Як я став депутатом…
Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.
18 березня 2025 року – 35 річниця як українці обрали той склад Верховної Ради, який проголосував за Декларацію про державний суверенітет та Акт проголошення Незалежності України. "Історична правда" публікуватиме серію спогадів депутатів про те, як відбувалися перші в нашій новітній історії демократичні вибори до парламенту.
З люб'язного дозволу автора та видавництва "Історична правда" публікує фрагмент спогадів "Партитура рЕволлюції" ветерана української політики, "польового командира" Помаранчевого Майдану Володимира Філенка, які вийшли у видавництві "Фоліо" у 2021 році.
Депутатом я став до певної міри випадково. Не було в мене таких планів.
Я був "космонавт-дублер", тобто кандидат-дублер. У мене не було такої амбіції, на відміну від мого товариша Сашка Булатова.
Він насправді хотів балотуватися і стати народним депутатом СРСР. Але за тодішнім законом необхідно було, щоб на зборах в окрузі його "висунули" в кандидати й сказали б, чи він гідний балотуватися і представляти округ, чи — ні? І тоді Булатова на таких окружних зборах "зрізали".
Та вже восени 1989 року почалося висунення кандидатів на чергові вибори до Верховної Ради України. І тоді Сашко в нашому колі компартійних демократів озвучив свої бажання балотуватися на цих виборах.
З Олександром Булатовим ми познайомилися на районній партконференції 25 листопада 1988 року. Цей день став для мене першим кроком у політиці.
За пару днів до конференції я написав свій виступ. Та якщо я виступлю сам — вага цього виступу буде відносно незначна. А якщо виступатиму від імені партійної радгоспної організації — це дещо інше. Це вже не позиція одного якогось там Філенка, а партійного осередку. Зібрався партком, я зачитав свій виступ та запитав думку організації та чи готові вони цей виступ підтримати?
Тут треба пояснити, що в райкомі очікувалися зміни. Перший секретар райкому Пушкарьов відходив на пенсію. На його місце за традицією мав би заступити другий секретар — Смірнов.
А партконференція мала б це легітимізувати своїм рішенням. Це був такий традиційний порядок: перший іде — другий майже автоматично переходить на його місце. Але цей порядок не всім подобалося.
Отже, суть моєї позиції була приблизно такою: партія і держава переживають не найлегші часи, нам треба по-новому переосмислити роль партії, демократизувати суспільство і владу — без демократичних змін ми опиняємося в глухому куті. І окрема частина виступу була присвячена тому, що це якось не дуже правильно в нових умовах наперед визначати нового керівника райкому, залишаючи партійній демократії роль ширми для легітимізації спущених "згори" рішень.
Голоси розділилися: сім — "за" і три — "проти". Директор радгоспу — Микола Порфирійович Гордієнко — утримався. Мудрий чоловік був. Він потім зателефонував до райкому партії й на всяк випадок, щоб не псувати відносин з начальством, повідомив, що Філенко щось хоче гостре сказати.
Можна це оцінювати ніби "донос". Насправді то був такий партійний вишкіл, прояв лояльності до керівництва. Він виходив зі свого складного життєвого досвіду. І тому повідомив. Але він не був проти.
Партконференція відбувалася зовсім в іншій тональності, якщо порівнювати з усіма попередніми, на яких я був. У залі було галасливо і навіть весело. Відчувалася дещо святкова атмосфера: люди бачили, що відбувається щось нове і незвичне.
Володимир Філенко виступає під час засідання Народної Ради 30 липня 1990 року. Кадр з відеоархіву Ярослава Кендзьора
З потребою дискусії приїхав не я один, однодумців на конференції виявилося досить багато. Перебудова вже зіграла свою роль. І на цій конференції великі процеси, які зачіпали величезну країну, відбилися як у краплі води в локальній ситуаціїу місті Зміїв Харківської області.
Я записався на виступ. Але слова мені спочатку не давали. Почалися виступи в настроях платонічного кохання: "Слава товаришу Пушкарьову!", "Слава КПРС!" і тому подібне славослов'я.
Аж раптом виходить голова селищної ради Комсомольського Саша Булатов — молодий хлопець, на пару років молодший за мене. І дуже аргументовано говорить приблизно те, що я планував сказати.
У цей момент я відчув певне полегшення: оце не мене одного битимуть! Потім виходить керівник бригади машинобудівного заводу Павло Степанович Ковтун, якого я знав ще по комсомольській роботі, і теж вимагає реальної демократизації.
Нарешті і я вийшов виступати. Мовляв, якщо ми не зробимо висновків з помилок, яких ми припустилися і які продовжуємо робити, то прийде майбутнє революційне покоління і вже нам скаже словами поеми Маяковського: "Которые тут временные? Слазь! Кончилось ваше время". На цьому я свій виступ закінчив і під бурхливі аплодисменти повернувся на своє місце у залі.
Таємним голосуванням відбулися вибори першого секретаря. Потім оголосили небачений до тих пір результат: з 400 делегатів — 250 "за" другого секретаря, 150 — "проти". І потім хтось з лічильної комісії по секрету сказав, що насправді результат був прямо протилежним від оголошеного: традиційний партійний "одобрямс" не спрацював. Саме так пізніше у 2004 році сфальсифікували вибори мера Мукачева: просто поміняли місцями цифри в протоколі.
На перший погляд, ту битву на партконференції ми програли. Але після цієї партконференції ми зібралися: Булатов, Ковтун, Філенко і вирішили об'єднати зусилля.
До нас приєдналося іще кілька однодумців. Фактично так почалося створення партійного клубу в Зміївському районі.
Спочатку це були доволі спонтанні зустрічі-дискусії в будинку культури. Такі осередки в той час виникають по всьому СРСР. Потім утворилася ціла мережа партклубів, на основі яких і сформувалася Демократична платформа в компартії.
Згодом ми дізналися, що партклуб є і в Харкові, де Євген Кушнарьов організував його роботу в будинку політпросвіти. Дискутували про те, що необхідно відмовитися від демократичного централізму, відмовитися від домінування комуністичної партії в житті, в економіці — допустити ринкові елементи.
Ми тоді говорили про те, що партія влазить в усі сфери — і це тільки руйнує економіку. Ми говорили, що і суспільство, і економіка мають розвиватися за природними законами. В економічній сфері необхідна лібералізація, допуск кооперативів, малих підприємств, приватної ініціативи — у виробництві споживчих товарів, сільському господарстві, у транспортній сфері. Тобто те, що в Польщі, наприклад, існувало вже багато років. А в Україні за такі розмови колись розстрілювали.
Харківський партклуб викристалізував середовище, в якому можна було обговорити коло питань, про які раніше дозволялося дискутувати хіба на кухні у вузькому колі найближчих друзів. А тут з'явився легальний майданчик, на якому можна було обговорити десятки проблем значно глибше, ніж у себе на кухні.
Партклуб поєднував людей з різних сфер, з різних середовищ, залучав нових і нових людей. Стефан Батюшко був викладачем військової академії. Володимир Гриньов — працював професором Харківського політехнічного інституту. Валерій Мещеряков викладав на історичному факультеті Харківського університету. Євген Кушнарьов був партійним функціонером. Юрій Гайсинський — прокурором. На засідання партклубу заходив і дисидент Генріх Алтунян, який за свою правозахисну діяльність у колі генерала Петра Григоренка багато років провів у радянських таборах.
Усі ці учасники Харківського партклубу стануть у 1990 році народними депутатами того складу Верховної Ради, який проголосить Незалежність України.
Але в мене таких амбіцій не було. Як я згадував раніше, такі амбіції були в Саші Булатова. Він тоді був головою селищної ради Комсомольського (теперішнє Слобожанське) — селища енергетиків, яке обслуговувало Зміївську теплоелектростанцію.
Навчений гірким досвідом невдалого балотування до Верховної Ради Радянського Союзу, Саша приймає рішення висуватися від громади. Він дуже прискіпливо вичитував закони, і з'ясувалося, що висувати можуть "збори громадян".
Чому він вчепився саме в таку опцію? Бо за тим законом 200, скажімо, делегатів від громади мали проголосувати за його висунення кандидатом в депутати. А щоб зняти цього кандидата, необхідно було зібрати тих самих громадян за списком вдруге і щоб вони проголосували за відкликання. Тобто відкликати кандидата за цією процедурою було практично неможливо.
Він — чинний селищний голова й призначає збори громадян в місцевому Будинку культури. Але і тут Булатову почали вставляти палки в колеса.
І саме на цей день і час по команді "згори" на всіх підприємствах оголошують профспілкові збори. І на цих профзборах людей тримають кілька годин, а в Будинку культури — кворуму нема.
Наступного разу Булатов призначає збори вдруге — прилітає команда: провести батьківські збори в школах. І так кожного разу партійне керівництво вигадує щось новеньке, щоб зірвати кворум на зборах, які мали б висунути Булатова кандидатом в депутати Верховної Ради.
Час збігає. Залишаються останні три дні до закінчення терміну, коли є можливим висунення кандидатів. А ми його ніяк не можемо зареєструвати кандидатом.
Друзі з райкому комсомолу питають: може, тобі спробувати висунути свою кандидатуру? Молодь швидше сприймає новизну, а мене вважали за бунтівника, порушника спокою.
Серед комсомольської молоді такі легенди ходили про Філенка, що він "класний чувак": на гітарі грає, і збори завжди веселі й цікаві, і семінари організовував, і спортивні змагання, і не старий — 34 роки!
Отже, вони питають, чи можуть мене висунути кандидатом, а я кажу, що Булатову дорогу переходити не буду, не хочу. Булатова не хотіли вони.
Залишаються три дні. Кажу: "Сашо, я не знаю, що робити!" Той відповідає: "Вова, я боюся, що мене в черговий раз "зіб'ють" на старті! Висувайся ти!"
Десь по восьмій вечора телефоную секретарю райком комсомолу Юрію Малярову: "Поїхали! Висуваємося".
На десяту ранку зібрали актив комсомолу. За кільканадцять годин обдзвонили, привезли, забезпечили присутність майже всіх членів райкому комсомолу: із 75 — десь 69. Серед них: звільнені секретарі, піонервожаті, доярки, свинарки, комбайнери, робітники комсомольських молодіжних бригад з електростанції, з машинобудівного заводу. Від п'ятнадцятилітніх тінейджерів (тоді так не казали) до найстаршого комсомольського віку. У порядку денному було одне-єдине питання: висунення Філенка кандидатом в депутати.
Починається обговорення, і більшість виступів звучить густим дифірамбом і не завжди заслуженими компліментами. Раптом до будинку піонерів добігають товариші з райкому партії: "Що ви тут робите?! Навіщо Філенка висуваєте?! Думка райкому є іншою!" Мовляв, Філенко виступив проти лінії партії! Але чим більше тиснули — тим більше в молоді це спонукало протилежну реакцію. Тут був і конфлікт "батьки й діти", і роздратування спробами тиску "старших товаришів": за мене проголосувало 64 з 69 присутніх.
Факт відбувся — залишилися формальні процедури: оформити протокол зборів, моя заява до виборчої комісії й все. Але в той же день ввечері трудовий колектив електромонтажного заводу в Комсомольському висуває-таки Булатова кандидатом у депутати.
Збираємося. Питаю: "Сашо, що робити будемо? Давай, я не буду реєструватися? Ти ж йшов першим номером, а я, так би мовити, підстраховував". Він відповідає: "Вова, у нас жодних шансів! Ми не виграємо ці вибори. Але ми маємо їх використати, щоб поїздити та поспілкуватися з людьми. Тому зареєструємося обидва — і ти, і я! А там — подивимося!"
Зареєструвалися. Округ складався з двох районів: Зміївського та Нововодолазького.
Райком партії дещо розгубився: раніше був один кандидат, йому організовували зустрічі-знайомства з виборцями. І потім виборці голосували на безальтернативних "виборах" за кращого в районі представника непорушного блоку комуністів і безпартійних. А тут вимагають, щоб кандидатів було багато, щоб була альтернатива, щоб це були повноцінні вибори, щоб у людей було з кого обирати!
Попри цю зміну райкоми діяли за інерцією — по старій схемі: треба організувати кандидатам зустрічі з трудящими. А кандидатів в окрузі зареєструвалося чортова дюжина — окрім нас з Булатовим ще одинадцятеро: командир однієї військової частини, командир іншої, директор овочевої фабрики, голови колгоспів… Але місцеві партійні бонзи ставили на голову обласного Агробуду Марка Михайловича Антонова.
Облагробуд — це школи, це дитсадки, це ферми, асфальт: усе, що тільки будується по всій області. Ось очільник цієї установи й був фаворитом партійного керівництва.
Починаємо їздити по зустрічах з виборцями. Активно їздило та агітувало 7-8 кандидатів. Ми з Булатовим спочатку не пропускали жодної організованої зустрічі. Приїжджаємо — нам повний клуб зібрали, і усі кандидати мають по черзі виступити й відповісти на питання: передвиборчі дебати виходять.
Мушу сказати, що Саша дуже добре виступав. Мені здавалося, що і з точки зору літературної він краще говорив, і змістовніше, ніж я. Але в чому була проблема мого доброго друга: у наших сільських районах місцеві не сприймали його за свого. Тобто було б неправильно сказати, що він був для них "чужий", але не можна сказати, що він був "свій".
По-перше, Саша — росіянин. А села — переважно українські. І його надто літературна російська звучала для багатьох маркером: "не наш".
По-друге, він — голова селища з дев'ятиповерхівками, будинком культури, електростанцією, яке не є типовим для округу. Оте Комсомольське і побудували просто посеред голого степу, де не було жодних історичних поселень. Це було штучне поселення: будівельників та робітників звозили з усього СРСР, воно не було укорінене в цю землю. По-третє, як міський мешканець він не відчував аграрну специфіку району.
Для колгоспного контингенту своїм був я: за пару років до того ми в нашому радгоспі "наробили шороху", коли відмовилися виконувати посівні плани, які нам спустили "згори". Радгосп спеціалізувався на тваринництві та зернових культурах, а від нас вимагали саджати стільки овочів, скільки в нас елементарно не вистачало робочих рук прополоти-полити-зібрати.
Цей скандал мав наслідком того, що в господарствах, які мали такі саме проблеми до нашого нахабного кроку ставилися із розумінням і навіть симпатією. Для них я був "свій": той, що ходить між коровами, знає, що таке пестициди й гербіциди, агротехніка…
Зустрічей було 110. По шість зустрічей на день. 156 населених пунктів. Павло Ковтун нас возив машиною з однієї зустрічі на іншу, а ми з Сашком так виговорювалися за день, що в машині засинали як зомбі.
На всю виборчу кампанію я витратив 305 радянських рублів.
Це були мої особисті кошти. Це — приблизно дві місячні зарплатні. З тих коштів приблизно 205 було витрачено на бензин, а решту — на папір, фанеру, фарбу і проволоку. Ми самотужки робили такі невеличкі фанерні плакати та прикручували їх до стовпів дротом.
Звичайно, ми з Сашком не були сиротами — у нас з'явилася виборча команда з "волонтерів", як зараз сказали б. Моєю організаційною базою стали два райкоми комсомолу — Зміївський та Нововодолазький. І вони теж виготовляли якусь агітацію, плакатики, листівки, проводили зустрічі.
На жаль, складно згадати всіх, але є ті, кого обійти увагою неможливо. Мій добрий колега завідувач майстерень Анатолій Гацько їздив іншими селами району та агітував, проводив зустрічі. Але особливо переконливо агітація звучала, коли на такі зустрічі приїжджала Наталя Іванівна Буряк.
Хто пам'ятає Ларису Павлівну Скорик, то може уявити масштаб темпераменту й напору Наталії Іванівни. З теплом в серці згадую допомогу наших активістів на Зміївщині Івана Хоменка, Михайла Саяного, Миколи Овчинникова та добровільних помічників демократії у Нововодолазькому районі Віктора Слиша та Миколу Дорошенка.
Несподівано у виборчу кампанію включилися старшокласники. Вони почали грати у виборчу війну: Філенко — наш!
Тобто це накладалося на стереотипи, що були нав'язані радянськими фільмами: "наші — німці", "біле — чорне", "добро — зло". Дітвора по вечорах влаштовувала рейди й зривали агітпродукцію суперників. Ми їх ніяк до цього не спонукали. Це була якась низова стихійна ініціатива. Вони самі щось видумували, від руки писали та клеїли.
Пам'ятаю листівочку російською мовою: "Если хочешь вдоволь хлеба, масла, мяса, молока — голосуйте за Филенко: лучше нету кандидата в нашем округе пока!" І все це виведено дитячим почерком і розклеєно на стовпах.
На паркані можна було побачити напис крейдою: "Філенко — наш кандидат!"
Несанкціонований процес набував неконтрольованих форм, і ми навіть намагалися це стримувати.
У кожному селі були свої лідери громадської думки, свої авторитети. І те, що ми говорили, лягало на загальні настрої, очікування і запити.
На якомусь етапі районне компартійне керівництво злякалося і почало влаштовувати нам каверзи. Часом — "забували" повідомити про чергову зустріч, інколи — влаштовували зустріч "для своїх" кандидатів. Але ми часто приїжджали й на ці зустрічі, просто сідали поруч і говорили, дискутували з іншими кандидатами: за законом нас не можна було не пустити.
Та врешті-решт, ближче до виборів партійне керівництво здогадалося більше навантажити Булатова його безпосередніми функціональними обов'язками: то на хлібозаводі щось сталося, то з лазнею щось влаштують. І тому він зміг взяти участь в меншій кількості зустрічей, ніж я. Проте було пізно: за моїми відчуттями, ми виграли майже всі зустрічі-дебати, що були організовані партійними органами.
Лишається кілька днів до дня першого туру виборів. Ми знову збираємося втрьох: Булатов, Ковтун і я, щоб вирішити, що робити далі. Ми ж домовлялися, що далі піде один. Саша каже: "Володю, думаю, що всі шанси виграти є саме в тебе". Павло підтримав. І за три дні до дня голосування Булатов заявляє, що знімає свою кандидатуру та закликає підтримати Філенка. І це зіграло свою роль.
Пізно ввечері у день першого туру виборів до територіальної виборчої комісії, що в приміщенні райвиконкому, починають з'їжджатися члени дільничих комісій з протоколами голосування. Ясна річ, що ми не мали жодних можливостей контролювати дільничні комісії. Що таке паралельний підрахунок голосів — теж іще нічого не чули. Для нас це був перший досвід демократичних виборів. І ось десь на 23:00 починають з'їжджатися члени комісій.
За нашою інформацією територіальна виборча комісія засідала до четвертої години ранку. Потім мені ті, хто був там присутній, у приватних розмовах повідомили такі подробиці, які я ніяк не можу підтвердити документально. Пізно ввечері керівництву стало ясно, що я виходжу на перше місце й проходжу в другий тур. Терміново скликають бюро райкому, щоб вплинути на комісію. Простіше кажучи — натиснути, щоб комісія сфальсифікувала протоколи.
Комісію очолював дуже авторитетний ветеран, принциповий комуніст — Іван Ілліч Томілін. Казали, що він і Берлін брав. І йому дуже радили поміняти цифри в протоколі. Вони його ледь не до інфаркту довели, але він відмовився сфальсифікувати протокол: "Я не за те воював! Я Філенка ненавиджу: він зраджує партію! Дайте мені в руки автомат — і я його застрелю! Але люди так вирішили, а якщо люди так вирішили — то це їх право!"
У протоколі був розрив між першим і другим місцями — приблизно 360 голосів. На другому місці опинився фаворит компартійного керівництва — номенклатурник Антонов.
Друге місце від третього відділяло 32 голоси, а третє від четвертого — 40 голосів. Тобто якби хоча б один з тих, хто посів третє, чи четверте місце перед виборами знявся і заявив би підтримку на користь Антонова — то фаворит партійного керівництва міг опинитися на першому місці. А якби той, хто на четвертому підтримав третього — то тоді я опинився б на третьому і не потрапив до другого туру. Але про таку можливість ніхто ані серед самих цих кандидатів, ані серед партійних функціонерів не подумав.
У другий тур виходять Філенко та Антонов.
Нас двох очікували наступні 40 зустрічей-дебатів по всьому округу. Ясна річ, що Антонов міг розповідати, які школи й дороги він збудує за державні кошти. Ясна річ, що ми тоді навіть слова такого не знали — "адмінресурс". Його шанси виглядали поважнішими. Якби не одне гасло, яке ми взяли на озброєння.
Депутати першого скликання Верховної Ради України Дмитро Павличко, Володимир Філенко, Олесь Шевченко, Іван Драч та інші під час "Мітингу переможців" 21 серпня 1991 року після поразки ГКЧП. Кадр з відеоархіву Ярослава Кендзьора
Ключовим меседжем кампанії другого туру стали кілька слів: "Нашого земляка — у Верховну Раду!" Антонов не був місцевим. Він — з обласного центру, з Харкова. Ніби "з області" нав'язаний. "Чужий".
І це зіграло свою роль. У першому турі нас розділяли кілька сотень голосів. У другому — розрив склав, здається, вже дев'ять тисяч голосів.
Потім з'ясувалося, що більш ніж половина тих депутатів, хто виграв у Харківській області, пройшли через дискусії у партклубах та увійшли до демократичної опозиції. Тобто Харківщина з точки зору демократичних виборів виступила досить потужно.
Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з'ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах.
Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.
І в цей момент з'ясувалося, що існує іще одна проблема: у мене не було такого костюму, в якому личило б з'явитися в парламенті.
Тобто костюм в мене був — той, в якому я одружувався з Ольгою Василівною. Але йому було вже років 10 на той момент. Той костюм "виходив у люди" лише на рідкісні урочистості: у селі більш доречними є светри, фуфайки, чоботи. У піджаку та в білій сорочці ніхто за кермом комбайну не їздить, і корови теж не оцінять.
Мені був потрібний новий костюм. Але купити його було неможливо: в СРСР починався пік споживчої кризи.
Далі буде…
Читайте також: Перші демократичні парламентські вибори
