Не товариш. Фантастичні вибори великого 1990 року
Моментально з бридливістю повертаю посвідчення: «Заберіть це! Я їм не товариш! Я член Української Республіканської партії». І – о, диво! – для мене, єдиного із 450 депутатів, було виготовлено посвідчення без слова "товариш"!
18 березня 2025 року – 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. "Історична правда" публікує серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори до парламенту.
Загальнонаціональне піднесення викликала кампанія виборів до Верховної Ради УРСР, розгорнута на початку 1990 року. Для мене безпосередня участь у виборах не була жодною несподіванкою – це було логічним, навіть обов'язковим продовженням політичної боротьби, боротьби за здійснення принципів політичної програми Української Гельсинської Спілки, боротьби за особисті ідеали, боротьби за свободу.
Зареєструватися кандидатами від УГС було неможливо, оскільки УГС не була офіційно зареєстрована. Тому реєструвалися від Товариства української мови імені Тараса Шевченка чи від зборів чисельністю не менше 200 осіб, а у виборчій кампанії об'єдналися у Демократичний блок. Виборча система базувалася тоді на мажоритарній основі.
Мене висували кандидатом у депутати загальні збори Інституту математики АН УРСР, потім загальні збори Інституту біохімії АН УРСР, тут я зняв свою кандидатуру на користь молодого аспіранта Віктора Маргітича, мені не хотілося, щоб за мене голосували за принципом "це наш". Зупинив свій вибір на Голосіївському виборчому окрузі, де мене висунули кандидатом у народні депутати на зборах студентів Університету, потім на загальній конференції викладачів і студентів Київського державного університету імені Тараса Шевченка та на загальній конференції Української сільськогосподарської академії.
Про моє висування групою студентів (числом 200 присутніх і зареєстрованих на зборах) написав короткий спогад один із п'ятьох моїх довірених осіб, двигунів моєї виборчої кампанії, здібний організатор зі сформованим патріотичним світоглядом Володимир Лівінський:
"Це були перші демократичні вибори в Україні за мого життя. Нам із моїм другом Сергієм Викалюком, на той час п'ятикурсникам механіко-математичного факультету Київського університету, навіть вдалося до них долучитися.
У нас був останній, випускний курс, починався особливий, надихаючий час. У вересні відбувся Установчий з'їзд НРУ. Країни Балтії відразу спромоглися назвати свої аналогічні рухи Народними Фронтами, які мали на меті відновлення незалежності своїх держав, а ми — лише Народним Рухом, та й то – за перебудову, але всі добре розуміли, що особливої різниці немає.
Назва — лише наслідок тих надзвичайно несприятливих обставин, того лютого гебістського зашморгу, в якому задихалися Україна та українці, як ніякий інший народ СРСР, хоча несолодко було усім. Тоді ж, у вересні, розмістив на дошці оголошень факультету відозву про створення Народного Руху, на якій від руки, ще не дуже вправно, намалював тризуб. Ще за кілька років до того за тризуб я, у кращому разі, відразу вилетів би з університету.
Про Українську Гельсінську Спілку я дізнався ще на четвертому курсі: прочитав листівку, приклеєну до афіші кінотеатру Ляйпціґ у нас на Борщагівці. Відвідуючи згодом різні збори і мітинги, натрапляв на промовців від УГС.
Так дізнався про Левка Лук'яненка, В'ячеслава Чорновола, Сергія Набоку, братів Горинів, Степана Хмару. Декого з цих легендарних, залізних людей побачив на власні очі. Від Руху УГС вигідно відрізнялася своєю безкомпромісністю, чітко заявляла про незалежність України як головну мету.
На одних зборах, які ми відвідали з Сергієм, виступав Олесь Шевченко, член УГС, колишній політв'язень. Після зборів ми підійшли до пана Олеся, познайомилися, висловили підтримку й готовність долучитися до передвиборної роботи.
У моєму бажанні долучитися до виборів зіграли роль два фактори: політв'язень і УГС. Хто має бути у Верховній Раді, як не такі люди? Кому ще можна довірити майбутнє України, як не людям, які своїм життям довели силу своїх переконань?
Так ми увійшли до передвиборного штабу Олеся Шевченка, куди окрім, власне, пана Олеся, окрім нас з Сергієм, ще входила Наталія Беліцер, інтелектуал, доктор наук з Інституту біохімії Академії Наук. Здається, був ще хтось, вже не пам'ятаю хто.
Корпуси й гуртожитки Університету та Сільськогосподарської Академії знаходилися саме в Голосіївському окрузі, де ми могли провести збори для висування Олеся Шевченка кандидатом в народні депутати.
Не пам'ятаю, яка саме кількість учасників вимагалася, але великих аудиторій мех-мату, які вміщують до 150 осіб, було недостатньо, тому за допомогою мого брата Михайла, студента сусіднього факультету кібернетики, ми домовилися про проведення зборів у їхній великій аудиторії.
Ми розвішували оголошення про майбутні збори на всіх сусідніх факультетах, робили оповіщення в великих аудиторіях перед початком лекцій, залучили осередки Руху і всіх своїх друзів до запрошення усіх небайдужих студентів. І, звісно, обходили гуртожитки.
Пригадую кумедний випадок, який трапився в студмістечку. Я саме йшов між гуртожитками з двома великими синьо-жовтими прапорами, які лопотіли на вітрі, й носом до носа зіткнувся з нашим викладачем наукового комунізму, чемно привітався. У нього очі полізли на лоба!
Чомусь тоді я йшов з двома прапорами, можливо Сергій дав мені потримати свій, але, взагалі, прапорів у нас було багато. Ми самі їх шили. Точніше — моя дружина Оля. Добре, що в продажу була жовта і блакитна бавовняна тканина в рулонах метрової ширини і 4,5 метра кожного кольору вистачало на 6 великих прапорів. Ми їх шили, щоб з ними ходити на мітинги. Вони нам також прислужилися у січні, коли ми брали участь у живому Ланцюзі єдності 21 січня.
Наші зусилля дали результат, і на збори прийшло достатньо студентів. Знайомим дівчатам доручили реєстрацію учасників і ведення протоколу. На зборах виступив Олесь Шевченко, аудиторія його дуже тепло приймала.
До нас в президію зборів підійшов один студент і попередив, що на збори прийшов працівник райкому партії. Я відразу підійшов до цього працівника і запитав, чи не бажає він виступити. Але з огляду на атмосферу, яка панувала на зборах, виступити він не наважився. Насправді дуже добре, що він був, що на свої очі бачив, скільки було людей, як були проведені голосування, як вівся протокол, тому потім ніхто не міг сумніватися у повноважності і правомочності висування Олеся Шевченка.
Підписані протоколи подали на реєстрацію до Виборчої Комісії, і після реєстрації пана Олеся кандидатом в народні депутати розпочалася агітація. Особливо вдалим було місце на виході з останньої станції метро "Либідська", яка тоді мала іншу, чужу й зловісну назву "Дзержинська".
Там багато пасажирів, що поверталися з роботи, йшли підземним переходом повз наше місце агітації до зупинки тролейбусів та автобусів. Це була тривала і кропітка робота – участь у мітингах, виготовлення плакатів, розклеювання листівок, зустрічі з трудовими колективами.
Пригадую зустріч з працівниками Інституту Кібернетики в актовій залі інституту. Перед тим, як надати слово кандидату в народні депутати, я звернувся до аудиторії з простими словами, що людину, яка за свої переконання стала в'язнем сумління — не підкупити і не залякати. На жаль, багатьох нинішніх депутатів це не стосується.
За кілька днів перед самим голосуванням вирішили порозкидати агітаційні листівки у поштові скриньки мешканців району. Розподілили території. Мені випав чималий шмат Теремків і дуже в нагоді виявився досвід шкільної трудової практики, коли я місяць на літніх канікулах пропрацював поштарем: розносив газети, журнали і листи.
Газет тоді передплачували дуже багато — по кілька в кожну скриньку! Ця наша фінальна акція, схоже, дала чималий ефект: на ділянках які вдалося охопити, отримали стабільно високий відсоток голосів. Тоді до листівок не ставилися, як до сміття: вони були рідкістю!
Був і виняток. Не виходило власними силами охопити Китаїв і Мишоловку — місцевості Голосіївського району з приватною забудовою. Тоді пан Олесь звернувся по допомогу до Дмитра Корчинського. Той погодився і запевняв потім, що його хлопці з ніг збилися оббігаючи з нашими листівками вулички з приватною забудовою. Але результат там був на диво низьким!
У день голосування наші представники працювали спостерігачами на виборчих дільницях. Мені випала дільниця, що розташовувалася в школі №236 на розі Академіка Заболотного і Метрологічної. Безсонна ніч, цікавий досвід, але все було спокійно і ніяких порушень я не помітив. Відчувалося, що люди бажають змін! В тому числі й члени дільничних виборчих комісій (переважно вчителі на моїй дільниці). І виборці загалом підтримали нашого кандидата! Олесь Шевченко став народним депутатом і мені ніколи не було соромно за його голосування у Верховній Раді.
Мабуть зараз в це важко повірити, але вся робота, яка привела до успіху і перемоги у виборах, велася виключно на громадських засадах. Країна потребувала змін, і докладати зусиль для цих змін було в радість. Найбільшою винагородою для нас став результат виборів: одним комуністом менше у Верховній Раді. Натомість народним депутатом став колишній в'язень сумління, член Української Гельсінської Спілки. Робота була зроблена.
Звісно, ця робота забирала багато не стільки сил, як часу. Ну, на науковий комунізм я б і так не ходив, хоча як і всі отримав п'ятірку автоматом — керівна і спрямовуюча роль партії на той момент вже похитнулася, може й викладачі наукового комунізму вже забажали змін. Я ж кажу: це був особливий, надихаючий час".
Першою сенсацісю нинішньої виборчої кампанії у Києві стала перемога на конференції викладачів і студентів 20-тисячного колективу Київського державного університету Імені Т Г Шевченка колишньогс випускника факультету журналістики Олеся Шевченка. Ще два з половиною роки тому він, обійшовши майже всі столичні редакції та видавництва й отримавши відмову, змушений був найнятисв землекопом до Подільської археологічної експедиції.
Ще півтора року тому він відсиджував п'ятнадцять діб арешту у товаристві невситимих блощиць за гасло "АЕС — на референдум", яке тримав на першій демонстрації пам'яті чорнобильської трагедії.
Ще рік тому його на четвертій швидкості везли з Києва в авто без номерів і виштовхнули а безлюдному чернігівському лісі за десять кілометрів від автобусної траси, аби він не встиг повернутися цього ж дня для участі в мітинзі за звільнення решти політв'язнів.
Ще зовсім недавно, аби перешкодити привітати квітами прем'єр-міністра Канади м-ра Малруні перед пам'ятником Т. Шевченку, його запихали перед червоним обличчям університетського корпусу ті ж самі "незнайомці" в цивільне авто, щоб випустити без жодного пояснення через три години — після від'їзду канадського гостя.
З виборчої листівки Олеся Шевченка з парламентської кампанії 1990 року
Драматичним було висунення кандидатів на вибори до Верховної Ради на загальній університетській конференції. Воно проходило у два тури, обидва – за таємного голосування.
До зали Інституту підвищення кваліфікації КДУ на вул. Васильківській, 36, пропускали тільки делегатів від викладачів і студентів університету, тому мені, запрошеному студентами, довелося сидіти в коридорі на підвіконні й чекати, чи погодяться ведучі засідання включити моє прізвище у список для голосування.
Справді, коли студент запропонував моє прізвище, у залі залунали вигуки: "Він не делегат конференції!", "Його немає в залі!", "Він давно не студент і не викладач!".
Підстави для такої реакції були. Офіційна пропаганда міцно приліпила до УГС тавро "екстремістів". Навіть погоджуючись, зі скрипом, на створення Народного Руху, влада сподівалася, що, узявши його під свою "опіку" за допомогою підконтрольної частини Спілки письменників, зможе таким чином позбавити масової підтримки опозиційну УГС.
Один із 16 кандидатів, викладач Казанцев, зняв свою кандидатуру, як він сказав, на користь Олеся Шевченка. З решти п'ятнадцятьох у другий тур вийшли двоє – ректор КДУ, академік, член ЦК КПУ, депутат діючої Верховної Ради Віктор Скопенко і недавній політв'язень, "екстреміст", голова Київської організації УГС Олесь Шевченко.
Перед цим другим голосуванням обом претендентам дали для заключного виступу по три хвилини.
Зрозуміла річ, це час не для викладу програми кандидата – це можливість зробити головний акцент. У своєму рішучому виступі я сказав про те, що Росію влучно й коротко охарактеризував ще Герцен – "страна раскрашенных фасадов" і що таких "малярів", як ви й самі знаєте, у нас ніколи не бракувало. А бракувало нам робІтників. Я був робІтником перебудови не три роки, а кільканадцять років. І далі працюватиму на перебудову суспільства. Якщо оберуть – то у Верховній Раді. Якщо ж станеться переворот і перебудова зазнає поразки, то працюватиму на неї в підпіллі тоталітарного режиму.
Оголосили перерву для отримання бюлетенів таємного голосування. Перед виходом мене з жалем і співчуттям перестрів Віталій Радчук, провідний діяч Товариства української мови:
– Пане Олесю, ну що ж ви наробили?! Ну, навіщо ж так?! Ви втратили тепер половину своїх голосів…
Та через кілька кроків зупинив мене один із молодих університетських викладачів і так само тихенько, не з жалем, а з радісною підтримкою каже:
– Пане Олесю, ви своїм виступом наполовину збільшили кількість своїх голосів.
Після надзвичайно прискіпливого підрахунку голосів переможцем загальноуніверситетської конференції став опозиціонер-угаесівець.
Протягом двох місяців виборчої кампанії кагебістські негідники тероризували погрозами по телефону лідера Київської УГС і членів родини. Телефонують мені додому ввечері:
– Добрий вечір, це Микола! Я спеціаліст по прив'язуванню в річці до корчів. Не кладіть трубку, з вами хоче говорити Петро.
– Добрий вечір, це Петро! Я хочу вас запитати, як вам буде зручно – притягнути рейку до вас у під'їзд чи вас притягнути до рейки.
Коли мою матір через серцевий напад забрала швидка допомога, то перший дзвінок до неї в лікарню був такий:
– Ты еще не сдохла? Можешь не волноваться: мы скоро тебя закопаем.
Кагебістська контора діяла й через офіційні коридори. Через місяць після початку агітаційної кампанії мене було викликано до голови Центральної виборчої комісії. Пан Віталій Бойко розкрив папку на своєму столі й витягував з неї одного по одному ксеровідбитки з моїх статей та інтерв'ю у різних зарубіжних виданнях, як він сказав, "націоналістичного спрямування".
Зрозуміла річ, скомпонувати таку добірку мала можливість лише контора КГБ.
– Ви, Олесю Євгеновичу, продовжуєте антирадянську агітацію і пропаганду, за що вже відбували покарання. Ми виносимо Вам офіційне попередження – Ви маєте припинити антирадянські виступи в закордонній пресі, інакше ми будемо розглядати питання про зняття Вас з виборчої кампанії. Хоча й зібраних матеріалів у нас для цього достатньо. Але поки що ми робимо попередження!
Моя відповідь голову ЦВК, звичайно ж, не цікавила. Він виконав доручення з Володимирської, 33.
Складнощі виникли і в середовищі конкурентів по Голосіївському виборчому округу.
Несподівано для мене Юрій Бадзьо, після того як в Подільському виборчому окрузі зареєструвався авторитетний крутий кандидат Іван Салій, знявся звідти й зареєструвався у Голосіївському окрузі. Тепер у нашій групі кандидатів стало двоє колишніх політв'язнів.
Ректор КДУ академік Скопенко теж таки висунувся кандидатом по Голосіївському округу – від окремо проведених зборів групи викладачів університету. Було масово розтиражоване на крейдяному папері звернення на його підтримку за підписом таких трьох китів тогодення, як Олесь Гончар, Юрій Мушкетик і Володимир Шинкарук.
Сильною конкуренткою була також російськомовна юристка Панова, підтримувана двома тодішніми знаменитостями – популярним письменником Володимиром Яворівським і спеціально делегованим із Москви всесоюзновідомим юристом Тельманом Ґдляном, що став знаменитим через замовлену спецслужбами кремля "узбецьку" справу.
Тогочасну виборчу атмосферу правдиво змальовує своїм спогадом відома науковиця і правозахисниця, дочка видатного біолога академіка Володимира Беліцера, чиє ім'я було з-поміж усіх біохіміків найбільш згадуваним у науковому світі зарубіжжя. Мені дуже пощастило в тому, що мою виборчу команду очолила така талановита людина з багатогранним інтелектом як Наталя Беліцер. У складі виборців Голосіївського округу були не тільки десятки тисяч студентів, а й тисячі київських науковців, для яких вона була безперечним авторитетом.
"Команда пана Олеся під час виборчої кампанії-1990 була дуже різноманітною, – пише Наталя Володимирівна, – від канадського діаспорянина до тодішнього школяра Євгена Дикого, нині науковця, публіциста, військовослужбовця та громадського діяча, добре знаного в Україні та за її межами. При тому ми працювали злагоджено, самовіддано і доволі креативно.
І хоча успіх завершення цієї епопеї належить, безсумнівно, якостям самого п. Олеся, завзятість нашої "командної роботи", сподіваюсь, також відіграла свою роль (зауважу, що серед кількох колишніх політв'язнів, які балотувалися по Києву, був обраний до ВР лише Олесь Шевченко).
Хочу відзначити залученість до передвиборчої агітації співробітників Лабораторії електронної мікроскопії Інституту біохімії АН УРСР (вони самі мене про це попросили). Зокрема, був використаний досвід "постерних" наукових доповідей. Це форма доповіді, яку не виголошуєш з трибуни, а представляєш результати дослідження на стенді. При тому автор стоїть біля стенду і відповідає на запитання колег.
Звісно, чим привабливішим виглядав постер, тим більше збиралося біля нього народу, тим жвавішим було обговорення, і це визначало успішність презентації. Цей досвід виявився напрочуд вдалим під час агітаційної кампанії.
Ми використовували не стандартне формальне фото Олеся, підготовлене виборчою комісією після реєстрації, де він виглядав похмурим і суворим (імовірне відлякування потенційного виборця можливою помстою з боку вчорашнього політв'язня після перенесених ним страждань і поневірянь).
Нами були задіяні інші світлини, спеціально зроблені на моє прохання у напівпідвальному приміщенні нашої лабораторії знайомим молодим фотографом. На цих світлинах була зовсім інша людина, якій варто було довірити свою долю: надзвичайно щира і доброзичлива, з лагідною посмішкою і поглядом, який зазирав ну прямо тобі в душу…
Загалом, наші "агітаційні" постери були яскравими, одразу впадали в очі і викликали принаймні зацікавленість перехожих. До яких ми зверталися неголосно, чемно і ввічливо: "чи не хочете ознайомитися з нашим кандидатом?" (російською, бо тоді майже весь Київ був переважно російськомовним).
Ретроспективно згадую, що в ті часи "російськомовність" учасників виборчої кампанії відігравала радше позитивну роль, особливо коли йшлося про кандидатів, нещодавно звільнених після відбування покарання в тюрмах та засланнях. Це допомагало розвіяти міфи про "зловісних українських націоналістів-бандерівців", якими лякали радянське (та й пост-радянське) суспільство. При тому значним попитом користувалися двомовні листівки.
Тексти готували ми самі, а друк, за домовленістю з Рухом, здійснювали десь у Литві. За накладами їздили до офісу Руху у Музейному провулку, організовував все це Ілько Кучерів, система була надійно налагоджена, функціонувала чітко й безперебійно. Як прикро і болісно, що Ілько пішов з життя так рано, ще у 2010-му році; нині його ім'я носить відомий Фонд "Демократичні Ініціативи".
Суттєву позитивну роль відіграло також розповсюдження копій статті про п. Олеся в газеті "Московские Новости" (авторства московської журналістки Наталії Крамінової, яку мені вдалося запросити до Києва з метою взяти у нього інтерв'ю. Коли вона приїхала і познайомилася з нещодавно звільненим політв'язнем, про якого я багато їй розповідала, його щира, усміхнена доброзичливість, скромність і природна, невимушена шляхетність буквально підкорили й причарували її. Під цим враженням вона написала про нього чудову статтю, миттєво опубліковану).
Оскільки цю газету можна було тоді вважати "флагманом Перебудови", публікація у ній була надзвичайно престижною в очах усіх, хто жадав докорінних змін і вивільнення з-під радянського ярма.
Згадаймо, що тоді Москва сприймалася як безумовний лідер прогресивних демократичних перетворень – на відміну від Києва, де репресивний радянський режим тримався довше і міцніше. Хто б міг тоді уявити, що за історично недовгий час контекст "Москва vs Київ" обернеться на повністю протилежний, на відчайдушну боротьбу за існування волелюбної демократичної України з агресивним монстром – сучасною фашистською Росією, втіленням всесвітнього зла.
…У вихідні дні наша команда завзято працювала з раннього ранку і до пізнього вечора на станції метро і в підземних переходах, розташованих у межах Голосіївського виборчого округу; листівки й ксерокси статті Крамінової розліталися, як гарячі пиріжки, і було прикро, коли запаси вже вичерпувалися, а попит ще тривав…
У підсумку хочу підкреслити, що ця виборча кампанія – на відміну від усіх наступних – була проведена без будь-якої фінансової підтримки, завдяки лише величезному підйому ентузіазму і палкої віри у праведність нашої справи. Обрана тактика і деякі креативні прийоми були, мабуть, дійсно успішними, бо таким чином вдалося подолати низку сильних суперників, підтримуваних тодішнім, начебто все ще могутнім, адмінресурсом".
Переможцями першого туру виборів до Верховної Ради у березні 1990-го стали Олесь Шевченко і Людмила Панова. У другому турі виборів до Верховної Ради УРСР виборці Голосіївського виборчого округу № 5 міста Києва віддали перевагу лідеру столичної УГС, а не юристці Людмилі Пановій.
Обрання до Верховної Ради голови "екстремістської" столичної організації виглядало політичною сенсацією. Комсомольські газети та орган ЦК КПУ "Радянська Україна" 5 квітня 1990 року оприлюднили "прохання" ЦК ЛКСМУ до Мандатної комісії Верховної Ради УРСР не підтверджувати повноваження депутата Олеся Шевченка, якого висувала на вибори конференція Київського університету. Аргументом цього прохання було звинувачення мене в організації студентської демонстрації проти несення військової служби українськими призовниками за межами України (тобто в СРСР).
З цього приводу Київська організація Української студентської спілки заявила:
"УСС має всі підстави вважати, що народний депутат УРСР користується широкою підтримкою серед молоді, особливо студентської. У випадку, якщо гоніння на депутата О.Є. Шевченка будуть з боку офіційних органів продовжуватись, УСС буде змушена закликати до проведення офіційного протесту, до громадської непокори включно".
30 квітня 1990 року у столичному Будинку кіно відбувся з'їзд Української Гельсінської Спілки. На ньому було створено на базі УГС першу справжню політичну партію української революції, партію антикомуністичного, антиімперського спрямування у ще існуючій радянській, комуністичній Україні.
Дванадцятеро провідних діячів УГС, які в березні перемогли у своїх округах на перших демократичних виборах до Верховної Ради України, стали представниками Української Республіканської партії в парламенті.
Це було щось незвичайне – адже досі Верховна Рада обиралася виключно від "блоку комуністів і безпартійних", кандидатів від цього "блоку" для безальтернативного внесення у виборчий бюлетень визначала комуністична верхівка. Тепер Верховна Рада стала не однопартійною, а багатопартійною.
У незабутній день 15 травня, що став початком роботи новообраної Верховної Ради – днем народження в Україні постійно діючого парламенту, за столами реєстрації нам вручали посвідчення народного депутата України.
Коли я прихилився до столу, шукаючи своє прізвище у списку, почув за спиною, як хтось приємно звертається до мене:
– Вітаю вас із початком роботи у Верховній Раді!
Повертаючись, простягую руку назустріч – і бачу перед собою прекрасну жінку в світло-бірюзовому платті з ефектною зачіскою, якій дуже пасував елемент сивини, й елегантно підфарбованими губами. Розумію, що опинився випадково перед Головою Президії Верховної Ради УРСР Валентиною Шевченко.
А ще ж зовсім свіже в пам'яті 19 лютого 1989 року, коли ми з Миколою Горбалем і ще кількома активістами УГС перед пам'ятником Леніну на площі Жовтневої революції вели відчайдушну агітацію проти обрання народними депутатами СРСР Володимира Щербицького, Валентини Шевченко, Костянтина Масика і Валентина Згурського. І підполковник Шапошник кричав на мене: "Гражданин Шевченко, мы вас предупреждаем: если вы не прекратите антисоветскую агитацию, то будете отправлены туда, откуда недавно возвратились!"
Тоді нас, зухвальців, не зачепили тільки тому, що наступного дня, 20 лютого, був запланований візит до Києва головного перебудовника Михайла Горбачова.
Керівниця Верховної Ради теж не передбачала, хто саме стане об'єктом її привітання, але ми, двоє таких різних Шевченків в одній Україні – один з екстремістів, друга з комуністів, потиском руки стримано і гідно витримали іспит несподіваної зустрічі.
Коли ж я взяв із рук реєстраторки новеньке депутатське посвідчення, бачу видрукуваний напис у ньому – "Товариш Шевченко Олесь Євгенович". Моментально з бридливістю повертаю посвідчення: "Заберіть це! Я їм не товариш! Я член Української Республіканської партії". І – о, диво! – для мене, єдиного із 450 депутатів, було виготовлено посвідчення без слова "товариш"! Маю тепер у себе цю суперунікальну історичну пам'ятку.
Промине два місяці – і Верховна Рада проголосує 16 липня 1990 року за Декларацію про державний суверенітет України, в якій будуть втілені основні положення політичної програми УГС-УРП.
А в жовтні я двічі приносив на засідання Президії Верховної Ради заяву з проханням зареєструвати Українську Республіканську партію – тоді ще Міністерство юстиції цим не займалося. І ось нарешті 5 листопада 1990 року мені вдалося вмовити Івана Степановича Плюща включити розгляд нашої заяви до порядку денного Президії. "Ну давайте зареєструємо, скільки ж Олесь буде до нас ходити", – сказав мудрий Іван Плющ. І Президія, в якій більшість – дві третини – була не наша, проголосувала!
Це унікальний історичний факт – перша в комуністичній УРСР політична партія антикомуністичного спрямування Українська Республіканська партія з подання Олеся Шевченка була зареєстрована 5 листопада 1990 року Президією Верховної Ради УРСР.
Успіх демократичних сил, зокрема лідерів УГС, став можливим тільки завдяки тому, що була вже підтримка свідомої української молоді – так само як у Чехословаччині, Польщі, Німеччині.
І ще одне, мабуть найважливіше – наш успіх був зумовлений загальнонаціональною підтримкою, революцією свідомості прогресивної частини суспільства.
На цьому тлі матеріальне забезпечення виборчої кампанії – на відміну від усіх наступних виборів – не мало істотного значення.
У парламенті представники Демократичного блоку об'єдналися в Народну Раду на чолі з Ігорем Юхновським, комуністична більшість – у "Групу-239" на чолі з Олександром Морозом.
У складі Комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин нам вдалося тимчасово створити демократичну більшість, завдяки чому був розроблений, з урахуванням слушних пропозицій багатьох індивідуально поданих проєктів, і висунутий на розгляд сесії Верховної Ради проєкт Декларації про державний суверенітет України.
Від липня 1988-го проминуло всього лише два роки і вперше обрана на демократичних виборах Верховна Рада Української РСР, до складу якої прийшли з мажоритарних виборчих округів 12 найактивніших діячів УГС, ухвалила епохальний документ – "Декларацію про державний суверенітет України", у якій були відображені основні принципи політичної програми УГС – провісниці Української Незалежності.
Прийняття цієї Декларації 16 липня 1990 року стало вирішальним ударом по російській імперії, від якого вона так і не змогла опритомніти.
Ми з Богданом Горинем, вже народні депутати України, співавтори цього світлоносного документу, вели 16 липня з цієї нагоди багатотисячний мітинг на площі Жовтневої Революції, де на мою пропозицію проголосувати за перейменування цієї площі на Майдан Незалежності злетіли вгору понад десять тисяч рук. А через рік це голосування було освячене офіційним рішенням першої демократичної Київради.
Рік 1990-й став в історії роком грандіозного краху комуністичної імперії, а 1991 рік – її ганебним фіналом.
Мета УГС – відновлення державної незалежності України – була досягнута. Попереду на нас чекав тяжкий період державного будівництва, у якому доля нам відвела… знову місце в опозиції. Українці після трьох з половиною сторіч неволі відновили державність, але не змогли викорінити московську агентуру і колаборантів.
Класичний варіант "революцію роблять герої, а її плодами користуються негідники" значною мірою торкнувся і нашої історії.
І все ж таки, продовжувачі Української справи отримали міцну платформу на майбутнє: московський ворог вже не був господарем на нашій землі.
Читайте також: Перші демократичні парламентські вибори
