"Вільне місто" під орудою Нестора Махна і повсякдення революції. Фрагмент книжки "Дніпро. Біографія великого міста в степу"
Махновські війська тричі захоплювали Катеринослав. Вони повністю контролювали місто протягом шести тижнів у листопаді–грудні 1919 року. Щойно Махно увійшов до Катеринослава, як той був проголошений "вільним містом" під захистом Революційно-повстанської армії. Жителів закликали "припинити бути міщанами й обивателями" та "сміливо і рішуче стати до справи будівництва нового життя на рівних, справедливих і розумних началах".
Що читаємо? Андрій Портнов, Тетяна Портнова "Дніпро. Біографія великого міста в степу", видавництво Віхола, 2024 рік
Революції зазвичай починаються у великих містах, і революціонери нерідко ставляться до села по-споживацькому. Особливістю України стала поява локальних низових повстанських ініціатив як своєрідної реакції селянства на політичні події у метрополіях. Найвідоміший подібний рух у Катеринославській губернії очолив Нестор Махно.
Вихідець із селянської родини, на початку ХХ століття у рідному Гуляйполі Махно приєднався до групи анархістів-експропріаторів, а після її викриття потрапив до Катеринослава – камери смертників губернської в'язниці. Через неповноліття засудженому страту замінили довічною каторгою. Коли Лютнева революція звільнила усіх в'язнів, Махно повернувся до Гуляйполя, де не чекаючи дозволу від центральної влади, конфіскував поміщицькі землі й приступив до організації сільськогосподарських комун.
Але найбільше він уславився збройною боротьбою проти австрійських і німецьких військ у 1918 році. Вже тоді він здобув серед прихильників славу характерника – людини, яку не беруть кулі, а серед противників – репутацію невловимого бандита. Завдяки винятковій підтримці місцевого селянства, Революційно-повстанська армія України, очолювана Махном, восени 1919 року налічувала понад 30 тисяч вояків та контролювала розлогі терени на півдні України.
Махно визначав власну програму як анархо-комуністичну, що передбачало побудову "радянського ладу на основі народного самоуправління і вільних рад", обраних усім населенням, що працює. Як революціонер, він вважав гетьмана Скоропадського і Білу гвардію непримиренними ворогами, а більшовиків – до 1919 року – кращими потенційними союзниками. Декларуючи ідеали інтернаціоналізму, Махно бачив класову приналежність важливішою за національну, тому радше стримано ставився до українських урядів.
Історики надалі сперечаються, чи був він відданим революціонером й переконаним анархістом, чи жадібним до влади талановитим авантюристом, який прикривав свої авторитарні амбіції соціалістичними деклараціями.
Махновські війська тричі захоплювали Катеринослав. Вони повністю контролювали місто протягом шести тижнів у листопаді–грудні 1919 року. Хутчіш за самого "батька" міста дісталися чутки про нього. Пліткували, наприклад, що Махно "вимагає від петлюрівців, щоб вони впустили його до Катеринослава лише на три дні; за цей час він обіцяє запровадити новий анархо-комуністичний лад – відібрати все у багатих і віддати бідним. Розповідали, що Махно шляхетна людина і "ворог лише жидам і німцям", а населенню його не слід боятися".
Щойно Махно увійшов до Катеринослава, як той був проголошений "вільним містом" під захистом Революційно-повстанської армії. Жителів закликали "припинити бути міщанами й обивателями" та "сміливо і рішуче стати до справи будівництва нового життя на рівних, справедливих і розумних началах". Першим кроком махновців стало руйнування міської в'язниці, як "уособлення утисків трудящих", та звільнення всіх ув'язнених.
Кожному випущеному на свободу махновці давали паляницю й кільце ковбаси. Були скасовані обмеження на свободу друку. У місті запрацював відділ соціального забезпечення нужденних (втім, багато сучасників іронізували, що грабуючи однією рукою, іншою тут ділилися крихтами). Махновська влада стала єдиною, яка подбала про катеринославський сиротинець й виділила паливо для історичного музею.
Водночас багато містян пригадували шість тижнів життя під Махном із жахом. Окрім великої контрибуції, накладеної на місто на потреби армії, Катеринославом прокотився терор проти білих офіцерів та їхніх родин. У білогвардійській листівці його порівнювали з облавою на тварин. Біла армія невдовзі відплатила зустрічною жорстокістю – виявлених у лікарнях та приватних будинках хворих на тиф махновців вішали на деревах.
В офіційних наказах "батько" забороняв грабувати цивільне населення й вчиняти самовільні реквізиції. За спогадами, махновці казали катеринославцям: "Махно кожному дозволяє взяти по одній парі всього, скільки потрібно, щоб на собі носити. А хто більше візьме, тих усіх розстріляє". На практиці грабунки почалися із квартир заможних людей, а потім перейшли на робітничі квартали. Махновці грабували, можливо, не більше, але й не менше за інші влади.
Для багатьох сучасників напад на Катеринослав сприймався як апогей протистояння між містом і селом, жорстока помста раніше пригніченого й визискуваного селянства пихатому й заможному місту. Саме такий образ змалював Валер'ян Підмогильний в оповіданні "Третя революція". Сучасники описували владу Махна над Катеринославом переважно як випадкову, чужу і "бандитську".
Не знаючи чи не сприймаючи серйозно політичної програми махновського руху, усі її кроки вони тлумачили негативно: руйнування в'язниці ставало підтвердженням його кримінального характеру, а абсолютна свобода преси не надто тішила після пограбування квартири чи загибелі сусідів. Для багатьох символом ставлення махновців до міста стало руйнування залізничного мосту – окраси тогочасного Катеринослава.
Повсякдення війн і революцій
Активними учасниками будь-яких політичних дій зазвичай є меншість населення. Більшість намагається не надто зважати на зміну портретів лідерів й політичні гасла доти, доки їхній особистий добробут у безпеці. З кінця 1918 року головною турботою мешканців Катеринослава стало рутинне щоденне виживання в умовах колапсу міської інфраструктури, знецінення грошей та щоденних ризиків для життя.
Із розпадом інфраструктури й системи постачання великі міста з простору комфорту перетворюються на пастки для мешканців. Не випадково, ті, що мають таку змогу, намагаються виїхати до села. Двома головними лихами стають голод (до революції більшість людей не мала практики робити великі продуктові запаси) та холод. Як пригадував один із містян своє дитинство: "Матеріяльно жити ставало скрутніше, але якось викручувались на пшоні, гарбузах, яєшному борошні та олії, яку споживали краплями".
В умовах знецінення грошей харчові продукти треба було виміняти: у селян на міських базарах, або й у самому селі, куди окремі відчайдухи вирушали з міським крамом. Цей переворот ієрархії цінностей описав Підмогильний, так зобразивши перекупок на Озерному базарі: "їм голодний мешканець ніс і до ніг клав роками збирані свої скарби: срібло їдальне, сукні, килими, вази, посуд і білизну. Тріумфальні перекупки приймали все як належне, бо вони мали в своїх руках чудові речі, через людську пиху перед тим зневажені: борошно, пшоно, олію".
Кожна зима ставала надважким випробуванням через брак опалення, на яке йшли книжки і меблі, розібрані міські паркани й покинуті дерев'яні будинки. Попри заборони більшості влад, мешканці активно вирубали дерева. В Потьомкінському саду (нині парк Шевченка) зникли навіть кущі й старі пні. У 1919 преса попереджала про брак вугілля на опалення лікарень.
Стан перманентного переохолодження Арбатов описав так: "А вночі, заціпенівши у теплому пальті під ковдрою, килимками і різним ганчір'ям, лежиш і думаєш: "а як же добре мабуть зараз в Африці!.. Спекотно там… всі ходять… голими, а у нас тут… бр.. бр… І льодяний холод сковує мозок". Коли від холоду лопалися водопровідні труби, у приміщеннях зникала й вода. Великою проблемою став брак найнеобхідніших речей, від взуття та білизни до посуду і столових приборів – геть усе вилучали щоразу нові влади як в рамках офіційних реквізицій, так і неофіційних пограбувань.
З 1918 року Катеринослав і більшість його мешканців при зміні влад перебували, за словами більшовички Серафіми Гопнер, у "атмосфері пасивного очікування", намагаючись інтуїтивно вгадати вірну ідеологічну лінію, що дасть вищі шанси на виживання. В умовах зникнення достовірних джерел інформації, це було геть непросто. Інформаційний голод заповнювали чутки, часто недостовірні: "Ми жили відрізаними від усього світу і не було жодної можливості перевірити чутки… І всі чекали, чекали самі не знаючи чого…". Зазвичай населення точно не знало, чиї саме війська наступають на місто. І це незнання могло вартувати життя. За спогадами Григорія Григорова, "обивателі розгублені, про всяк випадок зберігають портрети генералів Денікіна і Врангеля, а також більшовицьких вождів".
Зрештою, розгубленість була властива не тільки обивателям. Помітні культурні та релігійні постаті міста мусили знаходити спільну мову із щоразу новою владою. Так, єпископ Катеринославський і Маріупольський Агапит (Антоній Вишневський) спочатку вітав повалення царизму, потім, у 1919 році, очолив Синод Української Православної Автокефальної Церкви, створений Директорією УНР, а після вступу до міста денікінців покаявся й повернувся до управління єпархією. А в листопаді 1922 року Агапита заарештувала радянська влада, і з цього ув'язнення йому вже не судилося вийти.
Як пояснити мотивацію ідеологічних кульбітів шанованого єпископа? Чи ішлося винятково про виживання за будь-якої зміни влади, чи також про захист своєї пастви? Ті самі питання можна адресувати біографії Дмитра Яворницького: як вберегти музейну колекцію в ситуації політичної турбулентності й загрози перманентного грабунку? Яворницький був безперечним віртуозом виживання.
1915 року він вітав у місті царя Миколу ІІ; за гетьмана Скоропадського читав на єпархіальному з'їзді доповідь про українізацію церкви; за Денікіна переховував у музейному підвалі скульптора-більшовика Страхова та писав листи на захист заарештованого колеги Антона Синявського, стверджуючи, що той "завжди стояв за з'єднання Малої Росії з Великою". А ще Яворницький спромігся захистити музейну колекцію від махновців й зберегти скинений у лютому 1917 року пам'ятник Катерини ІІ – він спочатку закопав його на музейному подвір'ї, а 1925 року поставив серед половецьких баб.
Життя ж пересічної людини тривало попри все. За словами одного з мемуаристів: "дивовижно бачити в ретроспективі, що під турбулентністю громадянської війни, безладу і небезпек процес звичайного життя якось тривав. Ми працювали, навчалися, їли, спали, читали і сміялися. Ми заводили нові дружби і навіть планували майбутнє. Турбулентність стала звичною і природною річчю… життя, воля вижити і звичка виживати, були сильніші за усе насильство". У найважчі революційні роки народжувалися діти. 19 жовтня 1918 року в Катеринославі народився Олександр Гінзбург, який уславився як бард і драматург під іменем "Галич" – змушений виїхати з СРСР, він помер у 1977 році за загадкових обставин в Парижі. 3 квітня 1918 року у передмісті Ломівка прийшов на світ майбутній класик української радянської літератури, автор знаменитого "Собору" (1968) Олесь Гончар.
А історія про постійну зміну влади стала на початку 1920-х років своєрідною місцевою легендою. Клер Шерідан, кузина Вінстона Черчилля й авторка популярних дорожніх нотаток, яка відвідала Катеринослав у 1924-му, зазначала, що революційні роки в історії міста можуть стати прекрасним сюжетом для захопливої пригодницької книги. А англомовна радянська газета повідомляла: "Коли ви приїдете до Катеринослава, майже кожен мешканець, якого ви зустрінете, скаже вам: "Наше місто історичне. Воно мало двадцять два уряди. Його бомбардували сотні разів.., але знищити не змогли"".
6 гривень із вартості кожної придбаної книжки видавництва "Віхола", надрукованої у друкарні "Коло", будуть передані на закупівлю БПЛА і РЕБ-систем для підрозділу аеророзвідників бригади "Чорний ліс" та забезпечення поточних потреб військовослужбовців.
