Генерал-хорунжий Юрко Тютюнник. «Народження моє припало на самісінький Великдень…»

На Великдень, 20 квітня 1891 року, в селі Будище Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області) народився майбутній член Центральної Ради, український військовий діяч, повстанський отаман, командувач Другим зимовим походом генерал-хорунжий Армії УНР Юрко Тютюнник. В архівних фондах Служби зовнішньої розвідки України зберігаються унікальні документи про його життя і діяльність, особисте листування, рукопис книги "Зимовий похід 1919–1920 рр.", а також світлини, які досі ще не публікувалися. 

Особистий архів

Усе це свого часу містилося в особистому архіві Ю. Тютюнника і згодом потрапили до органів дпу усрр внаслідок проведення чекістської операції з виманювання отамана на українську територію і його арешту. Після опрацювання і розсекречення електронні копії 3712 документів на 5688 аркушах багатотомної архівної справи було передано до Українського інституту національної пам'яті. Вони лягли в основу низки наукових статей, монографій, книг і документальних фільмів.

За оцінкою фахівців, ці матеріали мають історико-культурне значення, а більшість із них є оригінальними, ексклюзивними і дуже цікавими. Повторне звернення до цих та інших матеріалів з архівних фондів СЗРУ і їхнє додаткове вивчення напередодні дня народження Ю. Тютюнника дало змогу пролити світло на окремі, досі маловідомі факти з його життя і діяльності.

Юрій (Юрко) Тютюнник народився на Великдень, 20 квітня 1891 року, в селі Будище Київської губернії (нині Звенигородський район Черкаської області). Спогади про родовід, дитячі та юнацькі роки й подальше дорослішання зберігаються у слідчій справі на Ю. Тютюнника. Він їх записав уже після другого свого арешту в 1929 році в камері № 9 Харківської в'язниці дпу усрр.

"Народився 20 квітня (за старим стилем) 1891 року, – йдеться в них, – у тому ж таки селі Будищах. Народження моє припало на самісінький Великдень, як раз тоді, коли люди під церквою паски святили.

Був на селі забобон, йняли люди віри, що той, хто вмре на Великдень, без ніякого тобі ходження по митарствах потрапляє просто до раю. Щасливі були отакі мерці. Й от мабуть тому мені також на роду написано, – казали, – щастя зазнати.

– Чи то видано? Чи чувано? Треба йому на самісінький Великдень та ще й уранці до схід сонця народитися, гомоніли селяни.

Коли я народився, то й хазяйство батьки вже мали краще: двоє коней, корова, вівці... Так немовби то все віщувало, що я таки щасливіший від своїх старших живих трьох братів та сестер.

Стала мене мати годувати, а я почав рости…"

Світлин з дитячих літ, вочевидь, не було. Одна з найперших, за юнацтва, збереглася в архівних фондах СЗРУ без прив'язки до дати і місця. Дві інших світлини, де зображений з дружиною і донькою та один, орієнтовно зроблені на межі 1920-го року. Їх напевне завжди тримав при собі, або в особистому архіві.

Особистому архіву Ю. Тютюнника в матеріалах справи приділено особливу увагу. Чекісти знали про той архів і хотіли так само захопити його, як і самого отамана. В тому архіві зберігалися накази, договори, розпорядження, штати урядових і військових структур, платіжні та інші фінансові документи, уповноваження, листи, зокрема копії та оригінали листів Симона Петлюри до урядовців, рапорти, телеграми та інші відомості періоду Першого зимового походу Армії УНР.

Серед численних документів увагу привертають такі: копія договору УНР з Польщею, Статут Управління Голови Директорії головного отамана війська та фльоти УНР, Закон про реквізицію для потреб війська Української Народної Республіки у військовий час, проект організації розвідчої праці на Україні, журнали засідань Ради Народних міністрів, звернення "До хвальної трейтьої залізної стрілецької дівізії", шифр під літерою "УНР", відозва ініціативної групи по відновленню "Вільного козацтва", статистичні відомості природнього багатства на Україні та їх експлуатація, відомості про армії держав сусідніх з російською федерацією (згідно більшовистських відомостей) та інші. Усе це неабияк цікавило чекістів, і вони прагнули за будь що отримати цей архів.

Крім цього, в архіві чекісти сподівалися знайти документи про підтримку Польщею, Румунією та Францією уряду УНР, надання цими країнами матеріальної і фінансової допомоги інтернованим частинам Армії УНР і українським урядовим інституціям. Цю інформацію хотіли скомпонувати відповідним чином і використати для підготовки таких публікацій, які б змусили уряди цих країн відмовитися в подальшому від допомоги діячам Державного центру УНР у екзилі.

"Підбиваючи підсумки, – йшлося в одному з документів дпу усрр, підготовленому в липні 1923 року, – необхідно зазначити, що наше завдання за цією оперативною розробкою таке: компрометація поляків, румунів і французів як таких, що виступають проти радянських республік, вмішуються в їхні внутрішні справи, а також документально довести, що вони, тобто уряди, витрачають кошти на підтримання еміграції та інтервенції.

Далі – обезголовити еміграцію, перетягнути на наш бік найнебезпечніші для нас елементи, скомпрометувати всю еміграцію в очах західно-європейських імперіалістів, з одного боку, а з іншого боку, через агітацію показати емігрантам, що Польща та інші використовують їх здебільшого як шпигунський і бандитський матеріал. Крім цього необхідно поширювати інформацію шляхом використання фіктивної "ВВР" [Вища військова рада], що радянська національна політика цілком відповідає прагненням малих народностей, зокрема українців. Загалом найголовнішим нашим завданням є здобування документів" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 44. – Арк. 125).

Чому саме Ю. Тютюнник був для радянської влади таким "найнебезпечнішим елементом"? Відповідь на це питання знаходимо в тогочасних документах дпу. В одному з них зазначалося:

"…Група Тютюнника увібрала в себе найбоєздатніші частини 4-ї Київської дивізії, які дислокувалися в Каліші (Польща) і не піддалися розкладанню, а також кваліфіковані шпигунські кадри, які пройшли школу польської, румунської і французької розвідок. Не випадково саме на цю групу робила ставку світова реакція, сподіваючись використати інтернованих в Польщі і Румунії польських офіцерів та солдатів не лише в підривних діях проти радянської України, а і як основу майбутньої "армії УНР", складової частини сил світової реакції, які готували нову інтервенцію проти країни совєтів. Усе це зумовило наш підвищений інтерес до закулісних маневрів петлюрівської контрреволюції" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 43. – Арк. 47–48).

Крім зазначеного в довідці, Ю. Тютюнник мав великий досвід військової і політичної діяльності. Був учасником Першої світової війни. Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації частин російської армії. Невдовзі сформував 1-й Сімферопольський український полк. Під час другого Всеукраїнського військового з'їзду обраний членом Центральної Ради. У період Директорії – командувач Київською групою Армії УНР, заступник командувача Армії УНР. Один із ініціаторів Першого зимового походу (грудень 1919-го – травень 1920-го), який пройшов від першого до останнього дня. Не склав зброю після інтернування українських частин у Польщі. Очолив Партизансько-повстанський штаб, що готував загальноукраїнське повстання, командував повстанською армією в Другому зимовому поході (листопад 1921-го).

Відтак чекісти надавали особливого значення операції з його захоплення і нейтралізації. Сама операція докладно описана в численних публікаціях, підготовлених на підставі слідчої та оперативної справ. У них лише трапляються окремі неточності й домисли. Зокрема, нерідко йдеться про те, що отамана перед захопленням "ще у човні оглушили, за двома версіями, ударом руків'я револьвера або веслом". Насправді, було не так.

В архівних документах зазначається, що перед переправою з румунського берега на український для відвідання наради організованої чекістами міфічної легендованої організації "Вища військова рада" Ю. Тютюнник до останнього сумнівався, чи справді та існує і чи все те не є пасткою. Коли на його вимогу з радянського боку прибув наближений до нього Петро Стахів, на той час уже завербований органами дпу усрр агент, він його відвів поодаль і запитав: "Петре, не будемо один одного підводити. Чи не фікція ця "Вища військова рада"? Той відповів, що організація справжня і люди в ній цілком надійні.

Після цих слів Ю. Тютюнник, як йдеться в архівних документах, сів у човен і дав команду на переправу. До іншого берега дісталися без пригод. А вже коли на суходолі на отамана несподівано накинулися чекісти, які маскувалися у засідці, він від несподіванки та пережитого сильного шоку втратив свідомість. У непритомному стані знаходився упродовж двох годин.

Але захопленням і арештом Ю. Тютюнника операція не обмежувалася. Це було лише однією з ланок широкомасштабної операції з ліквідації всього українського національно-визвольного руху і всередині усрр, і за кордоном, його збройного опору, сіяння зневіри, внесення розбрату, компрометації петлюрівщини як явища і дискредитації самого Головного отамана – Симона Петлюри.

Про те, що вістря чекістів у цій операції були спрямовані безпосередньо проти С. Петлюри, зазначає багато дослідників. Такі заходи здійснювалися з використанням Ю. Тютюнника і за життя Головного отамана, і вже після того, як того було вбито у 1926 року в Парижі. Водночас серед архівних документів тогочасного періоду знайдено такі, які свідчать, що чекісти так само і в 1923 році розглядали можливість поквитатися з С. Петлюрою.

Ось витяг переліку завдань із довідки, підписаної саме 1923 року начальником контррозвідувального відділу дпу усрр Івановим: "Варшавському резидентові необхідно знати, що наше головне завдання – зіштовхнути Петлюру, а краще всього, звісно, захопити Петлюру і доставити його в Україну, як ми це зробили з Тютюнником. Для цього Петлюру потрібно ізолювати, готуючи ґрунт для того, щоб у потрібний психологічний момент запропонувати йому нараду з головою "ВВР" десь на кордоні, на території України або Польщі. Поки ж слід поширювати чутки про те, що він і його прихильники не знають української дійсності, і що вони мають приїхати для роботи в Україну…" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 44. – Арк. 125).

Проте, як свідчать матеріали справи, до якогось конкретного втілення той задум у 1923 році не дійшов. Після того, як Ю. Тютюнника виманили на територію усрр і заарештували, наступним етапом було вивезення із Румунії особистого архіву генерал-хорунжого. Чекісти змусили його написати кілька листів. Одного – до адвоката, в якого зберігався архів, другого – до дружини, в якої був ключ від валізи з документами, третього – до товариша, який мав посприяти у доправленні матеріалів через кордон. Зрештою, знайшли контрабандистів, яким заплатили гроші, і ті перевезли архів на територію усрр.

Після того як ці матеріали привезли до Харкова, тодішньої столиці усрр, їх почали вивчати в дпу. Внаслідок ретельного аналізу дійшли висновку, що більшість документів становлять історичну цінність і можуть бути корисними для дослідників, а також для військових, оскільки містять розповіді про бойові дії в умовах тривалого рейду в тилу.

Ухопилися було за папку з назвою "Доповідь С. В. П.". Але жодних доповідей Симонові Петлюрі в ній не знайшли. Водночас окремі інші матеріали, на переконання чекістів, могли бути використані для звинувачення Ю. Тютюнника в антирадянській контрреволюційній діяльності або до схиляння його до відмови від подальшої боротьби. Крім цього, знайшли й те, що можна було використати "проти Польщі і проти Румунії", а також велику кількість рукописних літературних творів і листів Ю. Тютюнника.

Епістолярна спадщина

Саме листи Ю. Тютюнника справляють велике враження. Більшість із них датується 1919–1923 роками. Епістолярії відображають погляди генерал-хорунжого і його однодумців на українську державність, становище української політичної й військової еміграції у Польщі та Румунії, діяльність українських громадських і політичних організацій за кордоном, ведення антибільшовицької боротьби, особисті контакти та родинне життя.

Чому листи Ю. Тютюнника і досі викликають такий інтерес?

Найбільша цінність рукописних текстів полягає в тому, що можна побачити руку автора, його почерк, характер письма, правки, примітки, зрештою авторську особистість. Отаман у своїх відозвах до населення висловлювався чітко, зрозуміло й переконливо. Написані ним фрази були короткими, запальними і сповненої віри в силу духу українського народу.

Листи Ю. Тютюнника – яскраве свідчення наявності в середовищі української еміграції численних течій, дискусій і протиріч. В одному з листів до Павла Гоцуляка від 24 серпня 1922 року він зізнавався: "Особливо цікавить мене Скоропадський і його компанія, що обіщають "життя своє положити за неньку Україну... Сам гетьман передає мені і всім моїм співробітникам привіт. Ці люди все мріють про повернення ста­рого. Петлюрівський центр збірається умірати від голоду, але, певно, по­ляки не допустять до того, бо де ж вони других таких знайдуть?"

Ю. Тютюнник намагався шукати однодумців у колах української еміграції в Румунії та Польщі. З цією метою він здійснював поїздки до Чернівців, Кишинева, які у той час перебували у складі Румунії, та інших міст. Про одну з таких поїздок до Кишинева Ю. Тютюнник писав у листі до близького друга Григорія Заярного: "Дорогий Грицьку. ...Перше озна­йомлення з "роботою" тутешньої нашої еміграції наводить на сумні дум­ки – багно. Та все ж можна знайти окремих осіб, котрі ще будуть робити" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 32. – Арк. 3).

У листах за 1922–1923 роки відображені погляди Ю. Тютюнника на Українську революцію 1917–1921 років. Він наголошував на тому, що головною метою було вирішення національної проблеми, формування сучасної української національної ідентичності.

Під час перебування за кордоном Ю. Тютюнник вважав радянську владу в Україні окупаційною і вірив у можливість продовження визвольних змагань. Так, у листі до Міністра Уряду УНР від 17 липня1922 року він писав: "Не зважаючи на те, що ми нібито притихли, червоні росіяни бояться нас: ми для їх, здається однаково, що Ганнібал для Риму, а може й гірше. Зараз вони обсадили румунську границю кавалерією і уперто чекають прорива "тютюніковських банд". Часом дивно буває, що вони нас боять­ся до цього часу. Але, коли бояться, то, мабуть, відносно наші сили не такі вже малі..."

У листі до генерала Олександра Удовиченка від 10 серпня 1922 року Ю. Тютюн­ник зазначав: "Я продовжую свою "разрушительную работу" і росіяне (червоні) лають­ся на чім світ стоїть".

Очевидно, після трагедії Базару та повернення Ю. Тютюнника до Польщі ставлення до нього з боку оточення Симона Петлюри було прохолодним. У листі до Олександра Удовиченка він писав, що спочатку планувався його переїзд на територію Румунії для керівництва тамтешніми українськими силами та повстанськими загонами півдня України, але згодом цей проект був відкладений, і фактично йому довелося вести справу самостійно, без будь-якої фінансової підтримки з боку Головного Отамана та уряду УНР. Про важку скруту у цей період він так зазначав у листі до Міністра Уряду УНР від 12 липня 1922 року:

"Високоповажний Пане Міністре!

Вибачте, що звертаюся з приватним листом безпосередньо до Вас. Але, не маючи иншого виходу, пишу. Повернувшись до Польщі в по­чатку грудня мин. року, я примушений жити нелегально з відомих Вам причин. Опріч того мусів я обрати містом осідку Львів. Від С[имона] В[асильовича] П[етлюри] я одержав за весь час персонально для себе в лютому б[іжучого] р[оку] 30 т[исяч] м[арок] польських], в березні 30 т[исяч] м[арок] п[ольських] і у квітні 30 т[исяч] м[арок] п[ольських]. Докладаючи зі своїх запасів, а також трохи заробляючи, я зміг протри­матись до цього часу. А зараз, випродавши всі свої річі, сижу голодним разом зі своєю родиною. Можливо, коли би я не був занятий працею, яка не дає мені матеріяльних користей (праця Вам відома), то я до цьо­го часу знайшов би собі притулок, але так не сталось. Зараз я мушу звернуться за допомогою до Уряду УНР, щоби не згинути від голоду.

С[имон] В[асильович] П[етлюра] у травні б[іжучого] р[оку] дав зро­зуміти, що від його я не одержу швидко грошей. Це мене поставило в надзвичайно скрутні обставини. Я рахував, що мені все ж таки пове­деться так, що я не буду просить допомоги грішми від Уряду, котрий, звичайно, сам їх немає. Та коли иншого виходу нема, звертаюся з наді­єю, що мені допоможуть.

Критичне становище примусило мене пробувати, чи не міг би я пе­реїхати на Захід. З формального боку така можливість є, але умовно ставлять, що я залишусь у війську держави, до котрої переїду не мень­ше десяти років. Я рахую, що рано ще тікати – не виключено, що до­ведеться активно (збройно) боротись за нашу справу.

Дуже прошу вас, пане Міністре, повідомить, чи можу я надіятись одержати підтримку від Уряду, чи ні? А коли можу, то в якім розмірі, коли і де? Я перший раз в своєму життю звертаюся з подібним прохан­ням і мені просто ніяково, але нічого не можу вдіяти.

Рішив запитати листом, тому, що на поїздку до Вас потрібні гроші, а їх нема.

Ще раз прошу вибачити мені і повідомити якнайшвидче про Ваше рішення.

З повною повагою до Вас, Юрко Тютюнник. 12.12.1922 р[оку], Львів.

Адреса: Львів, Пекарська 15, проф[есору] Шендрику для Полозова. P.S. "Наші друзі" знов пробують, чи не згодився би я працювати вку­пі з ним, як уторік... Щоби воно значило? Ю. Тютюнник". (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 32. – Арк. 10–11зв.).

Попри труднощі, нестачу коштів, розбіжності у поглядах і планах подальшої діяльності представників еміграційних кіл, Ю. Тютюнник закликав своїх однодумців бути терплячими і наполегливо працювати. У листі до Юрія Пирогіва від 14 січня 1923 року він писав:

"Шукайте, терпіть, працюйте (така наша доля). А напевно до тої маленької групки наших людей, як до снігового мняча ліпне свіжий сніг, коли він рухається, липнутимуть нові елементи-ди­віться тільки добре, щоби вони були свіжі не зіпсуті духом. З елемента­ми роскладовими треба боротися обережно, але рішуче і безоглядно, користуючись засобами, що маємо під руками, пам'ятаючи, що в полі­тиці є тільки один злочин - невдача і тільки одна мораль – перемога" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т.32. – Арк. 37–38).

Цікавими у цьому листі є копії "уповноваження", та "посвідчення", виписані власноручно Ю. Тютюнником. Ось текст одного з них:

"Уповноваження

Пред'явникові цього, підполковникові Української Армії Пирогіву Юркові, доручається звертатися до ріжних організацій і до представ­ників зацікавлених держав в справах, що торкаються його роботи по провадженню боротьби проти російських окупаційних військ і влади на Півдні України, а також складати умови з належними чинниками, надсилаючи їх на моє затверження.

Вищезазначене свідчу своїм підписом і печатк.

Командуючий Повст[анською] Арм[ією] Г[енерал]-Х[орунжий] Ю. Тютюнник.

14 січня 1923 р[оку] м[ісце] постою,

ч[исло]".

Одночасно з політичною та громадською Ю. Тютюнник займався науково-просвітницькою діяльністю. Зокрема, він став автором книги "Перший Зимовий похід", написав спогади про участь у революційних подіях 1917 року, збирав матеріали для повстанського альбому. Рукопис книги "Зимовий похід 1919–1920 років" з авторськими примітками і правками став окремим томом справи.

Частиною політичної діяльності Ю. Тютюнника стала його публіцисти­ка. Він неодноразово друкувався у газетах, журналах, наукових вісниках. Згадку про це знаходимо, зокрема, у листі до Йосипа Добротворського від 24 листопада 1924 року: "Живу я ні погано ні добре. Працюю більше, ніж у Львові. Послав дві статті до "Л[ітературно]-Н[аукового] Вістн[ика]", не знаю чи дру­куватимуть. Першу частину "Зімов[ого] походу" здав на одно видан­ня "Бистриці". Буде в продажі у січні 1923 р[оку]" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 32. – Арк. 33–33 зв.).

Ю. Тютюнник добре розумів масш­таб революційних подій, особливість їхнього місця в історії України та необхідність якомога повніше зафіксувати ці події в національній пам'яті. Зокрема, він збирав матеріали до історії повстанського руху. Задля цього планував видати повстанський альбом. Це відповідно знаходило відображення у листуванні. Так, у листі до невідомого респондента від 24 листопада 1922 року він писав: "…З Іваном Захаровичем додумалися ми скомпонувати "Повстанчеський Альбом", маємо по­рядно матеріялу: фотогр[афічні]. картки, автографи, портрети, біогра­фії і т[ому] п[одібні] річі. Збіраємо ще. Здається буде можливість ви­дати тисяч кілько примірників з французьким текстом" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 32. – Арк. 31–31 зв.).

Листи до близьких, зокрема до дружини Віри показують нам зовсім іншого Ю. Тютюнника – сентиментального і люблячого чоловіка, чуйного батька. Найперше, що турбувало його після "повернен­ня" до радянської України – це доля родини. Як відомо з листування, матеріальне становище дружини у той час було жалюгідним. Він нама­гався вивезти її таємно через польсько-радянський кордон до усрр, щоб вона не стала заручницею в руках поляків.

Про це йдеться у більшості його тогочасних листів. Так, у листі до Ігоря Дуткевича від 7 липня 1923 року Ю. Тютюнник наголошував на тому, що в перших числах серпня його родину потрібно обов'язково вивезти з Польщі до Нагоряй (румунська терито­рія). Він наполягав на тому, щоб цю операцію здійснювати таємно від французьких і румунських розвідувальних органів.

У листі до дружини 16 квітня 1923 року писав, що зробить все можливе для вивезення родини за кордон: "...Напружу всі сили, щоби якнайшвидше перевезти тебе і маленьких сюди. Для того треба дістати документи і гроші... Цілую тебе і дітей. Лікуйся, не хвилюйся і чекай побачення зі мною".

У листі до Михайла (прізвище не зазначене) від 19 квітня 1923 року зазначав: "...Родину сяк-так забезпечив на один місяць, коли ніщо не трапиться, то зможу й регулярно висилати якусь суму. З Вірою гірше. Взагалі родина – частина і то значна моєї життєвої трагедії...".

Навесні 1923 року Ю. Тютюнник залишив родину в Снятині (сучасний райцентр на Івано-Франківщині) і поїхав до Румунії організовувати звідти антибільшовицьку боротьбу в Україні. "Юрусенька, любий, милий, приїзжай якнайшвидше, бо такий мене охоплює страшний сум, що трудно сказати, – писала чоловікові туди Віра Андріївна 24 квітня 1923-го. – Будь здоров, будь обережним від тих більшовицьких банд. Хай Бог тебе милує, цілуємо тебе – твої Віра, Оля і Галя".

"Кохана Вірусю! – відписував 28 квітня того самого року з румунських тоді Чернівців Ю. Тютюнник. – Напевно сидиш собі коло вікна, на малих діточок дивишся і думаєш: "покинув мене Юрко – авантурник він… не кохає" і тому подібні казна які думки крутяться в твоїй мнітельній голівці. А я скучаю. Роботи по горло. Просто горю від роботи. А підведу голову, гляну по своїй кімнаті в оселі, піду обідати до ресторації – нема рідного і близького. Через декілька днів збираюся до тебе приїхати.

Тут все добре, все гаразд. Тільки час потрібний, щоби остаточно здобути документи на переїзд сюди цілої нашої родини...

Передай привіт всім, але про можливість мого приїзду не говори – не треба. Цілую. Твій Юра" (ГДА СЗР України. –Спр. 11012. – Т. 32. – Арк. 18).

Однак цим та іншим планам не судилося збутися. Ю. Тютюнник як авторитетний військовий діяч і відомий повстанський отаман становив загрозу для радянської влади. Тому в його оточення було введено кількох більшовицьких агентів. Вони користувалися довірою отамана, виконували важливі доручення, знали про всі його дії та плани і взяли безпосередню участь у чекістській операції із його захоплення.

Найближчими до генерала були Йосип Добротворський, який тривалий час виконував обов'язки його помічника, Григо­рій Заярний, якого Ю. Тютюнник взагалі вважав своїм товаришем, Петро і Олександр Стахіви та інші. У різні періоди вони були завербовані органами дпу усрр, виконували важливі доручення Ю. Тютюнника і знали про всі його плани. Не відаючи цього, генерал-хорунжий сповна довіряв їм не лише на словах, а й на папері. Ось лише окремі листи, які свідчать про це.

У листі до Г. Заярного від 4 лютого 1923 року він з-поміж іншого писав: "Дорогий Грицю! Мабуть мені необхідно бачитись із Вами та ще й дуже, коли я пишу зараз…

Отож приїзжайте. Сітуація напружується і Ви по повороті туди бу­дете приймати рішення цілком самостійно.

Передайте Петрові Стахіву, що з його планом праці я погоджуюся, але вийти на гуляння краще весною…" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. –Т. 32. – Арк. 40–40зв.).

В іншому листі, до Ілька, від 4 лютого 1923 року Ю. Тютюнник писав: "Дорогий Ілько! Одержав листа з 22/1. Шифр Заярного теж одержав. Отже, ніби то все гаразд. Заярному та й мені не повелося. Трапилася прикра несподі­ванка. А мені його конче потрібно бачити. Чекаю, що він буде у мене…" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т.32. – Арк. 43).

У черговому листі, до Петра Стахіва від 4 лютого 1923 року, Ю. Тютюнник викладав свої міркування на проведення роботи на теренах України: "Одержав Ваш доклад ч[исло] 1 і план роботи – дуже радий і дякую. Прінціпово погоджуюся з Вами, але цілу ту справу має вирішати п[ан] Пирогів, бо то є його компетенція.

Особисто бачитися зі мною буде трудно – документи дістати як? Думаю послати когось від себе на тиждень туди до Вас, та мабуть до того часу Ви будете там уже в "кориторі".

Що до вживання мого імені – даю цілковиту згоду не тільки моїм іменем користуватися, а й іменем самого Вельзевула, аби від того була користь для справи. Взагалі успіх залежить від ініціативи на місцях – зго­ри вказувати дрібниці не є можливим.

Бажаю успіху і здоров'я. Людей постараюся надіслати, але то справа нелегка. Вітайте всіх своїх співробітників од мене.

Ваш Ю. Тютюнник (ГДА СЗР України. – Спр.110І2. – Т. 32. – Арк. 42).

Невідомий вірш

Серед документів знайдено і повний текст рукописного вірша, який Ю. Тютюнник написав 28 лютого 1929 року, перебуваючи у Харківській в'язниці дпу, і підписав своїм літературним псевдонімом "Юртик". Тоді його вдруге заарештували. За відверті антирадянські погляди і за те, що не повністю розкрив перед чекістами підпільну мережу в Україні, яка створювалася ним ще до арешту в 1923 році. У відкритих джерелах наводиться лише остання строфа, як нібито короткий вірш. Повний же текст такий:

Хтось посіяв пахучий горошок,

І росте він так буйно, як хміль.

Він приваблює серце та очі,

Він пригадує зуб'я борін.

Бо тим зуб'ям скородив я поле,

Поруч з ним я ходив по ріллі.

Горуваті життя мого гони,

А все ж зуб'я в пригоді мені.

Бо коли насувалась навала,

Щоб здушити за горло вночі,

Україна від краю до краю повстала,

З того зуб'я кувала мечі!...

На балконі посіяно айстри.

Не пахучі, та гарні вони.

І крізь мури кам'яні і ґрати

Чути шепчуть: "Іди до мети!"

Бо вподобав я айстри розкішні

За їх кольори вільні, як міт.

Бо під стіл як ходив я ще пішо,

Поміж айстр прочитав "Заповіт".

Бо як гуркнуло громом у хмарах,

Узялись за гармати і ми,

І кайдани іржаві ми рвали,

З "Заповітом" ішли до мети".

І горошок, і айстри зів'яли,

Їх укрито туманів руном,

А холодні вітри хоч і грають,

Вони з листям посіють зерно.

Хіба можна спинити стихію?

Не спинити ж нікому життя?...

Україна діжде буревію,

Не згноїти ж бо того зерна!

Хіба ж можна засипати море?

Хоч би й гору кісток навернуть?

Не злякають ніякі нас гони, –

До мети пробиваємо путь!...

(ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 37. – Арк. 1).

А ось уривок із одного з рукописних творів Ю. Тютюнника: "Само життя без жалю викидає на смітник ідеологів "братнього співжиття". В кому ще є жива душа, той поривається на допомогу існуючому вже фронту, а не дезертує під прапор містичних фронтів і не грається в "центри", що, не маючи національної гідности, шукають рятунку там, де кувалися і куються кайдани на Україну" (ГДА СЗР України. – Спр. 11012. – Т. 42. – Арк. 359).

Ці прозові й поетичні рядки написані в різні періоди життя Ю. Тютюнника, з різницею приблизно в десять років, але в них чітко простежуються життєве кредо автора, його біль, його любов до України, уболівання за її долю. І ці рядки свідчать про те, що ні арешти, ні численні чекістські намагання його зламати, переінакшити, зіграти на його слабкостях не знищили в ньому національної ідентичності.

Загалом у ГДА СЗРУ України виявлено понад 2000 документів, написаних рукою Ю. Тютюнника. Вони мають надзвичайно важливе наукове та суспільно-політичне значення й досі становлять інтерес для дослідників, адже повертають об'єктивну історичну пам'ять про одного з найвідоміших, а водночас суперечливих діячів Визвольної боротьби за незалежність України, про події столітньої давності, дають змогу ще раз пересвідчитися, що ворог хитрий і підступний, а боротьба за незалежність ніколи не буває легкою і безкровною.