Найбільша мрія у житті
– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті? – Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною! Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь «божевільні націоналісти», але на філфаці, а не на мехматі.
18 березня 2025 року – 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. 15 травня 1991 року те скликання парламенту зібралося вперше. "Історична правда" публікує серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори.
Що мотивувало взяти участь у виборах?
Ще за півроку до тих виборів я жодним чином не думав, що через доволі короткий проміжок часу вступлю у змагання на виборах до Верховної Ради України.
Хоча на той час я включився в політичне життя. Ще десь за рік до виборів Верховної Ради України я приєднався до тих, хто започаткував громадське об'єднання "Народна спілка сприяння перебудові". Серед тих, хто очолив спілку були люди, які потім стали відомими політичними діячами – Олександр Ємець, Олексій Гарань, представники Демплатформи у КПРС.
Я також брав участь у організації виборів до Верховного Совєта СРСР, очолюючи виборчу дільницю в Києві, на Алма-Атинській вулиці, де було обрано Валерія Грищука. Він переміг робітника з ДВРЗ, який був висунутий компартійними органами. Так що певний досвід у виборчих перегонах я на той час отримав.
НССП доволі швидко вступила у тісний зв'язок з Народним Рухом. Багато хто з нас був делегатом першого з'їзду НРУ. Мене на з'їзді було обрано заступником голови Ради Національностей, яку очолив Сашко Бураковський. Його призначення було до певної міри знаковим: адже він був за національністю євреєм.
Коли почалася кампанія по висуванню кандидатів у депутати до Верховної Ради по Києву вийшло якось так, що по нашому Десятому виборчому округу (Воскресенка, Микільська слобідка) не було прохідної особи від демократичного табору. Висунувся було журналіст Андрій Куликов. Але він не жив на цьому окрузі, до того ж це був спальний робітничий район і його шанси не були надто переконливими.
Ось тоді вже Сашко Ємець порадив мені спробувати піти за тим округом. Я не бачив себе рівноцінним кандидатом у порівнянні з такими моїми колегами від Руху на сусідніх виборчих округах, якими були Павло Мовчан та Лесь Танюк. Поряд був троєщинський округ, де дуже сильними були позиції Анатолія Мокроусова, першого секретаря тоді Ватутінського райкома КПУ.
Можливості бути висунутим від будинку, де я жив, видавалися доволі непереконливими. Це був 250-квартирний кооперативний будинок від заводу Арсенал. Я був у непоганих стосунках з мешканцями "Арсенальця-16" (такою була назва ЖК). Але я не працював на Арсеналі і тому не наважився піти цим шляхом. Та й компартійне керівництво району змогло би завадити мені.
Тому було вирішено спробувати висунутися за місцем роботи. Ставлення до мене в колективі було достатньо позитивним і всі мої колеги підтримали мене. Але я наштовхнувся на спротив з боку директора інституту, а насамперед зі сторони керівника партбюро Фелікса Дудника. Він був досить обмеженою людиною консервативних поглядів і тому я зустрів в його особі відвертий спротив. Проте троє членів партбюро звернулися до мене і пообіцяли зробити все можливе, щоби я був висунутий кандидатом. Зробили вони це бездоганно. Збори були бурхливими, але я переміг беззастережно.
А далі почалося те, що називається виборчими перегонами. Сказати, що я був дуже вмотивованим на виборювання депутатського мандату, я б не наважився ні тоді, ні тепер. Я був прихильником відомого в той час слогану: "Якщо не ми – то хто!?". Але не більше. У мене була цікава робота, гарний колектив. Я із захватом зустрів час "Перебудови" і намагався робити все від мене залежне, щоб демократія в Україні перемогла. Скажу відверто: я мріяв про незалежність моєї України, цьому є немало свідків, але повірити, що це відбудеться так швидко, я навіть не міг собі уявити.
По якому виборчому округу обирався?
Це був Лівобережний виборчий округ м. Києва № 10. То був спальний робітничий район, більшість населення не були корінними киянами.
Дуже дивним було те, що до складу округу входив Рибальський острів, який був за декілька кілометрів від нас. Його відділяла Десенка, поруч був Подільський район, але вийшло так, що в нашому спальному районі було мало підприємств, а тому був малий відсоток членів партії. І щоби виправити цю ситуацію до району включили Рибальський острів з Лєнкузнею, де серед робітників мало не через одного були члени партії. Там було політучилище морфлоту, де комуністів теж було навалом.
Як бачив свою місію у парламенті?
Я погано собі уявляв, що я буду робити у парламенті, але чітко розумів, що піду до будівельного підрозділу Ради. І буду, мабуть, єдиним проєктувальником на всеньку Раду. А проблеми цієї галузі я собі уявляв добре, і тому не бачив якогось страху перед новою сторінкою у своєму житті. Та й я взагалі не думав кидати своєї роботи і думав, що вдасться поєднувати їх обидві: адже працювати по 10-12 годин на добу я звик роками.
Як відбувалася передвиборча кампанія?
Ще на етапі висунення кандидатів Андрій Куликов, порадившись зі мною, подався до іншого округу на правий берег і в першому турі зайняв четверте місце. Тому я залишився один "так званий демократ" проти дев'яти комуністів.
Я одразу зрозумів, що головним претендентом на перемогу з точки зору своїх стартових можливостей буде керівник міського відділу охорони здоров'я Дідиченко. За його спиною стояла величезна армія лікарів, адже на території округу були дві величезні лікарні.
Дійсно це була потужна сила, але, як потім з'ясувалося, одна з лікарень повністю "перейшла на мій бік". Це була ЛШД – міська лікарня швидкої допомоги, дітище великої подвижниці Наталії Лінгауер. Так ось, коли збудували цей новий величезний комплекс на Лівому березі, ніхто з міста (а ми на Воскресенці називали правобережний Київ "містом" і були так собі – "приший кобилі хвіст") не хотів їхати туди працювати щоранку. Транспортне сполучення було дуже поганим: треба було їхати чорт-зна скільки в кругову через міст Патона.
І тоді Лінгауер, людина величезної пробивної сили, добилася, щоб їй дали випускників Івано-франківського медінституту, з умовою, що їм нададуть житло в сусідніх до лікарні мікрорайонах. І ось коли цим "західнякам" роздавали агітки за Дідиченка, в якого головним конкурентом був рухівець Крижанівський, то вони викидали ті агітки і радили виборцям підтримувати мене.
Якими були основні положення передвиборчої програми?
Я жодним чином не був підготовлений до виборчих змагань, попри те, що дванадцятирічний досвід викладацької роботи дав мені непогані навички спілкування з авдиторією. Як на теперішні часи, моя виборча програма була доволі слабенькою.
Один з її пунктів став і певним викликом. У програмі я запропонував, щоб у паспорті не було графи "національність". Зазвичай, у світі в графі "nationality" позначається громадянство. Я, дійсно, хотів уже тоді, щоби українців було в державі не 72%, а всі сто! Але допоки в паспорті буде записано "українець", "поляк" або ж "росіянин" – то й будуть усілякі негаразди. Як на мене, людина має ту національність, до якої вона сама себе відносить. А все інше – то етнічне походження. Коли ж графи не буде – ми всі за визначенням будемо належати до політичної нації українців.
Які питання найчастіше задавали виборці?
Питань було безліч. Симпатики питали про ставлення до мови, до Руху. Вже тоді питали про можливість проголошення незалежності.
Дехто ставився доволі вороже, але таких було мало. Взагалі, якщо порівнювати з наступними виборами, то тоді люди дуже зацікавлено ставилися до кандидатів, Розпитували дуже ретельно.
Під час нашої агітації, люди підходили і питали: "Ви хто? Безпартійний? – Все, не хвилюйтеся, ми будемо голосувати за Вас!". Я кажу: "Як так безоглядно голосувати: а раптом я злодій!? Ви ж не знаєте мене!" – "Але ж, – відповідали мені, – Вас висунули і Ви не з партії! Можете нас не переконувати: ми за Вас голосуватимемо!".
Як компартійні органи впливали на перебіг кампанії?
Перший секретар райкому Олександр Шевчук, скажу одразу, суто формально боровся проти мене. Я йому за це дуже вдячний досі. І було це не тому, що був він людиною ледачою. Аж ніяк! Бо він все ж насамперед був притомною, розсудливою людиною і не робив чогось ганебного. Було сказано зривати агітки – то це потроху робилося. Але двірники те не надто сумлінно робили: бо ж і вони жили в тому ж суспільстві. У цілому він повів себе пристойно: міг би піти значно далі.
Уже потім я зрозумів, чому він не вдавався до відверто неправедних речей у боротьбі з рухівцем Крижанівським, як того вимагало партійне керівництво. Вочевидь, правильно оцінивши стан речей, що склався в країні, він зрозумів, що найбільш ймовірним переможцем у тих змаганнях стане саме рухівець. А тому в перспективі йому потрібно буде співпрацювати зі мною в справах, що стосуються району. І почав наводити мости в наших стосунках вже тоді, на стадії виборчих перегонів.
Пам'ятаю, як через багато років ми з Миколою Поліщуком, який виграв вибори на цьому ж окрузі в 2002 році, приїхали поговорити з Шевчуком незадовго перед виборами 2014 року. Тоді найбільші шанси мав на перемогу Віктор Чумак. Шевчук, який і тоді працював головою райдержадміністрації, нам і каже: "Чому ж Чумак не прагне зустрітися зі мною? Хто ж краще за мене знає, що треба району?" Ми одразу ж привезли Чумака до райдержадміністрації і звели його із Шевчуком, залишивши їх сам на сам. Ось саме тому він був таким довгожителем на своєму посту – бо добре відчував пульс життя.
Як відбувалося змагання з іншими кандидатами?
У першому турі по округу йшло десять кандидатів. Серед них: перший заступник мера Києва В.Сальников, другий секретар Горкому С.Мартинюк, голова міського відділу охорони здоров'я В.Дідиченко, один полковник з військової частини П.Качанов, Л.Древко – голова "Укртари", була у списку кандидатів лише одна жінка – В.Мєднова – замдиректора невеличкого підприємства.
На спільній зустрічі кандидатів з виборцями другий секретар міськкому казав мені: "Як вони не розуміють, що ми з Вами – головні суперники?" Я тоді подумав: яка ж наївність! Наскільки ж він не усвідомлює становище! Людям просто остогидли комуністи. Він після першого туру мав аж 8-ме місце!
Чи були якісь характерні випадки, події, курйози кампанії?
Смішних речей було дуже багато. Перед другим туром каже мені якась жінка:
– Я за Вас голосувала у першому турі, а з'ясувалося, що Ви – бандерівець.
– А Ви пам'ятаєте в чому я був тоді вдягнутий!?
– Ну якийсь застібнутий плащ.
– А знаєте, що було під ним?
– Та звідки ж мені знати?
– А був у мене під ним автомат Ак-47, Калашников!
– Тю! Та що Ви таке кажете? Добре, буду за Вас голосувати і в другому турі.
У другому турі я отримав більшість на 39 дільницях із 42. Програв дві дільниці – лікарню та військову частину на Рибальському острові. А одну дільницю я "звів унічию". Кажуть, що мало не серед перших прийшла на дільницю якась старша жінка: розпитує про мене, хто я такий. Їй відповідають, що я – металіст. Дійсно – я ж був з інституту УкрНДІпроєктстальконструкція, що займався проєктуванням металевих конструкцій – тому й "металіст"! Вона кричить: "А то ж він з тих, хто у під'їздах люрає! Та що б мої вороги за нього голосували!". Тоді якраз молодь захоплювалася стилем "хеві метал", вони часом скупчувалися перед під'їздами зі своїми гітарами. І бабця вирішила, що я не з тих металістів, що проєктують, а з тих, які її дратують! І мало не годину займалася агітацією проти мене. Добряче, вочевидь, вона від мене відбила виборців!
На самому початку кампанії навпаки – дуже мені допоміг Сергій Одарич – молодий хлопець, який у штабі "Руху" завідував оргтехнікою, друкував агітки. Я до нього прийшов і питаю, чому мене не пишуть у "Демблок"? Явно сталося якесь непорозуміння. Питаю Михайло Гориня – він теж не розуміє! Повертаюся до Сергія і він мені каже, що розмовляв із Михайлом Горинем і вони вирішили вписати мене у список, як кандидата від "Демблоку".
Так я "зачислився" до київського "Демблоку", в якому тоді були Сергій Головатий, Лариса Скорик, Іван Заєць, Олександр Ємець, Павло Мовчан, Лесь Танюк та інші.
Ми пройшли в парламент і це була значна перемога. Від комуністів в Києві пройшов Володимир Івашко, генерал з МВС Ярослав Кондратьєв, водій Микола Дзюба (по Оболоні), вже згаданий вище Анатолій Мокроусов та інші. До речі Микола досить швидко, якщо не з першого дня, перейшов з "комуністичного табору" до нас і ми відчували його стовідсотково своїм. Отже, більшість обраних по Києву становили представники "Демблоку".
Скільки грошей витратив на передвиборчу кампанію?
Видатки на виборчу кампанію у мене були практично мінімальними. Частину агітаційних листівок надрукували мені в штабі Руху завдяки Сергію Одаричу (він потім став мером Черкас, знаковою людиною). Плакати ми робили саморобні. І тільки незадовго до закінчення агітації перед другим туром голосування я замовив у відділі випуску сусіднього інституту 3000 листівок на загальну суму 100 карбованців. Своїм агітаторам я нічого не платив, вони робили це добровільно. Кожну суботу-неділю та ввечері я стояв зі своєю командою біля чергового магазину і розмовляв з людьми.
Хто і як допомагав перемогти?
Виграти вибори мені було складно, бо виборчу кампанію ми проводили дуже обмеженими силами – аж уп'ятьох, у суботу-неділю приєднувалося ще кілька колег і друзів. Мали саморобні плакати, найбільший з яких ми розташували на двох балконах: моєму і сусідському. А ньому було виведено від руки: "Голосуйте за єдиного безпартійного Крижанівського!". Плакат було видно людям, які їхали трамваями та автобусами.
Агітація у другому турі проходила теж, переважно, біля магазинів і коло станцій метро "Дарниця", "Лівобережна" і "Чернігівська", яка тоді називалася "Комсомольською". Врешті, я отримав десь на 6 тисяч голосів більше за конкурента.
Чому переміг?
Звісно, головна причина моєї перемоги крилася не у мені. Людям остогидла ця брехлива, осоружна та лицемірна влада. Стан економіки був загрозливий. СРСР не витримав перегонів озброєнь із США. Нежиттєспроможна система була позбавлена нормальних економічних стимулів для розвитку. Вона прирікала нас на програш, що супроводжувався значним погіршенням умов життя звичайних громадян. Росія тоді взагалі опинилася за декілька кроків від межі голоду. Я бачив навіть по своєму відділ: дай мені можливість нормально платити людям – я би зміг вдвічі меншою кількістю людей робити ту ж саму роботу. Соціалізм як система була приречена на провал. Україна в Союзі була вимушена животіти в непритаманній для неї екстенсивній системі розвитку, тоді як вона мала розвиватися як сусідні європейські країни – за інтенсивними лекалами.
Напередодні виборів було проведено опитування науковцями Валерієм Хмельком і Володимиром Паніотто (тепер це Київський міжнародний інститут соціології), яке свідчило про значну перевагу демократів над комуністами в столиці.
Результати не хотіли публікувати і я, як кандидат у депутати, прорвався до керівника секретаріату Верховної Ради Миколи Хоменка, який потім теж став депутатом. Він був комуністом, але порядною людиною, тож дав "добро" на публікацію опитування. Потім отримав чималий "наганяй" від керівництва.
Мій слоган "голосуйте за єдиного безпартійного кандидата Крижанівського" ставив мене у виграшну позицію. Крім того, я працював у спілці з кандидатами демократичного спрямування до Київради та до районних рад. Я агітував за них, а вони – за мене. П'ятеро моїх союзників з шести кандидатів до Київради в межах мого виборчого округу стали депутатами – Доценко, Варро, Тимофєєв, Сухомлинський (син знаменитого педагога), прізвища п'ятого я вже не пам'ятаю. Цього не зробили мої колеги в Києві. Отже, це була моя новація.
Мій похід у політику був досить прихильно сприйнятий родиною. Менший син Сергій допомагав з агітацією. Старший мав уже двох дітей, тож був зайнятий працею, але підтримував морально. Дружина Тамара дещо легковажно сприймала мій "похід у політику" і не надто розуміла доцільність відриву від Росії. Підозрюю, що вона потайки сподівалася, що мене не оберуть і ця "блаж" мине. Як і кожна жінка вона насамперед хотіла, аби чоловік її любив і дбав про дітей.
Що найбільше запам'яталося у перші дні роботи парламенту?
Я був певним чином задіяний в парламентську діяльність ще за декілька тижнів до початку роботи першої сесії, бо був залучений до роботи підготовчої комісії першої сесії.
У групу входило до 15 осіб і в ній – якось так вийшло – я став головним "забійником" з боку демократів. Десь через тиждень з'явився дуже помітний кучерявий чоловік з "іншого боку", який очолював банк "Україна" – Вадим Гетьман. Він знайшов до мене підхід: "Володимире Петровичу, давайте співпрацювати! Мені казали у Вас є цікаві ідеї…" Потім мені розповіли, що в ЦК Компартії сказали: "Там є один активіст з-поміж демократів. Інші більш пасивні, а в цього постійно фонтан ідей. Треба його втихомирити!" От вони і підіслали Вадима Петровича, щоб він відволік мою увагу і зупинив мій "фонтан красномовства". А завершилося тим, що ми потоваришували.
Як ви оцінювали перспективи проголошення Незалежної України навесні 1990 року в час Вашого обрання?
Коли я справді усвідомив, що Україна має бути вільною?! Це сиділо в мені увесь час.
У 1978 році я їхав у відрядження до Ленінграду, разом з колегою Жанною, яка народилася у Курську, але вчилася на мехматі університету Шевченка в Києві і працювала у нас головним програмістом. На передостанній зупинці після станції Дно, коли з купе усі вийшли і ми вже сиділи на речах, вона мене питає:
– Володю, а яка у Вас найбільша мрія в житті?
– Жанно, – кажу, – я хочу, щоб Україна була незалежною!
Вона подивилася на мене, як на психічнохворого. Звісно, вона знала, що в університеті десь є якісь "божевільні націоналісти", але на філфаці, а не на мехматі. Хоча такі відомі математики як академік А.Скороход і членкор Ю.Березанський свого часу підписали такі листи, що перевернули б уявлення Жанни, якби вона про це дізналася. Але вона раптом чує від "нормальної і притомної" людини таке. Потім вона розповідала, що у той момент, вона зрозуміла, що українці всі такі: "сидять-сидять нормальні, а тільки зачепи цю тему, одразу звідкись вискочить "націоналізм"!
Я думаю, що навіть наші патріархи-дисиденти напередодні тих виборів – та й дещо пізніше – не думали, що Союз розвалиться так раптово.
Звісно нам також варто подякувати президенту Рейгану, який знайшов правильний шлях як звільнити людство від цієї "імперії зла", загнавши СРСР в шалені перегони з озброєнь, які з часом і поховали її.
Незалежності прагнули багато хто з нас, але на той час, як у знаменитому вірші Лесі Українки, – contra spem spero – без надії сподіваючись.
Наші дисиденти зробили напрочуд багато для цього. Але, але, але – такої раптової кончини цього монстра не чекав ніхто.
Читайте також:
Перші демократичні парламентські вибори
