Як і де жили наші аристократи
"Пробираючись крізь чагарники, немов у фільмі про Індіану Джонса, ми очікували, що вийдемо на галявину та побачимо бодай руїни чи фундамент споруди. Але коли хащі скінчилися, ми ступили на переоране поле. Перед нами була лише оброблена плугом земля".
Що читаємо: Галімов А., Шаріпов Р. "Українські палаци: відновлення історії. Золота доба". – Харків, видавничий дім "Фабула". – 2024
Палаци, замки, фортеці, навіть попри подекуди катастрофічний стан їхньої збереженості, надають Україні не лише європейськості, але також аристократизму.
Починаючи з середини 1990-х років, навіяний народницькою літературою стереотип України, архітектурним образом якої були криті соломою халупи, почав розмиватися.
Спочатку – зусиллями окремих ентузіастів, як фахових істориків, так і літераторів. Згодом серед українських інтелектуалів стихійно сформувалася ціла "аристократична" течія. У центрі їхньої уваги опинилися шляхта і буржуазія – ті, кого десятиліттями відкидали, оголошували ворогами чи зрадниками українського народу.
Дослідників, незалежно від їхньої освіти й фаху, цікавило все, що пов'язане з аристократією – одяг, озброєння, герби, традиції, кухня. І, звичайно, замки і палаци.
У центрі уваги журналістів Акіма Галімова і Руслана Шаріпова опинилися шість палаців – князів Любомирських у Рівному, князів Сангушків у Ізяславі, Потоцьких у Антонінах, Кочубеїв у Диканьці, Фальц-Фейнів у Новоолександрівці та Терещенків у Денишах.
Власне книга являє собою друковану версію телевізійного проєкту дуету Галімов-Шаріпов "Українські палаци. Золота доба". Причому версію розширену, доповнену фактажем та ілюстраціями, деякі з котрих публікуються вперше.
Відеоматеріали проєкту читач може побачити, якщо, наприклад, скопіює QR-код на одній з сторінок книжки і перейде за посиланням на YouTube-канал "Реальна історія".
Сліди минулої величі
З шести згаданих палаців три існують сьогодні лише у віртуальній реальності, у вигляді 3D-моделей. Їхні зображення (щоправда, двомірні), читач може бачити на сторінках книги.
Це резиденції Любомирських, Кочубеїв та Потоцьких. Вони в різний час були зруйновані більшовиками.
Не без гіркоти автори книги пишуть про свою подорож до Диканьки в пошуках за старою картою знаменитого колись палацу Кочубеїв:
"Пробираючись крізь чагарники, немов у фільмі про Індіану Джонса, ми очікували, що вийдемо на галявину та побачимо бодай руїни чи фундамент споруди. Але коли хащі скінчилися, ми ступили на переоране поле. Перед нами була лише оброблена плугом земля". (С. 6).
Палацам Сангушків, Фальц-Файнів та Терещенків відносно "пощастило" – вони існують у напівзруйнованому стані. Читач таким чином має можливість порівняти за вміщеними в книзі фотознімками їхню минулу велич із тим жалюгідним станом, в якому вони перебувають зараз.
У книзі не бракує гравюр, креслень, малюнків, картин і фотографій палаців, а також портретів їх власників.
На жаль, деякі документи в книзі лише згадуються, оскільки перебувають на території інших країн, у тому числі – країни-агресора, проти якої Україна веде війну. Одним таким документом, датованим кінцем XVIII століття, є докладний план палацу Любомирських.
Він був знайдений на початку 1990-х років українським науковцем Петром Ричковим у Санкт-Петербурзі. Цей план до імперської столиці потрапив після розділів Речі Посполитої разом з іншими архівами роз'ятреної країни.
З документів, картин і фото перед читачем постають споруди, які цілком могли би скласти конкуренцію резиденціям європейських монархій – якби їхня доля не склалася так трагічно.
Вміщені також фото деяких артефактів, які належали господарям палаців. Серед них — гобелени Любомирських, порцеляна Сангушків, одяг і зброя Кочубеїв тощо. Нині вони знаходяться в музеях у різних куточках світу — у Бразилії, Австралії, Японії, Польщі. Деяким пощастило залишитися в Україні й зараз вони зберігаються в регіональних та столичних музеях.
Кожному палацу присвячений окремий розділ. Усі розділи оснащені бібліографією — списком використаних архівних документів і наукових опрацювань. Таким чином, авторам вдалося сполучити елементи популярної й наукової літератури, витримавши "закони жанру" кожної з них.
Не маючи зі зрозумілих причин можливостей реконструювати чи реставрувати згадані в книзі пам'ятки, Акім Галімов і Руслан Шаріпов відновлюють історії кожної з них, вцілілої чи втраченої. Всі вони переплітаються з життєвими долями їх володарів та будівничих.
Можна сказати, що книга взагалі присвячена не тільки (і навіть не стільки) самим спорудам, скільки тим, хто їх розбудовував і жив у них.
Різні то були люди. Любомирські хотіли випередити сучасників у розкошах і багатстві. А Потоцькі, Фальц-Файни і Терещенки дбали не лише про себе, але також про освіту, добробут, збереження історії свого роду і свого краю, займалися бізнесом і впровадженням передових технологій.
Палац надій, що не збулися
Палац князів Любомирських у Рівному був своєрідним втіленням амбіцій його власників.
Любомирські не були князями "по крові". У 1647 році один з них отримав титул князя Священної Римської Імперії від цісаря Фердинанда ІІІ Габсбурга (1608-1657). Разом з тим Любомирські були споріднені через шлюби своїх предків із давнім потужнім литовсько-руським родом князів Острозьких. Усе це давало їм підстави претендувати на корону Речі Посполитої щонайменше двічі.
Спорідненістю із нашими Острозькими автори книги пояснюють сам факт виникнення палацу Любомирських: "Будівництво нового палацу саме на місці замку Острозьких можна пояснити бажанням Єжи Любомирського зміцнити зв'язок свого роду зі славетними українськими князями". (С. 18). Сталося це в 1723 році.
Цілих три покоління Любомирських зводили палацовий комплекс, який охоплював третину території Рівного. До його складу входили також парк, купальня, китайський куточок з пагодою, англійські містки, оранжерея, домашній театр і навіть штучний вулкан, який імітував виверження Везувію.
За часів онука засновника палацу, Юзефа Любомирського (1751-1817), палац сягнув найбільшого розквіту. Але на ньому Юзеф ледь не розорився. Він вліз у борги по кредитам і змушений був виставити палац на продаж. Однак покупців не знайшлися...
За кожним палацом – своя історія
Книга відкриває читачам історію виникнення кожного згаданого у книзі палаців.
Наприклад, резиденція Сангушків в Ізяславі, яка будувалася між 1754 і 1770 роками, була подарунком люблячої матері своєму сину. Дарителькою була княгиня Барбара Сангушко з дому Дуніних (1718-1791), вдова великого маршалка литовського Павла Кароля Сангушка (1680-1750). А щасливим власником палацу – їхній син, Януш Модест Сангушко (1749-1806) – на той час кременецький староста, а згодом учасник ганебної Тарговицької конфедерації, яка призвела до руйнування Речі Посполитої та її розборів.
Нині, споглядаючи вміщені в книзі фото руїн замку Сангушків, не віриться, що колись це була перлина барокової архітектури, оздоблена багатою ліпниною. Інтер'єри були декоровані венеціанською штукатуркою і паперовими шпалерами, котрі в другій половині XVIII століття лише починали входити в моду.
Палац Юзефа Потоцького (1862-1922) в Антонінах теж дістався його власнику від матері (до речі, вона походила так само з роду Сангушків), але не як дарунок, а як спадщина. Сталося це в 1888 році. Після грунтовної перебудови він являв собою сплав "англійського шику, французької елегантності, голландської чистоти та німецької педантичності" (С. 75).
Але ця маєтність в Антонінах отримала славу насамперед як осередок ділового життя і технічного прогресу. З 1888 року "... село, що раніше було лише однією з резиденцій родини, зазнало бурхливого розвитку й зробилося чи не найтехнологічнішим населеним пунктом Європи", – пишуть автори книги (С. 72).
Не можна не дивуватися, як Потоцький прагнув залучати до своїх володінь тодішні новинки науково-технічного поступу. "Юзеф провів сюди електрику, телефонну лінію, побудував аеродром, гараж для автівок, зоопарк з екзотичними тваринами". Він також опікувався будівництвом залізниці.
Юзеф Потоцький не був схожий на "класичного" польського пана. Він дивував своєю підприємливістю й діловою активністю. Його основними бізнесами були цукроваріння й конярство. Існувала також ціла мережа фільварків, рибне господарство, ферми з розведення корів голландської породи. "Фактично Антоніни були величезною сільськогосподарською корпорацією", – зазначають автори (С. 79).
"Фундаментом" маєтку Кочубеїв у Диканьці стала... любовна історія. Граф Віктор Кочубей (1768–1834) був правнуком страченого Іваном Мазепою генерального судді Василя Кочубея. Але на відміну від предка нащадок був блискучим дипломатом та розумів, наскільки треба бути обережним, коли перетинається кохання і інтереси великих світу цього. Він закохався в Марію Васильчикову (1779–1844). Кохання було взаємним. При цьому Віктор не бажав брати шлюб із нав'язуваною йому імператором Павлом І Анною Лопухіною — колишньою царською фавориткою. Оскільки імператор не любив заперечень, дипломатична кар'єра Кочубея опинилася під загрозою.
Закохані вирішили втекти з Петербургу до родового маєтку Кочубеїв у Диканьці. Там Віктор Кочубей побудував двоповерховий палац, котрий нічим не поступався петербурзьким.
Прикрасою маєтку Кочубеїв були парк зі старовинними скульптурами, оранжерея і ставок. Українська художниця Марія Башкирцева (1858–1884) після відвідин маєтку порівнювала його "з найвідомішими італійськими віллами Боргезе й Доріа" (С. 106).
Нині уявлення про всю цю красу, а також про інтер'єри палацу дають лише збережені фотознімки, котрі читач знайде на сторінках книги. Зберігся також план палацу, котрий теж опублікований.
Тепер про резиденцію Кочубеїв нагадує хіба що тріумфальна арка, збудована його першим власником у 1820 році з нагоди візиту до Диканьки російського імператора Олександра І (1777-1825). На той момент Кочубей був міністром внутрішніх справ імперії.
У того візиту був несподіваний наслідок. Мати імператора, яка супроводжувала Олександра в його поїздці до Диканьки, була настільки вражена маєтком міністра, що навіть попросила в нього план палацу, аби збудувати аналогічний у літній імператорській резиденції (С. 101).
А от за появою відносно молодого палацу Фальц-Фейнів стоїть бажання його власника, Олександра Фальц-Фейна (1864–1919), ні в чому не відставати від свого старшого брата Фрідріха (1863–1920). При розподілі батьківського спадку Фрідріху дісталася Асканія-Нова (згодом він заснував там відомий на весь світ заповідник). Олександр Фальц-Фейн успадкував село Гаврилівку. Це була відносно скромна спадщина. Але Олександр, не бажаючи відставати від брата, побудував у Гаврилівці палац на одній з дніпровських круч.
Точна дата його спорудження невідома: орієнтовно це кінець 80-х – початок 90-х років ХІХ століття. Палац налічував 45 кімнат і був електрифікований. Навколо палацу був закладений парк, що вже само по собі було дивом у засушливому кліматі Південної України. Парк забезпечувався передовою системою водопостачання, в ньому гуляли екзотичні тварини — лами, фламінго, зебри, павичі.
Олександр Фальц-Фейн був неординарною людиною – захоплювався технікою, автомобілями, музикою. Він впровадив у своїх землях використання плуга на паровій тязі. Особливо ж його цікавила іхтіологія. Це захоплення потім переросло в успішний бізнес. Цікаво, що в самому палаці знаходився велетенський акваріум.
А ще маєток Олександра Фальц-Фейна був відомий своїми виноградниками, де вирощувався виноград п'яти сортів. З нього виготовляли вина "Совіньйон", "Мускат", "Каберне", "Рислінг". Виноробство було ще одним успішним бізнесом Олександра. Іншим було вівчарство — він навіть особисто брав участь у випасі.
Палац Терещенків у селі Дениші на Житомирщині — наймолодший з усіх згаданих у книзі. Він був зведений на початку ХХ століття на замовлення вдови підприємця, мецената і колекціонера Федора Терещенка (1832–1894), Надії Володимирівни.
Пані Надія була шанувальницею італійського Ренесансу і хотіла жити в палаці в такому ж стилі. У 1910 році вона купила за 132 тисяч рублів маєток у Денишах та взялася перебудовувати його на свій смак. Проект палацу розробив архітектор Павло Голландський (1861–1939), а сам палац на 40 кімнат, який мав два поверхи та триповерхову башту, будувався протягом трьох років. Перед палацом знаходився парк із фонтаном та скульптурою в давньогрецькому стилі.
Терещенки походили з небагатого козацтва. Вони досягли свого багатства і становища в суспільстві, впроваджуючи у свої виробництва тодішні досягнення технічної революції.
Головним бізнесом Терещенків було виробництво цукру з буряків. Їх підприємства виробляли 10% всього цукру в Російській імперії.
Син Надїї Терещенко, теж Федір, захоплювався авіацією, побудував аеродром і завод з виробництва літаків власної конструкції.
Трагічний фінал
З книги ми дізнаємося і про сумну долю палаців та їхніх власників.
Закинутий попередніми власниками рівненський палац Любомирських пережив пожежу. В міжвоєнній Польщі в 1937 році розглядалася можливість його реконструкції. Однак з початком другої світової війни Рівне відійшло до СРСР.
Палац Любомирських спочатку підірвали в 1940 році. Цеглу частково вивезли на міський смітник, частково розібрали місцеві "аборигени" на господарські потреби. Рештки палацу були знищені в 1960-х роках. Адама Любомирського — останнього з роду, який мав право власності на рівненський палац, заарештували більшовики. Подальша його доля невідома.
Мабуть найбільше не пощастило палацу Сангушків, хоча й збереглися його руїни. В палаці зберігалася величезна колекція живопису, в тому числі полотна Рубенса, Давида Тенірса та інших "фламандців". Не менш цікавою була й бібліотека з її стародруками, котрі нині є предметом національної гордості українців. Серед них – знаменита Острозька Біблія 1581 року видання, і ще давніша Львівська Біблія 1577 року. У бібліотеці також зберігалися рукописи, архів роду Сангушків. Найдавніший документ у архіві датований 1284 роком.
Доля останнього власника палацу, Романа Даміана Сангушка, виявилася трагічною – його закололи багнетами більшовицькі солдати.
Не менш багатим на духовні скарби був і палац Потоцького з його колекціями батального живопису, бюстів відомих діячів Речі Посполитої, а також із однією з найбільших у Східній Європі приватних бібліотек (до 20 тисяч томів).
Після більшовицького перевороту 1917 року Юзеф Потоцький виїхав з родиною до Варшави. Він встиг вивезти з палацу частину майна. Робітники підприємств Потоцького якийсь час охороняли палац від мародерів. Та коли туди прийшла Червона армія – маєток був розграбований і знищений. На його місці тепер розташоване футбольне поле. Про колишню велич палацу нагадує лише вціліла колонада із зображеннями герба колись славного роду Потоцьких – "Пилява". А ще - кінний манеж, який зараз використовується місцевою юнацькою спортивною школою.
Від палацу Кочубеїв у Диканьці не залишилося навіть руїн. Але частина артефактів, пов'язаних із ним, зберігається в музеях Києва і Полтави. Серед них – сорочка, в якій був страчений Василь Кочубей, також картини з колекції живопису власників маєтку, кубок, подарований Василю Кочубею царями Іваном і Петром.
До Москви був вивезений родинний архів Кочубеїв. До нього жодного разу не були допущені українські науковці. Очевидно, після нашої перемоги над Росією варто поставити питання про повернення звідти до України всіх українських архівів, у тому числі архіву цієї української родини.
Олександр і Фрідріх Фальц-Фейни після жовтня 1917 року повернулися на історичну батьківщину, до Німеччини. В середині 1950-х років комуністична влада побудувала Каховську ГЕС, і територія навколо їхнього палацу виявилася затопленою. Парк і виноградники були знищені. Гаврилівка опинилася на дні водосховища. Руїни палацу врятувало те, що вони знаходилися на узвишші, і вода зупинилася неподалік від його стін.
Палац Терещенків у Денишах був розграбований і підпалений більшовиками. А після Другої світової війни цеглу з нього почали використовувати місцеві колгоспники. У Денишах і досі можна бачити в людських господарствах літні кухні, збудовані з фактично вкраденої цегли.
Пам'ятка досі не має охоронного статусу, до того ж, перебуває зараз на приватній території.
Неліричний відступ
"Складність роботи над проєктом полягала в тому, що радянський режим упродовж майже всього ХХ століття знищував історію аристократів та їхніх маєтків – передусім української еліти", – пишуть автори книги (С. 5).
Ну, тут можна посперечатися, чи винен лише більшовицький режим. Ідеологічна установка "Мир халупам — війна палацам" на наших землях почала втілюватися з усією своєю кривавою реальністю навіть раніше, ніж у якобінській Франції . В Лубнах, приміром, у 1648 році був зруйнований палац князя Ієремії Вишневецького. Разом з палацом загинули наявні там твори мистецтва. Знищення зазнав також сад лікарських рослин отців-бернардинів, котрий лише в наші часи почав відроджуватися.
Ситуація повторилася й під час Української революції початку ХХ століття. Як писав політик і історик Дмитро Дорошенко, починаючи з жовтня 1917 року в Україні розгорнувся "аграрний рух погромового характеру". Солдати-дезертири і бунтівні селяни громили "великопанські" оселі, руйнували їхню архітектуру, знищували картини, скульптури, бібліотеки. Постраждали маєтки Браницьких, Скоропадських, Терещенків та інших аристократичних родів.
Більшовики лише продовжили і, так би мовити, "творчо розвинули" цю вікову практику.
Та й нині, вже в незалежній Україні, ставлення до пам'яток "панської" архітектури в цілому не краще. Одні забуті, інші цілеспрямовано руйнуються. І, схоже, перебуватимуть у такому стані ще роки й роки.
Зрозуміло, що нині основна маса коштів іде на потребу оборони України – це зараз безперечний національний пріоритет. Але ж архітектурна спадщина нашої аристократії була у плачевному стані ще до початку російсько-української війни. І що заважало її реставрувати власними силами або залучити іноземних фахівців?
Фраза: "Хоча не всі вони зберігали свою українську ідентичність, а деякі взагалі мали іноземне походження, нам здається, що ми маємо пам'ятати цих людей, які на межі ХІХ-ХХ століть не лише будували палаци за останнім словом тогочасної техніки, але й сприяли розбудові економічного та соціального добробуту на наших землях" (С. 166).
