Гідо Хайсіг: "Для мене важливо викликати відчуття, що ситуація в Україні — це не тільки про цифри, це насамперед про людей, які живуть тут"

Інтерв’ю з німецьким пілотом і митцем для Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

У Музеї історії міста Києва проходить виставка "Щоденники мирних: голоси тих, хто вижив, і тих, хто ні". Це документальний проєкт Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, який збирає та зберігає найбільшу у світі добірку свідчень з перших вуст про війну в Україні. Натепер Музеєм зібрано вже понад 120 тисяч історій. 

У рамках виставки відбулося публічне інтерв'ю з Гідо Хайсігом — німецьким пілотом, митцем й автором артбуку "Мовчазні герої". Це збірка історій про звичайних українців, життя яких назавжди змінила війна. У цьому виданні Гідо через ілюстрації та тексти передає переживання та силу духу українців, що стали свідками жахіть війни.  

Публічні інтерв'ю у рамках документального проєкту "Щоденники мирних: голоси тих, хто вижив, і тих, хто ні" проходять у межах циклу культурологічних подій Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, спрямованих на збереження пам'яті про війну. 

Модерує бесіду – Наталя Ємченко, директорка з комунікацій System Capital Management, членкиня наглядової ради Фонду Ріната Ахметова.

 
Гідо Хайсіг 

Наталя Ємченко: Гідо Хайсіг — пілот, який за збігом обставин, опинився в Україні 24 лютого 2022 року і разом з нами зустрів початок повномасштабної війни. Це стало поштовхом для Гідо написати книгу під назвою "Мовчазні Герої", головна ідея якої — донести європейській аудиторії історії звичайних українців. Важливо, що ці історії звучать не тільки українським голосом, а голосом європейця – Гідо. Для нас це має особливе значення. Адже ми, у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, так само постійно шукаємо різні способи розповісти світові про війну в Україні так, щоб це знайшло відгук у серцях й свідомості європейців.

Гідо, розкажіть, що спонукало вас, як пілота, написати книгу про Україну? Як зародилася ця ідея?

Гідо Хайсіг: Чому я, пілот, написав книгу? Гарне запитання. Це не входило в мої плани, але важливо зрозуміти загальний контекст. Я жив у Києві, бо працював пілотом, й регулярно бував тут протягом десяти, одинадцяти чи навіть дванадцяти років. Звичайно, за цей час у людини з'являються друзі, виникає певний зв'язок із містом. Це природно. Коли почалася війна, ситуація була непростою. Ще в грудні та січні були певні тривожні натяки, сигнали про те, що щось відбувається, але більшість із нас закривали на це очі. Ми говорили собі: "Ні, це неможливо. Цього не може статися". Так думало багато людей у той час.

Наталя Ємченко: Тобто ви не вірили, що війна почнеться?

Гідо Хайсіг: Можливо, я трохи сумнівався, тому що з іншої країни. Загалом це було так: я купив десь понад двадцять авіаквитків та багато квитків на потяги, бо думав, що якщо доведеться тікати, то маю бути готовим. Але потім я подумав: "Все виглядає наче спокійно, можливо, війна й не почнеться".Тому всі квитки було втрачено. За два дні до офіційного початку війни ми змогли вивезти літак з України. Це було дуже складно, оскільки аеропорти вже закривалися, а літак був дуже дорогий, і ми хотіли його врятувати. Сталося це так: серед ночі мені зателефонували й сказали: "Гідо, ми отримали дозвіл на виліт". Я вилетів на тому літаку у Кишинів, але всі мої друзі залишилися тут. Всі літаки почали перенаправляти, і через годину я вже отримав офіційний дзвінок, мені сказали, що війна почалася, а Київ вже був під атакою. 

Повернуся до вашого питання, як саме я почав писати книгу. Знаєте, під час подорожей я завжди беру із собою блокнот для ескізів. Це як особистий щоденник для мене, але я не пишу в ньому щодня. Я беру його, коли відчуваю потребу щось написати або намалювати. Іноді це слова, іноді ескізи. Звісно, після початку війни я продовжував приїжджати в Україну, хоча це й було дуже небезпечно, та я намагався бути обережним. Крім того, я допомагав кільком лікарням з інструментами. В Німеччині шукав вживані медичні інструменти та привозив їх у Київ. Під час цих поїздок я часто знайомився з людьми. Вони ділилися зі мною своїми історіями. Саме тоді я почав записувати почуте у свій маленький блокнот.

Наталя Ємченко: Хто був першим героєм?

Гідо Хайсіг: Перша історія, яку я записав, була про лікаря. Я познайомився з ним, коли привіз медичний інструмент для закриття ран — електричний шовний апарат. Потім я ще зібрав сім чи вісім історій і зрозумів, що це справжній скарб. Подумав, що варто створити книгу, хоча спочатку не був у цьому впевнений.

Наталя Ємченко: Мені цікаво, як ви обирали людей, які стали героями ваших історій?

Гідо Хайсіг: Спочатку я обирав тих, хто сам звертався до мене. Потім додалися історії від друзів та знайомих. Коли я зрозумів, що це може стати книжковим проєктом, у мене вже було зібрано десь вісім історій, але мені потрібно більше. Тому я поділився цією ідеєю з друзями, сподіваючись, що вони зможуть допомогти знайти нових героїв. Вони підтримали мене, мій задум і так ми почали збирати нові історії.

 

Наталя Ємченко: Я знаю, що ви вважаєте цю книгу щоденником війни. Чи може цей щоденник історій від "мовчазних героїв" стати зрозумілим європейській аудиторії. Чи це й справді працює?

Гідо Хайсіг: Я знаю, що це працює. Я ділюся цими історіями в Європі та Німеччині. Важливо те, що це не лише про Україну, Німеччину чи Францію. Це в першу чергу про людей, а мова людяності – це універсальна мова, яку розуміють всі. Зрештою це й робить ці історії особливими та зворушливими. Я бачу, що люди не втомлюються їх читати, а поєднання ескізів і текстів, викликають емоції. Це не про політику, це про людей, і дуже важливо дати цим історіям "крила", щоби вони полетіли далі у світ.

Наталя Ємченко: Я вірю, що кожен, хто пережив війну, може бути героєм такої історії. У нас, у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова, зібрано вже тисячі таких історій. Люди часто думають, що їхні розповіді не важливі, але ми намагаємось пояснити, чому це не так. Не треба втрачати все, щоби бути героєм — кожен досвід є унікальним. Якою є ваша думка щодо цього?

Гідо Хайсіг: Я впевнений, що ці герої скажуть: "Я просто зробив те, що міг, але я не герой для книги чи чогось подібного". Утім, я заперечую цьому. Можливо, така людина не герой блокбастера, але він — герой по життю. Читаючи ці історії, розумієш, що люди були у надзвичайно стресових ситуаціях, буквально на межі виживання, але вони з цим впоралися. Тільки уявіть наскільки ці люди сміливі! Навіть якщо вони не відчувають себе героями, для мене вони такими є. Вони варті того, щоби про них писали книги.

Наталя Ємченко: Це послання до нашої аудиторії: не думайте, що ваша історія недостатньо важлива. Кожне життя під час війни — це скарб. Ми не знаємо, яка саме історія змінить світ чи сприйняття людей в Європі. Нам потрібні тисячі історій, які збирає Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Це дасть нам впевненість у тому, що нас чують. Як ви вважаєте, чи змінюється сприйняття війни європейцями, зважаючи на те, що війна вже триває близько трьох років? 

Гідо Хайсіг: Зміни є. Європа та Німеччина, де зараз перебуває багато біженців, починають втомлюватися. Коли я читаю новини, часто бачу лише цифри — скільки дронів збито, скільки загинуло людей. Мозок звикає до цих цифр. Тому я вірю, що мистецтво — це чудовий спосіб пробудити людей. Для мене важливо викликати відчуття, що ситуація в Україні — це не тільки про цифри, це насамперед про людей, які живуть тут. Зараз у Німеччині ми плануємо велику виставку. Люди хочуть чути такі історії, бо вони унікальні та людяні.

Наталя Ємченко: Ви кажете: статистика вже не працює, але історії все ще мають силу, і люди в Європі готові слухати про інших людей. Ваша книга не лише про слова, а й про ілюстрації. Мені цікаво, чи додає цей малюнковий компонент нову цінність для міжнародної аудиторії. Розповідати історії — це вже мистецтво, але ви йдете далі, ілюструючи їх у дуже особливий спосіб. Що це змінює? 

Гідо Хайсіг: У такий спосіб я виразив свої відчуття. Тепер, коли моя книга опублікована, я розумію, що скетчі як мистецтво — це унікальний інструмент комунікації, адже вони не потребують слів. Я хочу, щоби ви, глянувши на скетч, захотіли дізнатися більше про історію. Це і є ідеєю книги. Тобто ви можете відкрити книгу на будь-якій сторінці, побачити малюнок, він вас зачепить, і далі ви вже захочете прочитати текст. Малюнок — це теж спосіб комунікації, який, часом, може передати значно більше за слова. 

Наталя Ємченко: Чи плануєте продавати книгу в Європі? Якщо так, то коли й де? Чи будуть переклади іншими мовами, окрім англійської?

Гідо Хайсіг: Я написав цю книгу, бо відчував, що маю це зробити, і коли вона була завершена, я подумав: "Завдання виконано". Але потім зрозумів — потрібно ще представити її світові. А це найскладніше. Зараз книгу можна знайти в Києві, у книгарні Sense, та придбати онлайн через ArtHuss. Я розумію, що в Україні вона не стане бестселером — тут нікого не здивуєш такими історіями. Тому книга більш важлива саме для міжнародної аудиторії. Для мене продажі не головне, хоча презентації дають чудовий відгук — люди цінують сам факт існування цього видання. 

Наталя Ємченко: Які ваші плани на наступний рік?

Гідо Хайсіг: Наступного року, у лютому або березні, ми проведемо велику виставку. У мене сильна команда, яка прагне створити масштабну подію.

Наталя Ємченко: Ми також розповідаємо світу про війну в Україні, збираємо і зберігаємо історії у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Однак, такі іноземці, як ви, які сприймають цю війну наче свою, виконують надзвичайно важливу роль і нам потрібні такі люди. 

Гідо Хайсіг: Дякую. Я справді так це відчуваю. Можливо, тому що я пілот і моя місія ще не завершена. Так, я написав книгу, але для себе я ще не "приземлив цей літак". Я все ще в повітрі. Війна, що триває, – це не лише проблема України, це виклик для всього Західного світу. Я приїхав із Німеччини, маю свободу подорожувати, думати, говорити, та ця свобода крихка. Хвиля війни може дістатися Європи. Яка тут відстань – усього кілька годин льоту. Це майже нічого.

Наталя Ємченко: За три роки українці втомлені цією війною, і ми розуміємо, що Європа теж виснажена. Можливо тепер варто змінити підхід для висвітлення війни? 

Гідо Хайсіг: Бачу, як українські митці успішно представляють свою творчість у світі. Здається, культурний та мистецький аспекти набувають ще більшого значення. Від культури ніколи не втомлюються.

Наталя Ємченко: У вашій книзі 35 історій і героїв. Чи вірите, що дехто з них може змінити сприйняття війни в Європі?

Гідо Хайсіг: Усі герої книги — частина мене. А ось працювати над текстом вкрай важко, це була справжня пригода. Я — перфекціоніст і хотів, щоби все було ідеально. Кожну історію я перечитував десятки разів і досі зворушений. Вони всі різні: від простих за структурою до тих, що вражають до глибини душі. 

Наталя Ємченко: Дякую за публікацію цієї книги в Україні. Це потрібне рішення. Розкажіть про концепцію книги з отворами від куль та чому це так важливо?

Гідо Хайсіг: Ідея полягала у тому, щоби у кожному примірнику були отвори від куль. Та коли я звернувся до друкарні, вони були шоковані цією ідеєю і сказали, що це неможливо, адже зіпсує друк на інших сторінках. Але я не здався і ми зрештою знайшли рішення — отвори в кожному примірнику нам довелося зробити вручну. Це справжнє, відчувається навіть запах диму. Так, це жорстоко, але я хотів, щоби ви відчули цей ефект, коли тримаєте книгу у руках. Це вже не просто книга, це насамперед мистецтво.

Наталя Ємченко: Як створити видатний продукт, арткнигу чи щось подібне?

Гідо Хайсіг: Щоби створити хороший продукт, потрібна хороша команда. Ви притягуєте до себе таких людей, коли самі натхненні цією ідеєю. Спочатку я був наївний, адже це моя перша книга, і не прислуховувався до порад. Але ви маєте бути відкритими до чиїхось пропозицій. Бачите, разом із командою ми знайшли спільне рішення, як реалізувати мій задум щодо дизайну. Зрештою усі були щасливі, навіть друкарня. До речі, це, мабуть, єдина книга у світі, що має отвори від куль. Вона така сама унікальна, як й Україна.

Наталя Ємченко: Знаєте, іноді кажуть, що під час війни мистецтво не на часі, мовляв, краще почекати з артпроєктами до кінця бойових дій. Яка ваша думка щодо цього? 

Гідо Хайсіг: Це дуже особисто для мене. Я люблю бути серед мистецтва, воно створює хорошу атмосферу навколо. Це важливо для людей. Подивіться на Київ: тут зараз працюють найкращі ресторани та кафе і це не просто їжа, це відпочинок, це атмосфера, яка переносить в інший світ. Створення хорошої атмосфери — це як ліки для душі.

Наталя Ємченко: Чи є мистецький підхід важливим зараз не тільки як спільна мова з Європою, але й як терапія?

Гідо Хайсіг: Мистецтво зараз навіть важливіше, бо воно торкається душі, коли ви втомлені. Ви хочете гарну атмосферу, музику, книги, ресторани — все, що приносить вам спокій.

Наталя Ємченко: Чи плануєте ви друге видання книги, але вже з новими героями?

Гідо Хайсіг: Власне, я над цим ще маю подумати. Припускаю, що ці історії точно можуть стати основою для чогось нового, наприклад, театральної постановки чи фільму. Я відкритий до нових ідей. Як пілот, завдання якого полягає у тому, щоби безпечно перевезти пасажирів з точки А в точку Б, я надто відповідальний. Коли я збирав історії людей я так само відчував своє надважливе призначення. Я хотів, щоб усе записане було почуте. Це моя місія і знаєте, я думаю, що вона донині триває. Я, наче літак, що ще у повітрі.

Між неволею і незалежністю. 18-22 лютого 2014 року

Це не всі, але важливі свідчення тих жахливих днів, які змінили Україну. У майже похвилинний таймлайн увійшли події, які відбувалися у центрі Києва і мали (або могли мати) вплив на подальший перебіг політичних процесів. Хронологія останніх днів Революції Гідності.

"Український герб є настільки простим, що його може намалювати будь-хто", - Василь Павлов

Як тризуб, родовий знак київських князів, зберігся впродовж століть і став державним гербом України та символом українського спротиву? Чому російські імперці намагалися, але так і не змогли привласнити український тризуб? Про це, а також про історичну тяглість української державної та військової символіки з часів Визвольних змагань і до сьогодення — наша розмова з Василем Павловим, військовим істориком, головою ГО "Центр мілітарної історії" та одним із тих, хто брав участь у розробці сучасної символіки українського війська.

Гідо Хайсіг: "Для мене важливо викликати відчуття, що ситуація в Україні — це не тільки про цифри, це насамперед про людей, які живуть тут"

Інтерв’ю з німецьким пілотом і митцем для Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

Три роки війни в Україні: погляд військового репортера з Словенії

"Буча - це українська Сребреніца", - каже Боштян Відемшек. Словенський військовий репортер збирає матеріал для нової книги, у якій сучасна російсько-українська війна зіставляється з Першою світовою, а усі події планує висвітлювати лише в теперішньому часі. Нещодавно журналіст відвідав Ужгород, після чого опублікував у словенській газеті "Дело" статтю про війну в Україні. Публікуємо її в перекладі українською мовою.