"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького
Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.
Пацифікація та політичні репресії нажахали українське населення й надламали польську опозицію. Вже кілька років влада в Польщі перебувала в руках "полковників" — військових, що гуртувалися навколо Пілсудського. Броніслав Пєрацький, безперечно, виділявся серед них: він був наймолодший і єдиний, хто не воював у І бригаді Пілсудського. Тож мусив мати неабиякі здібності, щоб опинитися в цьому колі. На час пацифікації Пєрацькому виповнилося 35 років.
Табору "санації" залишилося закріпити своє домінування перемогою на парламентських виборах. Їх призначили на листопад 1930 року. У списку "бебеків" Броніслав значився під 20-м номером. Під час виборів з ним трапився невеликий скандал: в окрузі, де він балотувався, суддею був швагро — чоловік його сестри. Після виборів ППС звернула увагу, що суддя-родич "обнулив" вісім тисяч опозиційних голосів. Та не варто сумніватися в перемозі Пєрацького: того разу "бебеки" мали суттєву перевагу над суперниками. З українців мандати вибороли колишні увісти Любомир Макарушка та Михайло Матчак. Вони представляли різні партії і вже не мали жодного стосунку до націоналістичного підпілля.
Загалом, це була ефектна перемога Пілсудського, та маршала більше цікавив уряд. У серпні 1930 року він став прем'єром, щоб показати майстерклас розправи з опозицією. Демонстрація сильної руки щодо українців була частиною уроку з кризового менеджерства. За пацифікацію відповідало міністерство внутрішніх справ, зокрема Броніслав Пєрацький. Пілсудський спостерігав за ним і залишився задоволений його працею. Він виділив Пєрацького на одній з останніх урядових зустрічей.
Це було 28 листопада 1930 року. На урядове засідання Пілсудський прийшов у супроводі експрем'єра Валерія Славека. Це був знак, що варто чекати чогось особливого. Славек — легендарний польський бойовик та один із найближчих приятелів маршала. Колись у його руках розірвалася бомба, позбавивши бойовика п'ятьох пальців, правого ока та слуху на праве вухо. Щоб приховати сліди вибуху, він завжди носив бороду.
Славек був апостолом незалежної Польщі. Хоча організовував бойове крило ППС, але був далекий від партійництва. Його цікавила польська державність, а не соціалізм. У 1920-х Валерій став одним із ідеологів "Безпартійного блоку співпраці з урядом" та очолив його. Він керував урядом перед тим, як у серпні 1930‑го його перебрав Пілсудський. Маршал майстерно розправився з опозицією, провів успішні вибори і тепер мав намір повернути прем'єрство Славеку, якому беззастережно довіряв.
— Не можу далі працювати… Зима, тяжка пора і тоді завжди стою на порозі смерті, а цього я не хочу…[1] , — заявив Пілсудський присутнім.
Подібні зустрічі він не перевантажував офіціозом. У вузькому колі прихильників маршал вдавався до роздумів на різні теми. Цього разу він говорив про чиновників, і урядовці вислухали теорію про те, як у Польщі позбуваються дурнів. Виявляється, щоб не заважали працювати, їх пхають кар'єрною драбиною догори[2] .
— Я щасливо дав раду з найгіршим злом — панами послами. Пан Славек має дати собі раду з другим злом — правами урядовців[3] , — заявив Пілсудський, даючи зрозуміти, хто має перебрати крісло прем'єра.
Покидаючи засідання, маршал окремо відзначив Броніслава Пєрацького:
— Працю, пов'язану з офіційною прагматикою, поручив я пану Пєрацькому, який, незважаючи на хворобу, ставав на роботу. Лише він занадто ретельний і перевантажений…[4]
Що це була за "прагматика" і чи йшлося в цьому випадку про пацифікацію, переслідування опозиції, чи інше — він не уточнив. Пілсудський втомився, а його погрози, що помре без відпочинку, присутні зустріли в абсолютній тиші, з розумінням.
За кілька днів, 4 грудня 1930 року, призначили новий уряд на чолі з Валерієм Славеком і віцепрем'єром Броніславом Пєрацьким. Наступного дня маршал відсвяткував 63-й день народження та отримав бажаний відпочинок. Він поїхав на португальську Мадейру, а Варшава пліткувала, що, крім особистого лікаря, його супроводжувала ще й лікарка. Передчасно повернувшись, вона вчинила самогубство. Хто б що не казав, але життя Пілсудського ніколи не було спокійним…
Тему пацифікації польська влада підняла в січні 1931 року, під час дебатів у сеймі. На них українці отримали дозу співчуття. "Зараз відібрали в них навіть те, що мали за Австрії — навіть українські написи на скриньках та вокзалах… Навіть назва "українець" є якось заборонена"[5] , — заявив на дебатах один із лідерів ППС Адам Цьолкош.
Дебати були формальністю, придатною хіба щоб випустити політичну пару. Щодо Пєрацького, то він проявляв свою ефективність на новій посаді. Опікунство з боку маршала збільшувало його політичну вагу та коло заздрісників. "Хворобливий шахрай, єдиний серед нас, хто мав нахабство хвалитися, що комендант, відправивши інших за двері, ляскав його по коліні, кажучи: Ну, Бронек, розказуй"[6], — записав у щоденнику колишній легіонер, бригадний генерал Юзеф Кордіян Заморський.
Уряд Славека не протримався й пів року. Та зміни не зачепили життя країни. Це був час вчорашніх революціонерів. Лише за рік, з березня 1930‑го й по травень 1931‑го, на чолі уряду побували: Валерій Славек, Юзеф Пілсудський, знову Славек і насамкінець Александр Пристор. Усі визначні бойовики ППС, учасники акції під Безданами 1908 року, члени Польської Військової Організації, полковники.
Пристор був чи не найвідомішим довоєнним бойовиком. Тепер він очолив уряд, заступником у якому знову став Пєрацький. Маршал вдовольнився кріслом військового міністра. Це сталося 27 травня 1931 року, а за кілька тижнів уряд знову перетасували.
Міністра внутрішніх справ Славоя Складковського викликали до Пілсудського. Та це була не звичайна зустріч двох міністрів. Посада Пілсудського була такою ж оманливою, як мундир простого легіонера, що він носив. Залишивши прем'єрське крісло, він вирішував не менше, ніж раніше. У цьому переконався головний поліцейський Польщі.
— Чи ти готовий? — почув з порога від маршала.
Складковський розгубився. Ще раніше йшлося про його залучення до військового бюджету. Та маршал поправив:
— Не те! Я питаю чи ви готові з формальними справами. Насамперед повинні подати у відставку…
Складковському запропонували перейти до міністерства оборони. Подібні рішення затверджував уряд, проте це зачіпало гідність Пілсудського, тож вирішив, що цього разу зроблять виняток і нове призначення затвердять за підписом його та президента. Міністерське крісло Складковського мав зайняти Броніслав Пєрацький.
У спогадах Складковський написав, що в цю мить йому було боляче, та глибоко вдихнувши повітря, він вигукнув: "Наказ, пане маршалку!"[7] .
Напевно, цьому заслуженому революціонеру було боляче й на представленні нового міністра. Складковському вручили подячний букет, але це була слабка втіха: на фото ексміністр тримав його опущеним долів, і його постать теж викликала співчуття. Чого не скажеш про 36-літнього Пєрацького. Він виглядав зухвало і впевнено, тримаючи на представленні руки в кишенях. Попри виклики призначення на одну з головних державних посад, він мав відповідний досвід і був до них готовий.
Здавалося, українське питання зійшло з порядку денного його відомства. Тепер воно значно більше турбувало міністерство зовнішніх справ: після пацифікації українці подали протест до Ліги Націй.
Посилання:
1. Sławoj Składkowski. Strzępy meldunków. Wydawnictwo Ministerstwa Obrony Narodowej, 1988. S. 127.
2. Ibid. S. 129.
3. Ibid. S. 128.
4. Ibid. S. 132.
5. "Mowa tow. Adama Ciołkosza" // Robotnik. Nr. 30 (31), 23 stycznia 1931. S. 3. 4
6. Marcin Gawryszczak. Bronisław Wilhelm Pieracki (1895‒1934). Biografia polityczna. Dom Wydawniczy: Księży Młyn, 2014.S. 40.
7. Sławoj Składkowski. Op. cit. S. 198.
