свідчень, довести, що книжка написана не ним, і спростувати твердження, які у ній містилися. Для СРСР, який стільки сил витратив на обробку світової громадської думки, головним, безумовно, був останній пункт – переконати, що книжка фальсифікує й спотворює "радянську дійсність". Проте за звичкою зосередились на першому – паплюженні позивача.
Щоб знеславити Кравченка в очах французів, з нього почали ліпити не просто дезертира, а мало не "нацистського колаборанта" (знайомий метод, чи не так?). Але натяки не трималися купи, адже під час війни позивач перебував у лавах Червоної Армії. Сам Кравченко навіть іронічно зауважив – саме тоді, коли лідер ФКП "ховався під крилечком Сталіна", а ще раніше – залишив Францію, окуповану Гітлером, проте однопартійці його дезертиром чомусь не називають. До того ж притулку автор "Я вибрав свободу" попросив аж ніяк не в Німеччині, а в союзників СРСР з антигітлерівської коаліції, попередивши, що і їм не повідомить жодної військової таємниці. Припущення, що втеча Кравченка нібито могла зірвати висадку в Нормандії, довіри тим більше не викликала.
Сподіваючись додати своїм звинуваченням ваги, адвокати комуністів запросили як свідка публіциста Альберта Кана, який спеціалізувався на викритті нацистських агентів у США. Але той майже одразу "проколовся", зізнавшись, що ніколи не чув імені автора тієї самої антикравченковської статті у "Леттр франсез", яка була причиною всього судового процесу. А потім ще й ошелешив публіку заявою, що "в Америці перебуває мільйон українців – і всі вони фашисти".
Після цього Кравченку лише залишалося запитати, чи всі сорок американських газет, які друкували його тексти, є фашистськими. А коли "свідок" сказав, що так, бо вони, мовляв, належать Вільяму Херсту, адвокат іронічно зазначив, що саме в такій газеті напередодні читав повідомлення радянської агенції ТАСС. Остаточно Кан "засипався" коли сказав, що Кравченко… не міг бути агентом американських спецслужб, бо "працював на німців" – спростувавши тим самим ключову тезу статті в "Леттр Франсез" (схоже, він і справді її не читав).
Свідки, привезені з СРСР, – колишня дружина Кравченка та ті, хто нібито з ним працював, – намагалися довести, що позивач був тираном у родині, пиячив, погано вчився і ще гірше працював, привласнював чужі винаходи і гроші. Проте один за одним попадалися на брехні – і, озираючись на приставлених до них "кураторів" з радянських спецслужб, плакали або замовкали. Найкурйознішим епізодом, який, щоправда, не увійшов до судових протоколів, став момент, коли Кравченко запросто звернувся до колишньої дружина із закликом "Зіно, тікай!". Це був провал.
"Зірка сталінського правосуддя" Роман Руденко став посміховиськом, коли почав в звичному для радянських ораторів розповідати… про поворот північних річок для насичення водою оаз на півдні. Кравченко іронічно зауважив, що краще було повернути людям свободу. А ще раніше, на запевнення "свідка" про прагнення СРСР до миру, відповів – "поки що ви забрали Східну Європу". Коли ж позивач почав нагадувати, скільки Радянський Союз поставив Третьому рейху стратегічних матеріалів, які той використав, зокрема, для загарбання Франції, Руденко квапливо відпросився із залу суду.
Ще жалюгіднішими виявилися спроби довести, що Кравченко не був автором "Я вибрав свободу", – адже він врешті-решт приніс на засідання рукопис. Професор Жан Бабі, скажімо, почав із зізнання, що з російською літературою знайомий лише по перекладах, але не відчув у книжці "російського духу", натомість побачив, що в ній – в дусі Голлівуда (!) – всі жінки є красунями. Письменник Володимир Познер (так, дядько того самого "телевізійного діяча російського мистецтва" був свідком з боку комуністів) наполягав, що втікач з СРСР мав би написати "біфштекс", а не "стейк", отримавши у відповідь від Кравченка – під сміх цілого залу! – "В Росії немає ані біфштексів, ані стейків".
Ця сцена була тим показовішою, що доводити брехливість книжки Кравченка адвокати комуністів також покликали людей із дуже специфічними уявленнями про радянську дійсність. Настоятель Кентерберрійського собору Г'юлет Джонсон, наприклад, захоплювався правильними рисами обличчя Сталіна і розповідав, що бачив в СРСР лише щасливих людей, а коли в його делегації зламався літак, їх розважали діти із ближчого села – танцями та співами англійською мовою. Англієць був впевнений, що їх просто не могли до цього підготувати.
Фізик-атомник Фредерік Жоліо-Кюрі казав, що був у Радянському Союзі аж тричі, – і не зустрічав там жодного знедоленого, навпаки – його познайомили з тринадцятирічними учнями, які цікавилися питаннями ядерної енергетики. Можливо, за інших умов, ці свідчення і могли справити якійсь вплив на публіку, але не на цьому процесі.
Кравченко із своїми адвокатами просто не дали цього зробити. Більше того – вони перетворили суд над брехунами з однієї газети на процес над цілим комуністичним режимом, що панував в СРСР і який накидали в цей час іншим народам Європи. Команда позивача теж намагалася запросити свідків, що мали авторитет для французької публіки – таких, наприклад, як Андре Муане, пілот полку "Нормандія-Німан", відзначений, між іншим, і радянськими нагородами. Але головний акцент робився на людях, які могли розповісти про власний досвід життя в СРСР, що, звісно, більше нагадувало виживання всупереч нелюдським обставинам.
Саме ці люди, серед яких були й звичайні робітники та селяни, пункт за пунктом підтверджували усе, що було написано у книжці Кравченка, додаючи інші, іноді куди моторошніші, епізоди, про які дізнавалися не з "перекладів" (як Жан Бабі) – вони бачили їх на власні очі. Коли на початку процесу Андре Вюрмсер, намагаючись підкреслити "абсурдність" тверджень позивача, сказав, що, мовляв, він намагається довести, що Бухенвальд насправді був в Сибіру, він, вочевидь, не підозрював, що один із свідків прямо скаже, що в СРСР "є сотні Бухенвальдів і Дахау".
Виступ Ольги Марченко, запрошеної в якості свідка стороною Кравченка
Свідчення змушували публіку в залі ціпеніти. А звинувачені… посміхалися, демонструючи відверту зневагу до пам'яті замучених, – їм було важливіше продемонструвати присутнім в залі "кураторам" від радянських спецслужб свою "комуністичну твердість".
Та врешті-решт на користь Кравченка зіграли навіть покази кремлівських маріонеток. Один із привезених радянцями "свідків", який був представлений як депутат Верховної Ради УРСР, на запитання адвоката, що сталося з керівниками його власної "радянської республіки" – Косіором, Затонським, Балицьким, Любченком – почав відповідати, що їх… не знає.
Адвокат продовжував називати прізвища людей, з якими Кравченко міг зустрічатися "по роботі" і яких він згадував у книжці. Відповіді були такими ж ніяковими – адже насправді всі вони були заарештовані, а більшість загибла. Ця "перекличка мертвих" – стала одним з найяскравіших і водночас найжахливіших моментів процесу.
Останнім свідком сторони Кравченка стала Маргарита Бубер-Нойман, дружина одного з керівників німецької компартії, що й сама довгий час була діячкою міжнародного комуністичного руху. В 1937 році її чоловіка викликали до Москви, заарештували та знищили. Сама Маргарита теж пройшла через радянський концтабір – що за її власними словами був "розміром із дві Данії". А в 1940 році її разом з багатьма німецькими комуністами видали… Гітлеру, і вона опинилася в нацистському концтаборі у Равенсбрюку.
Один з адвокатів ФКП поцікавився, чому Маргарита не вдячна Червоній Армії, що звільнила її з Равенсбрюка, але вона пояснила, що їй пощастило втекти до американської зони окупації ще до приходу червоноармійців. Інший адвокат не зміг з себе вичавити нічого – пізніше він зізнавався, що свідчення жінки стали для нього останньої краплею, він більше не хотів залишатися на боці зла.
4 квітня 1949 року, через п'ять років після втечі Кравченка в США – день в день – суд виніс рішення на його користь. Газета та її видавці мали виплатити по 50 тисяч франків позивачу і ще по 5 тисяч франків як штраф. У вищій інстанції вирок залишили в силі, але суми виплат зменшили – з огляду на те, що процес додав популярності книжці і її автор збільшив свої доходи.
Це була перемога – адже суд не лише визнав, що книжка "Я вибрав свободу" є правдивою, а й дозволив озвучити правду про те, що відбувається в СРСР, у весь голос. І перестороги Кравченка почули. Досить символічний збіг – в той день, коли в Парижі виносили вирок у цій гучній справі, у Вашингтоні підписували угоду про створення НАТО, до якої увійшли і США, і Франція.
Проте ані французькі комуністи, ані їх радянські ляльководи зброї теж не склали. В СРСР про гучну поразку взагалі… не дізналися. Ні, це не анекдот. Через десять днів після оголошення вердикту, московська "Літературна газета" цілком серйозно повідомила, що "притиснутий до стіни показами свідків, позивач змушений був визнати себе агентом американської розвідки… метався на суді, як зацькований щур, пищав і в страху озирався на всі боки… Щоб уникнути нових скандальних викриттів, американці взагалі прибрали його із зали суду".
У Франції ж "справа Кравченка" стала своєрідним тестом на лояльність до Кремля. Надалі кістяк прорадянських, хоч на словах нейтральних організацій, що боролися за мир в усьому світі та взагалі "усе хороше", склали саме ті, хто брав участь у процесі або, принаймні, долучився до цькування "втікача і ренегата". І першим серед них був вже згаданий Фредерик Жоліо-Кюрі. Його все ж усунули від керівництва французькою ядерною програмою – якось дивно було зберігати на цій посаді відвертого прихильника СРСР, натомість він очолив "Всесвітню раду миру" та отримав сталінську премію "За зміцнення миру між народами" (нею, між іншим, нагородили і Г'юлета Джонсона).
Навіть після смерті Сталіна учасники процесу з боку комуністів продовжували гнути свою "лінію". Жан-Поль Сартр, який був присутній на процесі разом зі своєю коханою Симоною Бовуар (та була вражена свідченнями Маргарити Бубер-Нойман і зізнавалася, що та просто "не могла брехати"), в 1955 видав цілу п'єсу "Тільки правда", головним героєм якої був аферист, який видавав себе за втікача з СРСР.
Клод Морган згодом казав – зрозумів, що "був бовдуром", лише коли на власні очі побачив в 1956 році радянські танки на вулицях Будапешта. Але й він публічно зізнався в цьому тільки у 70-х. Андре Вюрмсер теж виправдовував себе в мемуарах тим, що "знав не все".
Проте на той час правдивість свідчень Кравченка по суті визнали й у самому СРСР. Майже про все, що втікач розповідав у своїй книжці, говорив і Микита Хрущов – в своїй секретній доповіді на XX з'їзді КПРС. В тому ж 1956 році. Він, щоправда, перекладав відповідальність особисто на Сталіна, залишаючи інших комуністичних бонз і партію в цілому ніби "непричетною до злочинів".
В 1964 році Хрущова від влади усунули. І генеральним секретарем ЦК КПРС став Леонід Брежнєв. Який, за поширеною легендою, навчався разом і мало не дружив у юності з Кравченком. А ще через два роки автора "Я вибрав свободу" не стало. Офіційна версія – самогубство.
От тільки син загиблого у цю версію не вірить, адже, за його словами, пістолет, з якого нібито був зроблений фатальний постріл, знайшли у кобурі. Що ж, "розрядка міжнародної напруженості" – це ж не про викриття злочинів комуністичних режимів, а радше про спроби домовитися з ними про співіснування…
