"Я аж ніяк не українофіл". Фрагмент із книжки "Розділена династія" Фабіана Бауманна
Несподіваний погляд на націоналізм: не як історичну неминучість, а як усвідомлений політичний вибір, — пропонує у книжці "Розділена династія" швейцарський історик Фабіан Бауманн. Він досліджує долю київської родини Шульгиних, яка менш ніж за пів століття розділилася на дві протилежні національні гілки: російську та українську. Революція 1917 року остаточно розмежувала Шульгиних: один із них загинув у бою під Крутами, захищаючи Українську Народну Республіку, а другий — воював проти неї.
Що читаємо? Фабіан Бауманн "Розділена династія. Родинна історія російського й українського націоналізмів", видавництво "Локальна історія", 2025 рік
Як і більшість політичних вигнанців, Яків Шульгин покладався на підтримку своєї родини. Його сестра Віра та її чоловік Володимир Науменко надсилали йому гроші доти, доки він не почав навчити дітей місцевого чиновника. Зусиллями Науменка справа Якова потрапила до найвищого ешелону царської адміністрації. Він переконав Миколу Бунге, колишнього ректора Київського університету й тодішнього міністра фінансів Росії, допомогти племінникові його покійного друга Віталія Шульгина. Міністр звернувся до В'ячеслава фон Плеве, директора Департаменту поліції, прохаючи переглянути справу цього "запального та захопливого молодика", який "потрапив у компанію людей, які звели його на манівці". Попри втручання Бунге, ситуація Якова навіть погіршилася, оскільки його ув'язнили, звинувативши в тому, що він допоміг іншому вигнанцю втекти із заслання. Його друга сестра Олександра поїхала до Санкт-Петербурга, де клопоталася за Якова перед віцеміністром внутрішніх справ, стверджуючи, що її брат не переживе ще однієї сибірської зими.
Коли медичний звіт підтвердив, що Якову необхідно повернутися в "рідний" південний клімат, Відділ поліції дозволив йому виїхати у березні 1883 року, за пів року до закінчення заслання. Приїхавши в жовтні до Києва, його труднощі не закінчилися. Сибірський клімат суттєво підірвав його здоров'я, і наступними роками Якову довелося безліч разів лікуватися від різних недуг. Проте основна проблема полягала в тому, щоб отримати роботу, адже свій спадок Яків віддав Драгоманову, тому критично потребував грошей. Він бачив своє покликання у викладанні історії, тому наступними роками намагався працевлаштуватися в інституціях держави, політичну форму якої принципово відкидав.
Коротка стаття, яку Яків опублікував у галицькому журналі, розкриває цей кар'єрний вибір. Він писав, що студенти українських університетів поділені на три групи. Перша — кар'єристи без інтересу до України, які навчаються, щоб отримати прибуткові державні посади. Друга, менша група, — політизовані студенти, які замість того, щоб навчатися, приєднуються до всеросійського радикального руху. Оскільки вони не були ресурсом для російської держави, цих людей зазвичай висилали в Сибір на важкі роботи. За задумом Якова, єдиною корисною групою були ті студенти, які зосереджувались на вивченні України. Однак вони були незначною меншістю через те, що середні школи були "фабриками для приготування так званих всеросійцѣв". Таким чином, після заслання Яків Шульгин вирішив, що марно витрачати сили на боротьбу проти держави. Натомість постановив зсередини покращити освітню систему.
Проте двері до державної служби були для нього замкнені. У вересні 1884 року полковник Василь Новицький, керівник Київського губернського жандармського управління, подав звіт, який класифікував Якова як "неблагонадійного". Знову ж таки, звинувачення ґрунтувалося на чутках про його зв'язки з іншими революціонерами. Однак звіту Новицького було достатньо, щоб Якову заборонили працювати вчителем у середній школі. У 1888 році Яків написав листа до Київського навчального округу, просячи куратора надати йому можливість "бути корисним на педагогічній ниві". Як він стверджував, всі звинувачення проти нього були несправедливими. Яків був ледь знайомий із деякими студентами університету, які пізніше стали революціонерами, і того року, коли йому приписували запальну промову в Києві, він перебував за кордоном. Однак усі протести не допомогли Якову. Позбавлений державної служби він давав приватні уроки та продовжував свої історичні дослідження.
Проте грошей і далі бракувало, особливо після народження перших двох дітей. У 1892 році Яків знову звернувся до Миколи Бунге, який тоді був головою комітету міністрів. "В ім'я вашої довголітньої дружби з моїм покійним дядьком", — просив він Бунге знайти йому посаду вчителя, але той знову не реалізував цього через опір місцевої влади. Бунге допоміг Якову отримати роботу контролера в новому державному банку у провінційному Єлисаветграді, що за триста кілометрів на південь від Києва. Це була добре оплачувана робота, яка вирішила фінансові труднощі Якова. У грудні 1893 року він обійняв нову посаду й віддано служив новому роботодавцю, навіть попри те, що не мав жодного інтересу до фінансових питань. У 1899 році, підозрюючи директора банку у збагаченні під час будівництва нової банківської будівлі, Яків звільнився і зі своєю сім'єю повернувся до Києва.
На той час йому було майже 50, і хоч від часів його підпільної діяльности минуло 20 років, але її тінь досі його переслідувала. У 1900 році він обійняв скромну посаду в залізничній адміністрації, а наступного року почав викладати літературу у приватній гімназії. Однак давнє прокляття Якова знову нагадало про себе: керівник жандармського управління Новицький доповів київському губернаторові, що "враховуючи попередню злочинну політичну діяльність Якова Миколайовича Шульгина з 1878 року, небажано надавати йому педагогічну посаду". У відчайдушній спробі врятувати свою скромну педагогічну кар'єру Яків вирушив до Санкт-Петербурга й написав листа міністру внутрішніх справ. Представляючи себе як вірного службовця держави, Яків наполягав, "що я аж ніяк не українофіл, як за чутками [жандармське управління] звинувачує мене". Звісно, це було прораховане самозаперечення, щоб здобути прихильність влади.
Ця стратегія нарешті виявилася успішною. У січні 1902 року генерал-майор Новицький подав новий звіт про Якова Шульгина з цілком іншою позицією. Як писав Новицький, він вже протягом 23 років знав Шульгина "котрий у молодості грішив, належачи до драгоманівців." "Згаданий вище Шульгин тепер хвороблива, збідніла, жалюгідна особа, але за своєю суттю він — чудова людина, бездоганно чесна, а його нещастя полягало у хворобливому, запальному характері та відвертості, якою інші вміло користувалися". Жертва "важкої смути умів" протягом 1870-х років, продовжував Новицький, Яків Шульгин упродовж 20 років не думав про політику. Він рекомендував допустити його до педагогічної служби, оскільки Яків "тепер в особистих розмовах зі мною постає як новонароджена людина, яка повністю кається в гріхах проти держави, скоєних у молодості".
Що могло стати причиною раптової зміни думки Новицького? За словами Олександра Шульгина, Якова попросили піти зустрітися з жандармом, який також перебував у Петербурзі. Новицький прийняв його неочікувано тепло й повідомив, що за нього поручився ніхто інший, як Дмитро Піхно — той самий Піхно, який був однією із причин розриву Якова з Віталієм Шульгиним у 1870-х роках, який тоді керував Віталієвою монархічною газетою "Кіевлянинъ" і якого Яків, за свідченнями, колись у пориві гніву публічно вдарив по обличчі. Якщо вірити Олександру Шульгину, Яків був вдячний своєму давньому опонентові й відвідав Піхна, а той відвідав його. Після цього вони більше не контактували. Ця історія не підтверджена жодними додатковими доказами, але вона досить правдоподібна у світлі спільного минулого обох чоловіків і впливового становища Піхна в київських монархічних колах.
Російська держава досить жорстко поставилася до Якова Шульгина, враховуючи, що звинувачення щодо нього ґрунтувались на чутках. Це ставлення було зумовлене не так українофільськими переконаннями, як зв'язками з революційними колами. Протягом усього цього періоду політично обережним українофілам, таким як Володимирові Антоновичу чи Володимирові Науменку, дозволяли викладати в університеті та школах міста, навіть якщо поліція знала про їхні дисидентські погляди.
Тим часом влада не спонукала Якова Шульгина змінити свого національного вибору і стати російським лоялістом. Він радше повинен був постійно рекламувати свій потенціал, аби приносити користь державі. Кинувши виклик патріархальній владі своєї родини й імперії, йому довелося вдаватися до покровительства впливових родичів та знайомих, і вони, зі свого боку, повинні були надати перевагу родинній вірності перед офіційними процедурами та політичними питаннями. Загалом вражає ступінь мікроменеджменту цих високопосадовців. Навіть якщо Яків Шульгин був дуже малозначущим серед підозрілих постатей Російської імперії, міністр фінансів Бунге та двоє майбутніх міністрів внутрішніх справ (В'ячеслав фон Плеве та Іван Дурново) неодноразово долучалися до його справи. Проте коли йшлося про ухвалення рішень, вони покликалися на місцеву владу, передусім на київського жандарма Новицького.
Коли Яків Шульгин врешті потрапив на педагогічну службу, то його відносини з російською державою не викликали ніяких особливих зауважень. Наступного року він перейшов до Першої державної гімназії, де викладав російську мову та літературу до кінця свого життя. Він більше ніколи не привертав уваги поліції, але йому не дозволили викладати його улюблену дисципліну — історію, яку вважали політично чутливою. Протягом 10 років у гімназії він навчав двох відомих російських письменників — Михайла Булгакова та Костянтина Паустовського, останній з яких згадав про Шульгина дещо зневажливо в своїх мемуарах. Яків Шульгин помер 1911-го від пневмонії, на 60 році життя. За свідченнями, у похоронній процесії ішло понад тисячу людей, серед них багато студентів, які приносили вінки у синіх і жовтих кольорах українського національного руху. Знаменитий український історик Михайло Грушевський вшанував покійного виступом і високо оцінив Якова як одного "з характеристичнїйших представників українського житя 1870-х років, визначного українського історика і чоловіка, пам'ятного ідеалістичним настроєм і чистотою свого характера". Вдячність Грушевського за цього скромного та нещасливого вчителя свідчить про їхнє спільне коріння у київському українофільському академічному середовищі.
